1. Розвиток краєзнавства як спеціальної галузі знання
| Вид материала | Документы |
- Курс 2 назва дисципліни спеціальна психологія прізвище викладача, 206.45kb.
- Програма розвитку туризму та краєзнавства. Проблемна тема навчального закладу, 38.38kb.
- Діяльності є розвиток пізнавальних навичок, умінь самостійно конструювати свої знання,, 32.92kb.
- Паспорт Макарівської районної програми «Розвиток молочного скотарства в Макарівському, 181.5kb.
- Інформація щодо реалізації реформ Президента України в агропромисловому комплексі району, 40.61kb.
- Тема: Економічний розвиток, 206.68kb.
- Програма біологія для 7-9 класів спеціальної загальноосвітньої школи інтенсивної педагогічної, 784.62kb.
- Сергій Сергійович Нагорний, 194.53kb.
- Розвиток машинобудівної галузі є пріоритетним напрямом в нашій країні, 91.76kb.
- • губи розтягнуті в посмішку, 659.43kb.
1. Розвиток краєзнавства як спеціальної галузі знання.
Загалом на краєзнавство існують різні погляди. На потрійному трактуванні терміну „краєзнавство” свого часу ще наголошував і К.Дубняк, зауважуючи, що „...1) краєзнавство – це тільки метода наочно студіювати природничі й економічні науки; 2) краєзнавство – це пропедевтичний курс елементарної шкільної географії («родиноведение»); 3) краєзнавство – не тільки метода, але й самостійне, цілком визначене коло систематичного знання зі своєю власною методою”. На науковій компоненті краєзнавства на початку ХХ ст. наголошував П.Тутковський. Він вперше серед українських вчених, визначаючи предмет географії, її зміст і методи дослідження, серед останніх чільне місце відводив науковим краєзнавчим дослідженням. Більшість його праць були написані на матеріалах безпосередніх краєзнавчих вишукувань різних регіонів України. Помітний вклад у наукове та науково-популярне краєзнавство здійснив І.Тесля. Щодо першого, то йому присвячені нариси в „Енциклопедії Українознавства”. Не менш важливим складником краєзнавства (ніж наукове та науково-популярне) є шкільне краєзнавства. Його основи були закладені С.Рудницьким із виходом шкільного підручника у 1919 р.. Необхідність існування такого напряму в школі обґрунтовувалися С.Русовою. З-поміж інших авторів підручників для вивчення рідного краю відзначимо М.Дольницького, В.Січинського, В.Дорошенка та ін. Виходячи з такої різноманітності складових краєзнавства, можна погодитися із позицією К. Дубняка і Ф.Матвієнко-Гарнаги, що воно є синтетичною наукою. На думку першого, краєзнавство повинно досліджувати „стан засобів виробництва та продукційних сил у певному територіальному районі”. Отже, його змістом, як єдиної синтетично-географічної науки, вимальовуються: - а) природа території, як той фундамент, що на ньому базується народне господарство території; б) людина, як та сила, що використовує природу території, впливає на неї, планує своє господарство, виходячи з властивостей і особливостей природи території...; в) економіка території, іншими словами, виробничий ефект дії людини на природу”. Ф.Матвієнко-Гарнага пояснює синтетичність краєзнавства його особливістю, наголошуючи, що воно є „міжнауковою наукою”. Іншими словами, тут зауважується на його міждисциплінарному характерові.
Отже, краєзнавство, виходячи зі своєї сутності, може бути структуроване на різноманітні складові, які виокремлюватимуться, опираючись на різні підходи до дисперсизації.
Хоча географічне краєзнавство формально виступає основою загальної побудови краєзнавства, часово найрозвиненішим (за сумарною кількістю досліджень) є його історична складова. Від кінця 80-х рр. ХХ ст. доволі багато було проведено дисертаційних досліджень істориками на історико-краєзнавчу тематику, яка охоплювала або територію всієї України, або її окремих історико-географічних регіонів - Баженов Л.В., Гаврилів Б.М., Канюса А.М.
