В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році
| Вид материала | Документы |
- В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 6520.61kb.
- В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 6171.38kb.
- В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 8041.17kb.
- В. Д. Бакуменка Заснований у 2004 році, 7234.98kb.
- Експрес-аналіз інфляційних процесів у 2007 році, 90.32kb.
- Інфляція у 2004 році становитиме, 11.61kb.
- 4 Зернове господарство, 385.73kb.
- 6. Розвиток виробничої та невиробничої інфраструктури, 252.16kb.
- Міністерство охорони здоровя україни, 3434.02kb.
- У м. Дніпропетровську в 2004 році На виконання закон, 68.28kb.
ФОРМУВАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДО АДЕКВАТНИХ УМОВ РИНКУ ТА ЇЇ ЕФЕКТИВНОГО ІНТЕГРУВАННЯ У СВІТОВУ ЕКОНОМІЧНУ СИСТЕМУ
Розділено загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому та можливості отримання конкурентних переваг в окремих галузях та виробництвах. Обґрунтовано методичні підходи до моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку. Надано оцінку потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення їх конкурентоспроможності.
Разделена общая тенденция к конкурентоспособности национальной экономики в целом и возможности получения конкурентных преимуществ в отдельных отраслях и производствах. Обоснованы методические подходы к мониторингу конкурентной среды с учетом особенностей национальной экономики и мирового рынка. Предоставлена оценка потенциальных возможностей отдельных отраслей экономики Украины относительно повышения их конкурентоспособности.
A general tendency is parted to the competitiveness of national economy on the whole and possibilities of receipt of competitive edges in separate industries and productions. Methodical approaches are grounded to monitoring of competition environment taking into account the features of national economy and world market. Estimation of potential possibilities of separate industries of economy of Ukraine is given in relation to the increase of their competitiveness.
Постановка проблеми.
Для того щоб підняти конкурентоспроможність національної економіки, щоб глобалізація привносила позитивний ефект в інтеграційні процеси, необхідно мати національні конкурентні переваги, на основі яких країна матиме паритетне становище для подальшої конкуренції з розвиненими країнами. Але сучасна національна економіка функціонує в умовах несиметричної емісії активів з боку своїх економічних контрагентів, яка не містить механізму підвищення конкурентоспроможності національної економіки, а спрямована на вирішення короткострокових фінансових завдань.
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Проблеми формування і розвитку конкурентного середовища в умовах перехідної економіки розглянуті у роботах С. Авдашевої, І. Акімової, З. Борисенко, Б. Буркинського, В. Гейця, Л. Доленка, М. Звєрякова, Б. Кваснюка, Н. Розанової, С. Соколенка, С. Цухло, О. Яременка.
Постановка завдання:
– розділити загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому та можливості отримання конкурентних переваг в окремих галузях та виробництвах;
– обгрунтувати методичні підходи до моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку;
– надати оцінку потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення їх конкурентоспроможності.
Виклад основного матеріалу. Досвід економічної перебудови в Україні наочно свідчить, що на сучасному етапі економічних перетворень вагомим фактором оздоровлення національної економіки, яка потерпає від значного скорочення внутрішнього попиту на вітчизняну продукцію, може стати тільки істотне розширення зовнішньої торгівлі. Для України цей фактор має особливе значення тому, що він сприятиме прискоренню ринкової трансформації економіки, входженню її до регіональних та світових товарних ринків і створенню валютних резервів, необхідних для модернізації та структурної перебудови виробництва. Проте розраховувати на успішну торгівлю можуть лише країни, які мають конкурентноспроможну економіку. Водночас сама торгівля не може зробити економіку конкурентноспроможною.
Конкурентоспроможність – це комплексна категорія, її переваги остаточно реалізуються через торгівлю, але базис конкурентних переваг створюється на всіх ланках суспільного виробництва, у тому числі значною мірою за рахунок структурної перебудови і дійової державної політики [2, c. 18; 6, c. 199] .
Традиційно конкурентоспроможність трактується як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках "третіх країн" [1, c. 65].
Теорія конкуренції виходить з того, що конкурують не країни, а окремі виробники чи продавці продукції. Але економічний успіх держави, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом державної політики України, яка повинна знайти всебічну активну підтримку в діях Верховної Ради та Уряду і вплинути на формування сприятливого нормативно-правового поля конкуренції. Це досить об’ємна і копітка робота, яка потребує постійного моніторингу конкурентного середовища з врахуванням особливостей національної економіки та світового ринку, умов виробництва та факторів, котрі можуть сприяти ефективній конкуренції.
