1. Розвиток краєзнавства як спеціальної галузі знання
| Вид материала | Документы |
- Курс 2 назва дисципліни спеціальна психологія прізвище викладача, 206.45kb.
- Програма розвитку туризму та краєзнавства. Проблемна тема навчального закладу, 38.38kb.
- Діяльності є розвиток пізнавальних навичок, умінь самостійно конструювати свої знання,, 32.92kb.
- Паспорт Макарівської районної програми «Розвиток молочного скотарства в Макарівському, 181.5kb.
- Інформація щодо реалізації реформ Президента України в агропромисловому комплексі району, 40.61kb.
- Тема: Економічний розвиток, 206.68kb.
- Програма біологія для 7-9 класів спеціальної загальноосвітньої школи інтенсивної педагогічної, 784.62kb.
- Сергій Сергійович Нагорний, 194.53kb.
- Розвиток машинобудівної галузі є пріоритетним напрямом в нашій країні, 91.76kb.
- • губи розтягнуті в посмішку, 659.43kb.
22. Краєзнавчі періодичні видання.
- журнал «Краеведение» з 1923 р.;
- ЦБК (бюро кр-в) видавав «Известия ЦБК» з 1925 р.;
- 1930 – «Советское краеведение» (об’єднав 1) і 2));
В Україні:
1) Бюлетень комісії краєзнавства з 1923 р.;
2) «Краєзнавство» 1927-1931 рр. – це республіканський науково-методичний журнал. В № 1 – Статут Краєзнавчого товариства. З 90-х рр. «Краєзнавство» відновило видання.
Краєзнавчі видання 60-70 рр. «Пам’ятники України», потім перейменовано у «Пам’тки України»
23. Перша Всеукраїнська Нарада (конференція) краєзнавців.
Утворення українського комітету крєзнавства (ІКК) та його діяльність.
Краєзнавчий рух треба було об’єднувати: це питання ставили на різних форумах (Харківский осередок). Київська комсія краєзнавства також піднімала це питання. 1924-1925рр. – з’їзд по вивченню продуктивних сил і господарства. Травень 1925 р. Нарада краєзнавців у Харькові. Мета:
- взяти на облік краєзнавчі організації;
- виробити однотипні організаційні форми;
- підвести юридичний грунт під діяльність цих організацій;
- налагодити обмін досвідом;
- спрямувати краєзнавчу роботу у сторону досліджень актуальних питань.
Ідея створення краєзнавчого наукового центру реалізувалася, коли Перша Всеукр. Нарада краєзнавців обрала Український комітет кр-ва при Головнауці (очолив Матвій Яворський, заступник Криворадченко). Завдання комітету: облік, систематизація та реорганізація всієї краєзнавчої роботи, розробка планів та програм різних галузей краєзнавчої роботи, вивчення форм і методів краєзнавчої роботи, загальне організаційне та наукове керування роботою існуючих краєзнавчих організацій і утворення нових і т. д. УКК запровадив інститут корреспондентів. УКК почав створювати центральну картотеку і фонотеку краєзнавчих об’єктів.
Яворський в 1931 р. утворив товариство краєзнавців-марксистів. Незначне фінасування негативно позначилось на діяльності комітету. Ставили завдання видати матеріали конференції, скликати Всеукраїн. Конференцію у 1926 р. (не зробили, бо не було грошей). Комітет українського краєзнавства – позитивне явище. Був статут товариства: про мету товариства, поширення відомостей про край, звернення інтересу до вивчення свого краю. Товариства мали право організовувати лекції, екскурсії, музеї, бібліотеки, виставки, друкувати свої праці. УКК підтримував контакти з 61 краєзнавчою організацією в союзних республіках і 8 зарубіжними.
1925р. в 5 округах – 5 товариств і 11 гуртків.
1929 р. в 32 округах – 51 товариство і 658 гуртків.
Видано близько 1000 книг. Заснований свій журнал «Краєзнавство».
24. Краєзнавство у 30-ті роки.
