Зміст
| Вид материала | Документы |
- Єрьомін Розміщення продуктивних сил Зміст, 1769.51kb.
- Міністерство освіти І науки україни перечинський професійний ліцей, 202.74kb.
- Організація та зміст навчально –в виховної роботи у днз, 81.03kb.
- Збірник державних стандартів, 1247.56kb.
- Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 128.75kb.
- Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 127.69kb.
- Процеси прийняття рішення І управління зміст процесу управління, 283.85kb.
- Поняття та зміст комунального управління, 500.89kb.
- Завдання та зміст виробничої програми підприємства Показники виробничої програми підприємства, 123.69kb.
- План Поняття та зміст юридична деонтологія > Юридична діяльність: поняття та зміст, 476.58kb.
на сторінках газети «дзеркало тижня».
Силіна Тетяна Володимирівна,
оглядач «Дзеркала тижня».
Тут більшість із вас телевізійники та радисти, а я газетярка. Тому розповім вам, як ми висвітлюємо цю тему на газетній полосі. Коли я сказала чоловікові, що мене запросили виступити на семінарі, то він запитав: «А що ти там будеш розповідати?». Бо вся підготовка виглядає приблизно так: о 20.00 – перша чашка кави, о 21.00 – друга, а о 22.00 сідаєш за комп’ютер і клацаєш по клавішах, можливо, до ранку. Але це жарт.
Про євроінтеграцію я почала писати давно, ще з 1994 року, коли Україна приєдналася до натовської програми «Партнерство заради миру». Не скажу, що з того часу багато змінилося у сприйнятті людей, але руки ми не опускаємо.
Мені здається, що цей семінар мав би відбутися років чотири – три з половиною тому, коли у нас був реальний шанс вступити в НАТО. Але на сьогодні, як мені здається, цей шанс примарний. Я думаю, що колеги, які будуть виступать після мене – Альона Гетьманчук, Микола Сірук, Анатолій Марциновський – погодяться зі мною. Ми нещодавно повернулися із досить цікавої поїздки по європейських натовських країнах. І з того, що у нас відбувається, і з того, що ми там почули і побачили, можна зробити висновок, що зараз у нас найменші шанси. Не тільки вступити до НАТО, але й отримати ПДЧ, навколо якого так довго й багато йдуть суперечки. І навіть наш Президент – публічно найактивніший наш інтегратор – він, з мого погляду, зробив дуже багато, щоб ми не отримали цей шанс.
Я дуже добре пам’ятаю те піднесення, яке було в нас після помаранчевої революції, коли була шалена довіра до нової влади. На першій же прес-конференції журналісти поставили питання: коли Україна буде подавати заявку на членство в НАТО? Віктор Андрійович дуже здивувався: «А чому ви мене про це питаєте? Зараз це питання не на часі». Перші роки після революції у нас у цьому напрямі нічого не робилося, не було ніякої інформаційної роботи. Та й зараз в цій царині майже нічого не робиться.
Тут ми слухали Юрія Луканова. Підготовлений ним разом із колегами фільм «НАТО: свій чи чужий» - єдиний помітний успіх у цьому напрямі. Наскільки я знаю, цей фільм спочатку було дуже важко показати по телебаченню. І тільки зараз він починає пробиватись на екрани. Цей фільм – дуже талановитий, він дуже потрібний Україні. Він розвіює усі ті міфи про НАТО, які ми мали б спростувати ще наприкінці минулого тисячоліття. Але це дуже старі міфи.
Сьогодні ж, після російсько-кавказької війни, навіть європейці запитують: «А навіщо вам НАТО?». Дуже багато поважних експертів і впливових політиків ставлять таке запитання. І в Німеччині, і у Франції, які є, так би мовити, опонентами США у дискусіях на цю тему. Вони ставлять перед собою, перед Альянсом і перед Вашингтоном запитання: «А навіщо сьогодні Україні НАТО? Для того, щоб захиститись від Росії?». Але сьогодні Європа не готова використати п’яту статтю для захисту України чи Грузії. Нам казали: подивіться, навіть Вашингтон не надав Грузії своїх вояків, відчутної військової підтримки, коли проти неї була здійснена агресія. Невже ви думаєте, що НАТО задіє п’яту статтю, якщо Україна приєднається до Альянсу? Не перебільшуйте можливостей НАТО. Росія й НАТО – партнери. Зараз і зовнішні, і внутрішні фактори склались так, що в нас є дуже незначні шанси для вступу до НАТО. А наша державна машина уповільнена і до того ж обтяжена внутрішньополітичними сварками. Людей дратують наші політики, довіра до влади мінімальна. За цих обставин наші перспективи дуже й дуже обмежені.
