Зміст

Вид материала

Документы

Содержание Оснач Михайло Васильович Участь у ІД – початковому етапі підготовки до членства в НАТО Після запровадження у 1999 році ПДЧ Документ для початкового обговорення (Initial Discussion Paper). Засідання в рамках ІД охоплюють широке коло політичних, військових, фінансових та безпекових питань, пов'язаних з питаннями член 21 квітня 2005 року у Вільнюсі Повна офіційна назва ІД - "Інтенсифікований діалог з НАТО з питань членства та відповідних реформ". 27 червня 2005 року Підсумком роботи в рамках Інтенсифікованого діалогу протягом 2005-2008 рр. стало проведення низки консультацій 12 лютого 2007 р. Президент України 7 грудня 2007 року 3 квітня 2008 р. у Бухаресті відбулося засідання Північно-атлантичної ради НАТО Окремий параграф декларації присвячений зверненню України (та Грузії) стосовно запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО 16 червня 2008 р. у м.Київ відбулося  засідання Комісії Україна-НАТО на високому рівні у контексті Інтенсифікованого діалогу. Щодо інформаційного забезпечення Державної програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки

Подобный материал:

• Єрьомін Розміщення продуктивних сил Зміст, 1769.51kb.
• Міністерство освіти І науки україни перечинський професійний ліцей, 202.74kb.
• Організація та зміст навчально –в виховної роботи у днз, 81.03kb.
• Збірник державних стандартів, 1247.56kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 128.75kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 127.69kb.
• Процеси прийняття рішення І управління зміст процесу управління, 283.85kb.
• Поняття та зміст комунального управління, 500.89kb.
• Завдання та зміст виробничої програми підприємства Показники виробничої програми підприємства, 123.69kb.
• План Поняття та зміст юридична деонтологія > Юридична діяльність: поняття та зміст, 476.58kb.

Інтенсифікований діалог Україна-НАТО

Оснач Михайло Васильович,

директор департаменту НАТО МЗС України


Україна розбудовує відносини з НАТО на основі Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО 1997 року, Плану дій Україна-НАТО 2002 року (ПД), з 2005 року у контексті Інтенсифікованого діалогу (ІД) з питань членства та відповідних реформ, а також у рамках Ради євроатлантичного партнерства /Партнерство заради миру (РЄАП/ПЗМ), до складу якої входять 26 держав-членів НАТО та 23 країни-партнери.

 Перші контакти Україна-НАТО започатковані восени 1991 року. З 1992 року Україна - учасниця Ради Північноатлантичного співробітництва (з 1997 року - Рада євроатлантичного партнерства).

 З 1994 року Україна бере участь в програмі „Партнерство заради миру".

 У вересні 1995 року прийняттям Спільної заяви України і НАТО започатковано "розширений і поглиблений" формат відносин Україна-НАТО, які наприкінці 1996 року набули статусу "особливих та ефективних".

9 липня 1997 року у рамках Мадридського саміту НАТО підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО.

 24 квітня 1999 року Президент України взяв участь у першому засіданні Комісії Україна-НАТО (КУН) на найвищому рівні під час Вашингтонського саміту НАТО.

 У травні 2002 року РНБО України ухвалила Стратегію України щодо НАТО, яка визначила кінцевою метою євроінтеграційної політики України вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської системи безпеки.

 22 листопада 2002 року під час засідання КУН в рамках Празького саміту НАТО схвалено План дій Україна-НАТО та річний Цільовий план (ЦП) на 2003 рік. У Плані дій зазначено: зважаючи на орієнтацію зовнішньої політики України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, включаючи її заявлену перспективну мету - членство в НАТО, Україна продовжуватиме розвиток законодавства, базуючись на загальних принципах демократії та міжнародного права.

Вперше про можливість започаткування інтенсифікованого діалогу з країнами-учасницями Програми "Партнерство заради миру" було оголошено на Мадридському саміті НАТО 1997 р.

 Зокрема, у статті 8 Мадридської декларації щодо євроатлантичної безпеки та співробітництва, прийнятій за результатами засідання Північноатлантичної ради НАТО на рівні глав держав та урядів 8 липня 1997 року, серед іншого, зазначається: "Ми (глави держав та урядів країн-членів НАТО) також маємо намір продовжувати інтенсифікований діалог з тими країнами, які бажають набути членства в НАТО, або, навпаки, які хотіли б здійснювати діалог з НАТО з питань членства. З цією метою, цей інтенсифікований діалог буде охоплювати широке коло політичних, військових, фінансових та безпекових питань, які стосуються можливого членства в НАТО, однак, без наслідків для будь-якого можливого рішення НАТО. Цей діалог включатиме засідання в рамках Ради євроатлантичного партнерства (РЄАП), а також періодичні засідання з Північноатлантичною радою на рівні послів, Міжнародним секретаріатом НАТО та іншими відповідними органами НАТО".

