Geum.ru

Робоча програма (за кредитно-трансферною системою навчання) з „Фізичної географії України

Вид материалаДокументы
Опорні конспекти лекцій Зміст Опорних конспектів лекцій
Географічне положення.
Географічне положення.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Опорні конспекти лекцій

Зміст Опорних конспектів лекцій


Лекція 1. Географічне положення України

Лекція 2. ДОСЛІДЖЕННЯ природних умов і природних ресурсів України

Лекція 3. ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА. МІНЕРАЛЬНО-СИРОВИННІ РЕСУРСИ

Лекція 4. Геоморфологічна будова України

Лекція 5. КЛІМАТ

Лекція 6 . ВНУТРІШНІ ВОДИ

Лекція 7. Ґрунтовий покрив України

Лекція 8. Рослинний покрив України

Лекція 9. Тваринний світ України

Лекція 10. Фізико-географічне районування

Лекція 11. ПРИРОДООХОРОННІ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ



Лекція 1. Географічне положення України


Територія України.

Географічне положення.

Кордони.


Сучасна Україна — велика держава, що з’явилась на політичній карті Європи наприкінці другого тисячоліття. Держава має потужний природно-ресурсний, трудовий і виробничий потенціал, характеризується значними можливостями всебічного розвитку, вигідним географічним і геополітичним поло­женням, сприятливими перспективами для економічного зростання, підвищення добробуту і соціального захисту її громадян.

Територія. Територія України (603,7 тис. км2), яка є унітарною державою, в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна належить до найбільших і добре розвинених держав Європи. За площею вона перевищує Французьку Республіку (площа останньої становить 544 тис. км2, що на 60 тис. км2 менше від площі України), Іспанію (505 тис. км2; на 99 тис. км2), Королівство Швеції (450 тис. км2; на 144 тис. км2), Федеративну Республіку Німеччини (356,3 тис. км2; на 247 тис. км2), Польську Республіку (312,7 тис. км2; на 291 тис. км2) тощо.

За кількістю населення лише чотири зарубіжні європейські держави - Федеративна Республіка Німеччина (76,0 млн. чол.), Італійська Республіка (57,5 млн. чол.), Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії (57,1 млн. чол.) і Французька Республіка (55,9 млн. чол.) йдуть попереду України. За чисельністю населення Украйна знаходиться на 21 місці серед країн світу. За площею Україні належить 40 місце в світі. На Україну припадає 5,7 % площі та 7,3 % населення Європи; 0,44 % площі та 1 % населення світу. Отже, за наведеними даними Україна належить не лише до великих європейських, а й до великих світових держав.

Центр України знаходиться в точці з географічними координатами 49°01' північної широти і 31°02' східної довготи (розрахунки картографа Я. Кудлика і математика В. Грицевича). Ця точка розміщена на 2 км на захід від м. Ватутіна (на 26 км на захід від м. Шполи Черкаської області). При цьому слід зазначити, що визначення такого центру треба проводити тільки математичним способом, оскільки площа на картах, як відомо, здебільшого спотворена і тому визначений за їх допомогою центр не збігається зі справжнім. На цьому необхідно наголосити насамперед тому, що чимало дослідників роблять спробу визначити центр України без належного обґрунтування.

Загальна протяжність кордонів України дорівнює майже 6500 км, з них на морські кордони (береговою лінією, без урахування довжини берегів заток і довжини берегових ліній чорноморських лиманів) припадає 1050 км.

Найбільший сухопутний кордон на сході і північному сході (2500 км) з Росією. Далі за довжиною кордонів з Україною на північному заході з Білоруссю (952 км), на південному заході - Молдова (1195 км) і Румунія (610 км), на заході Польща (540 км2) Угорщина, Словаччина. Державний кордон України здебільшого проходить рівнинними територіями. Лише з Румунією, Польщею і Словаччиною він простягається горбистими районами Карпат, причому з Румунією - на значній відстані, в тому числі й високогірними місцевостями.

Україна займає вигідне для життя населення та господарської діяльності фізико-географічне положення та характе­ризується великим і різноманітним природно-ресурсним потенціалом, її територія знаходиться в західній частині Східноєвропейської рівнини, в зонах мішаних і широколистяних лісів, лісостепу і степу.

