Geum.ru

Кодекс законів про працю України: Науково-практич-к 57 ний коментар. Харків: Консум, 2003. 832 с. Isbn 966-7920-40-2

Вид материалаКодекс
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   67
Глава І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання Кодексу законів про працю України

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всебічну охорону трудових прав працівників.

(Стаття 1 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 5938-11 від 27.05.88)

1.  Кодекс законів про працю України є не зведенням усього законодавства про працю України, а лише зібранням найбільш важливих законодавчих норм, що мають визначальне значення в правовому регулюванні праці. Тому стаття 1 визначає завдання не тільки цього Кодексу, а й всього законодавства про працю України. Вирішується це завдання як законами, так і підзакон-ними актами, що регулюють працю всіх працівників за наймом. Переважно це робітники і службовці державних, кооперативних, акціонерних, селянських (фермерських), колективних сільськогосподарських підприємств, які, уклавши трудові договори, вступають у трудові відносини. Такі договори можуть укладатися також із фізичними особами.

2.  Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини, що виникають у процесі праці, яка є важливою умовою життєдіяльності людей. Вона становила і становить вольову діяльність, що спрямована на створення матеріальних і духовних цінностей. Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Залежно від цих потреб праця становить єдність двох функцій: здобування засобів для життя і ствердження себе як особистості. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення своїх потреб і потреб своєї сім'ї в результаті виконання роботи. Друга функція проявляється в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім потребам, моральне задоволення роботою.

Потреби матеріального порядку є головними і основою життя людей.

3. Без праці не існувало і не може існувати жодне суспільство. І хоча вона існує з давніх часів, правове регулювання праці виникло порівняно недавно — з розвитком капіталістичного способу виробництва. Обумовлено це тим, що попередні соціально-економічні формації (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна) не потребували правового регулювання трудових відносин.

Лише тоді, коли пануючою формою організації праці стала наймана праця, коли робітничий клас став одностайно вимагати від держави хоча б частково обмежити хазяйську владу капіталіста, держава змушена була піти на поступки і розпочати регулювання окремих питань трудових відносин.

Тому історично законодавство, що регулює трудові відносини, являє собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні та соціальні права.

4.  Конкретний зміст праці, що виконується будь-яким працівником, визначається трудовою функцією, трудовим обов'язком працівника. За трудовою функцією працівника праця поділяється на фізичну і розумову.

Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний компонент, у разі відсутності якого процес зупиняється, така праця за своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником.

Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб створювати, проектувати сам виробничий процес або цикл, налагоджувати і настроювати систему машин, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без його безпосередньої участі, то такий працівник, зайнятий розумовою працею, є службовцем.

Об'єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє відображення в нормах законодавства про працю, що регламентують тарифікацію робіт і професій робітників, посадові обов'язки відповідних категорій службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться.

Тому ми вважаємо передчасною відмову законодавця в Кодексі від термінів «робітник» і «службовець». Ці терміни більш повно визначають зміст їх праці.

5.  В процесі праці можуть виникати різні правові відносини. Однак не всі вони є трудовими. Зокрема, слід розрізняти трудові і цивільні правовідносини.

При трудових відносинах працівник включається до складу трудового колективу підприємства, установи, організації, бере на себе відповідно до закону (стаття 21 Кодексу) обов'язок додержуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, виконувати певну трудову функцію в загальній колективній праці працівників даного підприємства, установи, організації, що належить до обумовленої професії, спеціальності або посади. Саме праця, а не її наслідки, є предметом трудового договору. Працівник за цим договором зобов'язаний за певні відрізки часу виконувати попередньо встановлену норму виробітку, що передбачена для цієї категорії працюючих.

Якщо у відносинах із застосування праці між власником і громадянином зазначені вище ознаки відсутні, працівник виконує роботу на свій розсуд і внутрішньому трудовому розпорядку не підкоряється, ці відносини мають регулюватись не трудовим, а цивільним законодавством.

6.  Застосуванню праці в суспільстві притаманна така властивість, як управління, що зачіпає всі сторони людського життя. Правові відносини з управління складаються, з одного боку, внаслідок економічної необхідності, а з іншого — під впливом державної волі, що виражена в нормах права.

