Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису сорокун віталій Миколайович
| Вид материала | Документы |
- Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Дашковська, 2016.06kb.
- Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого На правах рукопису Масляєва, 1066.64kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису Шевчук, 6751.28kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 596.11kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого на правах рукопису Ніколаєв, 1462.68kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудроґо на правах рукопису, 1582.35kb.
- Нацiональна юридична академiя україни iменi ярослава мудрого на правах рукопису любченко, 2809.77kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 1183.74kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 890.02kb.
- Національна юридична академія україни імені ярослава мудрого, 1057.45kb.
Висновки до першого розділу
Дослідження історії виникнення та розвитку принципу міжнародно-правового захисту права на свободу віросповідання дозволяє зробити такі узагальнюючі висновки. На ґрунті терпимості, природно притаманній людям, у Стародавні часи поступово формується усвідомлення необхідності надання захисту релігійних переконань, ритуалів та звичаїв іноземців, а пізніше – дозволу іноземних релігій. Ідея ж юридичного захисту свободи віросповідання пов’язана з християнством і християнською цивілізацією, незважаючи на те, що ставлення цієї цивілізації до інших релігій, насамперед ісламу чи іудаїзму, упродовж усього періоду її історії не завжди було терпимим. В епоху Середніх віків право на свободу віросповідання формувалося саме на Європейському просторі, який був об’єднаний спільною католицької релігією, через розвиток ідей терпимості та відокремлення церкви від держави. Останній принцип набуває свого правового закріплення в епоху Реформації, коли держави, які прийняли протестантизм, прагнули відокремлення від них католицької церкви. Саме епоха Реформації стає каталізатором розвитку права на свободу віросповідання, коли під час жорстокої боротьби за визнання протестантських церков відповідні правові норми з’являються в національних законодавствах Європейських держав. Саме в цей період принцип релігійної свободи та намагання подолати примусове сповідання релігії займають центральне місце у формуванні незалежних держав. Аугсбургський мир 1555 р., який визнавав на міжнародному рівні лютеранські церкви та держави, вперше закріпив принцип cujus regio, ejus religio – “чиє правління, того й релігія”. Майже одночасно з національним правом, норми щодо захисту свободи віросповідання та визнання тієї чи іншої релігії з’являються в міжнародних договорах. Вестфальським миром 1648 р. було визнано держави, що сповідували кальвінізм, та підтверджено cujus regio, ejus religio як фундаментальний аспект державного суверенітету й основний принцип регулювання релігійного плюралізму, що з’явився завдяки Реформації. Починаючи з другої половини XVI ст. та впродовж Нових часів ідеї релігійної терпимості та релігійних свобод розробляються в правовій думці багатьох європейських вчених і державних діячів та в теорії міжнародного права. У міжнародному праві в Нові часи з’являється велика кількість договорів, характерною рисою яких є обов’язкова наявність статей щодо захисту релігійних прав і свобод. Свобода віросповідання стає під захист міжнародного права як у відносинах європейських держав з іншими державами, так і під час територіальних розподілів самої Європи. Право на свободу віросповідання також було взято під охорону гуманітарних конвенцій. Уже до кінця ХІХ ст. принцип міжнародно-правового захисту права на свободу віросповідання визнається доктриною міжнародного права, а зміст права на свободу віросповідання вже досить досконало розроблено в теорії міжнародного права багатьма вченими. Під час територіального перерозподілу Європи після Першої світової війни, зважаючи на домінуючу в праві теорію позитивізму, релігійні фактори не відігравали значної ролі. Намагання включити норму щодо релігійної свободи до Статуту Ліги Націй були безрезультатними. Але міжнародно-правовий захист свободи віросповідання розвивався через систему міжнародних договорів щодо захисту прав меншин, які приймалися Лігою Націй; його визнано одним із фундаментальних прав, яке бралося під захист та гарантії міжнародної спільноти. Проте найбільшу міжнародну увагу міжнародно-правовому захисту права на свободу віросповідання починають приділяти лише з утворенням в 1945 р. Організації Об’єднаних Націй та прийняттям нею в 1948 р. Загальної Декларації прав людини, якою міжнародна спільнота визнала це право невід’ємним правом кожної особи.
