Geum.ru

Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису сорокун віталій Миколайович

Вид материалаДокументы

Содержание


1.1. Право на свободу віросповідання в Стародавньому світі
1.2. Розвиток ідеї захисту свободи совісті та віросповідання в Середні віки
1.3. Формування права на свободу віросповідання в часи Реформації з 1500 по 1700 pр.
Захист права на свободу віросповідання у відносинах з Оттоманською імперією.
1.4. Міжнародно-правовий захист права на свободу віросповідання від Нових часів до утворення Ліги Націй
Аналіз міжнародно-правової доктрини щодо захисту права на свободу віросповідання.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

1.1. Право на свободу віросповідання в Стародавньому світі


Доведено, що в Стародавньому світі право (в тому вигляді, в якому воно існувало в ті часи) мало чітко виражений релігійний характер, а його розвиток був пов’язаний з релігією [5, с. 75; 43, с. 24]. “Було остаточно доведено, що в усіх примітивних суспільствах та в ранніх цивілізованих державах право мало релігійне походження. До нього ставилися з глибокою повагою та благоговінням, а його охорону та інтерпретацію було покладено на клас священиків... релігія зробила більше ніж будь-які інші впливові фактори, щоб підвести людство до панування права [267, с. 506]”. (Тут і надалі переклад автора. – В.С.). Схожість розвитку міжнародно-правових відносин держав Стародавнього світу, зокрема релігійний вплив та характер права, також доведено: ця риса була притаманна праву будь-якої держави Стародавнього світу – Греції, Риму, Китаю, Індії, Вавилону, Ассирії, Ізраїлю [18, с. 54; 392, с. 247]. Релігія мала визначальний вплив не лише на право цих держав, але й на ті норми, якими вони регулювали стосунки зі своїми сусідами. Завдяки релігії в практиці міжнародних відносин стародавніх цивілізацій зі своїми сусідами існувало багато спільного: визнання святості договорів, практика оголошування війни у супроводі релігійних ритуалів, ставлення до посланців як втілення богів своєї держави, замирення та припинення війни на час релігійних свят тощо [6, с. 23, 27; 261, с. 3; 372, с. 231 – 243].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отримавши офіційне визнання, свободу на безперешкодне існування і самого римського імператора як свого захисника, християнство почало активно розвиватися, а війни та торгівля розповсюджували його ідеї поза кордонами Римської імперії. Навіть варвари почали поважати релігію, яку сповідував наймогутніший монарх найбільш освіченої нації світу. Невдовзі християнство поширилося на готів та германців, досягло Іберії, Вірменії, Персії, Індії, Аравії та Ефіопії [28, с. 373-374]. Упродовж подальшої історії Середніх віків вони будуть розвиватися саме завдяки найголовнішому фактору, який в ті часи об’єднував народи Західної Європи – християнству.

1.2. Розвиток ідеї захисту свободи совісті та віросповідання в Середні віки


Із занепадом Римської імперії відбулась асиміляція варварських германських народів, які почали переймати право, звичаї та культуру підкореної ними імперії. Варвари вимагали підкорення та накладали податки, проте залишали підкореним народам їхні муніципальні права та право на законодавство і звичаї [31, с. 28]. Германці сприймали іноземця за людину. “Про релігійні погляди своїх сусідів вони зовсім не піклувалися… і ніколи, навіть у своїй країні, вони не ставили права у залежність від релігії” [13, с. 18]. Це дуже важливий фактор для дослідження формування права на свободу віросповідання: варвари успадковують без істотних змін норми і звичаї Римської імперії, зокрема щодо вирішення віросповідних питань. Вони не вважали за доцільне змінювати чи знищувати культуру, суспільний устрій, політичні установи і закони, які існували в зайнятих ними римських володіннях, і згодом самі підпали під вплив розвинутої культури, стали її спадкоємцями та, у свою чергу, передали її новій порі [124, с. 71]. Процес засвоєння римської культури починається германцями з самого початку, і відправним пунктом у цьому було саме християнство [26, с. 291].