Роки незалежності в Україні ознаменувалися бурхливим розвитком спеціальних історичних дисциплін, в рамках яких створювалася емпірична база сучасного регіонознавства, відпрацьовувалися відповідні методологічні підходи. Особливо відчутні зрушення сталися у галузі джерелознавства (Я.Калакура, С.Макарчук, С.Павленко, П.Сохань), архівознавства (Г.Боряк, І.Матяш), історичної географії та картознавства (Я.Дашкевич, Р.Сосса), соціотопографії (М.Капраль). Проблеми історико-географічного районування з акцентом на питаннях адміністративно-територіального устрою були у фокусі дослідницької уваги В.Горобця, А.Гурбика, М.Дмитрієнко, М.Крикуна. Критерії районування України на різних історичних етапах запропонували В.Горбик та П.Скрипник.
3. Історико-географічний край як об'єкт краєзнавства та природно-історично-соціально-територіальний комплекс i система.
Край – об’єкт вивчення загального краєзнавства.
Історико-географічний край – 1. територія, яка характеризується специфікою історичного розвитку та їх географічними особливостями – це певна система, що характеризується матерією, часом та простором. 2. Територія, на якій відбуваються зміни фіксованих матеріальних об’єктів.
Край можна трактувати як відкриту систему.
Системний підхід – підхід, коли головна увага звертається не на об’єкти, а на зв’язки між ними.
Такий підхід застосовується для вивчення етносу (вперше метод застосував Л.Гумільов).
Об’єктно-предметна сутність краєзнавства, наукові і практичні виміри пов’язані з функцією першої ланки в системі: краєзнавство – країнознавство – регіональна географія – географія. Географічне краєзнавство має своїм просторовим об’єктом територію (край), акваторію з островами, які мають ознаки етноландшафтно-господарської цілісності (підкреслення наше – В.К. і Г.К.) і в межах яких простежуються взаємозалежності між природними умовами, природними ресурсами і етносом, способами господарювання, ментальністю і духовними цінностями [58]. За даного підходу, на наш погляд, упускається історичний аспект, хоча ретроспективний огляд території є важливим при висвітленні її географо-краєзнавчої характеристики. Ретроспекція присутня при розгляді етносу і природних умов, але за такої позиції головним виступає етнічний часовий детермінізм і до уваги не береться весь історичний процес, який виходить за межі розвитку будь-якого етноландшафтного організму.
4. Історико-етнографічні області України.
І-е. регіон/область – регіон, що за своїми особливостями є своєрідним, зафіксованим у письмових джерелах.
Пд-сх. Регіон – Сер. Наддніпрянщина, Слобожанщина, Полтавщина, Південь (нижнє Подніпров’я, Приазов’я, Буджак, Таврія).
Пн. Регіон – Полісся, Волинь (?).
Пд-зах. Регіон – Волинь (Холмщина), Поділля, Прикарпаття (Бойківщина, Покуття, Буковина, Пн. Бессарабія, Гуцульщина).
5. Історико-географічні краї України.
В основі визначення лежить комплексний підхід – Пб. Україна, Лб. Україна, Слобідська Україна, Пд. України та Зах. Україна. А в межах цього поділу – історико-географічні регіони: Пб Укр. – Київщина, Волинь, Поділля. Лб. Укр. – Чернігово-Сіверщина, Полтавщина. Слобідська Укр. – Харківщина, Сумщина. Пд. Укр. – Запоріжжя, Причорномор’я (Таврія), Приазов’я, Бессарабія. Зах. Укр. – Сх. Галичина, Буковина.
Історико-географічні краї – Донеччина, Херсонщина (Миколаївщина), Таврія, Одещина, Пд. Бессарабія.
Історико-геогр. краї поділяються на історико-геогр. землі.
6. Основні складові (профільні напрямки) краєзнавства.
