Програма вступного випробування з соціальної педагогіки для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень

Вид материала

Содержание

Педагогіка сімейного виховання
Соціально-педагогічна робота у сфері дозвілля
Соціально-педагогічна профілактика правопорушень
Теорія та методика роботи
Вимоги до рівня сформованості знань, умінь та навичок
Критерії оцінювання

Подобный материал:

1 2 3 4 5

Педагогіка сімейного виховання

Сучасний спеціаліст, що працює у сфері надання допомоги особистості та розкриття її потенційних можливостей для ефективної самореалізації у суспільстві, не повинен нехтувати знаннями про такі важливі проблеми, як основи сім’ї і родинне виховання. Особистістю не народжуються – нею стають у процесі спілкування і діяльності. Саме через соціальне середовище, в якому перебуває людина, набуваються знання, досвід і практичні вміння для налагодження стосунків з іншими людьми. А перше соціальне середовище, яке оточує дитину – це сім’я. Яка сім’я, на яких принципах здійснювалося виховання, особистість батька, матері та інших членів родин, специфіка сімейного спілкування, сімейні традиції і свята – все це справляє неоціненний вплив на розвиток і формування особистості дитини.

Досвід, що отримує дитина через взаємодію з батьками, закріплюється і формує відповідні моделі стосунків з іншими людьми, що передаються із покоління в покоління. У кожному суспільстві складається відповідна культура взаємин і взаємодії між батьками й дітьми, виникають соціальні стереотипи, відповідні установки і погляди на виховання у сім’ї. Нові соціально-економічні умови розвитку нашої країни створюють труднощі, з якими стикаються сучасні батьки, і це неодмінно позначається на сімейних стосунках.

Мета курсу – розкрити сучасні наукові уявлення про доцільні шляхи і засоби сімейного виховання дітей та сформувати у майбутніх соціальних педагогів певні вміння і навички консультування батьків з питань сімейної педагогіки.

Основні завдання курсу: професійна підготовка майбутніх соціальних педагогів до роботи з сім’єю, забезпечення студентів знаннями про специфіку сімейного виховання, підготовка спеціалістів до практичної реалізації державної політики щодо розвитку сімейних форм влаштування дітей, позбавлених сімейного оточення.

Після вивчення даного курсу фахівці мають знати: форми влаштування на виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, в умовах розбудови державності в Україні, виховні можливості сім’ї, виховання дітей, позбавлених батьківської опіки, в інтернатних закладах освіти, прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу – нові форми влаштування дітей на виховання, соціально-педагогiчну технологiю роботи з сім’єю напрями та зміст соціально-педагогічної роботи з проблемними сім’ями, методи педагогічного впливу батьків і доцільності їх використання, а також підготовку молоді до сімейного життя.

Мають бути сформовані такі вміння: виявляти причини конфліктів у сімейному вихованні та шляхи їх подолання, надавати допомогу сім’ї та іншим інститутам виховання, виконуючи роль посередницької ланки між ними та особистістю, збирати, аналізувати, систематизувати інформацію про соціальні проблеми молодої сім’ї, консультувати батьків з проблем сімейного виховання.

На екзамен виносяться питання:

Сімейні форми влаштування на виховання дітей, позбавлених батьківської опіки. Інтернатні заклади та сімейні форми влаштування знедолених дітей як державні заклади утримання дітей, позбавлених батьківської опіки. Сімейні форми влаштування на виховання дітей, позбавлених батьківської опіки: 1) усиновлення (удочеріння); 2) дитячий будинок сімейного типу; 3) прийомна сім’я (фостерна, патронатна). Забезпечення сімейними формами влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, соціального захисту, захисту майнових та житлових прав дитини, догляду, виховання, корекції та компенсації розвитку, вирішення медичних проблем, подолання психологічних травм та задоволення щоденних потреб дитини.

Інтернатні форми влаштування на виховання дітей, позбавлених батьківської опіки. Створення умов вихователем, соціальним педагогом для адаптації до нових умов, для реабілітації та соціалізації особистості в інтернатному закладі. Для дітей, які перебувають на вихованні закладу. Вихователь як головна фігура у функціонуванні загальноосвітніх інтернатних навчальних закладів, забезпечення ним таких ділянок роботи: цілевизначальна; операційно-організаторська; матеріально-побутова. Особистісно-гуманна спрямованість педагогічних процесів в інтернаті, якими керують вихователі. Завдання вихователя школи-інтернату.

Інтернаті заклади системи Міністерства охорони здоров’я: будинки дитини, санаторні школи-інтернати.