РОЗДІЛ 2
ЗАХИСТ ПРАВА НА СВОБОДУ СОВІСТІ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ
В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
2.1. Захист права на свободу совісті та віросповідання в загальному міжнародному праві
Аналіз розвитку права на свободу віросповідання, здійснений в першому розділі дисертаційного дослідження, довів його історичне визнання в міжнародному праві. На підтвердження цього К. Дархам, зокрема, зазначав: “Право на релігійну свободу є одним із найдавніших міжнародно-визнаних прав людини [329, с. 1]. Н. Лернер, спираючись на дослідження багатьох вчених, також зауважував, що свобода совісті – це “...найперше фундаментальне право, що знайшло собі місце в політичних документах [399, с. 83]”. “Ми можемо зробити висновок, що свобода совісті, релігії та віросповідання юридично та історично справді має певний спеціальний статус та повинна користуватися цим статусом у свідомості світової спільноти”, – писав Д. Літтл [401, с. 610]. У свою чергу, як відзначав Д. Дейвіс, “...двадцяте століття стало свідком безпрецедентного прогресу в бік інтернаціоналізації релігійних прав людини [315, с. 223]”.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Статті Декларації дуже близькі за змістом до ст. 2, 18 та 26 МПГПП. Ст. 1, за двома відмінностями, майже дослівно переказує норми ст. 18 Пакту. По-перше, на відміну від МПГПП, вона передбачає право мати, але нічого не каже про право приймати, релігію за власним вибором. Це є відображенням суперечок між державами з різними ідеологіями, які мали місце під час юридичного формулювання всіх “релігійних” норм, починаючи із Загальної декларації 1948 р. [342, с. 187-188, 197-198, 230, 237-238]. Проте ст. 1 потрібно читати разом зі ст. 8, якою не дозволяються ніякі обмеження чи відступи від жодного права, передбаченого Загальною декларацією та МПГПП [468, с. 495]. Така різниця має суто політичний характер. По-друге, право батьків виховувати дітей відповідно до своєї релігії, передбачене ст. 18 (4) МПГПП, у Декларації було закріплене як окрема норма ст. 5 та розвинене в її п’яти частинах.
Норми ст. 1 та 6 запроваджують перелік прав на свободу думки, совісті та релігії, який не є вичерпним, про що свідчить зміст ст. 6: “право на свободу думки… включає, зокрема, наступні свободи…”. У цілому ст. 6 з наведеним в ній переліком прав вважається новелою і не має аналогу в угодах та договорах з прав людини, прийнятих до неї. За думкою деяких дослідників, у ній віддається перевага інституційним елементам релігійної свободи за рахунок індивідуальних прав, що робить її дещо незбалансованою [341, с. 626]. Проте ці права, як за мовою самої статті (“включає, зокрема, наступні свободи”), так і відповідно до ст. 2 Загальних зауважень № 22, мають тлумачитися щонайбільш широко. Окрім цього, звертаючи увагу на потреби релігійних спільнот та об’єднань, які не бралися до уваги в документах, зорієнтованих, відповідно до загального підходу перших років існування ООН, виключно на індивідуальні права, захист їх прав, або колективного права на свободу віросповідання, став правовою новелою, запровадженою Декларацією [399, с. 120]. К. Дарем зробив з цього приводу важливе спостереження, зазначаючи, що в сучасних документах терміну “кожна особа” надають розширеного тлумачення з урахуванням права ще й релігійних асоціацій як юридичних осіб чи груп, оскільки релігійну свободу часто можна ефективніше захистити шляхом визнання права релігійних спільнот на певну автономію. Він також наголосив, що “надати право вірити, не забезпечуючи при цьому захист колективних зв’язків і структур, означає насміятися над суттю релігійної свободи [329, с. 30]”.