Одним із найважливіших моментів в історії Середніх віків була коронація Карла Великого імператором Римської імперії в 800 р. Для розуміння впливу цієї події на подальшу історію розвитку права на свободу віросповідання в Європі, потрібно відзначити два важливих фактора. По-перше, до коронації Карла Великого весь християнський світ був єдиною масою, християнством взагалі, де світське та духовне були лише його різними сторонами [26, с. 295-296]. Політична та релігійна влада вважалися рівноправними представниками Божого правління. Кожен мав спільну віру і мав дотримуватися законів християнської моралі, незалежно від рангу або статусу [271, с. 13]. Християнство було спільною рисою середньовічного світу. Католицизм був тією централізованою владою, якої бракувало середньовічному світу [168, с. 31, 34]. Коронація Карла Великого Августом Римської імперії символізувало спадкоємний зв’язок із Західною Римською імперією [43, с. 47]. По-друге, неможливо обійти стороною поширення ісламської релігії та її вплив на розвиток Європи. Як християнський Захід, так і мусульманській Схід зрозуміли, що знищити один одного неможливо, а мирні стосунки мали стати засадами їх співіснування на довгі часи [260, с. 95 – 102]. Поширення ісламу дуже вплинуло на перетворення західного християнства із середземноморської релігії, яка мала поширюватися на схід, на чітко виражену європейську релігію, яка почала поширюватись на північ.

Активне поширення ісламу зумовило необхідність правового оформлення відносин між ісламським і християнським світом. Зовнішні торговельні зв’язки народів активно розвивалися вже з VIII ст. й особливо після хрестових походів, а у ХІІ ст. з’являються чисельні капітуляції європейців з мусульманами, утворюються консульські установи, покликані захищати в тому числі й віросповідні права європейців [31, с. 30-31]. У Середні віки вважалося, що кордони цивілізації та приналежність до неї тих, хто мешкав у цих кордонах, були визначені релігійною вірою. Цивілізація закінчувалася там, де закінчувалося християнське правління [271, с. 13-14]. Тому до часів поширення ісламської релігії та, як наслідок, порушення єдності й стабільності європейської цивілізації, не було необхідності у формуванні норм захисту права на свободу віросповідання всередині Європи. Завдяки поширенню стосунків з ісламськими територіями та язичницькими країнами сходу Європи, а пізніше з відкриттям нових земель, виникає необхідність юридичного закріплення віросповідних прав у договорах.