Інтернаті заклади системи Міністерства освіти і науки, молоді та спорту: дитячі будинки та дитячі будинки змішаного типу; загальноосвітні школи-інтернати з повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги; загальноосвітні школи-інтернати з неповним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги; спеціальні інтернаті заклади; спеціалізовані інтернаті заклади.

Інтернаті заклади системи Міністерства праці та соціальної політики: заклади тимчасового перебування (притулки; центри соціально-психологічної реабілітації; соціальні гуртожитки).

Основні завдання, на вирішення яких спрямована соціально-педагогічна робота у таких закладах: оволодіння молодими людьми навичками самостійного ведення господарства, улаштування на навчання з метою здобуття професії, допомога в працевлаштуванні, формування навичок самостійного прийняття відповідальних рішень, планування молодими людьми своїх життєвих перспектив та їх реалізація. Перебування випускників шкіл-інтернатів у соціальних гуртожитках забезпечить їм можливість здобути певний адаптаційний потенціал для самостійного життя та необхідні професійні уміння і навички як базису для подальшого влаштування у соціумі.

Функції сім’ї. Сім’я як найближче мікросоціальне оточення, яке опосередковує і визначає своєрідність життєдіяльності особистості, як провідний мікрофактор соціалізації особистості. Основні соціалізуючі функції сім’ї: забезпечення фізичного та емоційного розвитку індивіда; формування статевої ідентифікації дитини; її розумовий розвиток та розвиток здібностей і потенційних можливостей; забезпечення дитині почуття захищеності; формування ціннісних орієнтацій особистості; оволодіння дитиною основними соціальними нормами. Сім’я як першооснова духовного, економічного та соціального розвитку суспільства.

Функції сім’ї, які тільки в сукупності забезпечують повноцінність її існування, саморозвитку та широку життєдіяльність як соціального інституту. Суспільні функції сім’ї: господарсько-економічна; репродуктивна; комунікативна; виховна; психологічна. Основні параметри сім’ї: соціально-культурний; соціально-економічний; техніко-гігієнічний; демографічний.

Особливості виховання дітей у сім’ї як соціальному інституті. Аналіз чисельних джерел, присвячених сім’ї і сімейному вихованню про особливості виховання у сім’ї як соціальному інституті виховання у порівнянні з вихованням у інших соціальних інститутах. Виховний потенціал сім’ї: матеріальні та побутові умови життя; чисельність і структуру сім’ї; рівень розвитку сім’ї як колективу (взаємодопомога); характер стосунків між її членами; моральна, емоційно-психологічна та трудова атмосфера сім’ї; життєвий досвід батьків; культурно-освітній рівень і професійні якості дорослих членів сім’ї; наявність вільного часу і характер організації сімейного відпочинку; особистий приклад батьків; можливість використання засобів масової інформації і культури; система і характер внутрісімейного спілкування і спілкування сім’ї з оточуючими; рівень педагогічної культури дорослих (у першу чергу батька і матері); розподіл між дорослими членами сім’ї виховних обов’язків; сімейні традиції.

Специфічність сімейного спілкування. Чинники емоційного впливу сім’ї на дитину: а) психологічний клімат сім’ї; б) взаємини батьків; в) поведінка і розмови; г) різні прояви оцінного ставлення близьких дорослих до дитини.

Найбільш типові домінуючі мотиви у структурі особистості батьків, що визначають реалізацію процесу виховання: а) виховання і потреба в емоційному контакті; б) виховання, і потреба сенсу життя; в) виховання і потреба досягнення; г) виховання як реалізація відповідної системи; д) виховання як формування певних якостей. Проблема самостійності, незалежності дитини. Межі дистанції у взаємодії батьків і дітей.

Помилки батьків у вихованні дітей. Помилки батьків, які умовно поділяються на дві групи: 1) неправильні уявлення і дії батьків, що пов’язані з впливом на дитину усього устрою життя сім’ї, їх особистого прикладу; 2) неправильні уявлення і вчинки батьків, що пов’язані з цілеспрямованим впливом на формування особистості дитини.

Понад 50 різноманітних помилок, що зустрічаються у практиці сімейного виховання дітей шкільного віку, виявлених у дослідженнях науковців. Негативний вплив помилок сімейного виховання на формування моральних якостей дитини, спричинення деформації у її розвитку як особистості. Навчання сучасних батьків взаємодії з дітьми як актуальна проблема.

Соціально-педагогічна робота у сфері дозвілля

Нині спостерігається суттєве підвищення інтересу, формування принципово нового підходу не лише до культури в цілому, а й до її прикладної галузі — культурно-дозвіллєвої діяльності.

Культура розглядається як джерело, що стимулює соціально-економічний розвиток держави на всіх її рівнях, як фактор, що зумовлює та забезпечує нову якість життя, як засіб зміцнення національного руху.