У процесі праці люди вступають у відносини між собою, в тому числі й відносини підлеглості. Робітник у процессі праці підкоряється майстру цеха і всім вищим начальникам аж до власника або уповноваженого ним органу. Майстер цеха підкоряється начальнику цеха і всім вищестоящим начальникам. Чим нижче за своїм рівнем робота чи посада, тим більше начальників. І навпаки, чим вище працівник за посадою, начальників стає менше.

Майстер цеха для працівника є безпосереднім начальником, вищі службові особи — прямими начальниками. Так створюються відносини підлеглості, за якими працівник підкоряється керівнику виробничої одиниці або підприємства в цілому. Але підкорення працівників власнику або уповноваженому ним органу не означає, що відносини підлеглості є адміністративними.

Адміністративні відносини виникають внаслідок одностороннього волевиявлення органів державної влади або управління. Це волевиявлення є обов'язковим для інших сторін і має вигляд адміністративного акту. Обов'язковим суб'єктом адміністративних відносин виступає орган влади, державного управління або якийсь інший державний орган, що наділений владними повноваженнями.

Суб'єкти трудових відносин, у тому числі й ті, що належать державі, владними повноваженнями відносно своїх працівників не наділені. Застосування праці громадян здійснюється на підставі принципу свободи трудового договору, за яким працівник бере на себе обов'язок підкорятись правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Таким чином, якщо відносини виникають на підставі акта державного органу, з яким працівник не перебуває в договірних трудових відносинах, то ці відносини підпадають під сферу регулювання адміністративного законодавства. Якщо ж відносини виникають із трудового договору, то ці відносини між сторонами є предметом регулювання законодавства про працю.

7. Законодавство про працю метою свого спрямування має підвищення суспільного виробництва, зміцнення економічних відносин, оскільки передумовою прискорення соціального розвитку є самовіддана праця громадян України в усіх сферах виробництва. Саме через трудові відносини реалізуються виробничі програми, створюються, збільшуються народне багатство і фонди матеріального забезпечення працюючих.

Кодекс законів про працю впливає на економічні відносини шляхом встановлення міри праці та міри споживання, диференціації праці за ознакою її складності, визначення кількісних і якісних показників праці, стимулювання матеріальними засобами високопродуктивної праці.

Перехід до ринкових відносин обумовлює глибокі зміни в господарському механізмі держави, а відповідно — якісні зміни в правовому регулюванні, зокрема потребу в його оновленні.

Завдяки праці та її результатам створюється можливість визначити становище людей в суспільстві, соціальну сферу суспільного життя. Кодекс законів про працю України закріплює принципи соціальної справедливості, подальшого розвитку засад рівності, стимулює прогресивні зміни в умовах і змісті праці, сприяє створенню оптимальної організації праці на виробництві, сприятливих умов для залучення робочої сили до праці і розвитку особистості працівника, стимулює трудову і громадську активність, забезпечує гарантії зайнятості в здійсненні трудових відносин. Кожний з цих напрямків соціальної дії Кодексу законів про працю підтримується відповідними правовими нормами.

Основою соціальної сфери є здійснення праці, оскільки соціальні відносини формуються, відтворюються і проявляються в праці, хоча вони охоплюють й інші сфери життя. Саме тому Кодекс законів про працю має найбільш широкі можливості впливати на соціальне життя шляхом як встановлення правового фактичного статусу особи, яка вступила в трудові відносини, так і безпосереднього регулювання суспільних і пов'язаних з ними відносин. Проявом розвитку особи працівника є його сумлінне ставлення до праці, участь у справах трудового колективу та громадських організаціях.

8. Кодекс законів про працю України має важливе значення для ідеологічного виховання, яке соціально спрямоване на справедливе регулювання трудових відносин і виховання усвідомлення цієї ж справедливості. Провідне становище людини у виробництві визначають її розумові здібності, хоча і фізичні здібності є важливим компонентом робочої сили. Саме завдяки мисленню, свідомості, своїм розумовим здібностям людина відіграє активну роль у суспільному виробництві.

Формування здібностей працівників є складним процесом. Для здійснення висококваліфікованої праці людина повинна тривалий час навчатися за придбання не тільки фаху, а й загальної освіти. Тому кожному виду трудової діяльності завжди передує придбання тих чи інших знань.

