Перевірила: доц. Коренєва О. Г

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4

Слід нагадати, що в Україні обов’язкове формування резервів під можливі збитки за кредитними операціями почалося ще з 1995 р. Відповідно виділяють п’ять етапів щодо формування резервів під кредитні ризики в банках України. Правомірність виділених етапів підтверджують статистичні дані, наведені в таблиці 3.2.

Таблиця 3.2 - Показники впливу резервів за кредитними операціями на фінансові показники діяльності вітчизняних банків [5].

На кінець року	Фінансовий результат, млн. грн.	Резерви за кредитними операціями млн. грн.	Питома вага резервів у витратах банків, %	Питома вага резервів у фінансовому результаті,%	Питома вага резервів у кредитному портфелі, %
1996	1076,0	41,0	1,5	3,8	0,8
1997	1114,0	77,0	2,2	6,9	0,8
1998	449,0	220,0	4,2	49	2,5
1999	513,0	726,0	11,3	141,5	6,2
2000	-30,0	2336,0	31,1	-	12,2
Продовження таблиці 3.2
2001	530,0	2963,0	37,1	559,1	9,2
2002	685,0	3575,0	36,5	521,9	7,6
2003	827,0	4631,0	35,3	560,0	6,3
2004	1263,0	6367,0	33,9	504,1	6,6
2005	2170,0	8328,0	32,8	383,8	5,3
2006	4144,0	12246,0	32,7	295,5	4,5
2007	6620,0	18477,0	30,0	279,1	3,8
2008	7304,0	44502,0	38,6	609,3	5,6
2009	-38450,0	99238,0	54,7	-	13,3

Із наведеної таблиці видно, що протягом проаналізованого періоду поступово збільшуються обсяги резервів та їх питома вага у витратах та прибутку вітчизняних банків. Якщо на першому етапі (1996–1997 рр.) розвитку процесів страхування кредитних операцій питома вага резервів становила відповідно 3,8 і 6,9% у фінансовому результаті, у витратах банків – 1,5 та 2,5%, то на другому етапі (1998-2000 рр.) спостерігається тенденція до збільшення обсягів резервів. Найбільша питома вага резервів у кредитному портфелі спостерігалась у 2000 р. – 12,2%; це зумовлено, по-перше, жорсткішими умовами формування резервів, що було спричинено прийняттям нової редакцією постанови НБУ № 279 від 06. 07. 2000 р. стосовно формування резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями [19]; по-друге, проблемними кредитними портфелями збанкрутілих системних банків «Україна» і «Слов’янський» та збитковою діяльністю «Ощадбанку».

На третьому етапі – з 2001 по 2005 рр. – обсяги резервів та їх питома вага у проаналізованих показниках були стабільними: перевищення резервів над фінансовими результатами дорівнювало в середньому 5,4 рази, а питома вага резервів у витратах банків теж у середньому – 35,7%.

Особливістю четвертого етапу – період кредитного «буму» (2005 – середина 2008 р.) – є те, що за значного зростання кредитних вкладень банків питома вага резервів у фінансових показниках зменшилась.

Але саме в цей період банки допустили чимало помилок у захисті кредитних операцій від ризиків, що призвело до формування системного ризику в банківській системі [15, с.79-80]. Вітчизняні банки неякісно здійснювали перевірку показників кредитоспроможності позичальників та в багатьох випадках неадекватно оцінювали вартість матеріального забезпечення позичок, що призвело до виникнення проблемних позичок і відповідно, до збільшення обсягів резервів за кредитними операціями банків.

П’ятий етап (друге півріччя 2008 р. по сьогодення) характеризується такими особливостями. Від серпня 2008 р. до січня 2009 р. спостерігалося незначне (повільне) зростання обсягів проблемних позичок та їх питомої ваги у кредитному портфелі. Більше того, до жовтня 2008 року частка проблемних позичок співпадала з їх обсягами у кредитному портфелі, а від січня 2009 року можна спостерігати стрімке зростання як обсягів проблемних позичок, так і їх частки у кредитному портфелі [35].

Зазначене свідчить, на наш погляд, про формування системного ризику та його негативні дії. З таблиці 3.2 видно, як кредитні ризики накопичуються в період зростання (2005–2008 рр.), коли виникає високий ступінь довіри держави до банків, банків до клієнтів, інвесторів та вкладників до банків, а потім матеріалізуються в економічних спадах (2009 р.).

На нашу думку, одним із основних чинників, що спровокував проблеми кредитного ризику у вітчизняній банківській системі був іноземний фінансовий капітал, що значно збільшив можливості банків України видавати іпотечні, споживчі та інші довготермінові кредити за відсутності власних «довгих» ресурсів, оскільки, як відомо ще з кінця 2005 р. почалось активне проникнення іноземного капіталу в банківську систему України, збільшилася кількість іноземних банків, жорсткішою стала конкуренція на ринку банківських продуктів [35].