Участь у ІД – початковому етапі підготовки до членства в НАТО - можуть брати всі країни-партнери, які бажають набути членства в НАТО або мають намір вести консультації з НАТО з питань, пов'язаних з членством.

 Через етап ІД пройшли всі 10 нових членів НАТО, які приєдналися до Альянсу в 1999 та 2004 роках, а також всі нинішні країни-учасниці Плану дій щодо членства (ПДЧ) - Албанія, Македонія, Хорватія. 

Після запровадження у 1999 році ПДЧ як основної програми підготовки країн-аспірантів до вступу в Альянс, ІД став виконувати роль підготовчого до ПДЧ етапу.

Згідно з Мадридською декларацією НАТО, започаткування ІД з державою-партнером не обумовлює жодних зобов'язань з боку НАТО щодо прийняття рішення відносно членства цієї держави в НАТО на будь-якому етапі.

 Після прийняття рішення про започаткування ІД з країною-партнером, вона запрошується, в якості першого кроку, надати свій Документ для початкового обговорення (Initial Discussion Paper). У цьому документі повинен міститися детальний виклад позиції держави з важливих з точки зору НАТО питань, а також, як правило, підтверджуються зобов'язання щодо досягнення вимог Дослідження з питань розширення НАТО і ПДЧ та формулюються запитання, на які очікуватиметься відповідь від НАТО.

ІД включає періодичні зустрічі з Північноатлантичною радою на рівні послів (до 2 на рік), Групою експертів Міжнародного секретаріату НАТО (до 3 на рік) та, у разі запиту країни-учасниці, з іншими органами НАТО. До складу Групи експертів НАТО, яка є основним партнером країни-учасниці під час ІД, входять представники підрозділів Міжнародного секретаріату та інших структур Альянсу, що мають відношення до питань, пов'язаних із набуттям членства. Очолює таку групу помічник Генсекретаря з політичних питань і політики безпеки. З боку країни-учасниці під час консультацій на цьому рівні очікується участь експертів відповідних міністерств і відомств на чолі із заступником міністра закордонних справ або оборони. Засідання, як правило, проводяться у Брюсселі. 

Засідання в рамках ІД охоплюють широке коло політичних, військових, фінансових та безпекових питань, пов'язаних з питаннями членства в НАТО.

 Вони слугують для того, щоб дати можливість країнам, які претендують на членство, роз'яснити реальний зміст їхніх намірів та надати додаткову інформацію з відповідної проблематики.

 Прозорість процесу ІД стосовно інших країн-партнерів НАТО забезпечується шляхом оглядових брифінгів з цього приводу під час регулярних засідань у форматі РЄАП (на рівні послів, Політкомітету або Політико-військового керівного комітету) або, у разі необхідності, засідань у форматі аd hос для заінтересованих партнерів.

29 червня 2004 року Президент України взяв участь у Стамбульському засіданні КУН на рівні глав держав та урядів, за результатами якого до підсумкової Заяви головуючого включено положення про перегляд стану відносин України з НАТО з точки зору можливого піднесення їх рівня.

 22 лютого 2005 року у Брюсселі відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів за участю Президента України В.А.Ющенка, на якому було підтверджено наміри України продовжувати курс на інтеграцію в європейські і євроатлантичні структури з перспективою отримання членства в ЄС і НАТО, а також висловлено зацікавленість у приєднанні до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) як першого кроку на цьому шляху. 

21 квітня 2005 року у Вільнюсі відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на рівні керівників зовнішньополітичних відомств, головним результатом якого стало рішення про запрошення України до Інтенсифіко-ваного діалогу з НАТО з питань членства та відповідних реформ, тобто реформ, що мають забезпечити зближення нашої держави з Альянсом.

  Повна офіційна назва ІД - "Інтенсифікований діалог з НАТО з питань членства та відповідних реформ".

 У ході Вільнюського засідання КУН Міністром закордонних справ та Генсекретарем НАТО також було підписано Угоду у формі обміну листами щодо внеску України в антитерористичну операцію НАТО у Середземному морі „Активні зусилля". На цьому засіданні Україна та НАТО також домовилися започаткувати ряд нових ініціатив з метою поглиблення співробітництва у контексті проведення реформ в Україні. Ці нові ініціативи відображені в спільному документі під назвою "Зміцнення співробітництва Україна-НАТО: короткотермінові заходи", підготовленому на основі пропозицій України та держав-членів Альянсу. Зазначені заходи здійснюються в рамках Плану дій Україна-НАТО. 