Україна розташована приблизно на широті Франції, північної частини Сполучених Штатів Америки і південних районів Канади, має аналогічні з ними природні умови і характеризується великими природними запасами, вдалим поєднанням і територіально компактним заляганням покладів багатьох цінних природних ресурсів, зокрема мінерально-сировинних, які широко використовуються в народному господарстві (високоякісні залізні і марганцеві руди, самородна сірка, кам’яне вугілля, кухонна та кам’яна солі, каоліни, різноманітні будівельні матеріали тощо).

Україна відрізняється переважно рівнинним рельєфом, порівняно теплим помірно-континентальним кліматом, високоякісними ґрунтами, насамперед родючими чорно­земами (різновиди чорноземів займають 68 % усіх орних земель, у тому числі найродючіші чорноземи типові і звичайні). Тут знаходяться відносно невисокі (середніх розмірів) і доступні гірські масиви Українських Карпат та Криму, протікають повноводні й судноплавні ріки. Усе це сприяло її компактному заселенню, великій господарській, зокрема землеробській, освоєності земель. Значними (особ­ливо в центральній частині, на заході й півночі) є водні ресурси, у тому числі ресурси прісних (поверхневих і підземних), а також мінеральних вод, є можливості для розвитку санаторно-курортного господарства і туризму.

Географічне положення. Україна розташована в Центральній і Південно-Східній Європі у безпосередній близькості від більшості країн, з якими вона має інтенсивні транспортно-економічні зв’язки. Зі 5-ма країнами на заході - Польською Республікою, Словаччиною, Угорською Республікою, Румунією і Молдовою має спільні кордони.

У виданих у повоєнний час літературних джерелах неодноразово зазначалося, що в Україні (у Карпатах, поблизу с. Ділового Рахівського району Закарпатської області) знаходиться географічний центр Європи. На одному з геодезичних знаків, установленому тут наприкінці XIX ст. австро-угорським Військово-географічним інститутом (п. ш. - 47° 57', с. д. - 24° 12'), є надпис латинською мовою, який помилково був прочитаний як такий, що тут знаходиться центр Європи. У 1979 р. біля цього знака навіть було установлено спеціальний 6-ти метровий металічний монумент. Насправді на цьому геодезичному знакові зроблено надпис іншого змісту, який засвідчує, що висота даної точки визначена в 1887 р. за допомогою виготовленого в Австро-Угорщині високоточного нівеліра; одночасно були встановлені коорди­нати цієї точки в європейській системі широт і довгот.

Щодо центру України розрахунки, які збігаються з результатами французьких спеціалістів, провели Я. Кудлик і В. Грицевич. Результати цих розрахунків у трьох варіантах наводяться нижче.

Через Україну проходить дев’ять залізниць, а також важливі автомобільні магістралі, що з’єднують Україну з країнами Європи.

Південну частину України омивають води Чорного та Азовського морів, а на крайньому південному заході вона виходить до нижнього Дунаю - другої за довжиною після Волги річки Європи. Через практично незамерзаючі порти Чорного моря, а також через Азовське море і Дунай здійснюються воднотранспортні зв’язки з багатьма краї­нами. Дунай і його судноплавні притоки протікають через територію 7-ми європейських держав. До того ж віддаль до багатьох з них незначна: морем від Одеси до Констанци (Румунія), наприклад, - 180 км, від Одеси до Варни (Болгарія) - 340 км, від Одеси до Стамбула (Турецька Республіка) - 630 км. Розгалужена мережа Дунаю та його судноплавних дотоків у східній частині Західної Європи та у Центральній Європі сприяє зростанню річкових імпортно-експортних перевезень.

На північному сході, сході та південному сході Україна межує з індустріально розвинутими районами Росії (Центра­льним, Центрально-Чорноземним та Північнокавказьким); відносно деяких економічних районів Росії (Поволзького, Волго-В’ятського, Південно-Західного, Уральського) Україна розташована на відносно невеликій віддалі. Безпосередньо до України прилягає територія Брянської, Курської, Бєлгородської, Воронезької та Ростовської областей. З півночі Україна межує з Брестською та Гомельською областями Білорусі, на південному заході — з Молдовою. Довжина кордонів України з Росією, Білоруссю і Молдовою становить 4200 км.

Через Чорне та Азовське моря здійснюються інтенсивні економічні зв’язки України з Росією і Грузією, а також з іншими країнами Закавказзя.

