Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису сорокун віталій Миколайович
| Вид материала | Документы |
- Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Дашковська, 2016.06kb.
- Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Масляєва, 1066.64kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису Шевчук, 6751.28kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 596.11kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису Ніколаєв, 1462.68kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудроґо на правах рукопису, 1582.35kb.
- Нацiональна юридична академiя україни iменi ярослава мудрого на правах рукопису любченко, 2809.77kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 1183.74kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 890.02kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 1057.45kb.
Висновки до другого розділу
Результати аналізу стандартів та механізмів захисту права на свободу віросповідання в міжнародному праві, здійсненого в даному розділі, надають можливість дійти таких висновків. Провідну роль у правовому закріплені та захисті даного права на універсальному рівні відіграє Організація Об’єднаних Націй. З часів прийняття Загальної Декларації прав людини в 1948 р., релігійну свободу було взято під охорону всіма основними міжнародними договорами із захисту прав людини, прийнятими в рамках ООН. Найбільш ефективними механізмами захисту цих прав тут стали Комітет з прав людини та Спеціальний доповідач ООН зі свободи совісті та переконань. Досліджуючи стандарти та практику ООН, можна припустити, що навіть за відсутності спеціальної конвенції, існує загальне визнання права на свободу думки, совісті та релігії, а також права на свободу від дискримінації на релігійному ґрунті.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Попри відомі недоліки, європейські механізми захисту права на свободу віросповідання є найбільш ефективними й зразковими в порівнянні з іншими міжнародно-правовими механізмами, які захищають релігійні права. Стандартам релігійних прав, відпрацьованим в універсальному та регіональному міжнародному праві, а також їх тлумаченню та застосуванню міжнародними органами мають відповідати норми захисту цих прав у національному праві країн-членів відповідних міжнародних організацій. Такий глибокий та порівняльний аналіз міжнародно-правових стандартів і механізмів захисту права на свободу думки, совісті та релігії було здійснено вперше у вітчизняній науці міжнародного права.
РОЗДІЛ 3
МІЖНАРОДНЕ-ПРАВОВЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ
3.1. Міжнародно-правові зобов’язання України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання
Українська держава, як суб’єкт міжнародного права та рівноправний учасник міжнародного спілкування, співпрацює з іншими державами світу та міжнародними організаціями у галузі прав людини та має міжнародно-правові зобов’язання у сфері захисту релігійних прав. Міжнародно-правове співробітництво України в цій сфері складається з визнання Україною повного обсягу міжнародно-правових стандартів права на свободу совісті та віросповідання та їх ретельної й ефективної імплементації в національному законодавстві. Саме тому, розділ 3 нашого дослідження складається з двох підрозділів: перший присвячено міжнародно-правовим зобов’язанням України, а другий – імплементації цих зобов’язань у національному праві держави.
Норми чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, визнаються частиною законодавства України1. Особливу роль тут також відіграє ч. 1 ст. 22 Конституції України, яка передбачає, що “права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними [104, с. 5]”. Це означає, що каталог прав і свобод людини може бути поповнено з інших джерел, якими можуть бути як міжнародно-правові акти, так і міжнародно-правові звичаї про права людини, в яких сформульовані права і свободи, не закріплені в Конституції [131, с. 75]. Не порушуючи дискусійне теоретичне питання про особливості застосування міжнародних звичаєвих норм у внутрішньому правопорядку України, згадаємо, що ч. 3 ст. Х Декларації про державний суверенітет України, якою визнається “пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права” [38]1, доповнює ст. 9 Конституції України. Таким чином, міжнародно-правові зобов’язання України мають витікати з її членства в міжнародних організаціях, чинних міжнародно-правових договорів, згоду на обов’язковість яких дала Україна, та міжнародно-правових звичаїв.
На сьогодні міжнародно-правові зобов’язання України у сфері захисту права на свободу віросповідання на практиці безпосередньо випливають з її участі в міжнародних організаціях, які відіграють провідну роль в галузі міжнародно-правового захисту прав людини, а само ООН, Раді Європи2 та ОБСЄ [78]. Укладені в рамках цих організацій міжнародні договори, а також інші норми, викладені в їх резолюціях, є основним джерелом зобов’язань України в сфері захисту цього права3.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Звертаємо увагу, що аналіз договірної практики України дозволяє зробити важливий висновок про те, що Україна визнає норми і стандарти, які визначають права людини, які містяться в деклараціях ООН, рекомендаціях ПАРЄ та документах ОБСЄ4.