Безумовно, що жодна з країн, навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції по всьому спектру продукції, яку вона може потенційно виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають реальні умови для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Для України, щоб запобігти нераціональному використанню національних ресурсів у процесі структурної перебудови, особливо актуальним є визначення саме таких галузей і створення дійового механізму підтримки пріоритетних виробників та вдосконалення на цій основі структури виробництва [4, c. 1025].
Відсутність чіткої програми структурної перебудови національної економіки і, особливо, її матеріального сектора залишається сьогодні фактором, що постійно підживлює середовище для кризових явищ. Зокрема, не вирішивши стратегічно важливої проблеми зменшення зовнішньої енергетичної залежності країни, не можна розпорошувати мізерні ресурси на підтримку і збереження енергомістких виробництв. Або практично не маючи обгрунтувань, оптимальних для країни обсягів і структури енергоспоживання, не слід вкладати кошти у проекти будівництва терміналів, транспортних магістралей і відповідної інфраструктури. Адже переважно інфраструктура, а не технологічно-інноваційна орієнтація економіки є вкрай небезпечною і з точки зору перспектив глобалізації. Окремим негативним чинником є відсутність забезпечення реального пріоритету галузей і виробництв агропромислового комплексу. Ключовим поточним завданням є вивірена у часі та в галузевих пріоритетах точкова підтримка технологічних і експортоорієнтованих виробництв. Зарубіжний досвід свідчить, що і в складних економічних умовах сильна держава може здійснювати в певних мінімальних обсягах орієнтовану промислову політику.
Йдеться про формування такої ідеології державної політики, яка була б адекватна умовам ринку, вимогам незалежності держави та її ефективного інтегрування у світову економічну систему. Практичною основою її розробки й реалізації має стати розв’язання таких головних завдань:
- оцінка ступеня конкурентоспроможності національної економіки з визначенням умов і факторів, які можуть сприяти ефективній конкуренції, збільшенню експортного потенціалу держави;
- обґрунтування пріоритетних галузей, виробництв та видів продукції, що мають або можуть отримати в коротко- і середньостроковому періоді конкурентні переваги на світовому ринку;
- визначення шляхів і заходів державного сприяння підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, зокрема за рахунок цільової підтримки пріоритетних галузей і виробництв;
- поєднання зусиль держави у здійсненні структурної перебудови, інноваційної політики та соціально-економічного розвитку регіонів щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва;
- науково-практичне та інституційне забезпечення заходів щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, виходячи з національних умов та особливостей світового ринку.
Крім того, слід розділяти загальну тенденцію до конкурентоспроможності національної економіки в цілому і можливості отримати конкурентні переваги в окремих галузях та виробництвах. У першому випадку - це має бути стратегічна лінія державної політики взагалі, у другому - йдеться про визначення пріоритетних галузей, виробників і видів продукції, які вже мають або можуть отримати найближчим часом певні конкурентні переваги через наявність у тій чи іншій країні необхідних сприятливих умов, тобто про те, що має бути предметом державної політики. Відповідно до цього повинні розподілятися ресурсні можливості держави і окремих її галузей. Інакше кажучи, визначення конкретних заходів щодо підвищення якості і конкурентоспроможності продукції та їх фінансування мають забезпечувати максимально ефективне використання наявних ресурсів.
Світовий досвід показує [3], що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі і створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що також треба враховувати.
Свого часу конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності у неї трьох основних факторів виробництва - природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. З розвитком виробництва і технічним прогресом конкурентоспроможність стали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті - це, насамперед, інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але визначальну роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори, спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних по окремих галузях і виробництвах, наявність фахівців відповідного профілю знань тощо.
Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами виробництва та ефективності їх використання у порівнянні з 6-ома економічно найрозвинутішими країнами світу (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія, Канада) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості сільгоспугіддями - 3 місце, трудовими ресурсами - 4 місце, науковим потенціалом - 3 місце. Але щодо реалізації цих можливостей, то на сьогодні це - парадокс. За ефективністю використання факторів виробництва Україна, як і Росія та інші країни СНД, посідають останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам світу. Від Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь - у 10-12 разів, трудових ресурсів - у 7-15 разів, основного капіталу - в 2-3 рази, наукового потенціалу - більш як у 20 разів [5, c. 115].