Природні умови України змінюються поступово в усіх напрямках: зі сходу на захід і з півночі на південь. Це стосується як природних умов загалом, так і їх окремих компонентів — клімату, водних ресурсів, ґрунтів, рослин­ного і тваринного світу тощо.

Розміщення України в південно-східній частині Центра­льної Європи на перехресті важливих торгівельних шляхів сприяло розвитку господарства і суспільно-політичних відносин Київської Русі, посиленню її економічних і культурних зв’язків з іншими народами.

Через Україну з півночі на південь (по Дніпру) проходив важливий шлях „з варяг у греки”, яким здійснювалися всебічні зв’язки з народами Північної Європи, Малої Азії, Причорномор’я, Криму та інших економічно і культурно розвинутих регіонів, тісно пов’язаних з Римською імперією і Грецією. У Криму, Північному Причорномор’ї, Приазов’ї виникли численні грецькі міста з високим на той час рівнем розвитку продуктивних сил, що мало виключно позитивний вплив на господарство і культуру Київської Русі.

Київська Русь та її західні князівства знаходилися близько від країн феодальної Західної Європи і вели з ними інтенсивний торговельний обмін як сухопутними, так і річковими та морськими шляхами: відбувалося зародження територіального поділу праці в європейському масштабі; в цей процес втягнулися значні території, в тому числі Індія та країни Середнього Сходу. Адже торговельні шляхи між Європою та Індією теж у свій час проходили через сучасну Україну. Але перенесення центрів світової торгівлі у зв’язку з походами хрестоносців у райони східного Середземномор’я і прилеглих територій у XI-XII ст. позбавили Київську Русь переваг свого вигідного географічного положення щодо головних морських торговельних доріг, що в свою чергу посилило занепад її господарства і спричинило фео­дальну роздробленість. Слід підкреслити, що Київська Русь, особливо її південна і центральна частини, розміщені в Степовій і Лісостеповій зонах, стали бар’єром, що заступив шлях в Європу кочовим народам і племенам. Це, з одного боку, послабило економіку Русі-України, ускладнило її внутрішньополітичне життя, призвело до її занепаду і, з другого, - сприяло розвитку цивілізації багатьох західноєвропейських країн.

Інтенсивні зв’язки наприкінці першого - початку другого тисячоліття встановилися з Хозарським каганатом (він був розташований у середній частині Поволжя), а пізніше — із Золотою Ордою (з центром у південній частині Поволжя). Остання на ціле століття підкорила майже всі розташовані на півдні руські князівства. Південно-східна і південна частини сучасних українських земель (так зване „Дике поле”) упродовж багатьох століть виступали своє­рідним азіатським півостровом, який з огляду на свої особливості помітно впливав на культуру і спосіб життя племен прилеглих територій, специфіку освоєння цих земель, їх господарський розвиток.

У XIV — XX ст. внаслідок занепаду західних князівств Київської Русі багато етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн у різний час відійшли: а) Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя — до Польщі; б) Південна і Північна Буковина, Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; в) Закарпаття, Пряшівщина — до тодішньої Чехословаччини. Частина цих земель є західною окраїною датських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Мармарощина, Пряшівщина).

Україна має добрі зв’язки з усіма країнами колишнього Радянського Союзу через густу мережу залізничних магістралей та автомобільних доріг, морські та річкові шляхи, автомобільний транспорт. Зокрема, інтенсивно здійснюються вантажні та пасажирські перевезення між чорноморськими і та азовськими портами, розташованими в Україні, на і Північному Кавказі та у Закавказзі. Через Дніпро і його судноплавні притоки організовано перевезення в Білорусь і Росію. Досить розвинутий господарський комплекс України спеціалізується на виробництві продукції паливно-вугільної, гірничодобувної промисловості, чорної металургії, основної хімії, машинобудування з обслуговування галузей важкої індустрії, виробництва сільськогосподарських машин, верстатів та приладів, транспортних засобів, цукру, соняшникової олії, м’ясо-молочних виробів, зерна, овочів і фруктів. З інших країн Україна отримує горючий газ, нафту, ліс, кольорові метали, бавовну, текстильні вироби, багато видів машин та хімічної продукції. Україна бере активну участь у територіальному внутрішньому і між дер­жавному поділах праці, у транспортно-економічних зв’язках, має свої територіальні особливості розвитку й розміщення виробництва, специфіку трудової демографічної ситуації, зайнятості та розселення людей, галузевої структури господарства, внутрішнього територіального поділу праці, адміністративно-територіального устрою та економічного районування, рівня та особливостей використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища тощо. Ці та деякі інші проблеми вимагають взяти під контроль раціональне використання природних і трудових ресурсів, здійснювати комплексний розвиток економічних районів та областей, перевести оцінку показників господарської діяльності на суто економічну основу.