Мало виставити білл-борди з паном Кириленком, на яких він посміхається і пропонує захистити Україну за допомогою НАТО. Але далеко не всі люди вірять цим словам, як і політичній силі, яку він представляє. Якщо ми й далі будемо вести роботу з населенням на такому рівні, то нічого у нас не вийде, бо влада не стала мотором євроатлантичної інтеграції, не наближає нас до поставленої мети.
Тому, чесно кажучи, я не знаю, як зараз треба будувати роботу з питань євроатлантичної інтеграції, про що писати на шпальтах газети, коли шансів на наближення до НАТО практично немає, а людей це питання дратує все більше. “Дзеркало тижня” -- специфічне видання, воно зорієнтоване на підготовлену аудиторію. Але, судячи з тих матеріалів, які до нас надходять від авторів-експертів, видно, що багато з них зараз шукає інших шляхів безпеки для України. Бо розуміють, що найближчим часом, у найближчі роки, шансів отримати парасольку НАТО у нас немає жодних. Зараз не треба вести агресивну пронатовську пропаганду, бо це дратує людей. Психологи кажуть, що дуже важко переконати людину, яка агресивно до чогось ставиться. Така людина не чутиме навіть правильні аргументи, і вони викликатимуть тільки спротив.
Нам треба більше працювати з людьми, які ще не визначились зі своєю позицією. А це, як показує соціологія, доволі значний прошарок населення. Він індиферентно ставиться до питання євроатлантичної інтеграції. І як на мене, на цей важкий період, коли нас не хочуть, і коли ми не хочемо, треба відкласти це питання. Потрібно не форсувати, а спокійно розповідати про спільні з НАТО навчання, програми, вишукувати інші інформаційні приводи, теми. Один з них, наприклад, боротьба з кібертероризмом. Саме на таку тему нещодавно відбулась конференція в Ялті, і ми невдовзі опублікуємо такий матеріал. Або наші заручники в Сомалі. Хто написав або показав, що НАТО відрядило свої кораблі у зону, де діють пірати, про те, як вони гарантуватимуть безпечні торговельні шляхи? Або про допомогу НАТО при ліквідації наслідків повені у Карпатах, чи коли прорвало колектори у Харкові – це ж вже хрестоматійні приклади. Таких тем є дуже багато. Просто потрібно їх вишукувати. Мені здається, що без нашого журналістського ентузіазму нічого не відбудеться. Нам ніхто за це не буде платити великі гроші, нам ніхто не буде давати великі гранти. НАТО не буде давати нам гранти на те, щоб ми приєдналися до них. У них і своїх проблем забагато. Тільки за рахунок нашої ідейності і переконаності можна просувати ідею євроатлантичної інтеграції. Нам потрібні дискусії, особливо на телебаченні. Але ці дискусії мають бути професійними. Бо коли на екран випускають особу, яка кричить, що не допустить, щоб американський чобіт топтав нашу землю – це не дискусія. Або коли вони кажуть про наш нейтралітет, про нашу позаблоковість, які нібито записані в Конституції, я лише пару разів чула професійну відповідь, що в Конституції цього немає.
Потрібно запрошувати не тільки політиків, які перетворюють дискусію про євроатлантичну інтеграцію на огидну суперечку, потрібно надавати слово кваліфікованим фахівцям, які із знанням справи зможуть розбивати їхні аргументи. На жаль, у нас таких фахівців, які можуть вести дискусію на пристойному рівні, небагато. Але вони є.
Можливо, у мене зараз завеликий песимізм, бо я цим питанням займаюсь дуже давно і не помічаю відчутних результатів. Ця безрезуль-татність навіть породила у деяких експертів пропозицію повернутись до тактичної ядерної зброї і самим гарантувати свою безпеку.
Але я все ж таки за вступ України до НАТО. І не треба нам повертатись до ядерної зброї. Бо для нинішньої України це буде нова небезпека.
Треба частіше їздити й дивитися на НАТОвські армії, НАТОвські країни власними очима. Тоді наші матеріали стануть переконливішими.