У ІХ-Х ст. важливу роль в Європейських справах стала відігравати Київська Русь, саме тому А. Дмитрієв вказує, що “говорячи про розвиток міжнародних відносин і регулювання їх правом у період Medium Aevum, слід розглядати всі європейські держави того періоду [43, с. 48]”. Важливо, що сучасні дослідження вказують на європейський вплив на формування міжнародно-правової культури Київської Русі, незалежно від теорії походження самої Русі, чи-то норманської, чи-то візантійської. О. Буткевич зазначає, що “візантійська культура була нічим іншим, як містком між античною римською і середньовічною західноєвропейською, що вплинув на продовження сталої традиції від греко-римської античності до європейського Середньовіччя. І в цьому плані західноєвропейський вплив на формування міжнародно-правової культури Київської Русі досить відчутний. Про це свідчить і те, що зовнішні зносини Київської Русі розвивалися головним чином у напрямі європейських країн… в ХІ-ХІІ ст., після прийняття християнства, Русь остаточно визначилась як європейська країна з привалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними і культурними [17, с. 403-403]”. Проте “татаро-монгольська навала на довгі десятиліття зруйнувала міжнародні зв’язки, які склалися у західноєвропейському векторі… аж до XIV ст. [43, с. 54]”. Для монголо-татар не існувало нічого святого. За свідченнями російського історика Н. Карамзіна, вони не зупинялися ні перед чим: руйнували, паплюжили та спалювали мечеті й християнські храми, в церквах ґвалтували монахинь, спалювали священиків, їх кров’ю оскверняли вівтарі [87, с. 233, 279 – 284]. Однак підкоривши Русь, татари залишили без змін її релігію: церква зберегла попередні ставлення до народу та князів. Хани взяли під захист духовенство, звільнило його від данини, встановили недоторканість церков, монастирів і священиків, упровадили покарання смертю за їх образу [9, с. 269, 288-289]. Ці свободи надавалися ханами церкві так званими “ярликами”, які видавалися лише з підстав політичної доцільності – ні про яку справжню повагу до свободи віросповідань не йшлося [136, с. 157-158].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Певний інтерес для дослідження міжнародно-правового закріплення права на свободу совісті та віросповідання тих часів являють договори Київської Русі з Візантією та з її північно-західними сусідами – Німеччиною та Готландом. Дослідники взагалі відзначають віротерпимість руських слов’ян ще за часів язичества, навіть певний релігійний індиферентизм. Ця якість не змінилася з прийняттям християнства, і терпимістю користувались не лише християнські віросповідання іноземного походження, але й євреї. Іноземні християни мали свої храми в Києві, Ладозі, Новгороді [136, с. 528]. У 907, 911 та 945 рр. князі Олег та Ігор уклали договори з Візантією [6, с. 68 – 71]. Порівнюючи тексти договорів 911 та 945 рр., можна легко помітити, що в договорі 911 р. руси та християни (греки) відрізнялися. Проте договір 945 р. прямо вказує на те, що серед руської делегації вже були не тільки язичники, але й християни. Це дозволило дослідникам дійти висновку, що перед руським законом тих часів усі, незалежно від віросповідання, були рівними [9, с. 77]. Цікаве також історичне свідоцтво І. Бєляєва про те, що в Києві напроти палацу князя Ігоря існував стародавній руський пантеон, в якому були зібрані боги всіх слов’янських, литовських, фінських та інших племен [9, с. 77-78]. У ХІ – ХV ст. у договорах Новгорода з німцями та готландцями ми не знаходимо спеціальних норм щодо взаємне права купців будувати церкви, проте про існування церков і релігійного спілкування в ті часи свідчать окремі положення самих договорів. Так, договором 1226 р. новгородці відмовили купцям з м. Любека в праві побудувати церкву в Новгороді [10, с. 179-180]. Проте у ст. 20 договору Новгороду з німцями від 1270 р. вже закріплено вимогу до німців охороняти свою церкву в Новгороді [2, с. 52], а в постанові від 24 липня 1363 р. представникам німецької Ганзи було дозволено обирати священика із Любека чи Готланду для свого двору в Новгороді [Там же, с. 105]. Договір Новгороду з Великим князівством Литовським від 1445 р. торкався питання діяльності православної церкви на литовський території та католицької присутності на новгородській землі [88, с. 501]. У ст. 23 договору Новгороду з Польщею 1470 р. категорично заборонялось будувати католицькі церкви на новгородській землі [90, с. 119]. Про існування активного релігійного спілкування в Київській Русі й, зокрема в Новгороді, свідчать також й інші джерела [10, с. 58 – 62, 71-72, 78, 83, 131 – 134; 136, с. 528-529]. Як відзначає М. Бережков, який ретельно дослідив торговельні договори Русі з Ганзою до XV ст., “…взагалі договори не визначали всіх можливих відносин, які засновувались почасти і на звичаї [10, с. 197]”.

Тобто у Середні віки в міжнародних відносинах не тільки продовжує розвиватися принцип терпимості, але й в певний час починає формуватися звичай гарантувати іноземцям певні віросповідні права. Кожен з цих п’яти напрямків було сприйнято Реформацією, з якою пов’язана остаточна поява і закріплення юридичних норм, що регулюють свободу віросповідання, в конституційному праві європейських народів та в міжнародному праві.


1.3. Формування права на свободу віросповідання в часи Реформації з 1500 по 1700 pр.