Ст. 2, 4 та 7, якщо читати їх разом, вичерпно забороняють дискримінацію та радять внутрішнім законам країн надати захист всім особам, які потерпають від дискримінації, зокрема, з боку інших окремих осіб. Це було сміливою спробою вимагати від урядів поставити поза законом не лише дискримінацію з боку держави, але й з боку окремих осіб. Такого підходу немає навіть у конвенціях ООН з расової та гендерної дискримінації [322, с. 344]. Виклад ст. 4 (2) дозволяє припустити різницю між термінами “дискримінація” та “нетерпимість”: Стаття закликає держави прийняти відповідне чи відмінити невідповідне законодавство з метою заборони дискримінації, але для боротьби з нетерпимістю лише “вживати відповідних заходів”. Однак тлумачення термінів “дискримінація” та “нетерпимість”, наведене в ст. 2 (2), дозволяє припустити можливість їх вживання як синонімічних понять [468, с. 504-505].
Таким чином, Декларація 1981 р. містить дві окремі категорії норм – норми з релігійних свобод та норми проти релігійної дискримінації. Це обумовлено тим, що головним завданням Декларації, як це передбачалося її авторами, було не гарантувати релігійні права як такі, а насамперед ліквідувати нетерпимість та дискримінацію [342, с. 230]. Проте в сучасній науці міжнародного права такий підхід щодо поділення релігійних прав на дві групи норм – свобода віросповідання та свобода від дискримінації – вважають “гідним схвалення способом класифікації релігійних прав людини”, бо “така класифікація надійно виділяє найголовніші інтереси віруючих: можливість стверджувати, виражати й виявляти свої переконання та можливість не зазнавати несправедливої дискримінації або упередження на підставі своїх релігійних переконань [403, с. 47]”.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Включення до основних текстів групи термінів “думка”, “совість” та “релігія” було обумовлено, перш за все, намаганням захистити нерелігійні погляди на рівні з релігійними, та утворити між ними певний баланс. Аналіз норм свідчить, що ці терміни ототожнюються: складові компоненти норми однаково відносяться до кожного з них [497, с. 500]. Таке формулювання обумовлено також й неможливістю надати правового визначення терміну “релігія”. Це є навмисним кроком, бо будь-яке визначення в правовій площині автоматично встановлює правила регулювання соціальних та правових відносин. Завжди існуватиме ризик, що правові визначення релігії базуватимуться на певних соціальних та культурних уявленнях про те, яка релігія є правильною чи хибною, привілейованою чи ні, що призведе до суб’єктивного поділення релігій на бажані та небажані, відрізнення релігії від нерелігії, релігії від культів та єресі, тобто визначення можуть не бути нейтральними. Саме тому будь-яке визначення релігії може грати на користь тим, хто дискримінуватиме та переслідуватиме [361, с. 190, 193, 196-197]. З практичної точки зору, знайти настільки широке визначення релігії, яке б задовольнило всі держави і яке б сприяло швидкому прийняттю певної правової норми, майже неможливо. Таким чином, спроби надати правового визначення релігії не сприяють поліпшенню стандартів захисту права на свободу віросповідання [468, с. 491-492].