Зобов’язання України в рамках СНД. Співробітництво у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання в рамках СНД не є ефективним: Комісію з прав людини як статутний орган СНД ще не було утворено [219, ст. 33], Україна не підписувала Конвенцію СНД про права та основні свободи людини від 1995 р. [100], а норми ст. 10 та 35 Конвенції взагалі не відповідають міжнародно-правовим стандартам та універсальним зобов’язанням України в цій сфері. З установчих документів лише ст. 3 Угоди про створення СНД надає захист релігійним меншинам [216]. Проте ст. 12 Угоди визнає попередні міжнародно-правові зобов’язання держав-учасниць, до яких, зокрема, відноситься МПГПП.
У рамках СНД за участю України було укладено декілька договорів, норми яких лише посередньо торкаються права на свободу совісті та віросповідання і є певним розкриттям його загальних стандартів:
– § 9 ч. 2 ст. 10 Угоди про співробітництво держав-учасниць СНД у сфері регулювання рекламної діяльності від 13 грудня 2004 р. [214; 149] не дозволяє під час виробництва, розміщення та розповсюдження реклами містити інформацію, що дискримінує за релігійною чи іншою ознакою;
– ст. 7 Угоди про співробітництво в галузі інформації від 9 жовтня 1992 р. гарантує представникам національних, етнічних, релігійних і мовних меншин забезпечення можливості поширювати інформацію на рідній мові та мати до неї доступ і обмінюватися нею [213];
– ст. 5 Угоди про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження від 14 лютого 1992 р. зобов’язує держав-учасниць забезпечувати належне зберігання культурної спадщини національних меншин і народів інших держав-учасниць СНД, яка знаходиться на їхній території, включаючи релігійні пам'ятки у тому вигляді, в якому вони існують в наш час [212].
Двосторонні зобов’язання України. Існує певна кількість двосторонніх міжурядових та міжвідомчих міжнародних договорів України, норми яких торкаються стандартів права на свободу совісті та віросповідання, а саме:
– Угода між Державним комітетом України у справах національностей та релігій та Уповноваженим у справах релігій та національностей Ради Міністрів Республіки Білорусь про співробітництво від 4 червня 2008 р. визначає засади співробітництва відповідних відомств сторін з підтримки діяльності громадських об'єднань громадян та осіб, що відносять себе до національних меншин, обміну інформацією і досвідом роботи у сфері регулювання міжнаціональних відносин, відносин держави і релігійних організацій та міжконфесійних відносин [198, ст. 1]. Відповідно до ст. 12, жодне із зобов’язань сторін, що випливають зі статей цієї Угоди, не може бути витлумачене як підстава для будь-яких дій або діяльності, що суперечать цілям і принципам Статуту ООН, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, законодавству і міжнародним зобов'язанням держав сторін;
– ст. 4 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Азербайджанської Республіки про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території Азербайджанської Республіки, та громадян Азербайджанської Республіки, які тимчасово працюють на території України [200] зобов’язує сторони забезпечувати на своїй території захист переселенців, а також робітників-мігрантів і членів їхніх сімей від будь-якої дискримінації та дій у формі насильства, погроз і залякування, а також інших дій за ознаками статі, раси, мови, релігії та переконань тощо як з боку державних посадових осіб, так і з боку приватних осіб, груп, об'єднань громадян та інших організацій [208-209];
– ст. 12 (2) Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Литовської Республіки про поїздки громадян [202] фіксує домовленість щодо пільгового режиму отримання віз для громадян, які відіграють важливу роль у розвитку двосторонніх зв’язків у галузі релігії [204, п. 4(1) ст. 3; 205, п. 3(b) ст. 10];
– ст. 3 (с) Договору між Україною та Арабською Республікою Єгипет про видачу правопорушників [46] не дозволяє здійснювати видачу, якщо запитувана Держава має суттєві підстави вважати, що запит був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності або що становище такої особи в судовому процесі над нею може бути погіршене з будь-якої з цих причин [47, ст. 3(е)];
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
– індивідуальне чи групове висилання з України осіб, які не є її громадянами, з приводу їх релігії має бути заборонено;
– Україна зобов’язана прийняти необхідне законодавство задля гарантування права на свободу совісті та віросповідання;
– Україна може дозволити заміну військового обов’язку альтернативною службою особам з приводу їх релігії чи переконань. У такому випадку розрізнення на основі характеру переконань має бути заборонено. Право на альтернативну службу мають отримувати особи, які відмовляються від несення військової служби не тільки з релігійних, але й з етичних, моральних, гуманітарних, філософських переконань чи схожих мотивів;
– Україна зобов’язана забезпечити ефективний правовий захист будь-якої особи, чиє право на свободу совісті чи віросповідання було порушено.