Сьогодні використання дозвілля значною мірою відображає образ життя людей, позитивні і негативні їх прояви. Прийшло усвідомлення того, що раціональне використання вільного часу, дозвілля сприяє формуванню високої духовності, фізичної досконалості, задоволенню інтересів і потреб людей у спілкуванні, творчому розвитку; правильна організація дозвілля може пом’якшити соціальне напруження, навіть перевести його у більш безпечне русло.

Актуальною є проблема підготовки кваліфікованих кадрів — організаторів дозвіллєвої діяльності, і серед них найважливіше місце посідає соціальний педагог, який спрямовує свої зусилля на здійснення виховного впливу на особистість, сім’ю, окремі соціальні групи, що потребують особливої уваги та допомоги.

Метою курсу є набуття знань з історії та теоретичних основ дозвілля і дозвіллєвої діяльності, спеціальних знань для педагогічної діяльності, умінь та навичок організації дозвілля з різними віковими категоріями в умовах загальноосвітніх та позашкільних закладів, клубу, сім’ї та поза ними, в умовах потужного впливу сучасного інформаційного простору.

Підготовка майбутніх соціальних педагогів до організації дозвілля дітей, молоді і дорослого населення в різних умовах потребує розв’язання таких завдань:

ознайомити студентів з теоретичними основами даного курсу;
ознайомити з історичним аспектом дозвілля і дозвіллєвої діяльності;
ознайомити зі специфікою роботи з організації дозвілля з різними категоріями людей за віком, соціальним статусом, традиціями;
ознайомити студентів з особливостями організації дозвіллєвої діяльності в умовах різних установ і впливу сучасного інформаційного простору;
виробляти у студентів навички та вміння самостійної роботи з літературою з курсу;
навчити студентів усім етапам організації різноманітних заходів, пов’язаних із дозвіллєвою діяльністю.

На екзамен виносяться питання:

Теоретичні основи дозвілля і дозвіллєвої діяльності. Поняття “дозвіллєзнавство”, “вільний час”, “дозвілля”. Специфічні особливості дозвіллєвої діяльності. П’ять груп видів дозвілля: відпочинок, розваги, свято, самоосвіта, творчість. Рівні дозвіллєвої діяльності, що мають свою підрівневу структуру: споживання (пасивне, активне і цілеспрямовано активне), творчість (творчість для себе; творчість для себе і найближчого оточення; творчість для себе, найближчого оточення і для всіх), екстеріоризація або соціальна активність (демонстрація, пропаганда, організація діяльності). Функції (рекреаційна, комунікативна, соціальна, творча, пізнавальна, ціннісно-орієнтаційна, виховна), принципи дозвілля (системність, добровільність, диференціація, доступність та якісність дозвіллєвих послуг, відповідність дозвіллєвих послуг місцевим умовам) і педагогіки дозвілля (принцип інтересу, єдності рекреації (відпочинку і відновлення сил) і пізнання, спільності діяльності).

Гра як форма дозвіллєвої діяльності. Поняття “гра” і різні підходи до її трактування. Сутність гри. Гра у різних національних культурах. Гра та ігрова діяльність для дитини і дорослої людини. Педагогічний ефект гри. Класифікації дитячих і дорослих ігор.

Особливості методики організації дозвіллєвої діяльності молоді. Саморозвиток і самореалізація сучасної молоді у сфері дозвілля. Вимоги до організації молодіжного дозвілля. Найбільш привабливі форми дозвілля молодії людини. Переваги і недоліки молодіжного дозвілля. Структура молодіжного дозвілля. Феномен сукультурної активності молоді. Організаційні особливості дозвіллєвої діяльності молоді. Особливості методики організації дозвіллєвої діяльності дітей і підлітків.

Соціально-педагогічна робота у сфері дозвілля з сім’ями. Характеристика дозвілля сучасної сім’ї. Сучасна ситуація в організації родинного дозвілля. Робота спеціалістів дозвіллєвої сфери з проблемними дітьми. Головний принцип, особливості організації та функції сімейного дозвілля. Зміст і форми організації сімейного дозвілля.

Соціальна інфраструктура дозвілля. Заклади суспільного харчування – ресторани, харчевні, корчми, трактири, чайні; заклади ресторанного типу (власне ресторани, кафе, бари та ін.). Місця громадського відпочинку – стадіони, парки. Інфраструктура туризму – 1) заклади й організації обслуговування туристів – туристські й екскурсійні бюро, транспортні послуги, готелі, кемпінги, мотелі, ресторани; 2) власне туристські об’єкти, спеціально відібрані та включені в маршрути (пам’ятники старожитності, екзотика). Заклади рекреації та просвітництва – музеї, бібліотеки, планетарії, зоопарки, лекторії, Будинки науки та техніки тощо. Заклади мистецтва – театри, філармонії, цирки, кінотеатри. Заклади дозвілля спортивного характеру – дитячі та юнацькі спортивні школи, спортивні й рекреаційні табори, дитячі платні спортивні табори, бази відпочинку численних товариств мисливців і рибалок, літні ранчо та ін. Культурно-освітні заклади – Будинки і палаци культури, клуби, позашкільні заклади, центри дозвілля на базі шкільних помешкань. Заклади ігорного бізнесу – казино, кегельбани, зали ігрових автоматів та ін. як самостійні заклади і як їхній комплекс.