Незважаючи на всі умовності таких порівнянь, відмінності настільки разючі, що не можна не звертати на це уваги при визначенні основних заходів державної політики щодо підвищення конкурентоспроможності.
Разом з тим, світовий досвід свідчить, що наявність факторів виробництва є важливою, але недостатньою умовою успішної конкуренції. Для цього ще потрібні певний попит на продукцію, зокрема, вимогливі споживачі, конкурентноспроможні постачальники і суміжники, сумлінне ведення конкуренції, відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення конкурентоспроможності. На жаль, практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Підприємства не можуть виробляти конкурентноспроможну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їх експансія йшла через його насичення.
Певною мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку, але внаслідок різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної діяльності підприємств.
Особливо турбує невпинне погіршення показників майже всіх напрямків інноваційної діяльності, без чого неможливо досягти стійких процесів економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності. Так, питома вага українських підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, останніми роками складає не більше 15% загальної кількості промислових підприємств, в той час як в США, Японії, Німеччині, Франції інноваційно-активні підприємства становлять 70-80% загальної їх кількості. За останні роки в Україні значно скоротилася кількість створених нових зразків техніки (порівняно з1990 р. на 30%), серед яких лише близько 2% перевищують за рівнем кращі світові аналоги. В країні спостерігається тенденція сталого скорочення впровадження нових прогресивних технологічних процесів.
У деяких випадках українська продукція виявляється неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості або ж використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим у світі.
Відмічені негативні тенденції призвели до витіснення українських товарів не тільки з зовнішнього, а й з внутрішнього ринку. Нарощування обсягів імпорту, скорочення попиту на вітчизняну продукцію, а також неможливість її реалізації призвели до збільшення залишків такої продукції на складах підприємств. Не справджуються надії на те, що роздержавлення підприємств сприятиме підвищенню їх інноваційної активності. Недержавні підприємства відмовляються впроваджувати дорогі прогресивні технології та обладнання, віддаючи перевагу миттєвій вигоді.
Незважаючи на незначні масштаби інноваційної діяльності, позитивний вплив впроваджених інновацій на економічні показники виробництва очевидний: більше 90% підприємств, що впроваджували інновації, змогли одержати приріст продукції, підвищити її конкурентоспроможність та розширити ринки збуту.
Головними причинами інноваційної кризи слід визнати брак коштів, недосконалість законодавчої бази, а також так звану політику невтручання з боку урядових структур в інноваційну діяльність.
Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо підвищення конкурентоспроможності дозволяє визначити опорні галузі і виробництва, які повинні узяти на себе провідну роль у розвитку економіки, а згодом й зайняти ключові місця в її структурі. Для України це, насамперед, переробні галузі матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна, будівельних матеріалів), наукоємні й високотехнологічні галузі машинобудування та оборонної техніки, а також легкої і харчової промисловості. Багато підприємств цих галузей вже зарекомендували себе конкурентоспроможними суб’єктами зовнішнього ринку, але їх позиції там поки що не досить стійкі через внутрішні проблеми і коливання кон’юнктури на світовому ринку.
Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває надзвичайного значення.
Поряд з внутрішніми шляхами мобілізації фінансових ресурсів (розвиток фінансового і фондового ринків, відповідна податкова і кредитка політика) було б доцільно знайти хоча б часткове розв’язання цих проблем, спираючись на економічний потенціал країн СНД і, в першу чергу, Росії. Мова йде не про прямі фінансові субсидування, на першому етапі досить створити сприятливий режим у міждержавних відносинах щодо розвитку опорних галузей, уникнувши через це форсованого розв’язання інвестиційних проблем на шкоду соціальним.
За розрахунками МЕК СНД потенціал країн Співдружності оцінюється приблизно у 10% світового, запаси основних видів природних ресурсів - близько 25%, експортний потенціал - 4,5%, науково-технічний потенціал, виражений у формі інтелектуальної власності, складає не менше 500 млрд.дол.США, а платоспроможний попит на наукоємну продукцію до 2005 року може досягти 150-200 млрд. дол.США.