Отримання у Вільнюсі запрошення приєднатися до ІД фактично через півроку після виборів Президента України стало потужним позитивним сигналом на підтримку євроатлантичного курсу нашої держави, проведення Урядом України демократичних реформ у соціально-політичній, економічній та військовій сферах.

 Під час візиту 27 червня 2005 року Генерального секретаря НАТО Я.Схеффера в Київ українська сторона передала підготовлений міністерствами і відомствами схвалений Президентом України Початковий дискусійний документ, який, згідно з вимогами НАТО, має бути представлений країною-партнером в рамках Інтенсифікованого діалогу. 

Підсумком роботи в рамках Інтенсифікованого діалогу протягом 2005-2008 рр. стало проведення низки консультацій з усіх блоків питань, пов’язаних з підготовкою до членства, включно з двома раундами консультацій за участю представницьких міжвідомчих делегацій України високого рівня на чолі з першим заступником Міністра закордонних справ. Окрім цього, в рамках ІД за участю представницьких міжвідомчих делегацій України було проведено ряд політичних консультацій з Політкомітетом НАТО та Групою НАТО високого рівня з питань нерозповсюдження з актуальних питань зовнішньої політики і регіональної безпеки; з питань нерозповсюдження і експортного контролю; з правових питань; з питань енергетичної безпеки; боротьби з корупцією; проведення інформаційної кампанії з питань НАТО в Україні. Відбулися також консультації з групою експертів Економічного директорату НАТО, під час яких були обговорені питання макроекономічної ситуації в нашій державі, можливостей щодо обміну досвідом стосовно використання офсетних схем при закупівлі товарів і послуг військового призначення, а також ходу виконання проектів перепідготовки і соціальної адаптації офіцерів, звільнених у зв’язку із скороченням ЗС України, які реалізуються в Україні за фінансовою й організаційною допомогою НАТО.

Восени 2006 року очікувалося залучення України до наступного етапу відносин з НАТО – програми План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Однак 14 вересня 2006 р. відбувся візит Прем’єр-міністра України В.Ф.Януковича до штаб-квартири НАТО з метою участі у засідання Комісії Україна-НАТО. Глава українського Уряду запропонував перенести приєднання України до ПДЧ на пізніший період, обумовлюючи це необхідністю додаткового часу для забезпечення підвищення рівня обізнаності українського суспільства щодо НАТО.  

12 лютого 2007 р. Президент України своїм Указом № 105/2007 затвердив Стратегію національної безпеки України, яка відносить до стратегічних пріоритетів зовнішньої політики забезпечення сприятливих зовнішніх умов для розвитку та безпеки держави, що включає, серед іншого, «приєднання України до європейської та євроатлантичної систем безпеки, що передбачає взаємовигідну співпрацю з Організацією Північноатлантичного договору, формування умов для вступу України до НАТО, участь у безпекових програмах Європейського Союзу та ОБСЄ».

7 грудня 2007 року у Брюсселі відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ, на якому українська сторона звернулася до представників країн-членів НАТО з проханням підтримати намір України приєднатися до Плану дій щодо членства в ході Бухарест-ського саміту Альянсу 2-4 квітня 2008 року. У свою чергу, більшість союзників пов’язала розгляд питання про поглиблення співробітництва з Україною з швидким формуванням в Україні урядової коаліції та досягнен-ням консенсусу щодо майбутнього рівня співпраці нашої держави з НАТО між Прем’єр-міністром та Президентом України.

18 січня 2008 року Міністр закордонних справ Володимир Огризко передав Генеральному секретарю НАТО Яапу де Хооп Схефферу листа за підписами Президента, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра України, в якому висловлюється спільна позиція щодо необхідності та готовності України приєднатися до ПДЧ в ході саміту Організації в Бухаресті.

29 січня 2008 року Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко провела зустріч з Генеральним секретарем НАТО Я.Схеффером, що відбулася у штаб-квартирі НАТО, Брюссель. Прем’єр-міністр та Генеральний секретар обговорили двостороннє співробітництво в рамках Інтенсифікованого діалогу Україна-НАТО та отриманий на адресу Генерального секретаря лист за підписом керівників української держави з проханням розглянути можливість приєднання України до ПДЧ на квітневому самміті НАТО в Бухаресті.