Соціально-педагогічна профілактика правопорушень

Складна економічна і політична ситуація в країні, розпад духовних та моральних цінностей, крах колишнього світогляду і відсутність нового, невпевненість в завтрашньому дні привели до дезорієнтації людей різних соціальних груп на навколишньому світі і до внутрішніх конфліктів особи. Це отримало яскраве вираження не лише в середовищі дорослих людей, але торкнулося і підростаючого покоління. Зростаюча соціальна значущість проблеми захисту дитинства і злочинності неповнолітніх вказує на необхідність розробки соціальної програми правових, соціально-економічних, освітніх і здоров'язберігаючих заходів з профілактики правопорушень серед неповнолітніх і надання цій програмі пріоритетного статусу. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх є одним з провідних напрямів всієї боротьби із злочинністю. Їх ефективне запобігання є істотною умовою охорони морального здоров'я підростаючого покоління. Правопорушення і негативні соціальні відхилення в поведінці неповнолітніх необхідно розглядати як злочин. Злочинність і негативні соціальні відхилення (пияцтво, наркоманія, токсикоманія, проституція, бродяжництво, бездоглядність і безпритульність неповнолітніх і т.п.) взаємозв'язані і мають загальні детермінанти. Саме тому багато учених відзначають, що боротьбу із злочинами необхідно розпочинати із запобігання негативним відхиленням і незначним правопорушенням. Профілактика правопорушень в підлітковому середовищі є “вічною” проблемою кримінології, педагогіки, психології та інших суспільних наук. Багатовікова історія боротьби із злочинністю пов'язана з пошуком шляхів і засобів запобігання цьому соціальному злу. Кращі уми людства мріяли про “золоте століття”, коли суспільство зможе припинити боротьбу із злочинами і неподільно затвердить законність і правопорядок. Кожна епоха народжувала нові погляди на заходи боротьби із злочинністю і “соціальні інструменти”, за допомогою яких можна запобігти злочинам.

Мета вивчення курсу – сформувати у майбутніх соціальних педагогів знання особливостей особистості неповнолітнього правопорушника та специфіку їх вивчення, залежно від типу відхилень у поведінці.

Завдання курсу: поглиблене вивчення проблеми правопорушень неповнолітніх, особливостей підлітків-правопорушників; формування умінь та навичок аналізувати різні відхилення у поведінці неповнолітніх, проектувати їх подальший особистісний та соціальний розвиток, оцінювати та застосовувати методики вивичення неповнолітніх, схильних до правопорушень, узагальнювати та систематизувати результати проведених досліджень.

На державний екзамен виносяться питання:

Протиправна поведінка як форма девіантної поведінки. Розвиток уявлень про девіантну поведінку. Поняття норми і критерії визначення девіантної поведінки. Класифікація девіантної поведінки. Делінквентна поведінка як сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного та кримінального кодексів. Види делінквентної поведінки (правопорушення, проступки, злочин), Характеристика категорій осіб, схильних до протиправної поведінки (послідовні правопорушникі, сутуативні правопорушники, випадкові правопорушникі). Види проступків неповнолітніх.

Стратегії і рівні розв’язання соціальних проблем протиправної поведінки. Стратегії протидії соціальним відхиленням. Характеристика стратегії соціального контролю як особливого механізму регуляції поведінки та підтримання суспільного порядку, котрий дає можливість зберегти традиції, звичаї, норми моралі, відтворити соціальні відносини в межах нормативної системи, усталеної в суспільстві. Норми та санкції як основні структурні елементи соціального контролю. Основні види заходів у руслі стратегії соціального контролю. Оцінка ефективності стратегії соціального контролю. Стратегія нормалізації як альтернатива стратегії соціального контролю, що спрямовує зусилля суспільства на упередження і зменшення негативних наслідків протиправної поведінки. Основні заходи у руслі цієї стратегії, оцінка її ефективності. Сутність програм “зменшення шкоди”. Характеристика рівнів розв’язання соціальних проблем протиправної поведінки: законодавчого рівня, адміністративного рівня, рівня соціальної роботи.