Конкретна взаємодія між країнами СНД може набувати форми як багатосторонніх, так і двосторонніх відносин. Важливо те, що для цього є спільні передумови: порівнянні технологічні уклади та їх відставання від розвинутих країн; взаємодоповнюючий склад економік; досить висока матеріало-, енерго- і капіталоємність виробництва при неефективному розподілі праці; відсутність інвестиційних ресурсів для здійснення корінних структурних змін; відсутність вільних і прийнятних для цих країн ніш світового ринку через низьку конкурентоспроможність; взаємні втрати, що їх зазнають країни через неузгодженість економічної політики.
Умови конкурентного середовища, які склалися в промисловості України, значною мірою притаманні більшості країн СНД. Особливості простежуються лише по окремих галузях залежно від того, які види мінерально-сировинних та енергетичних ресурсів має в достатній кількості та чи інша країна, винятком тут може бути хіба що Росія, де є майже всі види ресурсів.
Загальним для країн СНД є й те, що всі вони при розробці промислової політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі повинні вирішувати проблему інвестиційного забезпечення заходів щодо оновлення виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за рахунок яких джерел відбувається інвестування (залучення портфельних чи прямих інвестицій або використання власного прибутку), цей процес має здійснюватися в умовах превалюючого визначення, що направлення коштів у виробництво для забезпечення його конкурентних переваг має безперечний пріоритет над їх "проїданням". На жаль, відповідні умови для такої поведінки інвесторів поки що відсутні як в Україні, так і в інших країнах СНД.
Висновки. Звідси витікає висновок, що для більшості галузей промисловості, особливо тих, де переважають застарілі виробничі фонди і не вистачає інвестиційного потенціалу, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі на зовнішньому ринку. Але підстави для такого висновку виникають лише в разі конкуренції з високорозвинутими країнами. Що ж до країн СНД, де склалися відносно рівні умови щодо технічного оснащення та фінансового забезпечення виробництва, то успішна конкуренція між ними не тільки можлива, а й необхідна, бо саме вона спонукатиме національних виробників до пошуку резервів оновлення виробничого апарату, впровадження новітніх методів і технологій, освоєння сучасних галузей виробництва. Адже щоб повністю не втратити конкурентоспроможність і не опинитися на периферії світового господарства, країнам СНД потрібно на початку ХХІ століття впровадити як мінімум 10-12 макротехнологій із 50-ти, що нині визначають потенціал 7-ми провідних розвинутих країн світу. У найближчі роки внаслідок світової фінансової кризи, що триває, очікується звуження світового ринку товарів. Тому особливої актуальності набуває розширення торгівлі між Україною та Росією.
Використані джерела інформації:
- Базилюк Я.Б. Кoнкурeнтocпрoмoжнicть нацioнальнoї eкoнoмiки України. – К.:НIC, 2002. – 132 c.
- Гайдук В.А. Вплив економічної глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності національної економіки / В.А. Гайдук // Економіка та держава. 2010. № 5. С. 17-19.
- Eмeльянoв C.В., «Мeждунарoдная кoнкурeнтocпocoбнocть прoизвoдитeлeй: фактoры, oпрeдeляющиe пoлoжeниe на рынках и кoнкурeнтныe прeимущecтва (на примeрe CША)» I-net журнал «Кoрпoративный мeнeджмeнт» // ru/press/marketing/2009-1/11.shtml
- Желіховська М.В. Сучасні тенденції побудови стратегії конкурентоспроможної компанії / М.В. Желіховська, Т.В. Донченко // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект: Сб. науч. тр. – Донецк: ДонНУ, 2006. – Ч. III. – С. 1024–1029.
- Кендюхов О.В. Функції управління: сутність, зміст, класифікація / О.В. Кендюхов // Вісник Донецького державного університету економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського. Серія: «Економічні науки». – 2009. – №3(19). – С. 113–122.
- Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації: [монографія] / За ред. Жаліла Я.А. – К.: НІСД, 2005. – 388 с.
Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., профессор
УДК 332.142.6:332 Іванова Т.В.,
к.е.н., професор
Академії муніципального управління
МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ І ЕКОЛОГІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ
Обґрунтовано адміністративно-контрольні та економічні інструменти управління природокористуванням. Визначено напрями удосконалення механізму контролю природоохоронної діяльності. Обґрунтовано організаційно-економічний механізм управління навколишнім середовищем.