Свобода мати, приймати та змінювати релігію та переконання за власним вибором. Тексти основних норм мають дещо різне читання в частині свободи мати, приймати та змінювати релігію за власним бажанням. Ст. 18 Загальної декларації говорить про свободу змінювати релігію, ст. 18 МПГПП – про свободу мати чи приймати релігію чи переконання за власним вибором, ст. 1 (1) Декларації 1981 р. – про свободу мати релігію чи будь-які переконання за вибором. Такі різні формулювання складової частини права на свободу віросповідання були результатом політичного компромісу під час ухвалення цих документів: як правило, представники мусульманських держав заперечували проти свободи змінювати релігію з метою обмеження чи заборони діяльності місіонерів [342, с. 201-202]. Проте хоча формулювання норм є трохи різними, усі вони мають одне значення, а саме: кожна людина має право мати релігію чи переконання, відмовитися від однієї релігії чи переконання і прийняти іншу релігію чи переконання або ж не приймати ніякої релігії. На думку Спеціального доповідача О. Беніто, це значення виразно міститься в концепції права на свободу думки, совісті, релігії та переконань, незалежно від того, яким чином представлено цю концепцію [263]. Наприклад, ст. 8 Декларації 1981 р. чітко вказує, що нічого в Декларації не може бути розтлумачено як таке, що обмежує чи зменшує права, як їх визначено в Загальній декларації та МПГПП [471, с. 372]. § 5 Загальних зауважень № 22 також зазначає, що свобода мати чи приймати релігію чи переконання відповідно до ст. 18 (1) МПГПП обов’язково включає свободу обирати релігію чи переконання, та право змінювати свою релігію чи переконання на інші, чи приймати атеїстичні погляди, а також право зберігати свою релігію чи переконання. Як свідчать протоколи дебатів по прийняттю Загальної декларації та МПГПП, всі, хто голосували проти включення до тексту права змінювати релігію, визнавали це право [471, с. 32].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Інші права. Практика Спеціального доповідача з свободи віросповідання та чисельні резолюції Ради з прав людини свідчать про увагу міжнародної спільноти й до більш визначених складових цього права, наприклад носіння релігійного одягу в публічних місцях, використання релігійних символів, дотримання правил релігійного харчування, призначення священнослужителів, реєстрація релігійних громад, будування та ремонт місць богослужіння, альтернативної невійськової служби з приводу переконань тощо [280, с. 24-42]. При чому Комітет з прав людини стоїть на більш толерантній позиції щодо релігійного вбрання, в порівнянні з Європейським судом з прав людини, навіть по відношенню до навчальних закладів [471, с. 253 – 258]. Щодо альтернативної служби, § 11 Загальних зауважень № 22 закріплює ставлення Комітету, що таке право витікає зі ст. 18 Пакту. Якщо воно визнано законодавчо або на практиці, ніякої дискримінації між тими, хто звертається за ним, на підставі характеру їх переконань не дозволяється. Не дозволяється також дискримінація по відношенню до тих, хто не пройшов військову службу на підставі переконань [350]. Право на свободу віросповідання гарантується також певним категоріям осіб, наприклад біженці, мігранти, жінки, представники меншин, тощо, і захищається окремими міжнародно-правовими договорами [171].
Спеціальний доповідач зі свободи релігії чи переконання. З існуючих механізмів захисту права на свободу віросповідання в універсальному міжнародному праві найбільш ефективними є два – Комітет з прав людини та Спеціальний доповідач зі свободи релігії чи переконання. Обидва механізми спираються на звіти урядів, а їх різні функції ефективно доповнюють друг друга. По-перше, Комітет працює на конвенційних засадах, Доповідач – на засадах Декларації 1981 р. По-друге, Комітет може вести діалог лише з державами, які підписали МПГПП, Доповідач може вести діалог з усіма державами-членами ООН. По-третє, комітет здійснює періодичні перевірки, використовуючи свідчення, отримані лише від офіційних джерел. Доповідач може звертатися до будь-яких джерел, включаючи неурядовий сектор. По-четверте, Комітет наглядає за дотриманням свободи віросповідання на рівні з іншими правами людини, передбаченими Пактом. Доповідач має мандат вивчати порушення саме права на свободу віросповідання та принципу недискримінації на ґрунті релігії. По-п’яте, Комітет будує загальну систему правового аналізу та практики, а Доповідач надає рекомендації, які застосовуються в практиці Ради з прав людини – центрального органу ООН з питань прав людини [496, с. 446 – 448].