До речі, нещодавно Конституційний суд зобов’язав Президента проводити референдум, якщо буде зібрано необхідну кількість підписів. Якщо говорити про референдум по натовському питанню, то зараз він був би небезпечним для євроатлантичної інтеграції. Бо у нас дуже розхристана громадська думка. Тому треба просто відмовитись від закликів негайного вступу до НАТО, а спокійно інформувати про діяльність НАТО, про співпрацю з ним. І показувати громадянину, які вигоди ми одержимо, якщо вступимо в Альянс. І яких втрат зазнаємо, якщо не будемо йти у цьому напрямі. Роз’яснювати, що наш вступ до НАТО не потребує великих затрат. У Латвії, наприклад, кажуть, що щорічний внесок кожного громадянина цієї країни після вступу до НАТО дорівнює вартості пляшки молока. У нас хтось робив подібні підрахунки? От такими прикладами потрібно оперувати.
У нас на порозі вибори. І я була б рада, якби питання вступу до НАТО під час їх проведення не обговорювалось. Бо це тільки нашкодить нам.
щоденник євроатлантиста.
Альона Гетьманчук,
головний редактор тижневика «Главред».
Імпульсом для створення «Щоденника євроатлантиста» став вал інформації, який захлиснув Україну напередодні Бухарестського саміту НАТО. Інформації часом досить некоректної та відверто маніпулятивної. Я відчула, що буде не зайвим теж час від часу розставляти деякі акценти, тим паче що темою НАТО серйозно переймалась останні дев'ять- десять років. Причому, писати не великі аналітичні статті - одну на кілька місяців, а робити невеличкі матеріали-реакції у вигляді блогів. Плюс до них подавати інтерв’ю з людьми, які або ж знаються на цій темі та приймають рішення в Альянсі, або ж звичайними українцями, котрі в своєму місті чи населеному пункті дійшли до думки, що НАТО є позитивом для країни. Таких співрозмовників, наприклад, вдалось знайти здавалось би у зовсім «не євроатлантичних» містах – Донецьку та Севастополі.
Спочатку «Щоденник євроатлантиста» виник лише як назва, пізніше я задумалась, чим його наповнювати і яка, власне, має бути його мета. Отже, мети - дві. Перша – постійно відстежувати процес, що відбувається навколо євроатлантичної інтеграції, намагаючись хоча б частково впливати на тих, хто приймає в країні рішення з цього приводу. З одного боку, таке завдання, знаючи внутрішньополітичну ситуацію в країні, може виглядати досить на наївним бажанням, але були випадки, коли «Главред» дійсно отримував зворотню реакцію з приводу тієї чи іншої публікації. Наприклад, у лютому цього року я взяла інтерв’ю з держсекретарем МЗС Франції Жаном-П’єром Жуйє. У ньому високопоставлений французький дипломат відкритим текстом сказав, що надавати ПДЧ для України - передчасно. Це була фактично перша заява з боку країн-членів НАТО щодо листа-звернення трьох українських політиків з приводу Плану дій щодо членства. Вона була опублікована у журналі та на сайті «Главред» у понеділок, у той же день по обіді я дізналась, що Віктор Ющенко планує терміновий візит до Франції, який відбувся у середу того ж тижня. Є підстави вважати, що візит готувався саме після інтерв’ю з паном Жуйє.
Друга мета «Щоденника» – розвінчування міфів про НАТО. Наприклад про те, що вступ України до НАТО не зіпсує відносини з Росією більше, ніж вони зіпсовані на сьогодні, чи про те, що нейтралітет – зовсім не вихід для України. Власне, над цими темами я продовжую працювати, намагаючись зробити свій внесок у деміфологізацію НАТО. Це те, що, на мій погляд, дійсно важливо у стратегічному контексті, а не такі технічні наразі питання як ПДЧ, яке у випадку з Україною перетворилось із корисного та важливого інструменту в політичний сигнал.
Запитання: Росія надзвичайно агресивно ставиться до наших євроатлантичних устремлінь. Вона затято каже, що не дасть Україні здійснити ці устремління. Чому така реакція?
Відповідь: Мені здається, така агресивність пов’язана насамперед з тим, що членство України в НАТО росіяни цілком слушно сприймають як кінець ілюзій щодо відтворення за участю України імперії у будь-якому її вигляді. Бо Україна в НАТО – це перехід України в зовсім іншу систему геополітичних координат, у зовсім іншу систему цінностей, і у зовсім іншу світоглядну площину.
Я досить часто буваю в країнах-членах НАТО, більшість яких є і членами Європейського Союзу. У мене там дуже багато знайомих та друзів. Я бачу, як вони живуть, і в мене є елементарне бажання, щоб так само жили мої друзі, рідні та знайомі в Україні. Все дуже просто. І тут немає якихось потаємних бажань підігрувати Сполученим Штатам, як мені нещодавно закинув у Брюсселі один поважний європейський дипломат. У конкретній ситуації з НАТО я вважаю, що у нас просто ідеально співпали зі Сполученими Штатами інтереси, і ми маємо цим скористатись. У якомусь іншому питанні у нас, можливо, інтереси збігаються з Францією чи Німеччиною. Що в цьому поганого?
