Кодекс законів про працю України: Науково-практич-к 57 ний коментар. Харків: Консум, 2003. 832 с. Isbn 966-7920-40-2

Вид материала

Кодекс

Подобный материал:

• Бк 67. 9(4 Укр)304 Т35 Автор коментаря, 8181.26kb.
• Співдружності Незалежних Держав 29 жовтня 1994р. //Приложение к Информационному бюллетеню, 558.69kb.
• С. В. Гончаренко Науково-практичний коментар до Закон, 1520.7kb.
• План: Поняття та місце в системі права України. Функції цивільного права, 692.25kb.
• Список використаних джерел кодекс Законів про працю України (зі змінами та доповненнями), 10.88kb.
• Кодекс законів про працю України, 2445.07kb.
• Кодекс законів про працю України, 1549.24kb.
• Кодекс законів про працю України, 3210.89kb.
• Кодекс законів про працю України, 1742.56kb.
• Кодекс законів про працю України, 461.45kb.

Глава XV

1.  Право покладення на винну службову особу обов'язку покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок виплати поновленому на попередній роботі працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, надано тільки суду.

2. Така матеріальна відповідальність може бути покладена лише на службову особу, безпосередньо винну в незаконному звільненні або переведенні працівника. Безпосередньо винною в цьому службовою особою є керівник підприємства, установи, організації, який підписав наказ про незаконне звільнення чи переведення працівника або ж не виконав судового рішення про поновлення його на роботі.

Інші службові особи, які за дорученням керівника готували і оформляли матеріали на звільнення працівника, що було згодом визнано незаконним, не можуть нести матеріальної відповідальності в порядку, передбаченому коментованою статтею. Оскільки остаточне рішення про звільнення, переведення або ж поновлення працівника на роботі може приймати тільки службова особа, яка користується правом прийняття на роботу і звільнення працівників, саме вона має повністю відповідати за обгрунтованість і законність виданого нею відповідного наказу чи розпорядження.

3.  Пленум Верховного Суду України звернув увагу судів на необхідність підвищення ефективності їх діяльності по запобіганню правопорушенням у сфері трудових відносин.

З метою запобігання незаконним звільненням судам слід неухильно додержувати вимог статей 109, 419 ЦПК і статей 134 (п. 8), 237 КЗпП про притягнення до участі в справі про поновлення на роботі і покладення на службову особу обов'язку відшкодувати шкоду підприємству, установі, організації, заподіяну в зв'язку з оплатою незаконно звільненому або переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи.

При цьому належить враховувати, що при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП (з 11 квіт-

Індивідуальні трудові спори                                                                                                       701

ня 1992 p.), настає повна матеріальна відповідальність винних у цьому службових осіб і обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше (п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р. «Про практику розгляду судами України трудових спорів»).

4.  Покладаючи на службову особу передбачену коментованою статтею матеріальну відповідальність, суд має перевірити, чи не було в її діях порушення закону. Оскільки конкретний зміст поняття порушення закону ст. 237 КЗпП не розкривається, суд зобов'язаний вирішувати це питання в кожному окремому випадку залежно від фактичних обставин справи.

5.  Якщо службова особа до часу розгляду справи припинить трудові відносини з підприємством, працюючи на якому вона видала з порушенням закону наказ про звільнення чи переведення працівника на іншу роботу чи затримала виконання рішення суду про поновлення на роботі, вона зобов'язана відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству в зв'язку з оплатою за час вимушеного прогулу, оскільки розірвання трудового договору не звільняє її від матеріальної відповідальності на підставі ст. 237 КЗпП.

Стаття 237'. Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

(Кодекс доповнено статтею 237і згідно is Законом № I356-XIV від 24.12.99)

1.  Моральна шкода — це шкода, заподіяна працівникові поведінкою особи, яку можна характеризувати як неетичну, таку, що суперечить системі поглядів і уявлень, які регулюють поведінку людей у суспільстві.

2.  Під моральною шкодою розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що

702

Глава XV

спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (ст. 12 Закону України від 14 жовтня 1992 року «Про охорону праці» // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668).

3.  Під моральною шкодою слід розуміти також втрати немай-нового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

4.  Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (п. З постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» // Правовісник. 1996. — № 1; Бюлетень Мінпраці. - 1997. - № 6).

5.   Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством, що регулює розгляд трудових спорів, зокрема: главою XV КЗпП, главами 3-5, 15, 16 ЦП К України, постановою Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Правилами відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України № 472 від 23 червня 1993 p., іншими нормативними актами.

6.  Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються у випадках, коли право на її відшкодування передбачено спеціальним законодавством,

Індивідуальні трудові спори

703

зокрема: статтями 7 і 440і ЦК України, ст. 49 Закону України «Про інформацію», ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права», ст. 10 Декрету Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування», ст. 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст. З Закону України «Про порядок, відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», ст. 237і КЗпП та іншими (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

7 Вперше моральну (немайнову) шкоду було юридично обгрунтовано у Законі СРСР від 19 червня 1990 р. «Про пресу та інші засоби масової інформації» як результат поширення засобами масової інформації відомостей про громадянина, які не відповідають дійсності, ганьблять його честь і гідність. Моральна (немайнова) шкода за рішенням суду відшкодовується засобами масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами.