3 квітня 2008 р. у Бухаресті відбулося засідання Північно-атлантичної ради НАТО на рівні глав держав та урядів, за результатами якого було прийнято Декларацію Бухарестського саміту.

Окремий параграф декларації присвячений зверненню України (та Грузії) стосовно запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО. У документі, зокрема, зазначається таке.

„НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО. Обидві нації зробили цінні внески до операцій Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії і очікуємо на вільні і чесні парламентські вибори у Грузії у травні.

ПДЧ є наступним кроком України та Грузії на їхньому прямому шляху до членства. Сьогодні ми визначилися, що ми підтримуємо заявки цих країн на приєднання до ПДЧ. Тому ми починаємо період інтенсивних контактів з цими країнами на високому політичному рівні з метою вирішення питань, що залишаються, у контексті їхньої заявки щодо ПДЧ. Ми попросили міністрів закордонних справ зробити першу оцінку досягнутого прогресу на їхньому засіданні у грудні 2008 року. Міністри закордонних справ мають повноваження прийняти рішення щодо заявок стосовно ПДЧ з боку України та Грузії”.

16 червня 2008 р. у м.Київ відбулося  засідання Комісії Україна-НАТО на високому рівні у контексті Інтенсифікованого діалогу. Комісія Україна-НАТО обмінялася думками щодо стану та перспектив відносин і співробітництва НАТО-Україна у контексті рішень Бухарестського саміту, включаючи заявку України стосовно Плану дій щодо членства (ПДЧ), викликів, що залишилися, та відповідних реформ.

На засіданні міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, яке відбувалося 2-3 грудня 2008 року в Брюсселі, не ухвалили рішення щодо надання Україні та Грузії ПДЧ. На засіданні був схвалений новий формат відносин із цими країнами в рамках так званої «Річної національної програми».

Тепер Україні слід розраховувати на досягнення мети членства в НАТО в більш тривалій перспективі. Наша країна має продовжувати євроатлантичний інтеграційний рух. Одночасно має тривати подальша демократизація країни, проведення реформ в усіх сферах для досягнення критеріїв членства, інформування населення країни про Альянс для збільшення рівня підтримки, деполітизація процесу євроатлантичної інтеграції.

Якщо зазначені умови будуть виконані, то вже невдовзі Україна може стати на короткий шлях, фінішем якого буде членство в НАТО.


Щодо інформаційного забезпечення

євроатлантичної інтеграції України

Микола Ожеван, Сергій Недбаєвський,

Національний інститут проблем

міжнародної безпеки при РНБО України




Питання інформаційно-інтелектуальної підтримки процесів просування України до НАТО є багатоплановим. Найактуальнішим у цьому контексті є інформування населення щодо Альянсу і євроатлантичного курсу України. Особливу актуальність це питання набуло після Бухарестського саміту НАТО (04.04.08), який відтермінував надання Україні Плану дій для набуття членства в НАТО (ПДЧ). Глави держав-членів Альянсу наголосили на необхідності проведення в Україні ефективної інформаційної кампанії, спрямованої на підвищення рівня поінформованості українського суспільства щодо співпраці НАТО з Україною.

У цьому світлі мета виходу у 2008 році на новий рівень партнерства з НАТО вимагає від української влади підвищення ефективності роботи державних і недержавних структур, відповідальних за якість інформування населення щодо євроатлантичної інтеграції України. Актуальність вирішення такого роду завдань обумовлюється і наявними серйозними прорахунками у реалізації інформаційної політики в попередні роки.

Зокрема, у грудні 2007 року закінчився термін дії Державної програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки (затверджена Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. N 1433 (1433/2003 ), координація заходів якої здійснювалась Державним комітетом телебачення і радіомовлення України. Аналіз «досягнутих» результатів засвідчив, що Програма свого призначення не виконала: політична та суспільна підтримка вступу держави до НАТО перебуває на низькому рівні. За даними різних соціологічних опитувань, підтримка населенням євроатлантичної інтеграції України коливається у межах 17%-25% «за», тоді як «проти» від 45% до 54%¹.

Більше того, протягом останніх років унаслідок нестачі в українському інформаційному просторі об'єктивної інформації про НАТО, наповнення його упередженими негативними оцінками та антинатовськими міфами спостерігається зниження кількості прихильників курсу євроатлантичної інтеграції серед населення України².

Дані соціологічних опитувань свідчать про те, що визначені законодавчо пріоритети у сфері національної безпеки через низький рівень інформаційно-пропагандистської роботи в суспільстві не можуть отримати достатньої соціальної легітимності.