– Україна зобов’язана забезпечити релігійний плюралізм, надавши всім релігіям можливість розвиватися в однакових умовах;
– система державної реєстрації релігійних організацій має бути недискримінаційною. Релігійні організації мають отримати статус юридичної особи в разі, якщо їх діяльність не порушує законодавство, права людини та міжнародне право;
– має бути знайдено чітке правове вирішення питання повернення державою церковного майна;
– держава має встановити, чи є релігійні образи та промови ненависті проти осіб на підставі їх релігії кримінальними правопорушеннями в межах прецедентного права Європейського суду з прав людини. Святотатство не слід визнавати кримінальним правопорушенням;
– релігійні організації мають право карати в релігійному сенсі порушення релігії, але такі покарання не мають загрожувати життю, фізичній цілісності, свободі чи майну особи, або гражданським і фундаментальним правам жінок;
– не впроваджувати законодавство щодо сект та новітніх релігійних рухів; не надавати правового визначення “секті” або з’ясовувати, чи є вона релігією. Важливим є те, щоб діяльність таких сект знаходилася в правовому полі та не порушувала міжнародно-правові стандарти права на свободу совісті та віросповідання.
3.2. Імплементація міжнародно-правових зобов’язань України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання в українському законодавстві
Імплементація вищезазначених міжнародно-правових стандартів захисту права на свободу совісті та віросповідання в національному законодавстві потребує не тільки наявності спеціального відповідного закону, але й комплексного внесення відповідних поправок до інших законодавчих актів України. Незважаючи на те, що українське законодавство у сфері захисту релігійних прав досі вважається одним із найкращих у Східній Європі та на пострадянському просторі [286, § 269], воно все ж таки потребує певних змін задля виконання міжнародних зобов’язань України, що й вимагають як Рада Європи, так і ООН [293, § 6]. Завдання нашого дослідження полягає в тому, щоб визначити, які саме зміни та де само їх необхідно внести для приведення українського законодавства у сфері релігійних прав у відповідність до міжнародно-правових стандартів.
Право на свободу совісті та віросповідання захищається ст. 11, 24, 35 та 37 Конституції України. Зокрема ст. 11 гарантує державне сприяння розвитку “релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Ст. 24 гарантує рівність громадян перед законом та в правах і свободах, та не дозволяє будь-які привілеї чи обмеження за ознаками релігійних та інших переконань. Ст. 37 забороняє утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі. Окрема ст. 64 стосується встановлення відступів від прав і свобод людини в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Спеціальною статтею захисту права на свободу совісті та віросповідання є ст. 35:
“Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
19. У § 145 того ж рішення Європейський Суд звернув увагу на те, що ст. 7 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” не надає чіткого визначення “релігійним організаціям”. Суд також зазначив, що в національному законі існує чітка невідповідність між тим, що є “релігійною організацію”, а що – “релігійною громадою”, бо різницею між ними був лише місцевий статус релігійної громади та відсутність вимоги про її державну реєстрацію.
20. У § 146, 147 та 150 рішення Європейський Суд зазначив, що релігійні організації є приватно-правовими асоціаціями, які мають право самостійно визначати правила прийому та виключення членів, критерії щодо членства та процедуру обрання органів правління. Суд також зазначив, що внутрішня структура релігійних організацій та правила членства мають розглядатися як засоби, за допомогою яких такі організації виражають свої переконання та зберігають релігійні традиції. Суд вирішив, що висновки в ухвалі Верховного Суду України від 21 квітня 2000 р. про те, що вимоги щодо “фіксованого членства” в релігійних організаціях не було впроваджено законом, а тому права більшості релігійної громади були порушені, були ані відповідними ані обґрунтованими.
21. Враховуючи, що згідно зі ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” національні суди зобов’язані застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права, вимоги Європейського суду до якості національних законів про захист права на свободу совісті та віросповідання, які містяться в його інших рішеннях, можна застосувати до українського законодавства.
Наприклад, у § 117 рішення у справі Митрополитська Церква Бессарабії проти Молдови Суд зазначив [413], що право на свободу віросповідання для цілей Конвенції принципово виключає оцінювання державою легітимності релігійних переконань чи шляхів вираження цих переконань. Суд повторив цей принцип у рішенні у справі Московської церкви Саєнтології проти Росії [276, § 72]. Це свідчить про невідповідність норми ст. 14 (4) Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” міжнародно-правовим стандартам та зобов’язанням України. Ця норма впроваджує саме таке оцінювання органами державного управління легітимності переконань: “У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін”. Ця норма буде відповідати ст. 9 Конвенції лише за умови, що вищезазначені органи перевірятимуть виключно відповідність поданих на реєстрацію документів формальним вимогам, передбаченим законодавством для установчих документів [405, § 47].
