Перспективи диверсифікації джерел енергоносіїв в Україну в контексті російсько-української газової кризи в січні 2009 року
| Вид материала | Документы |
- Г. В. Шелест Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року слід розглядати у контексті, 455.78kb.
- Тов «Нафтогазбудінформатика» Стислий переказ роботи, 234.68kb.
- Концепція Державної цільової науково-технічної програми розвитку та використання відновлюваних, 80.1kb.
- Динаміка винахідництва у контексті фінансово-економічної кризи, 106kb.
- Півтораку Роману Євстахійовичу. Матеріали приймаються протягом року. Розгляд у січні, 52.28kb.
- "Проблеми та перспективи формування інноваційної парадигми економіки України в контексті, 32.23kb.
- Підсумки роботи сільського господарства у січні-травні 2011 року, 77.75kb.
- Про роботу автомобільного транспорту Тисменицького району у січні–квітні 2011 року, 5.31kb.
- Макроекономічні умови розвитку банківської системи України у січні 2008 року, 76.53kb.
- Соціально-економічне становище країн співдружності незалежних держав (снд) у січні–травні, 453.1kb.
Перспективи диверсифікації джерел енергоносіїв в Україну
в контексті російсько-української газової кризи в січні 2009 року.
аналітичний матеріал
Анотація
Гострий дефіцит природних енергетичних ресурсів в Україні ставить проблему диверсифікації енергоносіїв в ряду найбільш пріоритетних і життєво важливих для нашої держави. Згідно з загальноприйнятими світовими стандартами енергетичної безпеки, постачання енергоносіїв з одного джерела не повинно перевищувати для країни 25%. Лише за такої умови держава може розвиватися енергетично незалежна. У вирішенні проблеми диверсифікації постачання енергоносіїв велике значення має досвід країн Західної Європи, до переважної більшості яких енергоносії надходять із 5-8 джерел. США отримують енергоносії з 60 країн світу.
Україна отримує основні об’єми енергоносіїв (газ, нафта, ядерне паливо) або з одного джерела – Росії, або з центральноазійських країн існуючою системою нафтогазопроводів через територію Росії. В цих умовах залежність енергетичного сектору і економіки України в цілому від імпортних поставок енергоносіїв є критичною.
Протягом усіх років незалежності енергетична безпека України залишається вразливою і негарантованою, оскільки наша держава енергетично залежна від Росії: на 90% по нафті та на 60% по газу. Остання „газова криза” (січень 2009 р.) у відносинах з Росією ще раз продемонструвала, що для України завдання диверсифікації постачання енергоносіїв було і залишається першочерговим. Об’єктивно диверсифікація допоможе Україні розв’язати проблему уникнення монополії Росії і внаслідок цього створити умови для конкуренції й оптимізації ціни на енергоносії, а також сприятиме інтеграції української економіки в економіку європейських країн.
Найбільш перспективними нафтогазовими проектами диверсифікації постачання енергоносіїв в Україну у співпраці з Європейським Союзом мають стати нафтопровід «Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ», газопровід GUEU («Білий потік»), газопровід Nabucco та Трансарабський газопровід, а також програма поставок в Україну скрапленого (зрідженого) природного газу (СПГ). Надзвичайно важливою для України є також проблема диверсифікації постачання ядерного палива.
Особливого значення в планах реалізації політики диверсифікації джерел і маршрутів постачання енергоносіїв має посідати співпраця з країнами-постачальниками енергоресурсів - Азербайджаном, Казахстаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Іраном та деякими арабськими країнами, зокрема Алжиром, Лівією, Єгиптом та арабськими країнами Перської затоки.
І. Загальна характеристика проблеми.