Доповідач є спеціальним механізмом ООН, покликаним захищати безпосередньо релігійні права. Спочатку посаду доповідача з питань нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи віросповідання [503, с. 695-697] було впроваджено резолюцією Комісії з прав людини 1986/20 у березні 1986 р. [281] з метою вивчення випадків та дій урядів по всьому світу, що не відповідають вимогам Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставах релігії або переконань 1981 р. та рекомендації заходів подолання виявлених порушень [322, с. 347-354]. Мандат Спеціального доповідача, який пов’язано з історією та змістом Декларації 1981 р., спочатку надавав йому право вивчати виключно випадки та дії держав, які не відповідали її положенням. Поступово Комісія з прав людини поширювала сферу мандату на інші правові норми, як-то: ст. 18 Загальної декларації прав людини та ст. 18 МПГПП й інші положення міжнародного права прав людини [374, с. 10]. У 2000 р. резолюцією Генеральної Асамблеї 55/97 [243] цій титул було замінено на Спеціального доповідача з свободи релігії чи переконання, що значно розширювало сферу його діяльності в порівнянні з початковим недискримінаційним підходом. Доповідач має бути незалежним та безстороннім у виконанні своїх функції, на нього поширюються привілеї та імунітети, зазначені в ст. VI секції 22 Конвенції ООН про привілеї та імунітети Організації Об’єднаних Націй 1946 р. [305].
Сучасні правові засади діяльності Доповідача вичерпно перелічено в §§ 15-20 його доповіді за 2005 р. Окрім ст. 18 Загальної декларації та МПГПП, а також Декларації 1981 р., Доповідач користується іншими положеннями та відповідними коментарями до них, конвенціями, деклараціями та резолюціями ратифікованими чи прийнятими державами чи компетентними органами ООН, які відносяться до свободи релігії та переконань. Відповідно до §§ 19-20 цієї доповіді, Доповідач також застосовує договори з прав людини, прийняті на регіональному рівні і які містять положення відносні до свободи релігії чи переконань. Доповідач бере до уваги відповідну практику міжнародних та регіональних механізмів захисту прав людини, звертає особливу увагу на рішення Комітету з прав людини по індивідуальним скаргам, поданим за Факультативним протоколом до МПГПП, а також на зауваження по періодичним звітам держав. Зауваження та коментарії інших органів, утворених відповідно до конвенцій ООН, також утворюють важливу базу для роботи Доповідача [279, с. 9 – 11].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Доповідач щорічно звітує перед Радою з прав людини та Генеральною Асамблеєю ООН. Його доповіді є найбільш авторитетним дослідженням реального стану свободи на віросповідання у світі [471, с. 7]. У щорічних доповідях Доповідач звітує про виконану роботу у відповідності до свого мандату, робить аналіз скарг та відповідей від урядів за поточний рік, характеризує результативність відряджень до країн, визначає міжнародні стандарти права на свободу віросповідання, зосереджує увагу на окремих порушеннях, надає висновки та рекомендації [374, с. 8]. Доповідач також має право зробити окреме дослідження стану будь-якого стандарту права на свободу віросповідання в світі та звітувати про це окремим докладом [406, §§ 76-77]. Можливість гнучкості в роботі, активного та практичного реагування на проблеми, індивідуальний підхід, тощо, роблять посаду Спеціального доповідача найбільш ефективним механізмом захисту права на свободу віросповідання в рамках ООН, особливо в порівнянні з традиційними комітетами, утвореними різними конвенціями з прав людини [341, с. 635 – 637].
2.2. Захист права на свободу віросповідання на європейському просторі
Після включення права на свободу думки, совісті та релігії до каталогу фундаментальних прав людини Загальної декларації прав людини 1948 р. право на свободу совісті та віросповідання потрапляє до чисельних багатосторонніх угод на регіональному рівні майже всіх континентів земної кулі, було також створено регіональні механізми її імплементації [100; 219; 252-253; 255]1. Міжнародно-правовий захист релігійних прав і свобод на європейському континенті для нас є найбільш актуальним. Європейський Союз, Рада Європи та ОБСЄ неодноразово підтверджували важливість захисту права на свободу віросповідання для побудови демократичної Європи.