Прийнятими у 1991 р. Основами цивільного законодавства Союзу РСР розширено захист немайнових інтересів: крім відшкодування, як і в законодавчому акті про пресу, моральної шкоди (фізичних чи моральних страждань) за приниження честі і гідності громадянина, також передбачено компенсацію громадянам і юридичним особам, якщо поширені відомості ганьблять їх ділову репутацію.

8. До прийняття зазначених нормативних актів не практикувався розгляд позовів про відшкодування моральної шкоди, оскільки вважалось неможливим оцінити таку шкоду в грошовому виразі. Це дійсно так, але йдеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, яка може якоюсь мірою згладити моральні переживання потерпілого та інші негативні наслідки.

9.  Право визначати наслідки ушкодження здоров'я і відносити їх до категорії моральної шкоди має потерпілий. Саме він порушує спір з приводу відшкодування моральної шкоди і визначає її розмір, виходячи з об'єктивної оцінки його порушених благ, глибини переживань.

704

Глава XV

10.  Заподіяна моральна шкода відшкодовується особі, права якої були порушені неправомірними діями або бездіяльністю інших осіб. Близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені і їх права (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від ЗІ березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

11.  За моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових правовідносинах (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

12.  При заподіянні особі моральної шкоди обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

13. Для звернення з вимогами про відшкодування моральної шкоди встановлено тримісячний строк (ст. 233 КЗпП, п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»). У разі пропуску зазначеного строку з поважних причин на прохання заявника або з власної ініціативи суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті (ст. 234 КЗпП).

14.  У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди, крім інших вимог ст. 137 ЦП К України, має бути зазначено, у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

При недотриманні позивачем зазначених вимог суддя вправі запропонувати йому усунути зазначені недоліки у визначений ним строк, про що він виносить відповідну ухвалу. В разі невиконання вимог судді, викладених в ухвалі, суддя вправі вважати

Індивідуальні трудові спори                                                                                                      705

позовну заяву неподаною і повернути матеріали заявникові. Проте, якщо позивач не може представити окремі докази і просить суд витребувати їх у підприємства, в установі, організації, суд зобов'язаний, відповідно до статей 15 і 30 ЦП К України, вжити усіх заходів, щоб отримати необхідні докази та повно і всебічно з'ясувати дійсні обставини справи, права і обов'язки сторін.

15.  Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховуються характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість заподіяної травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди, тощо).

Якщо законодавством встановлено межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

16.  Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати без урахування будь-яких інших виплат.

Моральна шкода покривається шляхом виплати одноразової грошової виплати, розмір якої визначається угодою сторін або комісією з трудових спорів чи судом (п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 473 від 23 червня 1993 p.).

Стаття 238. Задоволення грошових вимог

При розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за

706

Глава XV

час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

(Стаття 238 із змінами, внесеними згідно з Указом ГІВР № 1616-09 від 24.12. 76; Законами № 871-12 від 20.03.91, № 2134-12 від 18.02.92)

1.  При розгляді трудового спору з питань про грошові вимоги суд або інший орган, який розглядає трудові спори, має право винести рішення про виплату працівнику грошових сум без обмеження будь-яким строком.

2.  На відміну від положення коментованої статті, вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи задовольняються органом, який розглядає трудовий спір, не більш як за один рік. 1 лише якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга ст. 235 КЗпП).

3.  На підставі ст. 238 КЗпП суд має право стягнути грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки, якщо працівник з незалежних від нього причин (не з його вини) не використав щорічну відпустку за роки, що передували звільненню (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»)

Стаття 238 . (Статтю 238' виключено на підставі Закону № 2134-12 від 18.02.92)

Стаття 239. Обмеження повороту виконання рішень по трудових спорах У разі скасування виконаних судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення грунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

Індивідуальні трудові спори

707

З цих же підстав допускається стягнення з працівників сум,

виплачених їм відповідно до раніше прийнятого рішення комісії

з трудових спорів при повторному розгляді спору.

(Стаття 239 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№4617-10від 24.01.83; Законом № 2134-12 від 18.02.92)

1.   Передбачені коментованою статтею правила стосуються лише спорів про стягнення заробітної плати та інших виплат, пов'язаних з трудовими правовідносинами. Ці правила не поширюються на судові рішення про стягнення тих виплат, які випливають з будь-яких інших правовідносин, наприклад з договору підряду.

2.  Для застосування обмежень повороту виконання рішень з трудових спорів необхідно, щоб ці рішення були решіьно виконані.

3.  Встановлені коментованою статтею обмеження повороту виконання судових рішень з трудових спорів застосовуються незалежно від того, коли працівник отримав присуджені грошові суми: після набрання чинності постановленого рішення чи перед цим за рішенням суду, підданим попередньому виконанню.