Диверсифікація джерел постачання нафти зумовлена необхідністю підвищення енергетичної та економічної безпеки країни шляхом розширення кола незалежних постачальників енергоносіїв в Україну. Як свідчить досвід розвинутих країн світу, дотримання принципу диверсифікації джерел є основоположним чинником енергетичної безпеки та економічної незалежності країн-імпортерів. Згідно із загальноприйнятими у світі стандартами, постачання енергоносіїв є надійними, якщо вони здійснюються щонайменше з трьох джерел задля упередження суттєвих негативних наслідків: монопольне підвищення цін на енергоносії або введення обмежень на їх поставки у випадку погіршення міждержавних відносин з державою-експортером; критична залежність від держави-експортера, що ускладнює розвиток рівноправних двосторонніх відносин; зменшення обсягів поставок енергоносіїв внаслідок падіння їх видобутку; тривалі перебої у постачанні енергоносіїв у випадку великих аварій на магістральних нафтогазопроводах внаслідок форс-мажорних обставин.
Оскільки, частка імпорту енергоносіїв в наступні 10-15 років залишатиметься в нашій країні на високому рівні, послідовна і ефективна державна політика в сфері диверсифікації постачання енергоносіїв має бути одним з першочергових завдань України з метою посилення надійності поставок енергоносіїв; отримання енергоносіїв за більш низькими цінами за рахунок конкуренції між постачальниками; підвищення рівня енергетичної безпеки України.
Енергетичний сектор залишається сьогодні для України стратегічним пріоритетом розвитку. За роки незалежності в Україні на президентському і урядовому рівнях було ухвалено чимало документів у сфері енергетичної безпеки. Проте, ефективність реалізації цих документів залишається невисокою. Основна причина такого становища полягає в тому, що до цього часу енергетична безпека України розглядалась окремо від широкого європейського контексту, в той час, як енергетична політика України, зокрема у сфері диверсифікації джерел енергоносіїв, має реалізуватися в співпраці нашої держави з Європейським Союзом.
Наукові дослідження і концепції, матеріали багатьох круглих столів і конференцій з енергетичної проблематики залишаються на рівні абстрактних декларацій і мало впливають на реальний стан справ в енергетичній сфері України, оскільки механізми впровадження пропозицій наукових центрів, на наш погляд, діють недостатньо ефективно. В результаті ми маємо ситуацію, коли енергетична безпека України все ще залишається на низькому рівні, що становить основну загрозу національній безпеці в цілому.
Проблема енергетичної безпеки в значній мірі визначатиме політичну і економічну ситуацію в Європі впродовж найближчих десятиліть. Все більш чітко виявляється інтернаціональний характер цієї проблеми. Сьогодні жодна країна світу, якою б могутньої вона не була, не в змозі вирішувати самостійно проблеми своєї енергетичної безпеки. Енергетична безпека України може бути забезпечена лише шляхом проведення цілеспрямованої і послідовної політики на двох рівнях - шляхом консолідації і взаємодії пострадянських держав, передусім Казахстану, Туркменістану, Азербайджану, Грузії, України, Білорусії та країн Балтії, а також в рамках системи енергетичної безпеки Європейського Союзу, яка на даний час перебуває в стадії формування.
Для України стратегічно важливим у контексті забезпечення достатнього рівня національної безпеки та окремих її складових – економічної та енергетичної, є питання зменшення монопольної залежності у постачанні енергоресурсів ззовні, перш за все з Росії. Незважаючи на те, що значний обсяг газу за походженням є центральноазійським, проте маршрут його доставки пролягає через територію РФ, що ставить нашу державу у залежність від енергетичної політики Кремля. Для України проблема забезпечення необхідними обсягами газу, окрім суто економічної, є також і соціальною, оскільки безпосередньо впливає на населення та житлово-комунальне господарство. Саме у газовій сфері може виникнути найбільше напруження, що вимагає вжиття заходів, а саме диверсифікації джерел і маршрутів постачання газу, з метою попередження можливої енергетичної кризи.
Проблема полягає у тому, що Україна отримує основні об’єми енергоносіїв або з одного джерела – Росії, або з інших країн існуючою системою нафтогазопроводів через територію Росії. В цих умовах залежність енергетичного сектору і економіки України в цілому від імпортних поставок енергоносіїв є критичною, тому енергетична безпека, а відтак і економічна є надто вразливою.
Українсько-російський газовий конфлікт.