Соціальні проблеми протиправної поведінки. Довести, що відхилення у поведінці окремих його членів породжують ряд проблем як для них самих, так і для окремих інституцій та суспільства в цілому. Три основних кола соціальних проблем, пов'язаних з протиправною поведінкою. Соціальні проблеми самих суб’єктів правопорушень. Соціальні проблеми сімей правопорушників. Проблеми суспільства, спричинені протиправною поведінкою окремих його членів.

Технологіії здійснення вторинної профілактики правопорушень. Мета та сутність вторинної профілактики правопорушень. Характеристика цільової групи вторинної профілактики протиправної поведінки: діти і підлітки з ризикованою поведінкою, бездоглядні діти, діти з кризових сімей, діти вулиці тощо. Завдання вторинної профілактики протиправної поведінки. Об’єкти та суб’єкти вторинної профілактики правопорушень. Індивідуальні та групові методи вторинної профілактики протиправної поведінки. Показники ефективності вторинної профілактики.

Технологіії здійснення третинної профілактики правопорушень. Третинна профілактика правопорушень як комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічних заходів, спрямованих на відновлення особистісного та соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, трудовий колектив, до суспільно-корисної діяльності. Мета і завдання третинної профілактики. Об’єкти та суб’єкти третинної профілактики правопорушень. Осередки соціально-педагогічної діяльності в межах третинної профілактики: реабілітаційних центрах, дружні клініки для молоді, анонімні кабінети, громадські приймальні, соціальні притулки, ЦСССДМ тощо. Переважно медико-соціальний, індивідуальний характер третинної профілактики правопорушень серед дітей, підлітків і молоді. Роль соціальних педагогів і соціальних працівників, психотерапевтів, психологів, працівників правоохоронних органів, консультантів, членів соціально-підтримуючих груп і співтовариств у проведенні третинної профілактики правопорушень. Показники ефективності третинної профілактики протиправної поведінки.

Теорія та методика роботи

з дитячими та молодіжними організаціями

Масштаб і динаміка соціальних перетворень в Україні обумовили докорінні зміни в діяльності існуючих та новостворених дитячих, юнацьких та молодіжних організацій. Незалежно від статусу організації соціальний педагог має бути готовий як до співпраці з дитячо-молодіжними організаціями, так і до безпосередньої роботи по вдосконаленню діяльності конкретної організації, концентруючи свої зусилля на здійсненні процесу інтеграції всіх мікросистем в одну виховну систему, створюючи умови взаємодії цих мікроструктур, контролюючи результативність такої взаємодії, коректуючи виховний вплив на формування особистості дитини, підлітка, молодої людини.

Підвищення ефективності соціально-виховної діяльності соціального педагога саме в цьому напрямку є об’єктивною потребою сьогодення, бо саме молодь вирішує майбутнє держави, а її ідеологічна спрямованість, активність, досвід громадської діяльності дає можливість розвинути роботу в організації, де діти, молоді люди працюють за власним бажанням, без примусу.

Основні завдання курсу:

ознайомити студентів з історією дитячо-молодіжного руху в Україні;
вивчити досвід діяльності дитячо-підліткових та молодіжних громадських організацій;
ознайомити з основними типологіями неформальних підліткових, молодіжних об’єднань і груп та особливостями їх діяльності;
опанувати форми та методи соціально-виховної роботи в дитячих та молодіжних організаціях, об’єднаннях та групах різного спрямування.

На екзамен виносяться питання:

Особливості сучасних дитячих громадських організацій в Україні. Поняття “дитяча громадська організація”. Особливості розвитку сучасних дитячих організацій в Україні: різноманітність організацій; відмова об’єднань, організацій від масового охоплення дітей; інтенсивність дитячого руху є неоднаковою в різних регіонах, областях, містах, селах; створення досвіду взаємодії, координація зусиль між різними дитячими рухами, організаціями. Принципи сучасної дитячої організації, яких вона повинна дотримуватись у своїй діяльності (Р. Литвак): гуманізації, свободи вибору, самореалізації, взаємодії дітей і дорослих, соціально-педагогічної захищеності дітей, романтики та гри в діяльності. Основні функції: розвивальна, орієнтаційна, компенсаторна.

Різноманітність сучасного дитячого руху в Україні, представлена кількома групами дитячих громадських організацій, виходячи з характеру та спрямованості їх діяльності:

організації, які орієнтовані на комплексне виховання та саморозвиток особистості дитини – піонерські, скаутські, козацькі;
організації, в яких є домінуючий напрям діяльності — екологічні, туристичні, спортивні, військово-патріотичні;
організації, які орієнтуються на навчальну діяльність – шкільні, учнівські.