Кін 20-поч. 30-х рр. – характер краєзнавчих досліджень і зміст краєзнавчої роботи зазнають змін. Владні структури ціленаправлено контрулювали краєзнавчий рух: тиск на краєзнавчі організації та через кадрову роботу. Були проведені змінм в ЦБК. Увійшли: Крупська, Луначарский, Куйбишев. Посилювався виробничий напрям краєзнавства. Грунтовні системні дослідження з історії, гоеграфії підмінялись екскурсіями, бесідами. Поширений екскурсійний метод навчання, дослідження революційного руху. Негативне: в АНУ зменшувався бюджет на історичі дисціпліни – 1925-1926 рр. виділено 14 % всього бюджету на історичні дослідження, 1929 – 5%, 1931 – 2%.
1929 р. ліквідація Наукового товариства при ВУАН, комісій при кафедрі Грушевського (крім комісії в Києві). Ліквідувалась організаційна структура краєзнавчого руху.
Краєзнавчий рух був поширений і в інститутах народної освіти.
Нарком Освіти = НКО, до нього пеейшло керівництво краєзнавчих досліджень. НКО орієнтувався на масовість. З середини 30-х рр. ліквідовувалось бюро кр-ва і вся робота зусереджена на виробництві, в будинках кул-ри, поступово вона занепала.
1931 – припинив діяльність Український комітет кр-ва без фінансової підтримки. Почалися нападки на краєзнавчий рух. 1929 р. - репресії.
Кразнавчий рух мав суперечливий хар-р:
- кількість і масовість краєзнавчих організацій;
- гальмування досліджень краю, ідеологічні утиски.
Все це призвело до згортання краєзнав. руху.
25. Проблеми відродження кр-ва в кінці 40-х на початку 50-х рр. ХХ ст.
У післявоєнний період кр-во почало відроджуватись.
Причини: 1) населення втомилося від війни, кр-во – віддушина формалізму , ідеологічному тиску; 2) об’єктивним є процес різних краєзнавчих досліджень країв.
У цей час виникає термін «кр-во», формуються основні форми кр-ва: громадські, наукові, шкільні. Ініціатор зрушень – АН, при якій створюється ряд комісій.
1949 р. – Комісія по вивченню міст. Придиляється увага пам’яткоохоронній роботі. У 1949 р. з’являється положення про науково-методичну раду по охороні пам’яток культури.
Приділяється увага музейному кр-ву. 1950 р. створюється Музейна комісія. Результативність цієї діяльності могла бути й більшою, але й сам факт привертав увагу до цих проблем.
В кінці 40-х на поч. 50-х рр. починають формуватися місцеві краєзнавчі товариства (1947 р. – тов-во у Миколаєві, кінець 50-х поч. 60-х рр. – у Житомирі, Севастополі, Сумщині, Київська комісія краєзнавців).
Посилюється інтерес до вивчення ВВВ. Рух «Ніщо не забуте, ніхто не забутий». В школах створюються загони «червоних слідопитів». Створюються музеї бойової слави та шкільні краєзнавчі музеї.
26. Історичне кр-во у 60-ті – 70-ті рр. ХХ ст.
Поч. 60-х рр. – новий етап у розвитку кр-ва в республіці (УРСР).
1962 р. виходить постанова ЦК КП(б)У про видання «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах. Було створено Головну редакційну колегію, яку очолив П.Т. Тронько. Загальний обсяг 26-томної праці становить 2360 авторських аркушів. У томах вміщено 1340 статей з історії обласних та районних центрів, міст. Надруковано статті довідкового характеру про всі селища міського типу та села – центри селищних та сільських рад (8319). У всій серії книг вміщено понад 9 тис. ілюстрацій. Ініціаторами створення історії міст і сіл стала громадськість, передусім краєзнавці, учителі-історики, працівники культосвітніх установ, архівісти, жургалісти. Весь 12-річний процес створення «Історії міст і сіл УРСР» умовно можна поділити на 3 етапи:
1) організаційно-підготовчий. 1962-1964 рр. Були затверджені редколегії всіх томів областей та м. Києва і комісії по збиранню матеріалів у містах, райцентрах і селах республіки, сформовані авторські колективи, визначені населенні пункти, про які повинні писати нариси. Важливе занчення надавалося створенню науково-довідкового апарату до документальних матеріалів та друкованих публікацій, що зберіглися в бібліотеках і архівах. Розробка метологічних та науково-методичних принципів видання. Визначено структуру видання: кожній області присвячувався окремий том і один том Києву.