Отже, якщо підсумувати відповідь на ваше запитання, то я б сказала, що вирішальну роль тут відіграє геополітичний мотив – жодної військової загрози Україна в НАТО Росії не несе. Є загроза відтворення ілюзорного «русского мира» – нав’язливої ідеї нинішньої російської еліти.
Запитання: А Ви за вступ в Євросоюз чи в НАТО?
Відповідь: Я впевнена, що у випадку України ЄС і НАТО – це дві сторони однієї медалі. Шлях до ЄС лежить через НАТО.
Запитання: А через Євро-2012?
Відповідь: Євро-2012 – це перший серйозний тест для України як країни, котра бажає бути членом ЄС і НАТО. Тест на спроможність виконувати взяті на себе зобов’язання. І особливість цього тесту полягає у тому, що Україна в ньому виступає разом з Польщею – членом ЄС і НАТО. Отож, в Брюсселі не в останню чергу будуть дивитись, наскільки країна-член ЄС і НАТО може зістикуватись з країною-не членом Євросоюзу і НАТО.
Те, що сьогодні дійсно потрібно показувати в контексті НАТО – це те, що на території Альянсу немає безквартирних офіцерів, це те, що НАТО допомагало нам у боротьбі з повенями в Карпатах, те, що воно надає нам освітні гранти та гранти на розвиток науки, що НАТО – це гарантії для бізнесу, і тому після вступу в цю організацію рівень інвестицій нових членів Альянсу зростав фантастично, і тому подібне. Це все свідчить про те, що НАТО - ніякий не агресивний військовий блок, а організація, до якої входять розвинуті демократично та економічно країни.
Запитання: Чому вчить нас приклад прибалтійських країн, які вже вступили до НАТО? Як їм вдалося так швидко туди потрапити? Чи знаєте Ви, як це відбувалося?
Відповідь: Знаю, бо була у Литві й Латвії ще тоді, коли для нас тема НАТО здавалась дуже абстрактною. Я багато спілкувалась у цих країнах як з простими людьми, так і з чиновниками. Деякі речі, пам’ятаю, мене дійсно досить здивували. Наприклад, те, що для мешканців цих країн вступ до НАТО є набагато важливішим, аніж вступ до Євросоюзу. Чому? А тому, пояснювали вони, що на першому місці для них стояла безпека: мовляв, як не будуть їм постійно вставляти палки колеса ззовні, то прикручуючи кран, то влаштовуючи ще якісь серйозні провокації, можна буде спокійно займатись розбудовою країни, піднімати економіку.
Звісно, цим країнам було легше дійти до консенсусу з приводу НАТО, бо багато литовців та латвійців сприймали і продовжують сприймати Росію як окупанта, а не як старшого брата. Більшість з них ніколи не вважала, що Росія – це благо, а їхнє перебування в Радянському Союзі було добровільним. У нас інша ситуація, хоча у відсотковому відношенні у Латвії чи Естонії етнічних росіян живе більше, аніж в Україні.
Практика підготовки матеріалів
на натовську тематику
на радіостанції «свобода».
Павленко Валентина Іванівна,
редактор радіопрограми «Вечірня свобода».
Я не буду повторювати ту інформацію про НАТО, яку ви почули тут на семінарі від попередніх виступаючих, але хочу сказати, що тему європейської інтеграції, розвитку демократичних цінностей й демократичних інституцій, в тому числі і НАТО, через поширення інформації, фактів та ідей, Радіо Свобода впроваджує вже понад півстоліття.
Щоб ви мали уявлення, як Радіо Свобода розповідає, наприклад, про північноатлантичний блок, я принесла вам одну з передач, присвяченій НАТО – «Виклик» (передача записана на компакт-диск і додається до брошури).
Радіо Свобода українською мовою вперше вийшли в ефір 16 серпня 1954 року.
З 1949 почала працювати Вільна Європа – неприбуткова корпорація, яка мала на меті ознайомлювати з новинами, актуальними подіями народи країн Східної Європи. Отже, Радіо Вільна Європа-Радіо Свобода скоро буде 60!