У рамках Європейського Союзу ст. 6 (1 і 2) Консолідованих текстів Договору про Європейський Союз та Договору про заснування Європейського Співтовариства [296] зазначає, що Союз засновано на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод. Як загальні принципи права Співтовариства приймаються основні права людини, як їх гарантовано Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р. і як вони витікають із загальних конституційних традицій держав-членів [60, с. 528]. Ст. 10 Хартії фундаментальних прав 2000 р. визнала за кожним право на свободу думки, совісті та релігії. Відповідно до ст. 52 (3), права, зазначені в Хартії, відповідають правам, гарантованим Конвенцією 1950 р. і мають однакові з ними значення та обсяг [475]. Таким чином, обмеження, передбачені ст. 9 (2) Конвенції, застосовуються також до ст. 10 Хартії. Хартію фундаментальних прав було включено як Розділ ІІ Проекту угоди про прийняття Європейської Конституції, прийнятого в 2003 р. відповідно до ст. 7 (1) Проекту [327].
Парламентська Асамблея Ради Європи неодноразово визнавала важливість гарантування захисту права на свободу думки, совісті та релігії, релігійної толерантності та захисту осіб та спільнот від будь-яких форм релігійного переслідування у своїх рекомендаціях та резолюціях [441]. ПАРЄ переконливо рекомендує приведення національного законодавства країн-членів у відповідність до ст. 9 Конвенції, гарантувати релігійний плюралізм тощо [438]. Відокремлення церкви від держави визнається загальновизнаним принципом, який панує в демократичних країнах незалежно від національних відмінностей [443]. Релігія кожного, а також право не мати будь-якої релігії визнані суто особистою справою кожної людини [442]. ПАРЄ було прийнято цілу низку рекомендацій, які також торкаються питань про незаконну діяльність сект [439], новітні релігійні течії [437], свободи висловлення поглядів по відношенню до інших релігій чи переконань [444; 456], права на відмову від військового обов’язку з приводу релігії чи переконань [445] тощо. Незважаючи не те, що резолюції та рекомендації ПАРЄ або Комітету міністрів не є юридично обов’язковими, вони є авторитетним тлумачення ст. 9 Конвенції, якими не можуть нехтувати ні національні уряди, ні Стразбургзькі органи [498, с. 545].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У деяких випадках Комісія виправдувала застосування однієї з умов обмеження свободи віросповідання, передбачених у ст. 9 (2), для втручання у forum internum. У справі Х. проти Нідерландів позивач, після засудження за водіння транспортного засобу без страховки, стверджував, що, відповідно до його релігійних переконань, тільки Бог вирішує долю та наслідки можливого лиха, що не дозволяє впливати на них страховкою [513]. Комісія застосувала обмеження “для захисту прав і свобод інших осіб” ст. 9 (2), навіть коли було очевидно, що позивач не “сповідував” свої переконання керуючи засобом, бо керування не становить “сповідання”.
У справі Дахлаб проти Швейцарії Європейський суд виправдав втручання у forum internum вчительки-мусульманки захистом прав ст. 9 (1) її учнів, коли підтвердив заборону вчителям носити мусульманське головне вбрання. Суд зазначив, що носіння такого вбрання може констатувати певне навіювання мусульманської релігії дітям; його трудно улагодити з принципами толерантності, поваги до інших, рівності та недискримінації, яким всі вчителя мають навчати своїх учнів в демократичному суспільстві [312].
Єврокомісія також виправдовувала втручання у forum internum у разі наявності можливості альтернативної поведінки. У справі Є. та Дж. Р. проти Австрії Комісія зазначила, що вимога сплачувати церковні податки не суперечить сама по собі свободі релігії в разі, якщо державне законодавство дозволяє членам добровільно залишати відповідну державну церкву [331]. У справі Х. проти Данії про працевлаштування в державній церкві Комісія визначила, що в системі державної церкви її службовців працевлаштовують задля виконання та навчання певної релігії. Їх індивідуальна свобода думки, совісті чи релігії здійснюється в момент, коли вони приймають або відмовляються від працевлаштування, а їхнє право залишити церкву гарантує їх свободу релігії в разі, якщо вони не погоджуються з її вченням [510].