Ділиться на 3 складові – географічне, соціальне (соціокультурне) та історичне.
Об’єкт історичного кр-ва – історія краю, історичних процесів.
Об’єкт геогр. кр-ва – природа, населення та госп-во краю.
Об’єкт соц. кр-ва – соціальна (активно-перетворювальна) діяльність людини.
Окремі розділи в рамках цих трьох частин.
Іст. – археологічне, топономістичне, етнографічне.
Соц. – архітектурне, літературне, культурно-мистецьке, релігійне, туристичне.
- Організаційні форми краєзнавства.
Форми – державне та громадське.
Державне – діяльність науковців, представників місцевих органів влади, співробітників архівів, бібліотек, музеїв.
Громадське – широкий рух краєзнавчої громадськості, яка об’єднується навколо Загальної спілки краєзнавців укр.. географічного товариства, просвіти
За принципами розрізнення суб’єктів вирізняють наукове кр-во, навчально-виховне (шкільне), яке виконує дидактичну, виховну, суспільно-корисну ролі.
- Об'єктно-предметна сфера національного (українського) краєзнавства.
Об᾽єктивно-предметна сфера національного кр-ва.
Основою, фундаментом українського національного кр-ва є територія, яка є об᾽єднуючим початком. Існує кілька точок зору, яку територію брати, як об᾽єкт дослідження національного кр-ва:
- в етнічних межах (західні дослідники досліджують приблизно 720 500 км. кв.);
- територія в межах державного кордону (603 700).
Ця територія поділяється на ІГК, історико-георгафічні землі, поселення.
Територія підводить об’єкт кр-ва до інтегрального рівня:
О (об’єкт загального кр-ва) =
Інтегральний знаменник кр-ва – відображає національний характер.
Національне кр-во – певна цілісна, динамічна три-просторова система – простір (географ.), час (істор.), соціум (соціал.).
Основний об’єкт нац. кр-ва – ІГР або СТК певної території.
Предмет нац. кр-ва – просторове окреслё ёення меж об’єкту, причини виникнення, нівеляції, знищення країв, вивчення просторового співвідношення СТК.
- Історичне краєзнавство як наукова та навчальна дисципліна, його завдання.
Історичне кр-во як наукова та навчальна дисципліна, його завдання.
Питання, що має вивчати історичне кр-во, певний час було дискусійним:
Ільїнський, Атомановський вважали, що край треба вивчати в культурно-історичній цілісності.
Професор Пресс (місто знавець з СПб) детально визначив, що має вивчати історичне кр-во.
У статті “История в краеведение” (Краеведение, № 4, 1926), зазначалося, що історичне кр-во має вивчати пам’ятки археології, історію міст, населених пунктів, економіку, пам’ятки архітектури.
У 20-х рр.. більшу увагу звертали на економічні аспекти.
1922р. Ольденбург (голова ЦБК).
Наприкінці 20-х рр. вводиться термін Вахрушиним “краєва історія” – вивчає історію населення краю (розселення, переміщення, соціальний склад), історію окремих населенних пунктів, історію фабрик, заводів, кустарних виробництв, ринків. Не враховувалися археологічні дослідження краю, дослідження культури краю.
Таким чином, у 20-ті рр. історичне кр-во не виділялося у окрему галузь або дисципліну.
Зміна ситуації відбулася після Другої світової війни. Роль географічного кр-ва зфодилась до шкільного кр-ва, тоді як роль історичного кр-ва посаилилась.
Причини посилення ролі історичного кр-ва:
1)посилення інтересу до історії, зокрема до місцевої історії. ( 60-ті рр. “Історія міст і сіл Української РСР”);
2)Розвиток туризму (внутрішній, іноземний туризм, планування маршрутів);
3)Необхідність залучення населення до справи охорони пам’яток історії та культури.
Термін історичне кр-во має два значення:
- один з елементів історичної освіти (навчальна дисципліна);
- предметний напрямок, складова частина кр-ва (наукова дисципліна).