Обоснованы административно-контрольные и экономические инструменты управления природопользованием. Определены направления усовершенствования механизма контроля природоохранной деятельности. Обоснован организационно-экономический механизм управления окружающей средой.
The administratively-control and economic instruments of management by nature by the use are grounded. Directions of improvement mechanism of control of nature protection activity are certain. The organizationally-economic mechanism of management by an environment is grounded.
Постановка проблеми.
В світі значна увага приділяється охороні природних ресурсів як фактора затрат, аналізується їхній склад та напрямки на підприємстві. Крім прямих, важливі й непрямі затрати. До них належать витрати на зміну екологічного іміджу підприємця (наприклад, рекламні компанії), компенсація шкоди, завданої здоров’ю населення в результаті негативного впливу на навколишнє середовище, а також витрат робітників (втраченої вигоди) внаслідок неповного завантаження обладнання, зниження обсягів виробництва, пов’язаних із нераціональним використанням та забрудненням екосистем, на проведення аналізу екологічного ризику під час природокористування, управління ним тощо.
Аналіз останніх досліджень і публікацій.
Проблемні моменти поширення процесів екологізації в національній економіці розглядаються в працях В.Борисової, Г.Зайкова, О.Кашенко, О.Балацького, О.Теліженка, М.Хилька, Г.Шалабіна та багатьох інших. У працях Т.Хачатурова, А.Гусєва, Л.Зусмана, І.Сотник, Д.Тармаєва, С.Шевцова та інших піднімаються окремі аспекти активізації процесів ресурсозбереження у сфері матеріального та нематеріального виробництва.
Постановка завдання:
- обгрунтувати адміністративно-контрольні та економічні інструменти управління природокористуванням;
- визначити напрями удоскоанелння механізму контролю природоохоронної діяльності;
- обгрунтувати організаційно-економічний механізм управління навколишнім середовищем.
Виклад основного матеріалу.
Основними напрямами вдосконалення економічного механізму екологічного управління є модернізація існуючих регуляторів, здійснювана одночасно з розробкою і впровадженням у практику нових ринкових інструментів. Світовий досвід показує, що система екологічного менеджменту залежить від ефективності економічного механізму природокористування, який базується на збалансованому поєднані регуляторів примусово-обмежувального характеру з регуляторами стимулюючо-компенсаційного характеру, які, в свою чергу, забезпечують сприятливіші умови для природозбереження, а також для забезпечення екологічно безпечних технологій і методів господарювання [1, с. 62].
У багатьох країнах світу щодо вирішення еколого-економічних проблем природокористування нагромаджений значний досвід: створені ефективні організаційні структури та дієвий механізм правового регулювання охорони та раціонального використання природних ресурсів.
Розвиток економіки, при якому практично виключається ризик виникнення великомасштабних катастрофічних явищ на національному та інтернаціональному рівнях, а витрати ресурсів є найменшими, найповніше відповідає ефективній системі стратегії управління безпеки. В такому випадку, в основу безпечного варіанта економічного зростання може бути покладена така структура економіки країни, яка передбачає зміни на користь галузей, що задовольняють потреби людини, при значному зниженні частки ВПК, скорочення виробництва, озброєння, енергоспоживання та енерговиробництва, виробничих інвестицій [6, с. 75].
На жаль, в Україні система економічного механізму екологічного регулювання практично виключає функціонування механізмів кредитування природоохоронних заходів, пільгового оподаткування та цінового заохочення екологоконструктивної діяльності. Крім того, потребують удосконалення та подальшого розвитку механізми надання субсидій на формування екологічної інфраструктури, національного ринку екологічних послуг [2, с. 78; 3, с. 99].
Під екологічним управлінням прийнято розуміти поетапний процес розробки й реалізації стратегічних і тактичних рішень, спрямованих на раціональне використання та охорону навколишнього природного середовища на організаційних, економічних і правових засадах.
Механізм екологічного управління передбачає комплексне поєднання і використання адміністративно-правових, економічних, фінансово-кредитних, соціально-політичних, морально-психологічних та інших інструментів і стимулів.
Механізм управління природокористуванням і екологічною безпекою – це цілісна сукупність методів та інструментів управління, за допомогою яких організуються, регулюються і координуються процеси природокористування в сукупності з виробничими і соціально-економічними процесами, забезпечується належний рівень екологічної безпеки виробництва і споживання, відтворюється якість природного середовища як специфічного суспільного блага [4, с. 34; 5, с. 167].