Часи Реформації стали переломним періодом у процесі формування права на свободу віросповідання. У першій половині XVI ст. релігійну та політичну цілісність середньовічної християнської Європи було роздроблено появленням протестантської реформації в Германії: “...протестанти вимагали визнання своєї релігійної свободи и свого права бути самостійною громадою віруючих, без будь-якої залежності від римського первосвященика [124, с. 89]”. “Релігійна свобода та спроба покінчити з примушеннями в справі віросповідання були центральними причинами формування незалежних держав, громадяни яких були вільними сповідувати та відправляти ту релігію, яку було визнано державою [271, с. 14]”. Таке поєднання релігійних та політичних вимог стало причиною європейських релігійних війн, які велися між католиками та протестантами майже безперервно з 1530 по 1648 рр., коли Вестфальським миром було визнано рівноправність католицьких і протестантських церков і держав [158, с. 14].

Релігійний розкол часів Реформації відібрав у римської курії право вирішувати спори та втручатися у внутрішні справи держав. “Протестантизм, звільнивши від тиску зовнішнього авторитету (римського престолу) совість й особисту свободу, вплинув і на появу ідеї політичної свободи та самостійності людських організацій (держав); проголосив релігійну терпимість, а відповідно й релігійну рівноправність народів, він могутньо сприяв проникненню основ рівності у сферу відносин між народами вільних від єдиного вищого авторитета [31, с. 33]”. “Реформація викликала до життя міжнародно-правове управління держав у сфері релігійних інтересів. Для держав, що відокремились від римсько-католицької церкви, виникло зобов’язання виявляти своє ставлення не лише до глави церкви, але і до своїх підданих римсько-католицької віри. Тепер уперше ясно виявилось усвідомлення державами не лише свого права охороняти релігійні інтереси власних підданих за кордоном, але і зобов’язання забезпечити на власній території віротерпимість і свободу совісті на користь іноземців [125, с. 109]”. “Релігійна нетерпимість та переслідування викликали до життя вимогу… щодо природного права на свободу совісті та релігійного переконання [397, с. 6]”. “Категорія толерантності, сформована в період Реформації як противага плюралізму, стане єдиною ефективною передумовою не тільки міжконфесійної згоди, але й миру в Священній Римський імперії і Європі загалом [45, с. 50]”. Таким чином, саме з епохою Реформації ми пов’язуємо остаточне закріплення права на свободу віросповідання в національному праві держав й активний розвиток норм захисту свободи совісті та релігії в міжнародному праві. Ідеї, що вплинули навіть на сучасний стан і розвиток права на свободу віросповідання в міжнародному праві, активно розвивалися в часи Реформації за шістьма ключовими напрямами:

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Наприклад, згідно з Столбовським (1617 р.) та Кардисським (1661 р.) договорам Росія забезпечила недоторканність православної церкви в Ревелі [90, с. 120], а ст. ІХ Московського договору з Польщею від 1686 р. – недоторканість православних церков і монастирів у Польщі та Литві та захист православних від примушення до католицької віри та унії: “принуждения чинить быти то не имеет, но по давним правам во всяких свободах и вольностях церковных будет блюсти”. Цар у відповідь обіцяв не допускати безправ’я у вірі католиків, примушення їх до іншої віри, свободу віросповідання в домах. Сейм мав включити цю домовленість до польської конституції. Але про визнання прав ісламської віри в ті часи зовсім не йшлося. Наступна ст. Х того ж договору встановлювала союз для війни з “магометанской мерзостью” [194, с. 776]. Ст. 3 Русько-Польського договору про перемир’я в Андрусові від 1667 р. гарантувала на територіях, що відійшли до Росії, вільне в усіх місцях сповідання католицької віри, право відправлення богослужіння в домах, а всім руським людям на територіях, що відійшли до Польщі – такі ж свободи в православному віросповіданні [53, с.659]. Цікавим є звернення надзвичайного посланника Брандербургзького двору Івана Чаплича до Російського царя в 1689 р. з проханням надати захист протестантським віруючим, які втікали від релігійних переслідувань з Франції та Англії. Він сповіщав царя про гоніння на євангельських віруючих з боку католицької церкви в цих країнах, та зазначивши, що “Россия издавна оказывает покровительство исповедующим евангельскую веру”, просив царя дозволити їм переселятися в Росію та мати вільне сповідання своєї віри. Зі свого боку, курфюрст зобов’язався забезпечити свободу богослужіння та релігії всім православним, які оселилися в певних князівствах Литви [120, с. 30, 34 – 36].