2) другий етап тривав з весни 1964 р. до 1967 р. Період написання робочих варіантів більшості томів, підбору до них ілюстрацій, грунтовної апробації підготовлених текстів. Другий етап завершився виданням макету «Харківська область», рецензуванням і підведенням підсумків його обговорення весною 1967.
3) третій період 1967-1974 рр. На цьому етапі велика увага приділялася рецензуванню матеріалів, були остаточно доопрацьовані і видані всі томи. У 1974 р. вийшов у світ останній том по Кримській області.
Грунтовну наукову апробацію пройшло видання на Всесоюзній конференції 1972 р. в Києві. Тираж томів 15 тис. екземплярів. Наукова цінність: праця написана на широкій джерельній базі – понад 1,5 млн. архівних справ, матеріали поточного діловодства установ і організацій, спогади сучасників історичних подій. Широко опрацьовано літературу і періодику. Сформована система довідково-бібліографічного апарату (1 млн. карток каталогу). 1976 року праця була відзначена Держ. премією СРСР в галузі науки і техніки.
Написання «Історії міст і сіл» стало поштовхом у розвитку краєзнавчого руху в Україні. У Вінницькій обл. – 2 тис. чол. взяли участь у краєзнав. русі; у Хмелн. – 5 тис.
1963р. – створено відділ географічного тов-ва у Кам’янці-Подільському;
1964р. – Історико-краєзнавче тов-во у Кам’янці-Подільському.
1965р. – на базі тов-ва та інституту відбулася Перша Подільська історико-краєзнавча конференція.
1972р. – Перша Вінницька історико-краєзнавча конференція.
В цей період регіональні конференції стали традиційними.
Недоліки: ідеологічно-адміністративний контроль (позначився на змісті праць – ідеологічні штампи, порушення співвідношення висвітлення дорадянського і радянського періодів, більше уваги приділялось матеріальній культурі, існували заборонені теми – голодомор, репресії тощо). Через цей недолік був нереалізований ряд програм.
1965р. була прийнята програма «Увічнення славетних сторінок історії укр. козацтва». Виконана не була, був лише створений музей у м. Запоріжжя на о-ві Хортиця. Керував цією роботою М. Кіценко, який написав книгу «Хортиця в героїціта легендах».
27. «Історія міст і сіл Української РСР» та вплив її на піпнесення краєзнавчого руху та розширення краєзнавчих досліджень.
1962 р. виходить постанова ЦК КП(б)У про видання «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах. Було створено Головну редакційну колегію, яку очолив П.Т. Тронько. Загальний обсяг 26-томної праці становить 2360 авторських аркушів. У томах вміщено 1340 статей з історії обласних та районних центрів, міст. Надруковано статті довідкового характеру про всі селища міського типу та села – центри селищних та сільських рад (8319). У всій серії книг вміщено понад 9 тис. ілюстрацій. Ініціаторами створення історії міст і сіл стала громадськість, передусім краєзнавці, учителі-історики, працівники культосвітніх установ, архівісти, жургалісти. Весь 12-річний процес створення «Історії міст і сіл УРСР» умовно можна поділити на 3 етапи:
1) організаційно-підготовчий. 1962-1964 рр. Були затверджені редколегії всіх томів областей та м. Києва і комісії по збиранню матеріалів у містах, райцентрах і селах республіки, сформовані авторські колективи, визначені населенні пункти, про які повинні писати нариси. Важливе занчення надавалося створенню науково-довідкового апарату до документальних матеріалів та друкованих публікацій, що зберіглися в бібліотеках і архівах. Розробка метологічних та науково-методичних принципів видання. Визначено структуру видання: кожній області присвячувався окремий том і один том Києву.
2) другий етап тривав з весни 1964 р. до 1967 р. Період написання робочих варіантів більшості томів, підбору до них ілюстрацій, грунтовної апробації підготовлених текстів. Другий етап завершився виданням макету «Харківська область», рецензуванням і підведенням підсумків його обговорення весною 1967.
3) третій період 1967-1974 рр. На цьому етапі велика увага приділялася рецензуванню матеріалів, були остаточно доопрацьовані і видані всі томи. У 1974 р. вийшов у світ останній том по Кримській області.