Варто зауважити, що також серйозною проблемою щодо питання кредитного ризику та формування резервів є вироблення кількісних нормативів для порівняння під час оцінки платоспроможності позичальника, оскільки реально існує розкид значень, обумовлений галузевою приналежністю, а приведені в економічній літературі бажані значення фінансових коефіцієнтів (фінансової стійкості, ліквідності тощо) не враховують галузевих особливостей і специфіки діяльності підприємств. А це означає, що результати такого аналізу на сучасному етапі можуть дати кредиторові лише оцінку загальної тенденції розвитку потенційного позичальника, засновану на динаміці ряду фінансових показників. У зв’язку з відсутністю єдиної нормативної бази реальна оцінка фінансового стану підприємства неможлива, тому що немає порівнянних показників: середньогалузевих, мінімально допустимих і найкращих для конкретної галузі.

Таким чином, зазначені тенденції та виділені проблеми, на нашу думку, підтверджують необхідність реформування сучасних методів та інструментів управління кредитними ризиками банку та процесу формування резервів під кредитні операції.

3.2 Ситуаційний центр управління проблемною заборгованість та створенням резервів під кредитні ризики при НБУ

Актуальною сьогодні є розробка теоретичних пропозицій і рекомендацій з удосконалення методів мінімізації кредитного ризику, широке практичне використання яких допоможе банківській системі України підвищити ефективність діяльності всіх кредитних інститутів у процесі кредитування.

Найбільш актуальними невирішеними питаннями у галузі розробки методології управління кредитними ризиками можна вважати: формалізацію принципів функціонування системи кредитних ризиків, застосування практичних інструментів мінімізації негативного впливу кредитних ризиків на діяльність комерційних банків і держави в цілому .

Слід відмітити, що на даний час в Україні відсутні достатньо ефективні моделі управління кредитними ризиками, а застосування зарубіжного досвіду неможливе, так як існують суттєві відмінності у формах звітності та відсутній накопичений десятиліттями статистичний матеріал.

Хочеться наголосити на необхідності створення міжбанківської інформаційної бази, до якої за результатами аналітичної роботи банківських службовців із підприємствами різних галузей економіки заносилися б дані про оптимальні значення показників фінансового стану позичальників, що належать до відповідних галузей. Це дало б можливість більш точно прорахувати вагові значення різних коефіцієнтів [10, с. 33].

Слід зазначити, що для вирішення проблеми управління кредитним ризиком необхідні теоретичні розробки у цій галузі та практичні навички працівників банку з аналізу та мінімізації можливих втрат, пов’язаних із кредитною діяльністю. В Україні необхідно продовжувати роботу з мінімізації кредитного ризику як на рівні банків, так і на законодавчому рівні.

Найбільшу увагу слід приділити аналізу якості і структури короткострокового кредитного портфелю банку, оскільки сааме короткострокові кредити є найбільш поширеними. З огляду на міжнародний та вітчизняний досвід організації кредитних відносин, доцільним є запропонувати єдину систему оцінювання та управління кредитним ризиком на основі вироблення процедур кредитування, підготовки необхідних документів для внутрішнього і зовнішнього аудиту .

Ще одним з заходів управління кредитним ризиком комерційних банків на макроекономічному рівні з метою стабілізації економічної ситуації в України можна запропонувати створити Резервну систему України при НБУ, а саме ситуаційний центр при НБУ для вдосконалення управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями та створенням резервів під кредитні ризики, та під активні операції банку взагалі [37]. Основною метою її функціонування буде запобігання виникнення криз у банківської системи. Резервна система має фінансуватися за рахунок доходів держави від приватизації і складати 2% від ВВП. Такий державний фонд дасть можливість запобігти банкрутству банків, а також сприятиме росту довіри населення України до банківської системи в цілому. Також він надасть можливість надавати допомогу банкам у разі виникнення загрози їх платоспроможності та банкрутства. Але водночас треба розробити низку правил та вимог до банків для отримання такої допомоги [37].

Одним з напрямків діяльності ситуаційного центру є зниження рівня неповернення кредитів та зменшення розміру сформованих резервів, а також профілактика виникнення проблемних активів. У своїй діяльності ситуаційний центр повинен керуватися чинним законодавством, нормативними актами Національного банку України, статутом, рішеннями правління, іншими нормативними документами банку і положенням про підрозділ. Варто наголосити, що йдеться про роботу винятково легальними методами, які узгоджені з вимогами чинного законодавства [11].