Місією Радіо Свобода завжди була і залишається – підтримка демократичних цінностей в усьому світі. Особливо актуально це було для народів радянського союзу, тому що після війни між Заходом і СРСР була поставлена «залізна завіса», і не було ніякої можливості інформувати радянських людей, як живе світ на Заході, як тільки через радіо. Штаб-квартира корпорації Радіо Вільна Європа-Радіо Свобода до 1994 року знаходилась у Мюнхені. Свої передачі подавали через супутник, на коротких, середніх і довгих хвилях на весь соцтабір та СРСР.
Найпотужнішою тоді була російська редакція, яка працювала 24 години на добу. Радянський Союз витрачав величезні кошти, щоб заглушити голос Радіо Свобода, але, незважаючи на це, населення слухало ці передачі. Старші люди ще довго їх будуть пам'ятати. Вони довіряли нашій інформації, порівнюючи з іншими джерелами.
Коли Радянський Союз розвалився, а він закономірно розпався, як розпадалися усі імперії світу, була така думка, що в незалежній Україні перемогла демократія і буде все в порядку з правами людини, свободою слова, релігійними і мовними питаннями, важливими для успішного демократичного і вільноринкового перетворення. І свою роль Радіо Свобода вже виконала. Але виявилося, що позитивні зміни так швидко не відбуваються, і в Україні продовжує існувати потреба в об’єктивній інформації.
Процеси, які зараз відбуваються в Україні, в Росії, в пострадянських країнах, дуже неоднозначні. Зовнішня політика Росії іноді нагадує політику СРСР. Якщо Росія досить болісно відпускала Прибалтику, Польщу і весь соцтабір, тому що утримувати їх у «співдружності» вже не мала можливостей, то тепер іде вже сильніша боротьба за вплив на Україну і Грузію.
Щодо НАТО і ПДЧ. Я не можу зовсім погодитись із Тетяною Силіною, що треба зараз замовкнути і не говорити про євроатлантичну інтеграцію. Я вважаю, що треба говорити. Можливо, не треба вживати слова ПДЧ або НАТО. Але треба говорити про ті великі демократичні цінності, які існують у світі і до яких українці можуть підтягнутися.
Коли я приїхала у Крим, щоб відпочити, я зняла квартиру, а жінка, яка здала її мені, перейшла жити у сарайчик. Вона свідомо пішла на ці жертви, бо за три місяці накопичить стільки грошей, що буде жити цілий рік. У неї в тому сараї немає води, туалету. Вона не хоче думати, як покращити умови свого життя, не порівнює його з елементарними стандартними умовами на заході, але вона кидала всі справи і бігла на мітинги, які організовувала Вітренко, щоб стояти й кричати, що ми не хочемо пускати американський чобіт на кримську землю. Я думаю, що це також від недостатньої поінформованості та упередженості тих лівих сил, які господарюють і формують загальну думку в Криму. Коли у тієї жінки, що здала мені квартиру, запитати: «А ви кудись їздите?» «Так, я в Туреччині відпочивала, - відповідає. – Моя родичка живе у Польщі». Якби більшість людей мали можливість їздити в інші країни, дивитись і порівнювати, як там люди живуть, працюють, вчаться, відпочивають, висновок приходив би сам. Існує ще проблема мовного бар’єру. Не знаючи жодної мови, крім російської, вони незатишно почувають себе у західному світі. Тому простіше з’їздити до ближнього сусіда. Так робить уся Східна Україна, Донецьк, Луганськ. А люди, які більше їздять в європейські країни, що входять і в північноатлантичний блок, відчувають ці цінності громадянського суспільства і тягнуться до них.
Найголовніше це – інформаційно підносити обізнаність людей. Це наша головна мета. З обізнаною людиною легко говорити, бо вона все розуміє і знає, чого вона хоче. Коли ж людина не впевнена, то вона легко ведеться на різні провокації. Звідси і ота гречка, і оті копійки, за які вони купуються на виборах від різних політичних спритників.
Ми бачимо, які за останні роки великі зміни відбулися в прибалтійських країнах, у західних сусідів: Польщі, Чехії, Румунії та інших, які зробили європейський вибір. І тому радіо Свобода будує наші програми таким чином, щоб люди, маючи достатньо інформації, порівнюючи її, самі дійшли до думки про зміни в своїй сім’ї, в державі. Ми маємо своїх кореспондентів в усіх країнах світу, в різних регіонах України. І всі вони об’єктивно інформують про те, що відбувається в світі й в Україні.
Запитання: Як ви висвітлюєте НАТОвську тематику?