Тому, коли касаційна інстанція скасувала вже виконане рішення суду, за яким позивачеві було присуджено заробітну плату, а при новому розгляді справи йому в позові відмовлено, поворот виконання судового рішення можливий лише за наявності певних умов, передбачених коментованою статтею.

Зокрема, це стосується випадків, коли перше рішення грунтувалось на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або на поданих ним підроблених документах. Але й у цих випадках необхідно встановити умисел працівника на вчинення ним таких дій з метою незаконного отримання певних грошових виплат.

4.  У разі скасування у порядку нагляду рішень у справах про стягнення грошових сум за вимогами, що випливають з трудових правовідносин, поворот виконання допускається, якщо скасоване рішення було засновано на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або представлених ним підроблених документах.

5.  Суми, виплачені працівникові на підставі рішення комісії з трудових спорів, при вирішенні судовими органами не на користь працівника не підлягають стягненню, якщо при рішенні спору в комісії з трудових спорів ним не було представлено підроблених документів чи повідомлено неправдивих відомостей.

708

Глава XV

Стаття 240. (Статтю 240 виключено на підставі Закону № 871-12 від 20.03.91)

Стаття 240'. Прийняття рішень органом, що розглядає

трудові спори, у разі неможливості поновлення працівника на роботі внаслідок припинення діяльності підприємства, установи, організації У разі коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках — правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 493 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

(Кодекс доповнено статтею 240' згідно із Законом № 6/95-ВР від 19.01.95)

1.  Не завжди визнання судом звільнення працівника незаконним пов'язане з фактичним поновленням його на роботі.

Можлива ситуація, коли на час розгляду спору незаконно звільненого працівника підприємство, установа чи організація ліквідовані. Тому його практично неможливо поновити на попередньому місці роботи. За таких обставин суд повинен постановити рішення про визнання звільнення необгрунтованим, але без поновлення працівника на роботі.

2.  Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що у випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках — правонаступника) виплатити цьому пра-

Індивідуальні трудові спори

709

цівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (частина друга ст. 235 КЗпП). Одночасно суд визнає працівника звільненим за п. 1 ст. 40 КЗпП у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р. «Про практику розгляду судами України» із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України № 4 від І квітня 1994 р. та № 18 від 26 жовтня 1995 p.).

3. Згідно з коментованою статтею зайнятість вивільнюваних працівників забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

Зокрема, працівникам, які втратили роботу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці (п. 1 ст. 40 КЗпП), встановлені особливі гарантії за умови їх реєстрації в службі зайнятості протягом семи календарних днів після звільнення як таких, що шукають роботу (ст. 26 Закону України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. із змінами і доповненнями від 17 листопада 1992 р. та 21 листопада 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. - № 14. - Ст. 170; 1993. — № 2. — Ст. 3; 1998. - № 11-12. - Ст. 44).

Зазначеним працівникам гарантується:

—  надання статусу безробітного, якщо протягом семи днів працівнику не було запропоновано підходящої роботи;

—  право одержання допомоги по безробіттю у розмірі 100 процентів середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 60 календарних днів, 75 процентів — протягом 90 календарних днів і 50 процентів — протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати;

—  збереження на новому місці роботи, на весь період професійного перенавчання з відривом від виробництва, середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи;

—  право на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку осіб передпенсійного віку, які мають встановлений законодавством про пенсійне забезпечення необхідний загальний трудовий стаж (у тому числі на пільгових умовах).

710

Глава XV

4.  Виплата вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку (ст. 44 КЗпП) провадиться за попереднім місцем роботи.

5.  Статтю 49і КЗпП виключено (Закон України № 2213-ІІІ від 11 січня 2001).

Стаття 241. (Статтю 241 виключено на підставі Закону № 871-12 від 20.03.91)

Стаття 241і. Обчислення строків, передбачених цим Кодексом

Строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями.

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день.

(Кодекс доповнено статтею 241' згідно із Законом № 6/95-ВР від 19.01.95)

1.  Перебіг давнісних і процесуальних строків, а також строків розгляду трудових спорів, установлених чинним законодавством, починається наступного дня після календарної дати, якою визначено його початок. Ці строки обчислюються у календарних тижнях або днях, місяцях чи роках. До них включаються і вихідні, святкові та неробочі дні.

2.  При застосуванні норм трудового законодавства, де період визначається роками, місяцями, тижнями, а інколи й днями (проте без застереження про включення у підрахунок першого дня строку), слід керуватися правилом, встановленим коментованою статтею. При цьому слід мати на увазі, що день календарної дати настання події, якою визначено початок строку, до його перебігу

Індивідуальні трудові спори

711

не зараховується. Перебіг строку починається наступного дня після цього дня.

3. Норми коментованої статті є загальними. Вони поширюються не тільки на строки, передбачені главою «індивідуальні трудові спори», а й на усі інші зазначені в трудовому законодавстві строки, з перебігом яких пов'язуються виникнення і припинення трудових прав і обов'язків працівників.

Стаття 242. (Статтю 242 виключено на підставі Закону № 2134-12 від 18.02.92)