Geum.ru

Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти

Вид материалаДокументы

Содержание


4.5. Проблеми теорії та практики правового регулювання в інформаційному суспільстві
Подобный материал:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   26

4.5. Проблеми теорії та практики правового регулювання в інформаційному суспільстві


Перехід людської цивілізації до етапу інформаційного суспільства (IС) потребує переосмислення, а у відповідних випадках і перегляду механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами й організаціями IС. Для ілюстрації такої необхідності достатньо звернутися до досвіду функціонування і розвитку глобальної інформаційно-телекомунікаційної мережі Internet. Звичайно, проблема регулювання всього різноманіття суспільних відносин під час переходу до IС не обмежується тільки тими питаннями, що виникають і будуть виникати між користувачами Internet. Але саме такі, цілком реальні питання “мережного регулювання”, що все загострюються, найбільше наочно, найбільше “рельєфно” демонструють, наскільки далеко може зайти перегляд непорушних, як вважається нині, “постулатів” правової теорії та практики, і наскільки незвичними можуть здаватися в майбутньому відповіді на питання, які перед нами ставить реальне життя в реальному суспільстві, що все більш одержує характеристики IС.

В історії людства за виникненням і переходом на певний рівень розвитку будь-якої нової сфери діяльності завжди наступав слідом і процес вироблення (узгодження, прийняття) правил поведінки, що характерні саме для такої сфери діяльності. Ці правила не обов'язково носили юридичний характер (тобто забезпечувалися державним примусом) або, принаймні, не одержували його з самого початку. Правовому регулюванню найчастіше передували звичаї, традиції ділового обороту, норми морального характеру, корпоративні правила. Технології, що забезпечують рух до інформаційного суспільства, підтвердили, що такими регулюючими нормами можуть бути і правила організаційно-технічного характеру (технічні протоколи передачі даних і всякого роду процедури, що узгоджені і застосовувані організаціями, які працюють у відповідних галузях). Такі правила технічного характеру застосовуються не тільки разом із відповідними юридичними нормами, але дуже часто (у відсутності розробленої нормативної бази) — і замість них. При цьому в розглянутій нами мережі Internet застосування організаційно-технічних норм характеризується надзвичайно високим, майже абсолютним рівнем ефективності.

Справді, виконання юридичних норм обумовлено численними чинниками, в тому числі суб'єктивного характеру. Наприклад, дотримання юридичної заборони забезпечується, серед інших засобів, можливістю кримінального (або іншого) переслідування та покарання. Практика свідчить про те, як часто такі заборони обминаються або прямо порушуються, незважаючи на можливі санкції. У випадку ж неналежного дотримання організаційно-технічних норм стає неможливим досягнення тієї мети, заради якої такі норми були розроблені. Надання послуг зв'язку без відповідної ліцензії (в порушення закону) само по собі може і не спричинити несприятливих наслідків (до першого візиту представника контролюючих інстанцій), але використання неналежних приладів або програмного забезпечення у разі спроби зв'язатися з вузлом Internet-провайдера робить бажане з'єднання неможливим, незалежно від наявності або відсутності на цей рахунок будь-яких законодавчих актів.

Цей приклад підтверджує, що юридичні методи регулювання не завжди є не тільки єдино можливими, але й навіть більш ефективними, оптимальними для застосування. Проте, у великій кількості випадків відсутність розроблених ефективних норм юридичного характеру може мати негативний, гальмуючий ефект, у тому числі і під час розгляду тих або інших аспектів технологічного процесу. Що стосується питань розвитку інформаційного суспільства, то однією з таких проблем, що неможливо розв'язати без старанно розробленої юридичної бази, є, зокрема, проблема майнових і виключних прав. Відповідно до ст. 4 Закону України від 23 грудня 1993 р. “Про авторське право та суміжні права” “Виключне право — право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на це відповідного дозволу (ліцензії), за винятком випадків, установлених цим Законом”[150]. Чи є інформація об'єктом права власності? Чи може вона бути об'єктом протиправних посягань, а отже, хто і як повинен здійснювати її охорону? Ким і на яких умовах повинен установлюватися режим її створення, поширення, копіювання, захисту? Чи може інформація розглядатися як об'єкт права поза залежністю від матеріального носія, що її містить? Чи можна розглядати інформацію як товар?

Проведений нами аналіз нормативно-правової бази України вже зараз дозволяє одержати відповіді на деякі з поставлених вище питань. Відповідно до ст. 38 Закону України “Про інформацію”: “Право власності на інформацію — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією. Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об`єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи”[11]. У цій же статті встановлюються умови, порядок і правила користування інформацією як власністю, якщо інформація створена кількома громадянами або юридичними особами, на кошти державного бюджету. Стаття 39 цього Закону дає ще одну відповідь: “Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством. Ціна і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами, за винятком випадків, передбачених Законом”[11]. У ст.ст. 40 і 41 цього Закону дано визначення інформаційної продукції та інформаційних послуг.