У відповідності з загальними принципами управління основними складовими його структури є три елементи: об’єкт управління, засоби управління, мета управління.
До об’єктів управління належать взаємозв’язки окремих технологічних процесів щодо навколишнього середовища, а також сумарна дія виробництв, галузей і всього господарства в цілому.
Водночас, разом з інтеграцією виникає необхідність виокремлення як об’єкта управління деяких територій, які виходять за рамки окремих адміністративних чи економічних районів, які називаються екологічними регіонами (наприклад, басейн р. Дніпро, озеро Світязь, Чорне море тощо).
Особливості сфери природокористування та охорони навколишнього природного середовища як об’єкта управління визначають методи здійснення основних функцій управління, вибір організаційних структур і механізмів.
До управління всім комплексом заходів щодо охорони довкілля відноситься збір інформації, визначення і прийняття управлінських рішень, регулювання і контроль їх виконання.
У рамках існуючої організаційної структури разом із плануванням конкретних заходів здійснюється прогнозування розвитку взаємодії з навколишнім середовищем, оптимізація рішень, обґрунтування підходу до визначення економічних показників, паспортизація, стандартизація, контроль і правові основи природокористування.
До основних ланок механізму управління природокористуванням й екологічною безпекою відносять сукупність адміністративно-контрольних та економічних інструментів.
В Україні потрібно застосувати з урахуванням світового досвіду прямі й непрямі методи еколого-економічного регулювання, зокрема:
- встановлення економічних обмежень на господарську діяльність;
- створення систем екологічної сертифікації, послуг та інших об’єктів;
- впровадження в практику процедури заявки про вплив на навколишнє середовище;
- ліцензування господарської та іншої діяльності;
- комплексна еколого-економічна експертиза;
- створення екологічно справедливого ринку, при якому не отримує переваг у конкурентній боротьбі продукція з найгіршими екологічними характеристиками або яка виробляється за технологіями з відносно нешкідливим впливом на навколишнє середовище, а також знімається з обігу на ринку продукція, небезпечна для здоров’я і навколишнього середовища;
- зміна податкової політики в галузі охорони та раціонального використання довкілля;
- запровадження системи екологічного страхування (з прийняттям Закону “Про екологічне страхування”);
- запровадження системи екологічного аудиту;
врахування природного фактора при економічній оцінці господарських рішень.
До управління природокористуванням відносяться органи місцевого самоврядування. Надання місцевим радам владних повноважень як головному ланцюгу самоуправління, що відповідає за комплексний економічний і соціально-екологічний розвиток на своїх територіях, визначає функції місцевого рівня в системі регіонального управління навколишнім середовищем. До його компетенції повинна входити конкретизація і реалізація на місцях загальнодержавної стратегії охорони навколишнього середовища: встановлення гранично допустимих норм забруднення та викидів, застосування економічних регуляторів природокористування (місцевих податків і податкових пільг, дотацій, премій, компенсаційних і штрафних платежів за завданий збиток); уведення обмежень на виробничу діяльність, пов’язану з охороною навколишнього середовища; визначення порядку екологічного страхування підприємств.
Розміщення нових підприємств, які негативно впливають на навколишнє середовище локальних місцевостей, повинно здійснюватись лише за погодження з відповідними органами самоуправління з гарантією умов, які диктуються турботою про екологічну безпеку. Одним із прийнятних для цього механізмів є спеціальна угода між місцевими органами управління, урядами країни та господарськими суб’єктами про розміщення екологобезпечних потужностей і пов’язаних з ним компенсацій.
В умовах ринкових методів господарювання економічна відповідальність підприємств і організацій за результати виробничої діяльності повинна бути віднесена і до її економічних наслідків.
Досвід розвинутих країн з ринковою економікою показує, що системи регулювання якістю навколишнього середовища можуть бути жорсткими, конфронтаційного типу чи, навпаки, м’якими, спрямованими на відповідне співробітництво влади з виробниками щодо проблем, які розглядаються. У першому випадку економічний механізм передбачає штрафи і податкові заходи “залякування” виробників, які забруднюють навколишнє середовище, у другому – каральні санкції присутні, але наголос робиться на всілякого роду пільги, заохочення затрат виробників на запобігання забруднень. Більшість країн, почавши з “конфронтації”, переходять до “підтримки”, але є і зворотні приклади (ФРН, де зараз активно обговорюється проблема “екологічного” податку). В результаті сьогодні найпоширенішими є “змішані” системи, що стимулюють ресурси збереження і захист навколишнього середовища. Зрозуміло, що економічні важелі в них підкріплюються реальними організаційними заходами.