У справах, які стосувалися військовослужбовців, підґрунтям для рішень Комісії та Суду було визнання, що до тих, хто вирішив мати військову кар’єру, можуть застосовуватися певні обмеження, яких не можна застосовувати до цивільних осіб. У справі Калак проти Туреччини Суд зазначив, що держави мають право приймати дисциплінарні правила для своїх армій, які можуть забороняти ту чи іншу поведінку військових [386, § 28].
У справах щодо працевлаштування цивільних осіб (не військовослужбовців чи священників), Суд та Комісія спиралися на наявність умов та обов’язків за контрактом [498, c. 553]. У справі Х. проти Об’єднаного Королівства Комісія вирішила, що вчитель-мусульманин не мав права бути відсутнім на роботі вдень по п’ятницям для відвідування мечеті, бо він погодився на умови контракту, який, зокрема, вимагав повну зайнятість; він також не згадав ні чого про свої релігійні потреби під час підписання контракту. Здебільшого, він також мав можливість перевестися на погодинну роботу [517].
За певних обставин, анти-дискримінаційні гарантії можуть стати ефективним засобом захисту права на свободу думки, совісті та релігії, навіть без звернення до ст. 9 (1) [471, с. 182 – 202]. За позовом Х. проти Німеччини Комісія зазначила, що ст. 14 не спрямована проти дискримінації взагалі, але тільки проти дискримінації по відношенню до прав і свобод, гарантованих Конвенцією [511]. Суд повторює в своїх рішеннях принцип, що ст. 14 не має незалежного існування, але відіграє важливу роль шляхом доповнення інших норм Конвенції чи Протоколів. Коли визнається порушення окремої статті, Суду не треба розглядати справу за ст. 14. Проте підхід Суду буде іншим, якщо очевидна нерівність у ставленні до користування правом під розглядом є фундаментальним аспектом справи [276, § 100].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Розглядаючи справу за позовом пацифістки Пат Арроусміт, яку було засуджено за розповсюдження серед солдатів в Північній Ірландії листівок, що містили інформацію про законні шляхи ухилення від військового обов’язку, Комісія визнала, що пацифізм є переконанням, яке підлягає захисту за ст. 9, а позивач мав довести, що розповсюдження листівок було сповіданням цих переконань як виконання пацифістського вчення. Комісія зазначила, що термін виконання в ст. 9 (1) не застосовується до кожної дії, мотивованою релігією чи переконаннями1. Якщо дії особи прямо не виражають її переконань, вони не підлягають захисту за ст. 9 (1), навіть якщо на них певним чином вплинули ці переконання. Комісія вирішила, що розповсюдження листівок не становило виконання пацифістських переконань, бо листівки не містили інформації про пацифізм, та їх могли розповсюджувати особи з будь-якими переконаннями. Для досягнення критерію виконання, між переконанням та діями повинен бути прямий зв'язок. Такий тест вимагає від позивачів довести, що їх релігія чи переконання вимагають від них діяти відповідним чином [338, с. 115, 120; 471, с. 204 – 207].
Тест “Арроусміт” було застосовано в чисельних справах. Наприклад, в справі Хан проти Об’єднаного Королівства, Комісія не підтримала позов 21-річного юнака, який одружився з 14-річною дівчинкою відповідно до ісламського обряду і якого було засуджено до дев’яти місяців ув’язнення за порушення шлюбного законодавства Великобританії. Комісія не задовольнила його позов про порушення його права на свободу віросповідання, бо іслам тільки дозволяв шлюб у ранньому віці, але не вимагав його [388]. У справі Х. проти Австрії Суд визнав, що рішення уряду Австрії заборонити секті Мунітсів засновувати юридичну асоціацію не було втручанням в їх релігійну свободу, бо для виконання їх переконань не було необхідним її засновувати [508]. За справою Х. проти Об’єднаного Королівства заборона в’язню-буддисту надсилати з тюрми листи зі статтями до буддиського журналу також не порушувала його права на свободу віросповідання, бо надсилання листів не було необхідним для її виконання [514].