Грунтовну наукову апробацію пройшло видання на Всесоюзній конференції 1972 р. в Києві. Тираж томів 15 тис. екземплярів. Наукова цінність: праця написана на широкій джерельній базі – понад 1,5 млн. архівних справ, матеріали поточного діловодства установ і організацій, спогади сучасників історичних подій. Широко опрацьовано літературу і періодику. Сформована система довідково-бібліографічного апарату (1 млн. карток каталогу). 1976 року праця була відзначена Держ. премією СРСР в галузі науки і техніки.
Написання «Історії міст і сіл» стало поштовхом у розвитку краєзнавчого руху в Україні. У Вінницькій обл. – 2 тис. чол. взяли участь у краєзнав. русі; у Хмелн. – 5 тис.
28. Розвиток кр-ва у 80-90-ті рр. ХХ – на поч.. ХХІ ст.
На рубежі 80-х –90-х рр. утворилася більшість обласних краєзнавчих товариств, відбуваються республіканські конференції. З 1980 по 2001 проведено 10 Всеукраїнських наукових конференцій з історичного кр-ва (Вінниця, Полтава, Чернігів, Кам᾽янець-Подільський, Миколаїв, Луцьк, Черкаси, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк).
У 1987р . відбувається Всесоюзна конференція у Полтаві. В цей час розробляються комплексні плани розвитку кр-ва. Видаються матеріали конференцій, які містять тезиси з історії України: маловідомі імена, події, факти.
У березні 1990р. Відбувається перший установчий Всеукраїнський краєзнавчий з’їзд, який оголосив створення Всеукраїнської Спілки краєзнавців (очолив Тронько).
Всеукраїнська спілка краєзнавців – благодійна творча громадська організація, яка об’єднує учасників громадського руху. Ставить перед собою завдання:
- сприяння розбудові української державності;
- сприяння відродженню найкращих традицій українського кр-ва;
- залучення до активної краєзнавчої роботи всіх верств населення;
- виявлення, дослідження та збереження пам’яток природи, історії, культури.
З часу заснування Спілки було здійснено ряд важливих заходів:
- запроваджена премія імені Д. Яворницького (перший лауреат М. Киценко);
- започатковано ряд програм, наприклад, “Пам’ять втрачених сіл” (більше 1000 населених пунктів), “Збережемо тую славу”;
- 1991 р. “Репресоване кр-во”;
- відновлено випуск журналу “Краєзнавство” з 1993 р.;
- випущена серія книг “Реабілітовані історією”;
- відбулося три з’їзди ВСК (1990, 1996, листопад 2003);
- розбудовується структура ВСК, у всіх областях існують обласні організації.
Важливим є те, що держава сприяє розвитку краєзнавчого руху – указ президента України від 2002р. “Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні”. Завдання Кабміну розробити і затвердити програму розвитку краєзнавчого руху, Міносвіти – включити до навчальних програм теми з краєзнавства, НАНУ – активізувати краєзнавчі дослідження. У 2002р. Була розроблена та затверджена “Програма розвитку краєзнавчого руху в Україні”. Існують регіональні програми розвитку кр-ва.
Наразі повстало питання про видання “Енциклопедії міст і сіл України”, необхідність розширення виховних та освітніх функцій кр-ва, видання багатотомного бібліографічного довідника, довідника про історичні міста України, довідника про музеї та заповідники України.
Створюються регіональні центри дослідження кр-ва: товариство дослідників Волині, центр досліджень історії Поділля (Баженов), організації у Полтаві, Кіровограді, 1993р. У Львові створено інститут українознавства ім.. Крип’якевича.
На сучасному етапі розвитку – відбуваються конференції, видається література.
29. Пам’яткознавча та пам’яткоохоронна діяльність в 20-30-ті рр. ХХ ст.
З 1917 р. в Києві діяв центральний комітет охорони пам’яток і мистецтва і старовини. Керував Грушевський.
У радянський період головну увагу приділяли історико-революційним пам’яткам. Охорона пам’яок здійснювалась на загальнодержавній основі – існували структури при АН та НКосвіти УРСР. У 1919 р. при НКосвіти УРСР почав роботу Всеукраїнський комітет охорони пам’ток мис-ва і старовини (1919-1921 рр, члени: Багалій, Сумцов, Новицький, при комітеті існувала школа рестовраторів).
При ВУАН з 1920 р. існував комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва, керував Біляшівський. Існувала археологічна комісія, з 1922 р. археологічний комітет, з 1924 р. ВУ археологічний комітет, керував Новицький (структура – 3 тштатних працівника, громадський актив).