Історичне кр-во як наукова дисципліна вивчає історичний, соціально-економічний, культурний розвиток певного краю (регіону, області, міста, села) або окремого виробничого колективу.
Історичне кр-во як навчальна дисципліна зосереджує головну увагу на історії ьа культурній спадщині країв, історії краєзнавчого руху, теоретичних основах, змісті та методиці комплексного дослідження краю.
- Об'єкт та основні напрямки iсторико-краєзнавчих досліджень.
Об’єкт та основні напрямки історико – краєзнавчих досліджень.
Об’єкт історичного кр-ва становить певний історично-соціальний комплекс з усією сукупністю джерел, в яких тією чи іншою мірою відображається історія локалізована не лише в просторі але й в часі.
Об’єкти конкретного краєзнавчого дослідження – супер регіони (Південна, Західна, Лівобережна, Правобережна, Слобідська Україна), території ІГР, губернії тощо. Менша ланка краєзнавчого дослідження – місто, поселення, село, виробництво, вулиці, райони, окрема пам’ятка. Хронологічні рамки дослідження – або весь період або певне століття.
Напрямки історико – краєзнавчих досліджень:
- археологічні пам’ятки далеких епох;
- історія регіонів;
- історія поселень, міграцій, динаміка народонаселення;
- історія діяльності людини;
- ментальність, звичаї;
- соціальна історія, історія суспільних рухів;
- історія науки та культури, в тому числі в інституціональному та особистісному вимірах;
- історія містобудування та архітектури, народного мистецтва;
- історія церкви;
- історія краєзнавчого руху;
- пов’язані з кр-вом проблеми туризму.
- Роль та місце історико-краєзнавчих досліджень в теорії i практиці історичного знання. особливості історико-краєзнавчих (локальних) досліджень.
Роль та місце історико - краєзнавчих в теорії та практиці історичного пізнання. Особливості історико - краєзнавчих (локальних) досліджень.
Історичний процес, його хід зумовлений об’єктивною закономірністю розвитку суспільства, історичний процес ніколи не проходить одноманітно по всій території. Без врахування місцевих особливостей історичний процес буде сплощеним і неповним. Конкретна історія краю багатша ніж загальна схема.
Історичне кр-во завжди збагачувало і збагачує історичну науку. Без вивчення місцевої історії історичні дослідження будуть виглядати абстрактно і бездоказово.
Богословський вважав, що місцеві розвідки – грунт історичних досліджень. Вивчення місцевої історії допомагає, а іноді і виправляє раніше зроблені висновки теорії та практики.
Історичне кр-во – полк перевірки окремих і загальних положень історичного пізнання. Вивчення конкретного дає можливість історії як науці розкрити певні закономірності, водночас, ці закономірності, які зумовлюють країну в цілому, врешті-решт в головному визначають розвиток краю. Діалектичний аспект.
Історичне кр-во і історична наука взаємозбагачують і доповнюють одне одного.
Висновок. Неодмінною умовою успішних досліджень є оптимальне поєднання вивчення місцевого та загального матеріалу.
Цінність регіональних досліджень в тому, щоб визначити особливості історичного процесу, не підганяючи його під загальну схему.
Історична наука прагне виявити закономірності історичного процесу, тому методи досліджень історичної науки і кр-ва відмінні.
Особливості історико – краєзнавчих досліджень:
- у специфічних просторових формах організації конкретного (фактичного) матеріалу і чіткій локалізації об’єкту дослідження;
- у максимальному наближенні до суб’єкту історичного процесу – людини в її природному та соціокультурному оточенні;
- у більшій конкретності та деталізації дослідження;
- у можливості вивченні процесів сучасного суспільства по гарячих слідах, безпосередніх слідах подій;
- у майже необмежених евристичних (пошукових) можливостях, що зумовлюються специфікою джерельної бази. Джерельна база – необмежена.