Запропоноване нами введення дає змогу визначити основні завдання, що стоять перед ситуаційним центром:

- участь у формуванні та реалізації ефективної кредитно – інвестиційної стратегії банку з метою одержання максимального прибутку. Йдеться насамперед про організацію ранньої профілактики і моніторингу випадків виникнення проблемних активів, створення умов для повернення проблемних кредитів, за яких втрати банку мінімальні;

- вироблення принципів, стратегій, форм і методів участі банку і його філій у виконанні роботи з кредитами ризиками;

- розроблення та реалізація можливих схем погашення простроченої заборгованості [11].

Основні принципи, які ми пропонуємо, що можуть бути використані для організації роботи ситуаційного центру, це зокрема:

По – перше, запобігання переходу кредиту в розряд проблемних, тобто ситуаційний центр (разом з підрозділами, що ведуть активні операції) повинен брати участь у процедурі ухвалення рішення про видачу кредиту, долучаючи досвід своєї роботи в загальну справу, систематично стежити за станом портфеля активів банку і розпочати роботу з позичальником з моменту першої затримки платежу. У випадку, якщо вона мала винятково технічний характер і проблем у боржника не виявлено, ситуаційний центр може знову повернутися в режим спостереження; – повнота та комплексність підходу до вирішення проблеми – банк повинен використовувати всі надані законом і нормативними документами засоби для організації «масованої атаки» на боржника.

Ситуаційний центр повинен не тільки розробити різні стратегії роботи з урахуванням як економічних особливостей самого банку, так і організаційно-правових, виробничо-технологічних, соціальних, психологічних і навіть особистісних особливостей боржників, але і здійснити їхню деталізацію аж до форм і методів роботи;

По – друге, своєчасність вживання заходів, тобто у роботі із проблемними кредитними найчастіше виникають ситуації, коли потрібно негайно прийняти рішення, що дає змогу повернути до 100 % заборгованості або перевести кредит із проблемного в нормальний. Якщо буде згаяно час, то надалі це може призвести до переходу кредиту в категорію безнадійного до стягнення; – ефективність вживання заходів – результатом роботи ситуаційного центру повинне бути реальне зростання доходів банку. Потрібно взяти до уваги і часовий чинник.

У практичній діяльності банк найчастіше змушений йти на поточні витрати з метою досягнення стратегічного позитивного результату;

По – третє, наростання позитивного ефекту, тобто боржник, що не може, розрахуватися одноразово, повинен повертати борг частинами, але за графіком і під пильним контролем ситуаційного центру [11].

З типових завдань випливають розроблені та запропоновані нами основні функції ситуаційного центру:

- здійснення комплексу заходів, пов'язаних з роботою щодо повернення заборгованості з проблемних кредитів, і аналітичного обліку, що належить до його компетенції;

- організація і проведення роботи з повернення проблемної заборгованості, зокрема зі залученням фахівців суміжних підрозділів; підготовка, у межах своєї компетенції, висновку для колегіальних органів банку;

- супровід кредитів від стадії переходу в групу проблемних до одержання конкретного результату;

- у частині, що належить до компетенції підрозділу, здійснення організації, обліку і контролю діяльності інших підрозділів банку, залучених до роботи з проблемними кредитами;

- здійснення розрахунку, нарахування і контролю за рухом сформованих резервів на можливі втрати за позичками або іншими видами резервів зі заборгованості [11].

Штат ситуаційного центру управління проблемною заборгованістю за кредитними операціями (без врахування працівників, робочі місця яких знаходяться у філіях банку), повинен становити не більше ніж 9-11 чоловік, підібраних за принципом спеціалізації. Типова організаційна структура ситуаційного центру, яку ми пропонуємо, й основні функціональні зв'язки цього підрозділу наведені в Додатку У [11].

Матеріально-технічне постачання підрозділу відіграє істотну роль у досягненні ефективної роботи ситуаційного центру. Співробітники повинні бути забезпечені укомплектованими робочими місцями, персональними комп'ютерами і телефонно-факсовим зв'язком і мати доступ до баз даних банку (можливо, у режимі «читання»). Доцільно забезпечити працівників ситуаційного центру мобільними телефонами і автомобілем. Якщо можливості виділення автомобіля немає, то керівник ситуаційного центру повинен мати право замовляти і використовувати черговий автомобіль банку з метою швидкого реагування у разі виникнення ситуацій, що вимагають оперативного втручання. Можлива оплата використання особистого автотранспорту для службових потреб [37].