Методика роботи з членами неформальних об’єднань в освітній установі. Досвід роботи з членами неформальних об’єднань в освітній установі поза школою, в спеціальних центрах (Німеччина); міжнародний досвід шкіл, що функціонують в контексті гуманітарної парадигми, особистісно-зорієнтованої освіти (Німеччина, Росія, Франція); досвід роботи з молоддю в клубах, розробленій Нечаєвим Сергієм Олександровичем (Росія, Смоленськ, 2009).

Методика включає: загальну педагогічну діагностику учнів освітньої установи, індивідуальну співбесіду з підлітком-членом неформального об’єднання, його поглиблену діагностику з подальшою організацією цілеспрямованої, комплексної, систематичної діяльності в процесі навчально-виховних та позашкільних заходів щодо переорієнтації його інтересів з а-, антисоціальних на просоціальні..

Робота з підлітками з неформальних молодіжних об’єднань на основі глибокого вивчення особистості – діагностування її актуального стану, можливих перспектив розвитку, орієнтацію на сукупність трьох напрямів: психологічного, соціального, педагогічного з метою переорієнтації на просоціальний життєвий шлях.

Система робота в освітній установі з підлітками-членами неформальних молодіжних об’єднань. Форми роботи: індивідуальна, мікрогрупова, групова, колективна (у класі, шкільному клубі).

План роботи класного керівника на навчальний рік, що повинен включати систему заходів, які відображають профілактику залучення підлітків в неформальні молодіжні об’єднання (первинну профілактику) і спеціальну роботу з членами неформальних молодіжних об’єднань, сприяючи їм в переорієнтації з а-, антисоціальній діяльності на просоціальну (вторинну профілактику). використання механізмів дезорганізації (руйнування структури асоціальної групи) і реорганізації (зміни спрямованості групи). Три компоненти процесу переорієнтації: етап групової автономії, етап лідерської реорганізації, злиття групи з колективом клубу, класу.

Показники ефективності роботи педагогічного колективу з підлітками-членами неформальних молодіжних об’єднань, зорієнтовані на: сформованість емоційно позитивного ставлення до себе, інших людям, до реального світу; оптимістичної життєвої позиції; сформованість позиції рефлексії і уміння усвідомлювати свої здібності і якості; стійкої орієнтації на гуманістичні цінності; високий рівень розвитку самоповаги при адекватній самооцінці; здатності вирішувати проблеми власного розвитку і брати на себе відповідальність; здатності встановлювати адекватні стосунки з оточуючими; сформованість сфери позитивних інтересів; здатність здійснювати просоціальний вибір; готовність до самоосвіти, самовиховання.

Розробка траєкторії соціально-педагогічного супроводу для кожного учня-члена неформального молодіжного об’єднання, що включає план роботи з конкретним учнем і його найближчим оточенням, ураховує анамнез, специфіку стилю родинного виховання.

Методика соціально-педагогічного супроводу молодіжних організацій та об’єднань. Поняття “соціальний супровід”. Мета соціального супроводу. Ролі функціонерів, посередників між владою і молодіжними організаціями, які виконують соціальні педагоги. Завдання соціального педагога – формувати у молодих людей соціальну компетентність, вирішувати виховні завдання і здійснювати педагогічний супровід просоціальної і корекцію асоціальної діяльності.

Соціально-педагогічний супровід молодіжних організацій і об’єднань як важлива умова для розвитку ініціативності, й активності молодої людини. Завдання соціально-педагогічного супровіду молодіжних організацій: інформаційних, організаційно-методичних, координаційних.

Класифікація молодіжних організацій в Україні. Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”. Характеристика понять “дитячі” та “молодіжні громадські організації”. Типології дитячих та молодіжних громадських організацій за статусом та основними (ведучими) показниками (за А.Й. Капською): 1. Формальні та неформальні, тобто юридично зареєстровані чи ні. 2. Відповідно до територіальної розповсюдженості: а) всесвітні дитячо-молодіжні організації; б) всеукраїнські дитячі та молодіжні організації; в) регіональні організації; всі ці типи організацій пройшли реєстрацію та акредитацію і мають відповідний статус. 3. Молодіжні секції при політичних партіях, релігійних організаціях та творчих спілках. 4. Неформальні групи та об’єднання, що діють на основі спільних інтересів. 5. Заборонені об’єднання в Україні та державах СНД. Групи за їх спрямованістю та інтересами (за М.А. Морозовою): 1) молодіжні організації як цілком деполітизовані структури, до яких у її склад входять організації та особи, які мають різні ідейні, політичні позиції; 2) молодіжні організації, що мають широку ідейну платформу, але поєднують молодь, яка має приблизно однакову орієнтацію; 3) молодіжні організації як високо політизована, організаційно міцна структура, яка тісно пов’язана з певною політичною партією; 4) молодіжні організації, які не орієнтуються ні на які “дорослі” структури (партії, рухи, об’єднання), мають власні програми, статут, політичні завдання, цілі та ін. І таким чином є своєрідними партіями; 5) молодіжні організації, що не мають практично ніякої політичної основи, які зайняті в основному розв’язанням соціально-економічних, культурно-мистецьких, побутових проблем молоді. Типологія дитячих та юнацьких громадських організацій (за Н.П. Волковою): 1) молодіжні організації, зорієнтовані на вирішення політичних проблем; 2) молодіжні організації, зосереджені на вирішенні соціальних проблем; 3) молодіжні організації, що займаються вивченням історії, фольклору, етнографії народів України; 4) молодіжні благодійницькі організації; 5) релігійні молодіжні організації; 6) дитячі громадські організації. Поділ дитячих організацій, які зараз існують в Україні, на дитячі об’єднання і дитячий рух.