Отже, організаційно-економічний механізм управління навколишнім середовищем включає, таким чином, такі системи:
-територіальне прогнозування і програмування стану навколишнього середовища,
- економічне стимулювання ресурсоощадної і середовищно-захисної діяльності підприємства;
-організаційні заходи, які забезпечують виконання природоохоронних робіт.
Кінцевою метою такого механізму є “екологізація” прийняття господарських рішень на рівні підприємств і організацій, які б передбачали охорону навколишнього середовища як невід’ємну частину внутрішнього підприємницького планування: підприємства, які діють у відповідності з внутрішніми критеріями економічної ефективності (в рамках прийнятого природоохоронного законодавства), у підсумку забезпечують прийнятні для суспільства, визначені в територіальних програмах рівні якості навколишнього середовища й екологічної безпеки.
Система обґрунтування розвитку територій і передпроектних розробок щодо вибору певних господарських рішень, яка склалася при переході до ринкової економіки, вимагає корінних змін щодо врахування екологічних вимог. Вона сформувалася як інструмент централізованого адміністративного управління народним господарством і директивного планування. Всі охоплюючі її розробки за напрямками і змістом можуть бути об’єднані в дві групи.
Перша включає галузеві (республіканські) схеми розвитку і розміщення галузей народного господарства і промисловості, проекти земле- і лісопорядкування, обласні, районні, міські схеми інженерних мереж енерго- і водопостачання, водовідведення, транспорту, меліоративного і гідротехнічного будівництва тощо (техніко-економічні обґрунтування – ТЕО), будівництва великих і складних підприємств та споруд, схеми розвитку ТПК, галузевих територіальних програм. У цих проектуваннях наголос робиться на виробничо-економічні питання. Соціально-екологічні екскурси носять службовий, підлеглий характер: питання, пов’язані з охороною навколишнього середовища, нерідко розглядаються як такі, що “нав’язані” додатково, і не впливають на вибір рішень, а природоохоронні заходи, які пропонуються, як правило, неповні, розрізнені, ігнорують багато питань, не враховують витрат.
Соціально-екологічним проблемам присвячені проектування другої групи: містобудівельні документи (регіональні схеми розселення, схеми й проекти районного планування, містобудівельні програми, ТЕО і генеральні плани розвитку міст, схеми та проекти національних парків, курортних районів тощо), природоохоронні документи (комплексні схеми охорони природи країни і великих регіонів, територіальні комплексні схеми охорони природи областей, окремих міст і районів, регіональні програми охорони навколишнього середовища).
Особливість більшості природоохоронних проектувань полягає в тому, що в них, на відміну від територіально-містобудівельних проектів, увага приділяється не функціонально-планувальним, а виробничо-технологічним питанням, пов’язаним з технікою захисту навколишнього середовища, заходам щодо економії її природних ресурсів, утилізації відходів, впровадженню маловідходних технологій. Водночас і в тих, і в інших соціально-економічних розробках не передбачені альтернативні заходи, не продумані питання ефективності, фінансового забезпечення та інші, які відносяться до реалізації проектних заходів, недостатній зв’язок із завданнями економічного розвитку територій.
Майже на всіх державних підприємствах розроблено схеми структурних взаємозв’язків служби охорони природи з підрозділами виробництва, які охоплюють питання контролю з охорони навколишнього середовища. Практика свідчить, що все те, що було виявлене в результаті контролю, і приховувалося, і не виконувалося. Однак треба зазначити, що організаційна природоохоронна робота на різних виробництвах організована по-різному. Розробкою заходів і планових показників щодо охорони навколишнього природного середовища займаються різні підрозділи виробництва, а тому немає єдиного підходу до організації природоохоронного планування і розподілу функцій між окремими групами і виконавцями. Тому для поліпшення роботи з охорони навколишнього середовища на виробництвах потрібний новий, ефективніший підхід. Ця робота має бути типовою для всіх підприємств і проводитися за допомогою менеджменту і маркетингу.