Кордони. При вивченні географії України і розвитку її господарства, визначенні природно-ресурсних можливостей і демографічного потенціалу, природних ресурсів важлива роль відводиться аспекту формування і проходження етнічних і державних кордонів. Це дає змогу виявити невирішені територіальні проблеми, краще зрозуміти їх, що сприяє розв’язанню гострих вузлів, які історично „зав'язалися” на пограниччі України з її сусідами. Зроблена постановка питання про етнічні і державні кордони зовсім не означає доцільності їх перегляду і зміни етнічних меж, яка була в той час цілком виправданою.

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, а також на мішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх мешканців. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні мешканці) живуть чи жили багато століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися протягом останніх одного-двох століть (Кубань).

Українсько-польські етнічні межі впродовж багатьох століть були досить стабільними, хоч характеризувалися загальним територіальним переміщенням на схід, що було наслідком експансії панівних сил Польщі у цьому напрямку. Після Першої світової війни лінія українсько-польського етнічного розмежування (за даними польського перепису населення 1931 р.) проходила поблизу поселень Дуклі, Романова, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, пересікала р. Сян і простягалася на північний схід до Ярослава і далі до р. Сян аж до злучення з Танвою. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на: південь від Томашова, потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою. На схід від названої межі українці становили більшість усього населення. Вздовж західноукраїнсько-польського етнічного пограниччя — на північний захід від польсько-словацького кордону до Нового Сонча, на південь від міст Ясло і Кросно через Ярослав і на північний захід по р. Сян аж до впадіння в неї правої притоки р. Танви, по р. Танві з продовженням на північ від Рави-Руської, на схід від Замостя до Холма і далі до поселень, розміщених на захід і від Володави до Бєльська і аж до Західного Бугу, — проходила досить широка смуга мішаних українсько-польських етнічних територій, де українці переважно становили 25-50 % усього населення. Це колишні суцільні українські етнічні землі, які під польським впливом пере­йшли до категорії „мішані території”.

Найінтенсивніше відбувалася деукраїнізація на Холмщині та Підляшші, де під час Першої світової війни кілька сотень тисяч українців було евакуйовані царським урядом на схід. Велика кількість цих людей на батьківщину так і не повернулася, що, як відомо, неминуче привело до порушення повоєнних угод, нагнітання ворожнечі на національному ґрунті, до виникнення міжетнічних конфліктів.

Зміни етнічних і державних кордонів багатьох країн відбулися із застосуванням тоталітарних методів, шляхом вигнання з історичних земель цілих народів, їх фізичного винищення. Це певною мірою стосується українських етнічних земель, які в ряді випадків були „очищені” від корінних мешканців — українців варварськими методами. Йдеться як про західні, так і східні українські етнічні землі. Одні з перших українці були депортовані і „розсіяні” в пово­єнний час по колишніх німецьких землях у Польщі, одні з других — українці в період сталінського тоталітаризму були виморені голодом, розстріляні, заслані до Сибіру, зруси­фіковані (лише за 1926-1937 роки чисельність українців у республіках колишнього СРСР (без України) скоротилася з 8,4 до 4,2 млн. осіб, а на пограниччі з Україною, на Північному Кавказі, де в багатьох регіонах українці переважали, за 1926-1939 роки їх кількість зменшилася з 3,1 до 0,3 млн. осіб).

Суперечні питання про зміни державних кордонів, можуть розглядатися компетентними організаціями тільки і на правовій основі, з обов’язковим дотриманням як прав людини, так і прав народів. Причому до вирішення цього принципового питання, яке зачіпає самі основи міждержавних відносин, необхідно ставитися з повною відповідальністю, виважено, зі збереженням єдиних критеріїв. Між тим заборона повертатися до питання про вивчення своїх етнічних меж може бути розцінена як стимул до нового етноциду. Народи повинні знати свою історію і географію. У тому числі й українці.