Таким чином, завдання кваліфікованої роботи з проблемною заборгованістю перетворилась для комерційних банків України в дуже актуальне, а в багатьох випадках – у нагальне завдання. Одним із перспективних напрямів діяльності комерційних банків на сучасному етапі є використання нових підходів для вдосконалення управління врегулюванням проблемної заборгованості, зокрема, створення банками ситуаційних центрів управління проблемною заборгованістю юридичних та фізичних осіб за кредитними операціями.

3.3 Сек’юритизація активів кредитної застави як засіб еквівалентного зменшення внутрішніх резервів банків на кредитні ризики

У світовій банківській практиці використовуються методи зниження кредитного ризику за рахунок трансформації неліквідних активів у ліквідні цінні папери, що має назву сек’юритизації активів. Відповідно в Україні даний метод ще не набув особливого поширення, тому розглянемо його як вдосконалення щодо даної теми курсової роботи.

Цей механізм, як процес трансформації неліквідних активів на ліквідні цінні папери, відображений схематично на рисунку 3.1 в Додатку Ф [17].

Взагалі процедура сек’юритизації дає змогу банку здійснити трансферт кредитних ризиків (передати ризик іншим учасникам ринку), оскільки разом із власністю на кредити та надходження за ними до інвесторів, які придбали цінні папери на ринку, переходить і кредитний ризик. У разі неповернення кредитів збитки зазнають інвестори. Але сек’юритизація є привабливою і для інвесторів, тому що вона надає їм переваги стосовно деномінації, річного доходу, ліквідності й ризику поряд з умовами, які вони мають за власними активами.

Слід зауважити, що проблемам сек’юритизації приділяється ще недостатня увага у працях вітчизняних вчених. Вітчизняні банки за нинішніх умов не мають широких можливостей для зниження ризиків методом сек’юритизації активів унаслідок нерозвиненості фондового ринку, а також недовіри фінансових інститутів до цього процесу. Однак, ми вважаємо, що у процесі формування ринку іпотечних кредитів виникають об’єктивні умови для активізації цього виду діяльності.

Перспектива здійснення за вітчизняних умов операцій сек’юритизації залежить від багатьох складових. Насамперед, це подальший розвиток фондового ринку, а також удосконалення інфраструктури суб’єктів фінансового ринку. На позитивні зрушення при цьому впливають трансформаційні процеси в економіці країни, хоча поки що багато галузей і регіонів перебувають в дуже важкому економічному становищі, що ускладнює процесс управління портфелем [17].

На нашу думку, необхідне і вдосконалення законодавчої бази, яка б регламентувала операції з сек’юритизації активів. Рух у цьому напрямі може бути поступовим, починаючи з концепції впровадження сек’юритизації. Доцільно викласти мету сек’юритизації, завдання, інструментарій тощо, а також створити сприятливе правове поле, що передбачатиме як удосконалення чинних положень, наприклад, з організації рейтингової оцінки емітентів і цінних паперів, так і підготовку нових законодавчих чи підзаконних актів.

Взагалі, у процесі сек’юритизації беруть участь кілька сторін: банк як ініціатор продажу пакету кредитів; компанія, яка займається емісією цінних паперів; гарант (страхова компанія); інвестори (фізичні чи юридичні особи), котрі купують цінні папери на ринку. Процедура сек’юритизації починається з того, що банк, який є ініціатором продажу кредитів, укладає договір з компанією, котра на загальну суму сек’юритизованих кредитів робить емісію цінних паперів. Перед розміщенням пакету цінних паперів на ринку, компанія-емітент має здобути підтримку гаранта, який виконує функцію страхування емітованих цінних паперів. Часто така підтримка надається у формі урядових гарантій чи акредитивів великого банку. Відтак цінні папери розміщуються на ринку, а отримані від їх продажу грошові кошти починають надходити до гаранта та компанії-емітента, які передають їх банку-ініціатору [ 37].

Таким чином, банк отримує готівкові кошти на загальну суму пулу сек’юритизованих кредитів. При цьому банк продовжує обслуговувати ці кредити (які стають позабалансовими зобов’язаннями банку), тобто проводити розрахунки з позичальниками, отримувати кошти від погашення основної суми боргу та процентні платежі. Отримані грошові потоки банк направляє емітенту цінних паперів, який, у свою чергу, переводить їх інвесторам, тобто виплачує дохід за цінними паперами. Отже, потік грошових коштів починає надходити до інвестора, коли позичальники виплачують основну суму боргу та проценти банку-ініціатору. При використанні даного механізму цінні папери, що забезпечені позиками, нагадують звичайні облігації, що гарантують виплату фіксованої процентної ставки щомісячно, щоквартально та на півроку. Цінні папери, що випускаються при сек’ютиризації, є особливою формою зміцнення кредиту з метою створення у покупців впевненості, що дані інвестиції мають малий ризик.

Blog

Перевірила: доц. Коренєва О. Г