Захист права на свободу віросповідання у відносинах з Оттоманською імперією. Поділ Європи на суверенні держави викликало до життя активну практику укладання міжнародних договорів з неєвропейськими державами, в яких обов’язково оговорювалися права європейців безперешкодно сповідувати християнську релігію на нехристиянських територіях. Чисельні капітуляції між Оттоманською імперією та Францією, а пізніше з іншими державами, завжди містили норми, які захищали релігійні права європейців [343]. Вже в XVI ст. християнські нації, які вели торгівлю з Оттоманською імперією, поділялися на три категорії: 1) нації, яким султан дарував капітуляції, що містили певні екстра-територіальні права; 2) нації, які отримали договори миру та дружби з правом мати представництво в Порті та вести вільну торгівлю в її володіннях; 3) нації, з якими не укладалися договори. У кожному випадку це були християнські нації, які виявили ініціативу встановити дипломатичні стосунки з султанами. Таким чином, у дипломатичних і торговельних відносинах з Портою переважали нації, що отримали капітуляції. На середину XVI ст. таку капітуляцію отримала і Франція [370, с. 291]. У відповідності до оттоманської теорії права, договори з невірними можна було укладати лише тимчасово. Саме тому положення цієї капітуляції могли бути дійсними тільки в період життя того, хто надавав права, а їх зміст регулярно переглядали.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


1.4. Міжнародно-правовий захист права на свободу віросповідання від Нових часів до утворення Ліги Націй


XVIII-ХІХ ст. характеризувалися великими прогресивними революціями у західній півкулі. Теорії релігійної толерантності, державно-церковних відносин та захисту свободи совісті продовжували активно розвиватися в політичних вченнях Північної Америки та Європи. Ідеї, сформульовані такими державними діячами, як Томас Джефферсон [41, с. 226; 300], Джеймс Медісон [266, с. 3], Жан-Жак Руссо [458, с. 299; 345], Вольтер [501, с. 88-89], разом із досвідом філософії та права попередніх часів, вплинули на розвиток національного законодавства з питань релігії США, Франції, Англії, Німеччини, Нідерландів тощо [1; 346, с. 596; 459, с. 110-116; 500], а такі близькі за видом і суттю документи, як американська Декларація незалежності, французька Декларація прав людини і громадянина і Білль про права Сполучених Штатів створили “інтелектуальну і документальну основу XVIII сторіччя, на якій виросло два сторіччя правового захисту прав людини” [40, с. 13].

Після укладання Вестфальського миру 1648 р. ідея міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання розвивається в двох основних напрямках: 1) в доктрині міжнародного права; 2) в міжнародно-правовій договірній практиці.

Аналіз міжнародно-правової доктрини щодо захисту права на свободу віросповідання. У часи Реформації “…вперше виявлялось усвідомлення державами не лише свого права охороняти релігійні інтереси власних підданих за кордоном, але й обов’язок забезпечити на своїй території віротерпимість і свободу совісті на користь іноземців” [125, с. 109].