1926р. – було затверджене положення про пам’ятники культури та природи, утворено Український комітет охорони пам’ятників культури, статут затвердили 1929р. До складу входили 4 крайові комісії (Київська, Хар., Одеська, Дніпропетровська), окружні комісії, корреспонденти охорони пам’ятників.
Недолік: однобокість справи, пам’ятки пов’язані з революційною діяльністю.
У 20-ті рр. почала розвиватися історико-заповідна справа:
1921р. – перший заповідник «Ольвія»;
1925р. – заповідник в Каневі, могила Шевченка (з 1994р. національний);
1926р. – К.-П. Лавра;
1928р. – заповідник фортеця у Кам’янці-Подільському; заповідник монастир у Бердичеві;
20-ті рр. – замок князів Острозьких; заповідник у Чернігові.
В кінці 20-х років розроблено проект для створення державного заповідника «Київський акрополь», проект не був втілений.
У 20-30-ті роки активно діє «Спілка войовничих безвірників України», як наслідок у 1934-1936 рр. 533 культові споруди було знищено.
30. Стан пам’яткоохоронної роботи та заповідної справи у 40-50-ті рр. ХХ ст.
1940р. – постанова РНК УРСР про утворення «Комітету охорони та збереження історико-культурних, архітектурних, археологічних пам’ятників». Не зміг розгорнути роботи, завадила 2 світова війна. Після війни розпочалася відбудова пам’яток, на цю справу – 150 млн. карб. Частина заповідників була зруйнована (Кам’янець-Подільський, Бердичів, Староконстантинів). Створюються:
1945р. – «Поле битви за Київ»;
1954р. – Кам’яна могила;
1956р. – музей-заповідник Тобілевича (Карпенка-Карого) хутір Надія у Кировоградськомц р-ні;
1958р. – заповідник у Судаку, як філія Софії Київської, фортеця 14-15 ст.
Негативні сторони: відсутність єдиного республіканського центру охорони пам’яток, безсистемна діяльність.
31. Створення та діяльність Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК). Заповідна справа у 60-х рр.
1965р. розпочалася робота по створенню заповідника на о. Хортиця. Територія о. Велика Хортиця оголошувалась Державним історико-культурним заповідником.
1966р. на вимогу інтелігенції під Берестечком заповідним стало поле битви – «Козацькі могили», з 1910-1914рр – створений музей, Георгіївська церква.
У 60-ті рр. на місцях у Чигирині, Суботові також підняли питання про створення заповідника.
60-ті рр. – новий етап у справі залучення громадськості до охорони пам’яток. Утворюються громадські організації. 1965р. – створюється добровільне товариство охорони пам’яток. В кінці 1966р. в Україні виникла масова громадська організація, яка очолила пам᾽яткознавчий рух – УТОПІК. Головою правління було обрано К. Дубину, згодом Тронько, з 1998р. Толочко. Своє найперше завдання товариство вбачало у тому, щоб створити методологічний фундамент пам᾽яткоохоронної діяльності. Уже у статуті було чітко зафіксовано поділ пам’яток на види – історичні, археологічні, пам’ятки архітектури, історії техніки та військової справи, мистецтва, етнографічні, письменства. Товариство бачило своє завдання у тому, щоб здійснювати громадський контроль за охороною, використанням, ремонтом та реставрацією пам’яток, незалежно від їх відомчої належності.
Важливим етапом у діяльності УТОПІК став 1969р. – початок видання бюлетеню “Пам’ятники України”, з 1980р. «Пам’ятки України», з 1989р. «Вісник УТОПІК» (службове видання).
Велику увагу УТОПІК приділяло створенню музеїв народної архітектури та побуту у Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Києві.
У лютому 1969р. Рада Міністрів України, за пропозицією Мін культури, АН, УТОПІК прийняла постанову “Про створення Державного музею народної архітектури та побуту Української РСР”, проект музею був схвалений 1970р. Основна ідея проекту – збереження, відтворення, популяризація кращих зразків українського народного зодчества, прикладного мистецтва, народних промислів 6 історико-етнографічних районів України.
1972р. – розробили єдину уніфіковану форму обліку пам’яток, видали каталог архітектури СРСР.