22. У цьому ж § 117 рішення у справі Митрополитська Церква Бессарабії проти Молдови Європейський суд також зазначив, що коли здійснення права на свободу віросповідання або одного з її аспектів підпадає, відповідно до внутрішнього права, під систему попереднього узгодження, участь вже визнаних церковних органів (тобто релігійних організацій, чиї статути було зареєстровано відповідними державними органами) у процедурі надання погоджень не може не суперечити вимогам ст. 9 (2) Конвенції. Проте український закон вимагає від вже зареєстрованих релігійних організацій погоджувати з відповідним державним органом реєстрації їх статуту канонічну діяльність священнослужителів, релігійних проповідників, наставників та інших представників зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні за запрошенням цих організацій. Нагадаємо, що такої вимоги не має для інших громадських організацій. Невідповідність полягає в тому, що коли держава реєструє статут релігійної організації, чим визнає її легітимність, вона має дозволити весь передбачений законом спектр релігійної діяльності без подальшого погодження її окремих аспектів.
23. Дитина є суб’єктом, який користується особливим захистом в міжнародному праві. Ст. 14 Конвенції ООН про права дитини, ст. 18 (4) МПГПП, ст. 13 (3) Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права та ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставах релігії або переконань 1981 р. гарантують дитині право на свободу думки, совісті та релігії, а також право батьків забезпечувати своїм дітям релігійне та моральне виховання відповідно до власних переконань. Окрім норми ст. 3 (3) Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, яка говорить: “батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії”, іншої згадки про це право в українському законодавстві немає. Визнати це право є міжнародно-правовим зобов’язанням України. Враховуючи тоталітарне радянське минуле, коли батькам забороняли виховувати дітей відповідно до своїх переконань, є бажаним доповнити національне законодавство, яке бере під захист дітей, нормами, які відповідатимуть повному обсягу міжнародно-правових гарантій права на свободу віросповідання та виховання дітей, зокрема Сімейний Кодекс України [170], Закон України “Про охорону дитинства” [72], інші відповідні нормативні акти України.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
26. Відповідно до міжнародно-правових зобов’язань Україна має надати більше захисту релігійним меншинам. На такій необхідності наголошує Комітет з ліквідації расової дискримінації в доповіді щодо України від 2007 р. У п. С (8 і 18) доповіді Комітет зазначив існування фактів вандалізму по відношенню до релігійних місць меншин, як-то пошкодження синагог у різних районах України, а також антимусульманських та антитатарських заяв з боку православних священників у Криму. Комітет рекомендував Україні вжити превентивних заходів проти дій, спрямованих проти осіб або релігійних місць, що належать меншинам, розслідувати такі правопорушення та справедливо покарати винних [291, с. 2, 5].
Висновки до третього розділу
Дослідження питань міжнародно-правового співробітництва України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання, зокрема змісту її міжнародно-правових зобов’язань щодо релігійних прав, а також шляхів їх імплементації в національному законодавстві дозволяють стверджувати таке. Зобов’язання нашої держави у даній сфері випливають як з її участі у договорах, укладених в рамках міжнародних організацій, учасницею яких вона є, так і з її двосторонніх міжнародно-правових угод, що були ратифіковані нею і стали частиною її національного законодавства, а також з участі України в ООН, Раді Європи, ОБСЄ та СНД.
Численні універсальні міжнародні документи, які містять норми права на свободу совісті та віросповідання, однією із сторін яких є Україна, передбачають чіткі, обов’язкові для неї стандарти права на свободу совісті та віросповідання на універсальному рівні. Україна також визнає юридичну силу декларацій 1981, 1985 та 1992 рр. – Верховний Суд і Конституційний Суд України посилаються на їх норми у своїй практиці.
У сфері захисту права на свободу віросповідання на універсальному рівні на Україну поширюються повноваження механізмів, утворених відповідно до Статуту ООН: Ради з прав людини та спеціальних процедур – Спеціального доповідача зі свободи релігії та віросповідання; утворених відповідно до конвенцій, стороною в яких є Україна, Комітету з прав людини, Комітету з економічних, соціальних та культурних прав, Комітету з прав дитини та Комітету з ліквідації расової дискримінації.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Результати дослідження доводять, що, попри те, що вітчизняне законодавство у сфері захисту релігійних прав вважається одним із найкращих у Східній Європі та на пострадянському просторі, воно все ж таки потребує змін задля виконання міжнародних зобов’язань України, що вимагають як Рада Європи, так і Організація Об’єднаних Націй. Нами було винесено понад двадцяти пропозицій щодо приведення норм національного права України у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання у відповідність до міжнародно-правових стандартів цього права, які випливають з міжнародних зобов’язань нашої держави.