Стрімке зростання кількості міжнародних норм захисту права на свободу віросповідання призвело до визнання релігійної толерантності та свободи совісті принципом міжнародного права в доктрині міжнародного права вже в ранній період Нових часів. Релігійні питання мають місце в договорах про дружбу, торгівлю, утворення союзів тощо [83, с. 321; 158, с. 132]. Було загально визнано [89, с. 18; 125, с. 105-106], що в міждержавних стосунках релігійні інтереси захищаються “встановленням принципу релігійної терпимості та свободи совісті, давно взятого під захист міжнародного союзу, який навіть за допомогою збройного втручання неодноразово захищав ці священні інтереси людства від зазіхань з боку держав нижчої культури [31, с. 14]”. З часів Вестфальського миру, захист релігійних інтересів було встановлено принципом права, взято під активну правову охорону європейськими державами, навіть із застосуванням сили, а свободу совісті було визнано священним інтересом людства, в захисті якого й вбачали голову мету міжнародного права [31, с. 33]. Застосовуючи цей принцип на практиці, навіть міжнародне визнання незалежності новоутворених європейських держав (таких як Сербія, Румунія, Чорногорія відповідно до Берлінського мирного договору 1878 р.) ставилося в залежність від визнання їх урядами повної громадянської та політичної рівності за громадянами всіх віросповідань, а також повної свободи совісті та свободи богослужіння [191]. Тобто без правового гарантування в національному праві безперешкодного приватного та публічного віросповідання всім конфесіям, без визнання неможливості позбавлення людини прав на підставі її релігійних переконань не могло бути міжнародного визнання нових держав. Нові держави мали будувати власне законодавство у відповідності до вимог міжнародного права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Обсяг права на свободу віросповідання в договорах з Туреччиною в різних історичних обставинах уточнювався та доповнювався [232, с. 222]. Прикладами цього є ст. ХІІ Константинопольського трактату, укладеного між Росією та Портою ще в 1700 р. [101, с. 9], положення якої було повторено у ст. ХІ Бєлградського трактату 1739 р [190, с. 21]. Одним із найважніших договорів став Кучук-Кайнарджійський трактат 1744 р. [193, с. 24 – 41], за яким Росія отримала провідну роль серед християнських держав в їх стосунках з Туреччиною, яку вона утримувала та укріплювала аж до початку Кримської війни [110, с. 21]. Порта надала всім російським підданим релігійну свободу та поставила її під захист російського представника в Константинополі. Ст. 2, 6-8, 14, 16-17, 24-25 брали під захист та регламентували різні аспекти віросповідних прав. Подальше тлумачення норм Кучук-Кайнарджійського трактату містилося в політичних заявах держав саме напередодні Кримської війни – у Віденській заяві від 31 липня 1853 р. [499] та Проекті австро-російської угоди від 28 вересня 1853 р. [258]. Про певні сторони обсягу права на свободу віросповідання йшлося і в інших трактатах з Туреччиною: ст. V та XIV Адріанопольського мирного трактату 1829 р. [185, с. 74] та ст. 2 Константинопольського комерційного трактату між Росією та Портою 1783 р. [186, с. 527].

Кримську війну, спричинену прагненнями Росії по відношенню до православних віруючих Порти, було завершено укладанням Паризького мирного договору 1856 р., ч. 1 ст. ІХ якого закріплювала погодження Порти створити рівні умови для всіх суб’єктів Імперії незалежно від віросповідання, а ч. 2 гарантувала невтручання, колективне або одноособове, європейських держав у внутрішні відносини Султана з його підданими [195, с. 314]. Проте залишаючи Валахію, Молдавію та Сербію під владою Порти, держави проголосили своє колективне гарантування дотримання Портою норм трактату в цих провінціях, таким чином зберігаючи за собою право колективного втручання як механізм міжнародно-правового захисту зокрема права на свободу віросповідання. Ст. ХХІІІ зобов’язала Порту встановити на території Валахії та Молдавії повну свободу віросповідання. Такі ж самі зобов’язання було взято Портою щодо Сербії відповідно до ч. 2 ст. XVIII.