Відповідь: У нас немає програми, яка б називалася «НАТО». Але у нас є півгодинна програма «Європейська свобода». І в ній ми говоримо про дуже конкретні речі. Про те, наприклад, що в Латвії, Литві або Польщі усі офіцери мають своє житло, будинки або квартири, тому що у них армії вже перебудовані за натовськими стандартами. У них є спеціальна програма, за якою, якщо ти вступаєш в армію, то маєш право взяти позичку в банку. І що хочеш, те з нею і роби. Хочеш, купуй квартиру. Або витрачай гроші на інші потреби. Розмір позички такий, що за ті гроші військовослужбовець легко може купити собі квартиру. А недавно ми розповіли про латвійського офіцера, якому 24 роки. Він одержав гроші, але не став купувати квартиру, а почав будувати собі будинок. І за позичку він виплачує 4%. І він не залучає до будівництва підлеглих солдатів. Він звернувся до фірми, яка взялася спорудити йому цей будинок. А якщо цей офіцер не зможе вчасно повернути відсотки, йому подовжують строк виплати боргу. Ось про такі речі розповідаємо. Люди слухають і самі роблять висновки.
А ось іще одна історія. Хлопець з Донецької області повернувся після служби в українській армії інвалідом, без ноги. Живуть разом на пенсію мами і на ту невеличку пенсії по інвалідності, яку йому призначили. Це копійки. І коли журналісти запитали його маму: «Ви за НАТО чи проти НАТО?», відповідь була однозначною: «Я проти НАТО».
Тоді вони розповіли їй, як НАТО підтримує солдатів, які одержали каліцтво в армії, потім одержують великі пільги. Держава, якщо такий солдат-інвалід забажає одержати вищу освіту, оплачує йому навчання, вирішує проблем з житлом. А головне – йому призначають таку пенсію, яка дозволяє пристойно жити до кінця днів своїх. І після такої інформації мама донецького хлопця змінила свою думку. Вона вже точно буде свідомо голосувати за європейські стандарти життя і за НАТО.
Іншими словами, ми показуємо конкретні випадки. Ми прагнемо наближатися до конкретної людини, а не говорити загальні речі про переваги НАТО, про парасольку колективної безпеки, про угоди, які ми уклали, про ПДЧ. Це надто абстрактно. Треба наближатися до потреб і рівня розуміння звичайної пересічної людини.
Взагалі, яку б тему ви не взяли, ви можете розвернути її у бік НАТО. Треба тільки вміти це робити. Наприклад, ви їдете відпочивати в Туреччину. Це натовська країна, і тому тут ви себе почуватимете безпечно. Як, до речі, у будь-якій європейській країні, що є членом НАТО. Або візьміть тему безпеки руху. Чому київські водії їздять як хочуть? А на вулицях країн європейського союзу і НАТО кожен водій чітко знає, що якщо він зробить порушення, то це йому коштуватиме не маленьку суму в євро. А ще раз порушить – у нього заберуть права. І таке розуміння загальних стандартів спонукає до виконання громадянами європейських країн спільних для всіх правил життя.
Чому Україна не змогли раніше інтегруватися до НАТО? Бо не було державної волі. Ні у Кравчука, ні у Кучми. І Росія дуже перехвилювалася у 2004 році, коли побачила, що до влади може прийти Ющенко, людина, яка має таку стратегію. І не під тиском націоналістів, а під тиском здравомислячих людей. І тому почався шалений тиск на нього. І він здійснюється сьогодні ще потужніше за допомогою «п'ятої колони», лівих сил, деструктивних сил в Україні.
Говорити про це треба. Можливо, не говорити «НАТО», а говорити «Альянс», або «Євроатлантичний союз», бо слово «НАТО» просто лякає людей. Я пригадую одну історію, .коли одна дівчина дуже хотіла вийти заміж і постійно говорила своєму хлопцю: «Ну одружись зі мною, ну одружись». А він: «Ні, ні, ні». І у кінці так і вийшло, що він таки не одружився. А друга була розумна і терпелива, але наполеглива Оце вміння себе подати, воно приводить до позитивного результату. Так і тут. Не треба нав’язувати людям НАТО, але надати про їх діяльність повну інформацію – наше завдання.
Я би хотіла попросити, що, коли у вас є цікаві матеріали про НАТО, приблизно в тому ключі, про який я вам розповіла, зв’язуйтесь із нами. Ми можемо використати ці матеріали або поставити їх на сайт радіо свобода. Ми зацікавлені у співпраці з регіональними кореспондентами.