Європейська практика встановлення зв’язку між релігією чи переконаннями та їх сповіданням свідчить про те, що формула тесту “Арроусміт”, навіть якщо вона торкається лише сповідання у формі виконання, також має вплив на обмеження інших форм сповідання, а само богослужіння та дотримання, а Комісія застосовувала його досить механічно, не зосереджуючись на інших деталях справи. Доведення зв’язку між релігією та її виконанням покладає додатковий тягар доказів на позивача, якого не вимагається на універсальному рівні [471, с. 219-220, 290], що заслуговує на відповідну критику з боку дослідників [342, с. 313-314].
Право на реєстрацію. Європейський суд вказував, що відмова з боку державних органів надати статусу юридичної особи групі віруючих дорівнюється втручанню в право на свободу віросповідання за ст. 9. Це право містить в собі очікування, що їх громаді буде дозволено функціонувати мирно без довільного втручання з боку держави. Такого рішення Суд дійшов у численних справах, зокрема, у справі Свято-Михайлівській парафії проти України [469, § 121, 123; 413, § 105]. Суд вказує, що можливість заснувати юридичну особу для колективних дій в сфері спільних інтересів є одним з найважливіших аспектів свободи об’єднання, без якого це право втратило б будь-яке значення [477, § 71]. Суд також зазначав, що якби організаційне життя громади не було захищено ст. 9, всі інші аспекти індивідуальної свободи віросповідання були б уразливими. Саме тому, ненадання реєстрації релігійній громаді порушує також ст. 11 Конвенції [363, § 62].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Легітимна мета: захист прав і свобод інших осіб. При визначенні легітимності застосування обмеження свободи віросповідання з метою захисту прав і свобод інших важливо чітко визначити права, які конфліктують, а також контекст, в якому вони вступили в конфлікт [342, c. 328-329]. У справі Коккінакіса Суд зазначив, що в суспільстві, де співіснують різні релігії, можуть бути впроваджені певні обмеження свободи віросповідання задля узгодження інтересів цих груп [391, § 33]. Суд вирішив справу Отто-Премінгер-Інститут проти Австрії переважно на основі ст. 10 (2) та визнав право громадян не бути ображеними в їх релігійних відчуттях публічним вираженням поглядів іншими особами. Таким чином захист релігійних прав інших може бути легітимною метою обмеження прав інших осіб [423, § 48]. Проте інші права, зазначені в Конвенції, також служать метою легітимного обмеження релігійних прав. У справі Дахлаб проти Швейцарії Суд підтримав заборону носити ісламське жіноче головне вбрання в державних школах задля захисту прав і свобод інших [312]. З приводу того, що релігія та переконання впливають на чисельні аспекти життя та поведінки особи, а право сповідувати релігію чи переконання може вступати в потенційні конфлікти з іншими правами, Суд та Комісія надали державам широке право втручатися в сповідання релігії чи переконань задля захисту прав і свобод інших [338, c. 159].
Відступи за ст. 15 Конвенції. На відміну від універсальних міжнародних стандартів, права ст. 9 Конвенції не підлягають особливому захисту: під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, Сторони можуть вжити заходів, що відступають від їх зобов’язань за Конвенцією. Ст. 9 не входе до переліку прав, від яких такі відступи не дозволяються. Таким чином, ст. 15 поширюється на всю ст. 9 та дозволяє відступ не тільки від свободи віросповідання, але й від свободи мати чи змінювати свої релігію чи переконання. Це утворює колізію між універсальними та регіональними міжнародно-правовими стандартами. Відповідно до ст. 4 (2) МПГПП, відступи забороняються навіть від свободи сповідувати релігію чи переконання. Але ст. 15 (1) разом зі ст. 60 Конвенції передбачає, що заходи, що відступають від зобов’язань Сторони за Конвенцією, не можуть суперечити її іншим міжнародно-правовим зобов’язанням. Таким чином, при вирішенні колізії, члени Ради Європи, які є сторонами МПГПП, не можуть відступати від свободи релігії чи переконань навіть за умов надзвичайної ситуації. Інші члени Ради Європи можуть застосовувати ст. 15 до всієї ст. 9 Конвенції.