- у активному використанні здобутків і дослідницьких методів суміжних галузей знань.
Логічна схема пізнання в краєзнавстві:
- Накопичення фактів, які стосуються об’єкту досліджень;
- виявлення їхньої специфіки, зумовленої регіональними особливостями;
- визначення ролі і місця регіональних історичних подій у загальному перебігу історичного процесу;
простеження певних особливостей, що стосуються діалектики загального і особливого.
13. Зв'язок icторичного краєзнавства з іншими науками та спеціальними історичними дисциплінами.
Зв’язок історичного кр-ва з іншими науками та СІД.
Власне кр-во більш широка фундаментальна дисципліна ніж СІД. СІД – вивчає лише певний вид джерел, натомість щоб вивчити район необхідно опанувати весь комплекс джерел. Т.ч. кр-во – фундаментальна історична дисципліна, яка пов’язана з історію України, географією України, історією держави та права України.
Залежно від обраного критерію, можна запропонувати різні ієрархії зв’язку історичного кр-ва з іншими науками та СІД. Якщо взяти критерій ієрархії в залежності від ступеню використання та інтенсивності залучення джерел цих дисциплін, то можна виокремити кілька груп:
- комунікативно-евристичні інформативні дисципліни: історична бібліографія (бібліографічна евристика), інформатика, складання бази даних – інститут пам᾽яткознавства, історіографія історичного кр-ва, історіографія джерелознавства, джерелознавча архівна евристика. Дозволяють орієнтуватися в широкому колі джерел, сприяють складанню бібліографічних покажчиків;
- комплекс дисциплін, об’єктом вивчення яких є різні аспекти та фактура речових джерел: археологія, нумізматика, боністика, емблематика, сфрагістика, геральдика, фалеристика;
- етнографія з усім комплексом джерел, етнологія;
- музеєзнавче джерелознавство, музеологія;
- дисципліни, що вивчають словесні (вербальні) джерела в їх різних формах прояву, вираження та фіксації знаковими системами: джерелознавство, дипломатика, палеографія, кодикологія, текстологія, епіграфіка, літописознавство;
- історико-філологічні дисципліни – ономастика, топоніміка;
- комплекс історико-географічних та економічних дисциплін: історична географія, картографія, географія тощо;
- дисципліни, об’єктом вивчення яких є вивчення кількісних матеріальних об’єктів і людських спільнот: хронологія, метрологія, генеалогія;
Пам᾽яткознавство іноді вважають частиною історичного кр-ва, але це не зовсім вірно, оскільки це окремий напрям, який має свої класифікаційні, методологічні, методичні особливості.
16. Початок наукових краєзнавчих досліджень у XVІІІ ст. Перші методики краєзнавчих обстежень.
У 18 ст. було покладено початок краєзнавчим дослідженням України на науковій основі за допомоги 1-х методик.
У 30-х роках – методики Татищева – анкети, програми (1734). 1738 – 198 запитань у анкеті.
1761 – М.В.Ломоносов. Карти регіонів з коментарями. Анкети з 30 питань.
1765 – Межування за царським маніфестом – Харк., Катериносл., Херсонська, Тавр. Губернії.
В Росії виникло вільне економічне товариство- досл. природи та економіки регіонів – 1765.
При РАН – топографічний комітет. Автор програми – Ф. Туманський. – 1779 р. Програма – 2 анкети. 1-а – обстеження міст 50 пунктів, 2-а – обстеження сіл 28 пунктів. Зібрані документи та матеріали не були опубліковані, але програма використовувалася Шафонським, що здійснив опис Черніг. намісництва.
17. Харківська історико-краєзнавча школа (ХІКШ) та її роль у розвитку історичного кр-ва (ХІХ – поч. ХХ ст.).
Формування ХІКШ відбувалося у рамках створеного у лютому 1877р. Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ) при Харківському університеті. Сумцов, який 20 років був секретарем ХІФТ, а також бл. 20 років його керівником, об’єднав навколо товариства представників змської інтелігенції, студенство, краєзнавців-любителів.
