Geum.ru

Прийнята й відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20. 11. 1989 р., набула чинності для України з 27. 09

Вид материалаДокументы

Содержание


Майнові права дитини
Більшою мірою забезпечені права дітей у випадках спадкування майна за заповітом
Житлові права дітей
Подобный материал:
Вступ


Конвенція ООН про права дитини (прийнята й відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 р., набула чинності для України з 27.09.1991р.), яка ґрунтується на пріоритеті інтересів дитини у суспільстві, зобов’язує Україну привести всі нормативні документи стосовно дитинства у відповідність із сучасними міжнародними стандартами, забезпечити суворе додержання статей Конвенції. Тож завдання нашої держави полягає у розробленні національного законодавства щодо захисту прав, інтересів та потреб дітей відповідно до міжнародних стандартів, вирішенні організаційних питань, забезпеченні галузі висококваліфікованими кадрами та належним фінансуванням.

Конвенція ООН про права дитини не містить окремої статті щодо захисту майнових та житлових прав дітей. Однак принципові пропозиції відстежуються в таких її положеннях:
  • повноваження і забезпечення всіх прав дитини без будь-якої дискримінації незалежно від багатьох пропозицій, у тому числі, і від майнового стану (ст.2);
  • забезпечення інтересів дитини, такого захисту і піклування, які необхідні для її благополуччя (ст.3);
  • забезпечення у максимально можливій мірі виживання та здорового розвитку дитини (ст.6);
  • жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на недоторканість житла (ст.16);
  • закріплення «за кожною дитиною право користуватися благами соціального забезпечення» (ст.26);
  • визнання права кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку, для чого держава «в межах своїх можливостей вживає необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права та у випадку необхідності надає матеріальну допомогу і підтримує програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом» (ст.27).

Разом з тим, забезпечення дотримання таких основоположних для дитини соціально-культурних прав, як право на освіту (ст.28), право «вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом» (ст.31) теж можливе лише за наявності відповідних умов, а саме житла та необхідного майна.

Норми, що регулюють питання житлових та майнових прав дітей, у загальному вигляді закріплені у законодавчо-нормативній базі різних галузей права України, зокрема у Сімейному кодексі (СК), Житловому кодексі (ЖК), Цивільному кодексі (ЦК), Кодексі законів про працю (КЗпП), а також у ряді інших законів та постанов Уряду України.

На підставі положень Конституції України і відповідно до Конвенції ООН про права дитини 26 квітня 2001 року в Україні був прийнятий Закон «Про охорону дитинства», і це стало значним кроком до визначення основних гарантій дітям щодо забезпечення їхніх житлових та майнових прав.

З метою створення сприятливих умов для захисту інтересів неповнолітніх та мінімізації негативних тенденцій в становищі дітей, а також реалізації основних положень Законів на державному рівні було прийнято низку Указів Президента України та постанов Уряду. Серед них:

Постанова Кабінету Міністрів України «Про Програму правової освіти населення України» № 366 від 29.05.1995;

Указ Президента України «Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки» № 1376 від 25.12.2000;

Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року» № 42/2001 від 24.01.2001;

Указ Президента України «Про національну програму правової освіти населення» № 992/2001 від 18.10.2001;

Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення прав дітей» № 1086/2005 від 11.07.2005;

Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року захисту прав дитини» № 1673/2005 від 29.11.2005.

Чільне місце у цих документах посідають конкретні заходи із забезпечення дотримання житлових та майнових прав дітей.

Вихідною ідеєю законодавчого забезпечення прав дітей в Україні загалом є принцип «усі діти рівні від народження»: діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою (ст.142 СК).


Майнові права дитини


Кожна особа не залежно від віку та майнового стану володіє певним майном, і дитина не є винятком. Крім речей особистого користування (іграшок, одягу, ліжка), у дитини можуть перебувати у власності нерухоме майно (квартири, будинки, дачі, машини, земля), а також цінні папери, рахунок у банку. Крім зазначених, є ще одна категорія майна – це кошти, які виділяються на утримання дитини: аліменти, пенсія у разі втрати годувальника, виплати по догляду за дитиною.