Як своє пріоритетне завдання УТОПІК розглядало увічнення подвигу радянського народу у ВВВ, УТОПІК розробило програму упорядкування, створення нових обелісків, меморіалів, пам’ятних знаків.
9 травня 1981р. у Києві було відкрито меморіальний комплекс “Український державний музей історії ВВВ 1941-1945р.”
Активісти УТОПІК – І. Гончар, М. Брайчевський, Ф. Шевченко, О. Апановичта ін.
Здійснена УТОПІК робота дала змогу ініціювати підготовку енциклопедичного видання – “Зводу пам’яток історії і культури України”. Він стане основою для складання нового Державного реєстру пам’яток України.
32. Створення історико-культурних заповідників в історичних містах. Типологія міських заповідників.
У 70-ті рр. розпочався перехід до комплексної охорони культурної спадщини, охорони міст.
1976р. – м. Львів отримало титул заповідника-міста (площа Ринок, церковні пам’ятки – Успенська церква 16-17 ст., будівлі 40-х рр. 17ст.).
1977р. – Кам’янець-Подльський заповідник – місто.
1978р. – Чернігів, Новгород Сіверський.
1979р. – Переяслав-Хмельницький (нині Переяслав).
80-ті рр.: 1981р. – Остріг; 1985р. – Луцьк; 1986р. – Путивль, 1987р. – Керчь, Київ.
У 1990-ті рр.: Бахчисарай – 1990; Батурін, Люблін, Дубно – 1992; Галич, Одеса, Корсунь-Шевченків та ін. – 1994/1996 рр.
Міських заповідників 50% від загальної кількості заповідників.
Міські заповідники діляться на 3 типи:
- заповілник-ансамбль – який створено на основі одного видатного ансамблю чи комплексу пам’яток. Наприклад, Путівль – Мовчанський монастир (16-19 ст.); Збараж – Збаражський замок (початок побудови 1620-1631рр.); Корсунь-Шевченківський – битва Б. Хмельницького;
- заповідник-місто створене на основі всього історичного центру міста (Львів, Кам’янець-Подільський, Глухів, Луцьк, Дубно, Бутурин);
до промжного типу відносяться пам’яки міст (Чернігів, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький, Бахчисарай, Остріг, Керч).
33. Сучасний стан пам'яткознавчої та пам'яткоохоронної роботи. Позитивні зміни в історико-заповідний справі (90-ті рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст.)
Якщо в перші роки незалежності ця сфера надто політизувалась – масово зносились навіть художньо вартісні пам'ятники комуністичним вождям, знімались з обліку пам'ятки історії радянського періоду, то наприкінці 90-х вона стала надто комерціалізованою. Внаслідок нового будівельного буму, особливо в столиці та багатьох обласних центрах, знесено значну кількість пам'яток архітектури та містобудування. Все більшого розмаху набуває мансардна лихоманка – в результаті втрачається первісний архітектурний образ пам'яток. Нове будівництво ведеться на заповідних територіях у межах історико-архітектурних заповідників, внесених до Списку всесвітньої культурної спадщини. Внаслідок грабіжницьких розкопок нищаться археологічні пам'ятки. Щорічно «чорними археологами» руйнуються близько 1,5 тис. археологічних об'єктів. Уперше за останні десятиліття кількість зареєстрованих у державі пам'яток почала різко скорочуватись. За даними Мінкультури зі 150 тис. у 2000 році їх кількість зменшилася до 130 тис. на даний час.
Незважаючи на те, що в Україні створено нарешті єдиний державний орган охорони пам'яток, занепокоєні реальним станом культурного надбання громадяни, фахівці все частіше звертаються до громадських організацій, в тому числі і до Товариства. Водночас органи влади на місцях у переважній більшості випадків ігнорують думку громадськості.
Виходячи з реального стану речей, засновники журналу, а серед них разом з Товариством є й Центр пам'яткознавства НАН України і Товариства, бачать його як науково-популярне видання, яке з суто об'єктивних, принципових позицій висвітлюватиме стан пам'яткоохоронної справи в Україні, самих пам'яток історії і культури, зміст державної політики в цій важливій галузі сучасного життя, роль громадськості в охороні культурної спадщини. Поряд з аналітичними матеріалами наукового характеру в кожному числі ми намагатимемося подавати оперативну інформацію про світ пам’яток: пошуки і знахідки, ремонт, реставрацію, відтворення об'єктів культурної спадщини.