Соумцов, Багалій, Єфименко, Сокальський, Халанський розробляли та опубліковували у різних виданнях програми з методичними вказівками, за якими відбувався збір пам’яток духовної та матеріальної культури, історико-географічних та лінгвістичних свідчень, опис населених пунктів, кустарних промислів, правових звичаїв, побуту сільського населення.
Матеріали з історико-етнографічними описами населених пунктів, весільних та інших обрядів, кустарних селянських промислах, побуту тощо були опубліковані у «Статистических листках» (1882-1885), щорічних Збірниках (1887-1889) Харківського губенського статистичного комітету, працях ХІФТ (21 том 1886-1914), на сторінках «Киевской старины», «Этнографическом обозрении», а токож у окрему виданому у 1898р. томі «Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии».
Організаційний досвід ХІКШ на поч. ХХ ст. був успішно реалізований при підготовці та проведенні ХІІ і ХІІІ археологічних з’їздів у Харкові (1902) та Катеринославі (публікації «Труды предварительного комитета по устройству 12 Археологического съезда в Харькове»). У подальшому він знайшов свій вираз у діяльності Музею Слобідської України ім. Сковороди, музею церковних старожитностей при ХІФТ, Науково-дослідної кафедри історії української культури ім. Багалія.
Чимало цінних документів історії Слобожанщини зосередилось у історичному архіві ХІФТ.
Вчені-представники ХІКШ – Потебня, Багалій («История города Харькова за 250 лет его существования…», «Очерки русской истории…», «Опыт истории Харьковского университета», «Історія Слобідської України» (1918)), Редін, Сумцов («Слобожане. Історико-етнографічна розвідка»), Дринов, Кирпичников, Русов, Савва, Плохинський.
21. ВУАН
Організатор та координатор краєзнавчих досліджень в республіці.
ВУАН – 1918р. заснована, мала назву АНУ (Скоропадський). З 1920 р. ВУАН, з 1919 р. утворені комісії при ВУАН – при спільному засіданні академії, при відділах: історико-філологічний відділ.
Комісії історико-філологічного відділу:
- постійна комісія для складання історико-географічного словника (голова О. Грушевський) Київська й Полтав. губернії;
- археологічна (голова – Шміт, утворена 1921 р.);
- фольклорно-етнографічна комісія – А. Лобода;
- комісія по дослідженню Софіївського собору або Софійська комісія Новицький;
- комісія для складаня археологічної карти України (голова – Біляшівський);
- кабінет мистецтв (голова – Ф. Шміт);
- жидівська історична-археографічна комісія (голова – І. Галант).
Вцілому при ВУАН були центральні комісії (академічні). Їх три:
- Київська комісія краєзнавства – 1922 – А. Лобода, Лучицький, Фомін;
- Харківська комісія краєзнавства для Слобожанщини – Зеленін, Федоровський, Д. Багалій, утворена у 1923 р.;
- Одеська комісія кр-ва – Дложевський, утвор. наприкінці 1923 р. – відома комісія, налагодили видання «Вісника Одеської комісії краєзнавства», бібліотека; члени комісії займалися розкопками Ольвії, Березані, Усатова. Розробка етнографічних програм.
Були ще й комісії прикафедрі Грушевського (очолив при академії кафедру Грушевський). 4 комісії по районному дослідженню на цій кафедрі (штат їх не великий – 2-3 чол., оперались на інститут корреспондентів):
- комісія Києва і Правобережжя – Щербина: видав праці з історії Києва, путівники;
- Лівоборежна – Гельмайзе;
- Полуднева (Південна) – Ткаченко;
- комісія Західної України – Савченко.
Ці комісії = асоціації порайонного дослідження.
При ВУАН в регіонах були й наукові товариства, вони ліквідовані в 1929 р.