Слід зауважити, що в чинному законодавстві не існує юридично легалізованого тлумачення понять «майно» і «річ». Законодавче визначення цих термінів закріплює лише Цивільний кодекс України. Крім того, має місце в теорії та практиці права паралельне використання понять «нерухоме майно» та «житло», що також ускладнює ситуацію із застосуванням категорійного апарату. Разом з тим, необхідно звернути увагу на те, що житлові права є майновими, але щоб підкреслити їх значну роль в забезпеченні нормального розвитку дитини, на теоретичному і законодавчому рівн6ях вони виділені в окрему групу.

Отже, майнові права дитини поділяються на такі види:
  • право дитини на утримання від своїх батьків або осіб, що їх заміняють;
  • право дитини на майно.

Джерела утримання дитини в сім’ї можуть бути різними: частина заробітку батьків або осіб, які їх замінюють, належні дитині аліменти, пенсії, допомоги, що сплачуються державою за законом. Окремо питання аліментних зобов’язань батьків регулюється Сімейним кодексом України (гл.15) та постановою Кабінету Міністрів України № 146 від 26.02.1993р. «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб». Відповідальність за ухилення від сплати аліментів передбачена у Кримінальному кодексі України, а ст.188 та ст.192 закріплюють умови, за якими суд має право зменшити (збільшити) розмір аліментів або звільнити від їх сплати.

Статті Сімейного кодексу України обумовлюють, що батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх працездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (ст.198 СК).

Гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів, віку, стану здоров’я дітей регулюється Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21.11.1992р.

Діти мають право на матеріальне забезпечення не тільки при житті батьків, але й після їх смерті. Так, право отримувати пенсію в разі втрати годувальника закріплено Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991р.

Фізична особа характеризується наявністю цивільної правоздатності (здатність особи мати цивільні права і обов’язки, ст.25 ЦК) і цивільна дієздатність (здатність громадянина своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх виконання, ст.30 ЦК). Цивільна правоздатність виникає у момент народження і припиняється у момент її смерті. Цивільна дієздатність має певні види залежно від вікових та фізичних особливостей особи. Цивільний кодекс, Сімейний кодекс та Закон України «Про охорону дитинства» нормативно закріплюють правоздатність та дієздатність як малолітніх, так і неповнолітніх дітей.

У ст.2 Закону України «Про власність» зазначається, що кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими. Таким чином, малолітні і неповнолітні особи є суб’єктами права власності, але безпосередньо реалізація ними цього права здійснюється по-різному. Так, за осіб, які не досягли 15 років, їхнє право власності фактично реалізують батьки або опікуни. Щодо реалізації права власності особами від 15 до 18 років, то вони мають право укладати угоди купівлі-продажу, дарування та інші щодо відчуження свого майна або в розмірі своїх доходів, але за згодою батьків.

Право на отримання і володіння дітьми цінними паперами регулюються Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. та постановою Кабінету Міністрів України № 308 від 26.04.95р. «Про затвердження Порядку видачі приватизаційних паперів неповнолітнім громадянам, громадянам, визнаним у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, і громадянам, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, та порядку їх використання».

З метою соціального захисту дітей найближчим часом необхідно законодавчо закріпити механізми відстеження прибутків (дивідендів), які отримують чи отримуватимуть діти від приватизаційних паперів.

Питання спадщини, у тому числі отримання неповнолітніми майна в дарунок чи в спадщину за законом, регулюються статтями Цивільного кодексу України. Зокрема ст.1221 ЦК визначає місце відкриття спадщини, а ст.1261-1267 – перелік осіб, які за законом належать до спадкоємців першої та другої черг, та частки успадкування.

Більшою мірою забезпечені права дітей у випадках спадкування майна за заповітом. Так, заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом (ст.1235 ЦК). Але в даному випадку ст.1241 ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця спадкують, незалежно від змісту заповіту.

Підсумовуючи вищевикладене, можна зазначити, що в Сімейному кодексі право власності дітей на майно реалізується таким чином:

1.Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При вирішенні спору між батьками та малолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. (ст.173 СК).

2.Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. (ст.174 СК).

3.Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності. (ст.175 СК).

4.Батьки зобов’язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. (ст.176 СК).

5.Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. (ч.1 ст.177 СК).

6.При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про призначення правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового. (ч.2 ст.177 СК).

7.Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. (ч.3 ст.177 СК).

8.Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. (ч.4 ст.177 СК).

9.Неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов’язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду. (ч.5 ст.177 СК).

10.Дитина, яка усиновлена, зберігає права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення. (ст.234 СК).