В контексті останніх заяв представників політичної еліти щодо необхідності вирішення питання євроатлантичної інтеграції через загальнонаціональний референдум наведений вище рівень підтримки населенням ідеї вступу держави до НАТО взагалі загрожує провалом євроатлантичним прагненням української держави.

Оскільки шлях до НАТО через референдум для України є найбільш реальним (хоча й необов’язковим), держава найближчим часом повинна сконцентрувати свої зусилля на інформаційному напрямку з метою забезпечення необхідного рівня підтримки ідеї євроатлантичної інтеграції серед широких верств українського населення.

При цьому необхідно серйозним чином враховувати перешкоди на шляху вирішення цього завдання:

• політичні;
  
• організаційні;
  
• методологічні.
  

Політичні проблеми. Нині в Україні склалися сприятливі (у порівнянні з попередніми періодами) владно-політичні умови для реалізації євроатлантичного курсу. Політичні сили, які складають демократичну більшість у новій Верховній Раді підтримують вступ України до НАТО: серед зовнішньополітичних пріоритетів, визначених розділом IV «Україна і світ» коаліційної угоди, є зобов’язання щодо «ухвалення нормативних актів і законів України, необхідних для приєднання України до Плану дій щодо набуття членства (ПДЧ) в НАТО».

Водночас, вже сьогодні в Україні відчувається подих майбутньої президентської кампанії. Деякі політики, у тому числі представники демо-кратичного табору, проявляють надмірну обережність у публічному визначенні своєї позиції щодо НАТО, відмовляються від активної практичної діяльності в атлантичному напрямку, мотивуючи свою нерішучість небажанням зайвий раз торкатися болючої для більшості населення теми. Саме такі «прагматичні» коливання деяких лідерів думок помаранчевого табору, відсутність у них готовності твердо відстоювати свою позицію у любій аудиторії та у будь-якому регіоні країни призводить до того, що інформаційна робота з євроатлантичної інтеграції в Україні значно втрачає свою переконливість.

Окрема проблема - залежний інформаційний простір. Значна частина мешканців південно-східних регіонів отримують про Північно-атлантичний союз інформацію з російських телевізійних каналів, спотворену кремлівською антинатовською пропагандою. Велика частка українських медіа-ресурсів перебуває у приватній власності, що робить їх залежними від політичних або бізнес інтересів іноземних фінансових груп. Через ці інформаційні канали проникають в Україну міфи про НАТО, які роздмухують серед українців застарілі фобії та стереотипи часів холодної війни.

Зокрема, без інформаційної підтримки як зсередини країни, так і ззовні не змогли би відбутися: антинатовський демарш у Верховній Раді депутатів від КПУ і Партії регіонів з приводу подання керівництвом України заявки на ПДЧ; події 2006 року у Криму – блокування військових навчать «Сі-бриз» тощо.

Медіа-інформаційне забезпечення євроатлантичної інтеграції України є не лише проблемою геостратегії, але й проблемою антикризового репутаційного менеджменту. Адже відомо, що жодна країна й жодна корпорація не гарантовані, що, на тлі відносних успіхів, їх не підстерігають нещастя й трагедії. Й питання полягає в тому, як із подібних криз виходити з найменшими втратами за умов, що об’єктивно склалися включно із втратами, що стосуються репутації та іміджу.

Тимчасом інформаційна політика України у сфері національної безпеки демонструє поки що свою незрілість, яка особливо помітна на євроатлантичному векторі інтеграції, оскільки в Україні досі не склалися традиції екстремальної журналістики та антикризового медіа-інформаційного менеджменту. Внаслідок цього в екстремальних ситуаціях ми, українці, зазвичай, проводимо автодеструктивну інформаційну політику, підпорядковану не національним, а партикулярним або іноземним інтересам. А тому й виходимо із подібних ситуацій не з мінімально можливими, а з максимально можливими втратами.

Наочний тому приклад трагічні події літа 2002 р. та їх висвітлення в українській й зарубіжній пресі, що сформували відповідну громадську думку, а, у свою чергу, істотно вплинули на результати тогочасного Празького самміту НАТО, який за інших умов міг би завершитися укладанням з Україною угоди про “План дій для набуття членства” (ПДЧ). До цього згодом додався сумнозвісний “кольчужний скандал” на тлі реанімації не менш сумнозвісного “плівкового скандалу”.