Завдяки наявності в трудовій діяльності такого компоненту, як пізнання, відбувається акумуляція виробничого досвіду попередніх поколінь. Працівник усвідомлює необхідність своєї праці, формує потреби, інтереси, мотиви та мету цієї діяльності.

Норми Кодексу законів про працю не тільки містять належну правову інформацію, а й забезпечують закріплення організаційно-правових форм як трудової, так й інших видів діяльності. В Кодексі визначається обов'язкова поведінка працюючих, встановлюється певний комплекс правових засобів, що забезпечує ініціативне ставлення працюючих до виконання обумовлених трудовим договором обов'язків.

Кодекс містить правила належної поведінки працівників у процесі спільної праці. Завдяки цим нормам у працівників формується певна правосвідомість. Разом з тим деякі норми Кодексу містять і перелік певних негативних наслідків, примусу щодо осіб, які ці норми порушують.

Наведене дозволяє зробити висновок, що правове виховання за допомогою норм законодавства про працю здійснюється шляхом переконання, стимулювання, контролю за додержанням законодавства і методом примусу. Всі ці методи повинні забезпечити справедливий підхід до регулювання праці як працівників взагалі, так і окремих категорій громадян з метою надання їм пільг і привілеїв за виконання особливо важливих для держави функцій (шахтарі, лікарі, вчителі, державні службовці) або з інших підстав (жінки, молодь, люди похилого віку), і вони є забезпеченням саме справедливого підходу до регулювання і визнання соціального значення їх праці.

9. Сама природа розвитку суспільства не тільки органічно пов'язана з ускладненням і загостренням низки колізій, а й неминуче породжує нові проблеми, радикального і невідкладного вирішення яких вимагають трудящі. Успішне здійснення багатьох складних завдань соціального характеру, таких як ліквідація безробіття, створення доступності освіти, забезпечення охорони здоров'я, соціального захисту при втраті працездатності тощо, об'єктивно вирівнюють становище працівників у суспільстві.

Стаття 2. Основні трудові права працівників

Право громадян України на працю, — тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, — включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу до ринкової економіки.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на нешкідливі і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

(Стаття 2 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 2240-10 від 29.07.81, № 8474-10 від 27.02.85, № 5938-11 від 27.05.88; Законами № 871-12 від 20.03.91, № 263/95-ВР від 05.07.95)

1. Основним правом людини є право на працю. Відповідно до статті 43 Конституції України право на працю визнається за кожною людиною. Воно означає можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Право на працю може бути реалізоване шляхом укладення трудового договору про роботу в державних, кооперативних, акціонерних, орендних, колективних, громадських організаціях, у фізичних осіб. Воно може бути реалізоване через зайняття іншими видами діяльності, що не заборонені законом. Це може бути підприємницька діяльність або об'єднання з іншими особами для досягнення своєї мети.

Забороняється використання примусової праці. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою, за винятком роботи, що визначена для певних осіб за вироком суду або при введенні відповідно до закону воєнного або надзвичайного стану.

2. Право на працю забезпечується державою організаційно-правовими засобами, які полягають у тому, що держава гарантує працездатним громадянам сприяння в підшуканні підходящої роботи, забезпечує захист від необгрунтованих відмов у прийнятті на роботу (більш докладно про це див. коментар ст. 5і КЗпП України).

3.  Правові гарантії права на працю встановлені для громадян, починаючи від прийняття на роботу і закінчуючи її припиненням. Вони знаходять свій вираз у діючих правилах прийняття на роботу; в недопустимості необгрунтованих відмов у прийнятті на роботу; в установленні відповідальності службових осіб за відмову у прийнятті на роботу з мотивів, що не належать до ділових якостей працівника; у створенні сприятливих умов для молоді, яку приймають на роботу; в можливості переведення працівника на іншу постійну роботу тільки за згодою працівника; у можливості звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу тільки з підстав, передбачених законом.

4.  Обов'язковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, що йому доручена.