Житлові права дітей


Поняття «житло» (нерухоме майно) є складним терміном, який розкривається через поняття «житловий фонд», «житлове приміщення», «житловий будинок», визначення яких містяться в статтях Житлового кодексу (ЖК) України.

Згідно із ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Зокрема держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку (ст.18 Закону України «Про охорону дитинства»).

На сьогоднішній день є багато способів набуття права на житло: отримання від держави; купівля; шляхом обміну житла; за договором дарування; набуття у спадщину. Право дитини на житло закріплено в Житловому кодексі України, де сказано, що громадяни самостійно здійснюють право на одержання жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду з настанням повноліття, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу у передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, - відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від 15 до 18 років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників. (ст.32 ЖК).

Порядок надання житла різним категоріям дітей з державного чи громадського житлового фонду передбачено законодавством у низці нормативно-правових актів.

Рішенням Конституційного Суду України з 1 січня 2002 року інститут прописки скасований, але ще до сьогодні національне законодавство не приведе у відповідність з цим рішенням, не розроблений механізм реєстрації. Тому актуальними і надалі залишаються проблеми, пов’язані з пропискою громадян та подальшою їх реєстрацією.

В умовах економіко-політичних реалій сьогодення при реалізації права дитини на житло визначальним є розмежування таких понять як «прописка» і «місце проживання». Ці терміни зустрічаються в різних нормативно-правових актах: Цивільний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, інструкція щодо правил і порядку оформлення та видачі паспорта громадянина України, затверджена наказом МВС України № 316 від 17.08.1994р. Але дається тлумачення лише поняттю «місце проживання». Термін «прописки», інститут якої успадкований Україною з радянських часів, і «місце проживання» донедавна означали, по суті, одне й те ж. Оскільки ці поняття досить часто ототожнюють і тепер, з’являються розбіжності при вирішенні ряду юридичних питань. Складність юридичних колізій полягає передусім у тому, що місце прописки і місце проживання часто не збігаються. Це пов’язано з тим, що на початку 90-х років минулого століття було прийнято Закон України «Про власність» та «Про приватизацію державного житлового фонду». Вони надали змогу громадянам набувати у власність житло, внаслідок чого з’явилася можливість вільно укладати договори житлового найму. Тому не завжди люди, в тому числі діти, проживають там , де прописані.

Врегулювання питання реєстрації дітей за місцем проживання важливе, оскільки діючі нормативно-правові акти не передбачають відповідальності батьків за внесення до паспортів даних про народження дитини. Законодавством також не передбачений механізм направлення пологовими будинками та органами РАЦС повідомлень відділам паспортної реєстрації та міграційної роботи про новонароджених за місцем проживання батьків або одного з них. Здійснення нагляду за реєстрацією дитини відповідальними особами неможливе, що стає одним із чинників порушення прав дитини при здійсненні різних операцій (купівля-продаж, оренда тощо) з житлом.

У чинному законодавстві не розкривається механізм прийняття неповнолітнім у спадщину нерухомого майна, яке знаходиться під заставою. Коли дитина отримує у спадщину таке житло, то разом з ним переходить і зобов’язання щодо нього. Неповнолітня особа не може виконати зобов’язання щодо нього. Неповнолітня особа не може виконати зобов’язання за договором, а отже по закінченню строку виконання зобов’язання заставодержатель має право отримати заставлене житло у свою приватну власність.

Отже, право власності дитини на житло законодавчо закріплене таким чином:

1.Громадяни самостійно здійснюють право на одержання жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду з настанням повноліття, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу у передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, - відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від 15 до 18 років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників. (ст.32 ЖК).

2.Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла 10 років, визначається за спільною згодою батьків самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою (ст.160 СК).

3.Житлове приміщення зберігається за дитиною в разі поміщення дитини (дітей) на виховання в дитячий заклад, до родичів, опікуна чи піклувальника – протягом усього часу її перебування в цьому закладі, у родичів, опікуна чи піклувальника, якщо в будинку квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім’ї. Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім’ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках – до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях (п.3.ст.71 ЖК).

4. Дитина, яка усиновлена, зберігає права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення. (ст.234 СК).


Розроблено Кременчуцьким районним управлінням юстиції


КРЕМЕНЧУЦЬКЕ РАЙОННЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ


«ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТЛОВИХ ТА МАЙНОВИХ ПРАВ ДИТИНИ»


м. Кременчук