Трагедія із літаком ТУ-154, пасажири якого стали жертвами злочинного непрофесіоналізму українських ракетників, так само як та трагедія, що трапилася 27 липня 2002 р. на летовищі Скнилів під Львовом із штурмовиком Су-27, стали призводом для далекосяжних коментарів іноземних експертів та політиків, які безпосередньо стосувалися оцінки реальних перспектив ЗС України й євроатлантичної інтеграції України.

Кожна антинатовська акція чи подія в Україні обов’язково супровод-жується потужною інформаційною кампанією у проросійських ЗМІ. Російськозалежний сегмент українського інформаційного простору є тим інформаційним середовищем, яке живлять і з якого живляться усі антинатовські сили в Україні – від активістів лівого руху до консервативно налаштованих кіл у Партії регіонів.

Взагалі антинатовська риторика в українському політикумі реалізується у двох форматах:

• виявленому (активному) – сюди відносяться представники лівих (КПУ, ПСПУ, молодіжні лівацькі організації) та екстремістськи налаштованих проросійських організацій півдня і сходу України;
  
• прихованому (пасивному) – що відтворюється представниками колишніх провладних сил з Партії регіонів, які, перебуваючи тривалий час при владі, саботували рух України до НАТО зсередини. Останнім часом спостерігається тенденція переходу частини «політичного крила» Партії регіонів до активних антинатовських демаршів.
  

Усі вищезгадані сили черпають аргументи для своєї пропаганди з російських інформаційних джерел: ліві споживають більш примітивні (але від того не менш дієві) антинатовські міфи, похідні від радянських «страшилок»; регіонали відтворюють більш адаптовані до сучасної аудиторії і, разом з тим, більш софістиковані антитези у дискурсі Єдиної Росії. Позбавити ці сили потужної інформаційної підтримки з-за кордону – означає остаточно вивести їх на узбіччя політичного процесу в Україні.

Серед організаційних проблем, що негативно впливають на інформаційну роботу у напрямку євроатлантичної інтеграції можна виділити наступні:

• недоліки планування;
  
• проблеми поточного управління;
  
• відсутність чіткого механізму координації і контролю;
  
• фінансові проблеми.
  

До основних методологічних проблем інформаційно-просвітницької роботи з популяризації ідей євроатлантичної інтеграції в Україні відносяться наступні:

• відсутність чіткої визначеності суб’єкту і об’єкту інформаційного впливу;
  
• проблема вибору адекватного концептуально-методологічного інструментарію інформаційної роботи, здатного ефективно й у стислий термін вирішити проблему докорінної зміни ставлення більшості населення України до ідеї євроатлантичної інтеграції.
  

Проблема суб’єкт-об’єктної невизначеності полягає у наступному. Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004 - 2007 роки за своїм змістом, спрямованістю та “природою” як суб`єктів передбачала виключно органи виконавчої влади із епізодичним залученням громадських і неурядових організацій, а об`єктів – окремі прошарки населення (насамперед, експерти, спеціалісти безпекової сфери, науковці, взагалі – інтелігенція). Таким чином активну участь у інформаційних заходах щодо євроатлантичної інтеграції України приймала лише невелика група інтелігенції великих міст, а широкі верстви населення залишались за межами активної співпраці в євроатлантичному напрямі.

В оптимальному варіанті суб’єктами інформаційно-просвітницької роботи з питань євроатлантичної інтеграції в Україні повинні виступати як складові системи державного управління (органи виконавчої влади та місцевого самоврядування), так і, рівною мірою, громадські і неурядові організації та установи, а об`єктом – все населення України.

Очевидно, що громадські організації є значно ефективнішими в роботі з населенням, ніж органи влади. По-перше, громадські організації є представниками конкретних суспільних груп із якими мають розвинуту комунікацію. По-друге, ГО не переобтяжені різною роботою, а працюють за проектним принципом. І по-третє, координація зусиль з ГО дозволила б уникнути нерівномірного розподілу заходів по Україні, як, наприклад, проведення в одних містах декількох круглих столів по НАТО, а в інших жодних.

Проблема вибору ефективного концептуально-методологічного інструментарію для інформаційно-просвітницької роботи з питань євроатлантичної інтеграції України є найменш обговорюваною серед вітчизняних фахівців і, разом з тим, найбільш принциповою проблемою у вирішені завдання щодо формування позитивного ставлення до НАТО більшості населення України.

Частина українських експертів з інформаційної роботи наполягає на продовженні нинішньої занадто обережної «абстрактно-пізнавальної» практики інформування населення за принципом «наукової нейтральності». Згідно цього концептуального підходу інформаційно-роз’яснювальна робота серед населення має ґрунтуватися виключно на переконанні словом, наповненні «інформаційного багажу» людини новими знаннями, ігноруючи емоційно-чуттєву сферу і підсвідомі потреби людини. Акцент робиться на так званому когнітивному «ага-ефекті»: нове ставлення до НАТО має з’явитися автоматично по мірі того, як людина «знатиме більше» про Альянс.