Законодавче обмеження робочого часу пов'язано з боротьбою трудящих за покращення умов своєї праці. Вимоги про обмеження робочого часу до 8 годин вперше було проголошено в 1866 році. Реалізація цього гасла в Росії була здійснена Декретом від 29 жовтня (11 листопада) 1917 року. В Україні Закон про восьмигодинний робочий день був ухвалений Центральною Радою 25 січня 1918 року.

Максимальна тривалість робочого часу визначається законом. Відповідно до статті 50 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Підприємствам і організаціям надано право при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу.

5.  Право на відпочинок пов'язується із законодавством про обмеження тривалості робочого дня і робочого тижня. Стаття 45 Конституції України наголошує, що право на відпочинок має той, хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченням тривалості роботи у нічний час.

Очевидно, що праця обов'язково повинна чергуватися з відпочинком. Мінімальна тривалість усіх видів відпочинку, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Стаття 45 Конституції не визначає усіх видів відпочинку. Чинним законодавством про працю передбачені такі види відпочинку: перерви в робочому дні; щоденний (міжзмінний) відпочинок; щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні); щорічні неробочі (святкові) дні; щорічні відпустки.

6. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Це право конкретизується в статті 48 Конституції нормою, що кожний має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Отже, для того, щоб жити і працювати, людина повинна задовольняти свої матеріальні і духовні потреби, мати необхідні матеріальні кошти. Ці кошти можуть набуватись різними шляхами, які не повинні порушувати чинного законодавства: людина може займатись індивідуальною трудовою або підприємницькою діяльністю, одержувати прибуток від цінних паперів у вигляді дивідендів. Переважна більшість людей, наймаючись на роботу як робітники і службовці, за свою роботу одержують винагороду, яку прийнято називати заробітною платою.

Політика винагороди за працю організовується таким чином, щоб свідома ініціатива працівників була спрямована на підвищення продуктивності праці, удосконалення своєї кваліфікації, надання працівнику можливості своєю працею збільшувати свій трудовий доход.

Винагорода, яку одержують працівники за свою роботу, не повинна бути меншою певного рівня, який вважається мінімальним. Такою мінімальною заробітною платою є законодавчо встановлений розмір оплати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може проводитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці чи обсяг робіт.

7. Поряд з намаганням одержувати хоча б невелику, але пристойну заробітну плату, трудящі надають важливого значення безпечним умовам праці. Безпека праці створює таку обстановку, в якій навіть найвищі показники не можуть вважатися остаточними, оскільки йдеться про здоров'я і життя людей в процесі їх трудової діяльності. Темпи розвитку виробництва, нові агрегати, станки, інструменти, хімічна сировина постійно вносять істотні поправки у виробничу обстановку, в якій працівник перебуває значну частину свого життя.

Виробнича обстановка впливає не тільки на здоров'я працівників, а й на їх фізичний, соціальний та психологічний стан. Фізичні аспекти праці полягають у тому, що в більшості виробничих процесів використовуються речовини і матеріали, які виділяють шкідливі для здоров'я частки. Коли такі речовини, нагромаджуючись у виробничих приміщеннях, досягають певного рівня концентрації і засвоюються організмом людини понад межу її фізіологічних можливостей для очистки, вони негативно впливають на організм, порушують його діяльність і викликають па-талогічні зміни.

Соціальний аспект умов праці визначається організацією праці та її характером. Вони включають в себе такі чинники, як ритм роботи, її одноманітність, повторюваність, працю вночі тощо. При зростаючій швидкості і складності виробничих процесів збільшується робоче навантаження на кожного працюючого. Саме це навантаження обумовлює необхідність скорочення тривалості робочого часу, збільшення часу відпочинку, поліпшення дозвілля працівника поза його робочим місцем.

Психологічний стан працівника під час виконання роботи обумовлюється функціями праці, її зміст повинен відповідати внутрішнім потребам працівника. Невдоволення роботою деякої частини працівників, що проявляється в потребі у певних видах праці, досить часто викликане високим рівнем освіченості, намаганням працівника до самостійності і відповідальності в організації своєї праці.

З безпечними і нешкідливими умовами праці тісно пов'язані охорона здоров'я, медична допомога і медичне страхування. Відповідно до статті 49 Конституції України охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безплатно. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Вона також дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя населення.

Отже, безпечні умови праці створюються системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.