А не говорити про НАТО просто неправильно Це треба робити, тому що вода точить камінь не силою, а частотою падіння. Чим частіше капає, тим швидше буде в тому камені дірка.
Запитання: Коли можна слухати радіо «Свобода»?
Відповідь: Зранку радіо свобода виходить з 6.30 до 7.30. Це – ранкова інформаційно-пізнавальна програма. В ній ідуть репортажі і розповіді кореспондентів із регіонів України, із європейських столиць, із Америки і з Росії. Годинна програма розбита на чотири блоки. Через кожні 15 хвилин інформаційні блоки повторюються.
Крім того, радіо має час на «Нашому радіо». І там двічі на день подається передача «Звуки життя», в якій автори діляться зі слухачами голосами, емоціями та звуками подій, які турбують українців.
Там же ще одна програма – «Дійова особа». У політиці, науці, культурі, громадському житті і ведуть розмову віч-на-віч у прямому ефірі. Раніше її вів Сергій Рахманін або Віталій Портников. Тепер її веде журналіст Роман Скрипін.
Вечірні програми починаються о 19.00 і тривають до 21.00. Тут і «Вечірня Свобода» в прямому ефірі, і «Свобода сьогодні».
І остання вечірня програма – «Європейська свобода». Вона виникла два роки тому і має добрі відгуки у наших слухачів.
В 2005 році уряд Латвії запросив українських журналістів відвідати їх країну. На прикладі прибалтійських країн ми побачили, які разючі зміни сталися у поглядах людей на НАТО. Тоді і Радіо Свобода вирішило розповісти за допомогою наших кореспондентів про те, які зміни стались в інших країнах після вступу до НАТО. Там теж були такі проблеми, які є у нас сьогодні. І як з ними справились наші північні сусіди.
Всі програми Радіо Свобода можна прослухати, а потім і прочитати на нашому сайті. Він досить інформативний, доступний, цікавий. Кожного дня для відвідувачів сайту ставляться різні запитання. Нам цікаво знати ваші відповіді. Вони допомагають в подальшій роботі журналістам.
Ви теж можете дзвонити у «Вечірню свободу» по телефону 490-29-05. Це – студія. Можете ставити запитання. Ми розглядаємо такі телефонні звертання як листи і даємо на них відповіді одразу ж, прямо в ефірі.
Запитання: Пані Герман колись працювала на вашій станції. А тепер вона в таборі регіоналів і займає щодо НАТО проросійську позицію. Чому так сталося?
Відповідь: Це особистий вибір людини. Я думаю, що до того вибору вона прийшла не за одну хвилину. Крім того, вже на першій прес-конференції після переходу до партії регіонів вона заявила, що вважає себе «дуже дорогою журналісткою». Можливо, крім політичного, економічний фактор теж зіграв свою роль.
Взагалі, я дивлюсь на багатьох політиків без особливого ентузіазму. Чимало з них – циніки. Вони легко перескакують з однієї фракції в іншу, швидко змінюють свої переконання. Анна Герман долучилася до когорти політиків. Тепер її вже важко назвати журналісткою. Вона активний політик, і відстоює погляди своєї політичної партії .
І, нарешті, перед тим, як почнемо слухати передачу «Виклик» (вона повністю присвячена бухарестському саміту 2008 року (автор програми Марія Щур), хочу назвати нашу адресу в Інтернеті: radiosvoboda.org.
Наш телефон: 490-29-00 (секретар); наш факс 490-29-01.
натовська тематика
на сторінках газети «день».
Сірук Микола Олександрович,
редактор відділу міжнародної політики
та інформації газети «День».
Якщо займаєшся якоюсь тематикою, звісно, її треба спочатку осягнути, зрозуміти. Тоді легше брати інтерв’ю, легше знаходити запитання для політиків. Я не буду вам говорити, що таке НАТО, бо ви постійно готуєте передачі на цю тему.
Я спробую викласти своє бачення, чому Україна не отримує ПДЧ. Тут, звичайно, справа не лише в цінностях, про які говорила пані Валентина. Хоч вона має рацію. Я – виходець із Західного регіону, з Волині, і по собі знаю, що не маю стереотипів щодо НАТО, бо мав можливість слухати різні голоси односельчан. Захід не отримав такої кількості стереотипів щодо НАТО, які отримав Схід України. І тому дійсно треба подавати матеріали про цінності. Але мені здається, що не до всіх вони дійдуть. Бо у багатьох з нас різний менталітет. Специфіка западенців – поїхати й заробити. На Сході більше покладаються на державу, яка має турбуватися про людей. Там вважають, що держава має дати квартиру, забезпечити усім. Це – один аспект. Другий – на Сході України більше прислухаються до того, що каже лідер. Ви ж бачите, якби Янукович був за НАТО, то підтримка Сходу була б значно більшою.