Управління охороною навколишнього середовища на виробництві має здійснюватися головним інженером з використанням комунікаційної мережі, яка забезпечує обмін інформацією з питань охорони навколишнього природного середовища та економіки природокористування. Якість обміну інформацією впливає на швидкість реалізації програм підвищення ефективності в цій галузі. Керівники виробництва, що забезпечують якісне збереження навколишнього природного середовища, – це ті керівники, які широко користуються можливостями комунікаційної мережі та послугами фахівців-екологів.
Робота всіх служб на виробництвах має бути побудована з урахуванням раціонального використання природних ресурсів і охорони природного середовища від різних видів забруднень.
В організації природоохоронної роботи в усіх службах підприємства центральною спрямовуючою ланкою має бути служба маркетингу і менеджменту. Вона зобов’язана здійснювати політику реалізації відходів виробництва і зменшення витрат на право на викиди, Зазначимо, що продаж права на викиди повинен проводитися за таким принципом, щоб сума викидів шкідливих речовин на території не перевищувала асиміляційної здатності природних процесів до самоочищення. Згідно з цим будівництво цеху або реконструкція старого джерела забруднення дозволяється за умови, що додаткові викиди від них компенсуються скороченням викидів від інших джерел. Цехи, які змогли скоротити їхні обсяги до рівня, нижчого від установленого, отримують право на розміщення дозволених залишків викидів у “банках” і на використання їх для свого подальшого розширення або для продажу зацікавленим господарствам за межами заводу.
Справедливо вважається, що питаннями охорони навколишнього природного середовища та раціонального його використання має займатися насамперед держава. Тому ми пропонуємо ввести до системи управління охороною навколишнього природного середовища на підприємствах державного інспектора з цієї справи або державну природоохоронну лабораторію, які мають застосовувати свої примусові методи роботи на підприємствах і поступово вдосконалювати ринково-економічні важелі впливу на персонал підприємства. Тут треба зазначити, що, безумовно, жодне підприємство добровільно не надасть можливості державній природоохоронній службі розташуватися на своїй території і включитися в управління охороною природи без відповідної постанови Верховної Ради України або постанови Кабінету Міністрів.
Механізм контролю природоохоронної діяльності на підприємстві з боку державної природоохоронної служби має визначити Мінекобезпеки України.
Контроль за охороною навколишнього природного середовища у приватних фірмах має здійснюватися тільки державними природоохоронними службами шляхом застосування адміністративних та ринково-економічних заходів впливу.
Висновки.
Таким чином, серед глобальних проблем, зумовлених сучасною науково-технічною революцією, однією з найбільш гострих, складних і багатоаспектних є проблема раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів від забруднення, деградації і виснаження. Насамперед це стосується земель – найважливішої складової частини біосфери. Високий рівень концентрації важкої промисловості, необґрунтовані масштаби сільськогосподарського освоєння територій, технократичний детермінізм та екологічний волюнтаризм при розвитку і розміщенні продуктивних сил, фінансування та здійснення природоохоронних заходів за залишковим принципом, тобто все те, що мало місце ще кілька десятиріч тому в розвинутих країнах Заходу, зумовило там гостру екологічну кризу.
Використані джерела інформації:
1. Веклич О. Сучасний стан та ефективність економічного механізму екологічного регулювання // Економіка України. – 2008. – № 10. – С. 62.
2. Веклич О., Яхеєва Т. Урахування природного капіталу як базового компонента економічного розвитку країни // Економіка України. – 2005. – № 12. – С. 73-80.
3. Кирсанова Т.А., Кирсанова Е.В., Лукьянихин В.А. Экологический контроллинг – инстумент экоменеджмента / Под ред. Лукьянихина В.А. – Сумы: Козацький вал, 2004. – 222 с.
4. Пахомова Н., Рихтер К. Экономический анализ экологического права // Вопросы экономики. – 2003. – № 10. – С. 34.
5. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій / Під загальною редакцією чл.-кор. НАН України Б.М.Данилишина. – К.: ЗАТ “Нічлава”, 2006. – 704 с.
6. Федорищева А., Бутрим О. Техногенно-екологічна ситуація в Україні та управління рівнем її безпеки // Економіка України. – 1998. – №5. – С.75-79\
Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., профессор
УДК 336:658.1 Іванюта П.В., к.е.н., завідувач кафедри
бухгалтерського обліку і аудиту Полтавської філії
Національної академії статистики, обліку та аудиту