58. шкільне кр-во як галузь загального кр-ва, його роль у навчально-виховному процесі.
За формами організації краєзнавство поділяється на державне, громадське та шкільне.
В шкільному краєзнавстві головна роль при вивченні рідного краю підводиться учням при безпосередньому керівництві вчителя.
Шкільне краєзнавство - це один із найважливіших засобів зв'язку навчання та виховання з життям, з практикою розбудови нашої держави.
Шкільне краєзнавство сприяє: здобуттю загальної освіти, моральному, естетичному та фізичному вихованню учнів, розвитку їх здібностей.
Використання місцевого матеріалу в процесі навчання допомагає розкрити загальні закономірності явищ, що вивчаються, пробудити в учнів інтерес до знань, виховує в них прагнення до самостійної творчості, допомагає учням вибрати майбутню професію. Окрім цього, шкільне краєзнавство є важливим засобом здійснення міжпредметних зв'язків.
Наряду з освітньо-виховними завданнями кр-во вирішує також задачі суспільно-корисного характеру (дослідження і охорона пам'яток, пошукова робота).
Шкільне краєзнавство надає можливість кожному вчителю прилучитися разом з учнями до науково-дослідної роботи. Навряд чи можна знайти іншу галузь історичного знання, яка б дозволила так швидко включитися студенту чи молодому вчителю в наукову роботу.
Особлива роль у вихованні молоді, в тому числі шкільної, належить вихованню історією.
І тут історичне кр-во має великі можливості. Воно дає можливість через призму історичних подій, які проходили в краї, в тому числі, в іншому місті, селі, через історію підприємства, навчального закладу краще і глибше пізнати минуле і сучасне, заглянути в майбутнє нашої Батьківщини.
Важливе місце краєзнавчій роботі в системі вдосконалення навчально-виховного процесу в школах відводили такі видатні педагоги, як К. Д. Ушинський, А. С. Макаренко, В. О. Сухомлинський та ін.
Видатний педагог К.Д Ушинський, якого по праву вважають одним із засновників краєзнавства, підкреслював необхідність розвитку у дітей "інстинкту місцевості", вміння бачити її в цілому, з усіма особливостями її історії, природи, життя тощо. Він вважав, що використання місцевого краєзнавчого матеріалу повинно вивести дитину з ближніх околиць у неосяжну країну.
Відомий педагог В.О.Сухомлинський серед форм краєзнавчої діяльності завжди виділяв походи.
У загальноосвітніх та професійних школах України набуто певний досвід по зивченню рідного краю і використанню краєзнавчих знань, у навчальному процесі, позакласній та позашкільній роботі.
Багатогранність форм і методів краєзнавчої роботи, різноманітна тематика пошуку є важливою умовою успішного викладання навчальних предметів і виховання учнів.
Шкільне кр-во органічно входить у викладання всіх навчальних предметів, особливо історії, географії, літератури та ін. В шкільному краєзнавстві виділяють:
•Навчальне (програмне) - його характер і зміст визначаються навчальною програмою.
• Позапрограмне (позакласне та позашкільне) - його зміст будується, як правило, у відповідності з планом виховної роботи школи.
В школі (класі) і поза школою проводяться роботи, пов'язані з навчальним (програмним) кр-вом.
Позапрограмне (позакласне і позашкільне) краєзнавство характеризують такі види роботи, як походи, археологічні експедиції та ін. (В позапрограмному краєзнавстві учні беруть добровільну участь).
Тобто організація і відношення до шкільної програми цих видів шкільного краєзнавства різні.
Загальним для них є обов'язкове керівництво вчителя всією краєзнавчою роботою.
Навчальне (програмне) кр-во переслідує подвійну мету. По-перше, всебічне вивчення рідного краю та накопичення краєзнавчого матеріалу. По-друге, використання зібраного матеріалу при викладанні історії в школі.
Використання краєзнавчого матеріалу у викладанні - основне призначення шкільного кр-ва. В шкільному курсі історії існує чимало понять, засвоєння яких потребує використання краєзнавчого матеріалу. Викладання з елементами краєзнавчого матеріалу полегшує засвоєння учнями історичних понять.