Тут ми повертаємось до проблеми лідерства серед політичних еліт. Вони борються за владу і використовують у цій боротьбі проблеми мови, НАТО і т.п. Хоч не виключено, якщо Янукович знову повернеться до влади, він буде йти курсом до НАТО. Це не виключено. Це проблема політичної еліти. Треба, щоб вона згуртувалась і вибрала напрям та дивилась на північного сусіда прагматично. Ось ця порада пані Павленко щодо підлесливості може бути корисною стосовно Росії, але не щодо НАТО. До НАТО треба йти з відкритим забралом і приймати їхні цінності, пропагувати та впроваджувати їх.
Мені здається, на цю тему легко писати. Бо знаєш людей, легко брати інтерв’ю у експертів. Нещодавно ми подали дві точки зору. Перша – Анатолій ОРЕЛ, посол, директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень, який колись в ЦК КПУ відповідав за зовнішню політику. Ця людина й досі перебуває в полоні старих стереотипів, її не можна дражнити Росією. Друга – Євген Камінський, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу Інституту світової економіки та міжнародних відносин.
Ми публікуємо статті українських журналістів, які побували в країнах НАТО. Як на мене, треба завжди чітко говорити, які стандарти ми маємо поліпшувати, які зобов’язання беремо на себе і т.д. Ми не виступаємо проти Росії, якій багато чого не подобається у нашій зовнішній політиці. Вона має право бути цим невдоволеною. Але ж ми теж маємо право на свою точку зору, і тому маємо твердо говорити, що ми обрали курс на вступ до НАТО і не збираємось з нього звертати.
Якщо повернутись до кампанії про НАТО. У метро була непогана реклама, на вулицях з'явились плакати й біг-борди. Отже, коли влада хоче, то вона знаходить гроші і організовує роботу в цьому напрямі. Але тут зусилля держави дуже малі. Та й нашої журналістської роботи недостатньо. Треба, щоб усі газети по всіх регіонах давали серйозні матеріали про євроінтеграцію. От такі, як по Радіо Свобода, про які нам говорила пані Валентина.
Але проблему євроінтеграції ми швидко не розв’яжемо. Бо уряд у нас нестабільний. Ми не прийняли відповідні програми, не знайшли кошти, щоби вести роботу в цьому напрямі. Ми не можемо визначати чіткі дати. Я пам’ятаю, у 2004 році Віктор Ющенко сказав, що в 2008 році Україна вступить до НАТО. Ще тоді Президент закликав нас говорити про натовські стандарти і про виконання плану дій щодо членства. А результат, як ми бачимо, мізерний: ні ПДЧ, ні НАТО, бо влада здебільшого імітує діяльність. Майте на увазі, коли ми одержимо ПДЧ, то його будуть контролювати представники з Брюсселя, а не наші урядовці, які роблять лише позначки, що вони виконали ту чи іншу вимогу.
Я не думаю, що скоро вдасться переконати народ щодо вступу до НАТО. Бо зараз це зав'язано на основних політичних гравцях. А вони кажуть, що питання вступу має вирішити народ на референдумі. Я думаю, що отримати ПДЧ цього року ми не зможемо. Основна причина – це відсутність стабільної влади, відсутність політичної волі. І про це відверто говорять у західних країнах. У Німеччині, звідки я нещодавно повернувся, кажуть, що Україна не отримає ПДЧ через те, що не піднялась до натовських стандартів. У Грузії теж немає стандартів, щоб отримати ПДЧ.
А деякі наші політики кажуть, що на Заході не повинні звертати увагу на те, що говорять і пишуть у нас про НАТО. Бо українці, мовляв, стали заручниками політичної боротьби. І вибори, на жаль, теж нічого не змінять.
Тим часом політики мають чітко сказати, куди лежить наш шлях, чи будемо ми вступати в НАТО. Мені здається, що цей вступний процес по-справжньому почнуть реалізовувати лише тоді, коли всі політичні сили скажуть про те, що вони готові виконувати Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року.
На жаль, роботу з питань євроатлантичної інтеграції журналісти ведуть безсистемно і безпланово. У нас в редакції не існує плану по висвітленню такої тематики. Тому переважають публікації з приводу певних подій, або з приводу приїзду поважних зарубіжних гостей. Гадаю, настав час поставити натовську тематику на планову основу.