Чергова «газова війна», яку на початку 2009 р. інспірував «Газпром» за підтримки Кремля значною мірою вплинула на енергетичну політику України взагалі і перспективи диверсифікації енергоносіїв зокрема. Значною мірою газовий конфлікт був спричинений корупційно-економічними та корупційно-політичними чинниками: непрозорістю у газових оборудках; боротьбою газових груп в Україні та Росії за „доступ до труби” з метою отримання надприбутків; спробами переділити тіньові прибутки від експерту російського газу в Європу і створити нові корупційні схеми за участі нових українських політиків; бажанням російських та українських політико-економічних кланів (РосУкрЕнерго, Д. Фірташ, Медведчук-Бакай та інші) заробити за державний рахунок через створення посередників.
Політичні чинники конфлікту. Основним політичним завданням інспірованої Кремлем газового конфлікту між Москвою і Києвом було завдання продемонструвати транзитну неспроможність України, значно зашкодити репутації України як надійного транзитного, геоекономічного і геополітичного партнера Європейського Союзу. Значну роль у розгортанні газової кризи відіграло прагнення Кремля посилити політичний вплив Р Ф на країни пострадянського простору, насамперед на Україну, яка намагається проводити незалежну зовнішню політику.
В перебігу газового конфлікту Росія намагалась позиціонувати себе як впливового геополітичного гравця з метою зберегти Україну у сфері свого політичного впливу. Шляхом шантажу та обіцянок зберегти „особливі умови” формування ціни на газ Кремль прагнув залишити Україну у сфері своїх геополітичних інтересів, змусивши відмовитися від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Розв’язуючи газовий конфлікт Москва також намагалась заблокувати реалізацію положення Хартії про стратегічне партнерство між Україною і США щодо модернізації ГТС.
Певну роль в роздмухуванні конфлікту мало негативне ставлення російського керівництва до Президента В. Ющенка, зокрема через його позицію стосовно російсько-грузинського конфлікту.
В результаті конфлікту певною мірою Кремлю вдалося ускладнити відносини між Україною і ЄС, який недостатньо підтримав Україну, проявивши недалекоглядний європейський егоїзм, відсутність єдиної скоординованої політики, коли тимчасові інтереси переважали над стратегічними. Певною мірою така стримана позиція європейських країн до України як до жертви російської експансії можна пояснити тим, що кожна з них обстоювала у першу чергу свої власні інтереси.
Економічні чинники конфлікту. Серед економічних чинників тиску Росії на Україну в газовому конфлікті можна також назвати наступні: намагання «Газпрому» поліпшити своє фінансове становище, а також компенсувати збитки за закуплений за високими цінами середньоазійський газ за рахунок продажу газу Україні по надвисоким цінам; намагання послабити конкурентноздатність української промисловості через завищені ціни на газ; прагнення Кремля отримати контроль над українською ГТС та ПСГ; створення умов для банкрутства «Нафтогазу» з метою отримати частину його майна і активів; зберегти непрозорого посередника РосУкрЕнерго при поставках центральноазійського газу через Україну та ЄС.
Енергетична стратегія Росії полягає в тому, щоб, зменшуючи роль транзитних країн і встановлюючи прямі стосунки з європейськими постачальниками, послабити можливості формування загальноєвропейської енергетичної політики. Штучно створюючи проблеми з забезпеченням газу в Європу, Росія намагалася загальмувати падіння цін на нафту, виходячи з того, що в умовах зменшення подачі газу до європейських країн, вони будуть змушені більше використовувати нафтопродукти, що могло б призвести до збільшення попиту на нафту і відповідно до зростання ціни на неї. Друга мета – підштовхнути Європейський союз до фінансування будівництва обхідних газопроводів, насамперед Nord stream (Північний потік) і South stream (Південний потік). Перекриваючи газ, Росія у такий спосіб примушує Європейський союз брати участь у спорудженні обхідних газопроводів, щоб уникнути залежності від українського транзиту. Крім того, у разі реалізації цих проектів, Москва сподівається, що Україна матиме менше можливостей для участі у формуванні нової архітектури енергетичної безпеки і солідарності в Європі.