Такий концептуальний підхід, розроблений з урахуванням особливостей американського споживача інформаційної продукції, має свої обмеження в українському культурно-психологічному середовищі. Більшість українських філософів, починаючи від Сковороди, наполягала на особливому емоційно- та образно- орієнтованому («кордоцентричному») складі української душі, схильності українців формувати своє ставлення до тих чи інших об’єктів оточення через власну морально-етичну оцінку.

Ці особливості дуже добре усвідомлюють кремлівські політтехнологи та їх спільники в Україні, які у своїй «асиметричній» пропагандистській відповіді НАТО головні зусилля зосереджують саме на емоційних сторонах української ментальності та архетипах колективного підсвідомого українців. Даний концепт передбачає широке використання таких засобів маніпулювання інформацією, як:

• підміна раціонально-логічних доказів емоційними образами та оціночними висловлюваннями;
  
• експлуатація сакральних для українського народу тем та історичних аналогій (таких як велика вітчизняна війна тощо);
  
• використання старих радянських міфів та стереотипів часів холодної війни. Таке інше.
  

Основним концептом, за допомогою якого вибудовується каркас антинатовської пропаганди в Україні, є концепт базових підсвідомих припущень (БПП). Наявність у національній свідомості того чи іншого БПП означає існування загальної для більшості населення, єдиної та невиразної гадки про те чи інше явище або подію. Стосовно НАТО у масову свідомість українців через російськозалежні ЗМІ впроваджуються три основних БПП:

• про спільну боротьбу.
  
• про залежність.
  
• про єдність (можливість створення у майбутньому союзу з Росією).
  

Базове припущення про спільну боротьбу містить у собі підсвідоме переконання про наявність спільних для українців і росіян ворогів, котрих можна долати лише разом. Для того, щоб активізувати у колективному підсвідомому українців (особливо на сході країни) це припущення, не треба кожного разу проголошувати стару тезу про перманентну загрозу, що виходить з Заходу. Достатньо пропустити по українським телевізійним каналам декілька сталінських фільмів з історичної тематики, витриманих у «чорно-білому» (свій-чужий) форматі.

Останній кремлівський міф у дискурсі базового припущення про спільну боротьбу був озвучений М. Леонтьєвим у програмі «Свобода Савіка Шустера» на «Інтері» (25.01.08). Відомий московський політтехнолог побудував такий фантасмагоричний ланцюжок: глобальна економічна система, що ґрунтується на американському доларі невдовзі завалиться – американці змушені будуть утримувати свою гегемонію у світі за допомогою сили – нагнітання сили може призвести до нової світової війни – отже, Україна потрібна США й НАТО для війни з Росією. Наприкінці свого міркування М. Леонтьєв задає аудиторії питання, що має активізувати базове підсвідоме припущення про спільну боротьбу: «Чи готові Ви стріляти у росіян?».

Цей же прийом використав Володимир Путін під час спільної з Віктором Ющенком прес-конференції за результатами засідання Українсько-російської міждержавної комісії: «Не тільки сказати - подумати страшно, що Росія у відповідь на … можливе розміщення таких позиційних районів [йдеться про американські системи ПРО], а теоретично не можна виключати цього, на українські території націлить на Україну свої ракетні системи.»

Базове підсвідоме припущення про залежність націлене на роздмухування серед українців відчуття незрілості та меншовартості. У цьому напрямку роздмухуються міфи щодо залежності української економіки від російських енергетичних та сировинних ресурсів, російської науково-технічної документації та економічних зв’язків, від російського ринку товарів, і, в першу чергу, - російської інтелектуальної та інформаційної продукції.

Зокрема, у перші роки української незалежності поширеним був міф про неможливість перекладу складної науково-технічної документації деяких наукомістких галузей української економіки з російської на українську мову.

Акцент у базовому підсвідомому припущенні про єдність робиться на майбутньому: єдність двох братніх народів, що нібито існувала у минулому, має неодмінно відтворитися і в майбутньому. Нині це припущення живить так званий цивілізаційний міф про спорідненість ціннісних і культурних засад східноєвропейських православних народів та їх протилежність західноєвропейській культурі.