Сучасна модель роботи соціального педагога з громадськими дитячими та молодіжними організаціями. Модель професійної діяльності соціального педагога з громадськими дитячими та молодіжними організаціями, яка має такі складові: об’єкт діяльності (громадські дитячі та молодіжні організації); суб’єкт діяльності (соціальний педагог); мета діяльності (сприяння створенню та функціонуванню громадських дитячих та молодіжних організацій та перетворенню їх на ефективний соціально-виховний інститут); функції соціального педагога (діагностична, прогностична, консультативна, захисна, профілактична, соціально-перетворювальна, організаційна); напрями роботи соціального педагога (проведення соціально-педагогічної діагностики; здійснення профілактичної діяльності; надання соціально-педагогічної допомоги членам організації; сприяння соціально-педагогічній діяльності громадської організації; надання допомоги керівництву організації у створенні і реалізації спеціальних програм і проектів; налагодження взаємодії дитячих та молодіжних організацій з іншими соціальними інститутами, адміністративними органами; сприяння формуванню колективу в організації); зміст, форми та методи роботи, які визначені в рамках кожного з напрямів.

Вимоги до рівня сформованості знань, умінь та навичок

Базова вища освіта фахівця передбачає сформованість ряду компетенцій соціального педагога освітньо-кваліфікаційного рівня баклавр. Цикл професійно-орієнтованої підготовки повинен забезпечити формування знань щодо особливостей соціально-педагогічної роботи з усіма віковими категоріями та верствами населення; сутності психолого-педагогічних теорій виховання й освіти певних вікових категорій; головних законів, закономірностей, методик, технологій загального розвитку, освіти, становлення людини як особи культурної, цивілізованої, вільної, духовної, моральної, освіченої; нормативно-правового забезпечення вирішення соціальних проблем девіантної поведінки підлітків і молоді; впливу соціальних, мікросоціальних, психологічних, медико-біологічних факторів на формування девіацій та видів соціальних проблем, спричинених різними видами девіантної поведінки; шляхів розв’язання та попередження виникнення конфліктів та стресових станів у процесі спілкування; індивідуальних особливостей людей з обмеженими можливостями та закономірності вирішення питань працевлаштування, організації побуту клієнтів соціальних служб; характеру взаємодії людини і природи, явищ і подій суспільного життя.

Вивчення вказаного циклу дисциплін передбачає формування умінь використовувати різні стратегії і соціальні технології у розв’язанні проблем девіацій, доцільно підбирати форми і види роботи з групами девіантної поведінки; керувати конфліктом і стресовими афектами; здійснювати різні види консультування і корекції міжособових відносин, сприяти соціальній адаптації особистості, надавати допомогу в соціальній реабілітації різним категоріям населення, виробляти спільно з клієнтом стратегію і шляхи подолання його проблем, аналізувати запити і проблеми клієнтів з метою встановлення пріоритетів роботи; використовувати краєзнавчі об’єкти як джерела знань.

Цикл професійно-орієнтованої підготовки майбутніх соціальних педагогів націлений на формування національної свідомості, духовного збагачення особистості, збереження і відродження історії, культури, природи України, а також передбачає обов’язкове володіння високою культурою професійних дій, ґрунтовними теоретико-практичними знаннями, творчим педагогічним мисленням.