На жаль, ці гарантії не поширювалися на інші релігії. Так, ч. 3 ст. XLVI Паризької конвенції відносно устрою Дунайських князівств 1858 р. зазначає: “На інші віросповідання користування цими правами може бути поширено законодавчим шляхом” [99, с. 376]. Проте положення Сан-Стефанського трактату 1878 р. торкалися вже й прав мусульман [163].

Берлінським мирним трактатом 1878 р. було закладено засади для сучасної структури Балкан і Східної Європи. Він став одним із найголовніших міжнародних догорів ХІХ ст., і не тільки торкався питань свободи віросповідання, а й вимагав встановлення її захисту в національних законодавствах новоутворених територій. Це було яскравим свідченням того, що норми міжнародного права визнавалися як такі, що можуть створювати зобов’язання в державному праві, а право на свободу віросповідання вже широко визнавалося доктриною міжнародного права та бралося під його активну охорону [191]. Берлінський трактат застосував норми Сан-Стефанської угоди по відношенню до Болгарії (ст. 12), Чорногорії (ст. 30) та Сербії (ст. 39) та проголосив, що різниця в релігійних віросповіданнях не могла стати приводом для виключення будь-кого або для невизнання за будь-ким правоздатності в усьому, що має відношення до користування громадянськими та політичними правами, займання публічних та службових посад, та вільного вибору праці в будь-який місцевості на їх території. Мешканцям цих території та іноземцям забезпечувалася свобода і зовнішнє відправлення будь-якого богослужіння, а втручання у внутрішній устрій релігійних громад та в їх зв’язки з духовним керівництвом заборонялося. Ці норми мали скласти основу державного права цих регіонів. Без упровадження норм захисту права на свободу віросповідання в національному законодавстві міжнародне визнання певних територій робилося неможливим. Норми захисту права на свободу віросповідання загального застосування було викладено у ст. 62, в якій Порта підтверджувала власні тверді наміри дотримуватися принципу релігійної свободи в якнайбільш широкому сенсі. Офіційно гарантувався допуск кожного без різниці в вірі до участі в судочинстві як свідків, всім забезпечувалася свобода відправлення богослужінь та свобода внутрішнього ієрархічного устрою релігійних громад. Духовенству та паломникам всіх націй гарантувалися рівні права та пільги, а дипломатичні та консульські агенти держав-учасниць в Порті отримали колективне право надавати їм захист, який розповсюджувався й на турецьких підданих християнського віросповідання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Версальським конгресом було розроблено договірну систему захисту прав національних, мовних та релігійних меншин, відповідно до якої механізми захисту інтересів цих груп мали бути включені безпосередньо в конституції та національне законодавство новоутворених держав [367, с. 34]. Союзні сили заключили п’ять “договорів про меншини” в 1919-1920 рр., першим з яких був договір з Польщею [489]. Польський договір став моделлю для інших договорів про права меншин, укладених Лігою Націй, а його перелік прав в ст. 2 – 8 було повторено та визнано фундаментальними законами в договорах з Чехословаччиною, Грецією, Румунією та Сербо-Хорвато-Словенією [481 – 484]. Таким чином, сама Ліга Націй визнала релігійну свободу принципом права, незважаючи на те, що про неї не йшлося в її Статуті [367, с. 43]. Але застосування фундаментальних норм в мирних договорах мало дві суттєві відміни: по-перше, якщо в силу ст. 1 Польського договору ст. 2-8 визнавалися фундаментальними правами, в силу ст. 62 договору з Австрією всі права, зазначені в статтях відповідної Секції V, визнавалися як фундаментальні [485]. По-друге, якщо ст. 9 Польського договору стосувалася лише німецькомовного населення Польщі, відповідні норми мирних договорів були загального застосування. Незважаючи на практичну недосконалість системи захисту прав меншин, варто відмітити, що узагальнене право на свободу віросповідання, взагалі не було приводом для суперечок в процесі формування текстів договорів і з’явилося в їх остаточному тексті в оригінальному варіанті. Ці договори встановили чітку міжнародну практику визнавати дискримінацію на підставах релігії незаконною [342, с. 125].