Останнім часом зусилля російських політтехнологів щодо «розкрутки» даного припущення концентруються навколо міфу про Україну як «розколоту державу» за принципом історичної ідентичності. Згідно цього міфу, населення на заході України консолідується навколо своєї історичної пам’яті та відповідного їй почуття – ненависті до Росії та бажання вирватись з-під її гніту. На сході історична пам'ять пов’язана із почуттям соціально-культурної єдності з Росією. Таке штучне протиставлення закладає у голови українців абсурдне припущення про можливість у майбутньому політичного «одруження» кожного з означених регіонів України лише на своєму «цивілізаційному партнерові».

Отже, асиметрична щодо процесу інформування українців з євроатлантичної інтеграції російська антинатовська пропаганда будується на зовсім інших концептуально-методологічних засадах і поки що демонструє свою більшу ефективність на теренах України.

Основними ознаками російської пропаганди в українському інформа-ційному просторі є агресивність, наступальний характер, системність та гра на упередження. Зупинити її може лише адекватна інформаційна кампанія, здатна ефективно протидіяти маніпулятивним антинатов-ським стратегіям в українському інформаційному просторі.

Проте, нині на євроатлантичному напрямі зберігається тенденція продовження імітації ефективної інформаційної роботи, започаткована урядом В. Януковича. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. N 960-р «Про схвалення Концепції Державної цільової програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки» фактично закріплює малоефективний алгоритм роботи на найближчі чотири роки.

У згаданій Концепції розглянуті три варіанти подальших дій держави у напрямку інформування населення щодо євроатлантичної інтеграції України:

• обмежитися довиконанням минулої Програми за 2004-2007 роки, тобто, по суті, завершити проект;
  
• створити окремий державний орган, який відповідав би за роз'яснення державної політики з питань стратегічної важливості, зокрема пріоритетів зовнішньополітичного курсу;
  
• продовжити існуючу практику шляхом затвердження нової Програми.
  

Другий варіант відкидається за надуманими аргументами - як такий, що потребуватиме розроблення великої кількості правових актів; великих фінансових витрат; вирішення питань організаційного характеру та через небезпеку зайвої бюрократизації. Хоча самі ж укладачі Концепції визнають, що лише він надає можливість формування та реалізації єдиної державної інформаційної політики щодо євроатлантичної інтеграції України.

Зважаючи на невідкладність завдання забезпечення нового рівня інформаційної роботи з євроатлантичної інтеграції України доцільно створити Міжвідомчу комісію інформаційної політики у сфері євроатлан-тичної інтеграції України, яка б забезпечила незалежний моніторинг діяль-ності державних і недержавних структур з питань інформування та розробку концептуальних і стратегічних підходів до організації цієї діяльності.

Необхідно визнати важливу роль громадських неурядових організацій в структурі інформування населення з євроатлантичної інтеграції, забезпечивши їх роботу у Міжвідомчій комісії та відповідне фінансування через систему державного замовлення. Зокрема, більш активно слід використовувати організаційні та інформаційно-просвітницькі можливості товариства «Знання» України. Варто перемістити центр ваги практичної роботи по інформуванню громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України з Києва на регіональний рівень.

Уявляється також необхідним провести методологічне дослідження причин зменшення підтримки населенням ідеї вступу України до Альянсу за умов «посилення» урядової кампанії з інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України. За його підсумками провести експертний круглий стіл на тему: «Нова концептуальна модель інформування населення України з питань євроатлантичної інтеграції: як це має переконувати». З урахуванням результатів дослідження доопрацювати і внести зміни до Державної програми інформування громадськості щодо євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки.

Особливої уваги слід надавати системі захисту національного інформаційного простору: протидії антиукраїнським медіа-операціям та деконструкції антинатовських міфів, що їх безперервно вкидають в український медіа простір російські політтехнологи. З цією метою необхідно створити в рамках зазначеної міжвідомчої комісії спеціальну групу «швидкого реагування», в обов’язки якої входила б розробка та впровадження ефективних заходів щодо нейтралізації негативного впливу російської антинатовської пропаганди в Україні, уточнення статусу іноземних інформаційних агентств, ЗМІ і журналістів, а також інвесторів при їх залученні до розвитку інформаційної інфраструктури України.

Особливого акценту заслуговує масштабна проблема формування позитивного образу України у всіх 26 країнах НАТО для руйнування усталених у деяких з цих країн негативних стереотипів щодо України. У будь-якому разі, така практика цілеспрямованих медіа-інформаційних кампаній давно існує в структурах НАТО й ЄС й нею скористалися наші найближчі сусіди. Тобто велосипеда, як то кажуть, винаходити не доведеться, а “крутити” його заради спільного добра вкрай необхідно.