Вступник повинен знати:

типологію, основні джерела виникнення та розвитку масових соціальних рухів, форми соціальних взаємодій, чинники соціального розвитку, типи та структури соціальних організацій, вміти їх аналізувати;
структуру, механізми, принципи діяльності системи соціальних служб;
основні етапи становлення та розвитку соціально-педагогічної науки та практики в Україні й за рубежем;
сутність та соціальне значення своєї майбутньої професії;
цілісний соціально-виховний процес і його закономірності;
цілі, принципи соціально-педагогічного процесу, їх реалізацію в народній і науковій педагогіці;
основні принципи соціальної педагогіки;
специфіку соціально-педагогічної взаємодії, об'єкт і суб'єкт соціально-виховного процесу;
особливості процесів профілактики та реабілітації у соціально-педагогічній діяльності;
різні форми соціально-педагогічного, соціально-психологічного, корекційного впливу на особистість і організовувати його з різними категоріями дітей, молоді, людей похилого віку;
моделі соціальної допомоги в кожному конкретному випадку;
заходи по створенню умов для плідного проведення творчої роботи учнів та молоді на уроці, у групах подовженого дня, в позакласній та шкільній діяльності, в організації вільного часу, науково-технічній та художній творчості, заняттях спортом і суспільній діяльності;
різноманітні технології, методики техніки соціально-педагогічного впливу на дітей та молодь, які перебувають у кризовому стані та у конфліктних ситуаціях.

Вступник повинен уміти:

використовувати й укладати нормативні і правові документи стосовно майбутньої діяльності, вживати необхідних заходів до відновлення порушених прав;
оцінювати досягнення культури на підставі знання історичного контексту їх створення, бути здатним до діалогу як способу ставлення до культури і суспільства, здобувати досвід опанування культурою;
дати соціально-педагогічну характеристику особі, інтерпретацію особистого стану, володіти прийомами психодіагностики в соціальній роботі;
збирати, аналізувати, систематизувати інформацію про соціальні проблеми дітей, молоді, людей похилого віку, виявляти уміння ,прогнозувати напрямки їх продуктивної діяльності, організації дозвілля, виявляти шляхи подолання міжособистісних конфліктів;
надавати допомогу сім'ї у розвитку інтелектуальних та морально-естетичних якостей дітей різного віку, здійснювати соціально-педагогічне керівництво та консультування процесом виховання дітей у сім'ї, у роботі за місцем проживання;
здійснювати психо-корекційний вплив на дітей та молодь, яка перебуває у кризовому стані та у конфліктних ситуаціях;
аналізувати концепції соціалізації особистості;
-продуктивно спілкуватися з колегами і дітьми;
організовувати соціально-педагогічну діяльність як вид соціального проектування;
використовувати творчі методи роботи з дітьми, що потребують соціально-педагогічної допомоги;
підвищувати свою кваліфікацію і професіоналізм, удосконалюватися у соціально-педагогічній діяльності.

Критерії оцінювання

Загальна оцінка відповіді на вступному випрбуванні кожного студента є комплексною, яка враховує всі сторони його виступу: теоретичні знання, уміння застосовувати їх у розкритті соціально-педагогічних технологій та реалізовувати у практичних завданнях згідно навчального плану спеціальності “Соціальна педагогіка.

При оцінюванні відповіді враховується також творчість і якість у виконанні третього й четвертого питання екзаменаційного білету.

Оцінка “відмінно” ставиться, коли:

студент впевнено відповідає на теоретичне питання білету;
демонструє глибокі, міцні, системні знання у розкритті соціально-педагогічних технологій;
студент уміє застосувати набуті знання при виконанні творчих завдань, вміє виявляти та відстоювати особисту позицію;
на високому рівні демонструє аналітичні, прогностичні, проективні, рефлексивні, комунікативні вміння та навички, які є необхідними у науковій та практичній роботі соціального педагога.

Оцінка “добре” ставиться за таких умов, коли:

студент при відповіді на питання виявляє знання істотних ознак понять, соціально-педагогічних явищ та зв’язків між ними, вміє пояснити основні закономірності явища;
на достатньому рівні демонструє аналітичні, прогностичні, проективні, рефлексивні, комунікативні вміння та навички, які є необхідними у науковій та практичній роботі соціального педагога.

Оцінка “задовільно” ставиться, коли:

студент не впевнено відповідає на теоретичне питання білету;
відтворює основні навчально-методичні знання, проте володіє лише елементарними вміннями;
відчуває помітні труднощі при виконанні творчих соціально-педагогічних завдань, втрачає розуміння сутності соціально-педагогічного явища при зміні деяких складових.

Оцінка “незадовільно” ставиться, коли:

студент демонструє уривчастість або відсутність знань, плутається у поняттях прояв знань відбувається лише за допомогою викладача;
практичне завдання виконується фрагментарно, характеризується лише початковими уявленнями про предмет дослідження;
на недостатньому рівні демонструє аналітичні, прогностичні, проективні, рефлексивні, комунікативні вміння та навички, які є необхідними у науковій та практичній роботі соціального педагога.

Blog

Програма вступного випробування з соціальної педагогіки для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень

Содержание