В розділі V “Охорона інформації. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію” цього ж Закону законодавчо закріплено право охорони інформації, неприпустимість зловживання правом на інформацію, відповідальність за порушення законодавства про інформацію, порядок оскарження протиправних дій, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Так, у ст. 45 цього Закону встановлено, що “… право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерела одержання інформації, за винятком випадків, передбачених Законом. Суб'єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його прав”. У ст.47 Закону передбачено, що “…порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України”[11].

Слід зазначити, що й у Законі України “Про науково-технічну інформацію” розглядаються аналогічні питання у сфері науково-технічної інформації. Так, у ст.ст.13, 14 науково-технічна інформація визначена як об'єкт товарних відносин, формування ринку науково-технічної інформації, у ст.19 — відповідальність за порушення законодавства України про науково-технічну інформацію [147].

Метою Закону України “Про захист інформації в автоматизованих системах” є “встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови дотримання права власності громадян України та юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановлених чинним законодавством обмежень на доступ до інформації”[148]. Зокрема, у ст.4 визначається право власності на інформацію під час її обробки як встановлене право “з урахуванням норм авторського права на підставі угоди між власником вхідної інформації і користувачем автоматизованої системи (АС). Якщо такої угоди немає, то така інформація належить користувачу АС, який здійснив цю обробку. Користувач АС може проводити обробку інформації лише за наявності згоди на те її власника або уповноваженої ним особи, якщо ця інформація не віднесена до категорії загальнодоступної” [148].

Що стосується питань авторського права і права власності, то йому приділяється увага, в першу чергу, в Цивільному кодексі Української РСР [193]. Так, відповідно до ст.86 “право власності — це врегульовані законом суспільні відносини стосовно володіння, користування і розпорядження цим майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України “Про власність”, цим Кодексом, іншими законодавчими актами” [193] (із змінами, що внесені Законом №3718-12 від 16 грудня 1993 р.). Стаття 472 цього кодексу стосується законодавства України про авторське право і суміжні права: “Законодавством України охороняються особисті (немайнові) та майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), та права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). Відносини, що складаються в зв'язку із створенням і використанням об'єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Законом України “Про авторське право і суміжні права” та іншими законодавчими актами України” [193] (в редакції Закону № 3942-12 від 4 лютого 1994 р.).

У ст. 10 Закону України “Про авторське право і суміжні права” закріплюється авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, в якому виражено твір: “Авторське право і право власності на матеріальний об'єкт, в якому виражено твір, не залежать одне від одного. Відчуження матеріального об'єкта, в якому виражено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки”. У ст.ст. 13 і 14 визначені особисті (немайнові) і майнові права автора; у ст.29 розглядаються договори на право використовування творів: “Використання твору допускається виключно на основі авторського договору з автором або іншою особою, що має авторське право, за винятком випадків, зазначених у ст. 15-19 цього Закону”[150]. У розділі V згаданого Закону, зокрема у ст.42 закріплено порядок захисту авторського права і суміжних прав: “Захист особистих і майнових прав осіб, які мають авторське право і суміжні права, може здійснюватися в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством” [150]. У зв'язку з цим доречно нагадати, що важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що закріплені у Конституції України, є судовий захист від протиправних посягань на його честь і гідність.

Вважається, що найбільш важливим сьогодні є створення діючих механізмів реалізації всіх цих законів, тобто не тільки одержання відповідей на запитання “що?”, “хто?”, але і “як?”, тобто як зробити перетворення цих законів у життя більш ефективним? Одержання відповідей на всі ці запитання (а це, безумовно, повинно стати предметом теоретико-правового дослідження) уже зараз допомогло б зняти невизначеність у багатьох практичних ситуаціях, зокрема, що зустрічаються під час роботи в Internet. Хто є “власником” Internet-сторінки? Хто і як повинен відповідати за її зміст і відновлення? Які обмеження повинні застосовуватися при копіюванні інформації, що отримана з мережі, наприклад, шляхом її запису до пам'яті свого комп'ютеру? Деякі питання, що виникають під час роботи в Internet, розглядалися раніше в підрозділі 2.3. На ці та багато інших питань неможливо відповісти на підставі тільки лише наявних у законодавстві правових інститутів і методів правового регулювання, що звичайно застосовуються.

Саме поняття права власності, що розроблено ще в епоху римського права, як правомочність “володіння, користування, розпорядження” все частіше стає малопридатним для опису процесів, що стосуються майнової сфери інформатизації суспільства. Класична формула “товар — гроші — товар” не може бути застосована для сфери обміну інформацією. Інформація, що передана будь-кому первинним власником, перестає залишатися у “власності” однієї особи, можливість її використання і подальше розповсюдження стають доступними в принципі кожному. Інформація, проте, може мати і комерційну цінність, тому може бути залучена в товарно-грошові відносини, але не як товар, “річ” у “традиційному” розумінні.

Сьогодні інформація вже “продається”, але під її “продажем” розуміється не “класичний” майновий договір купівлі-продажу, а надання будь-яких інформаційних послуг чи забезпечення доступу до певної бази даних або (самий простий приклад) продаж матеріального носія, що містить необхідну інформацію (дискета з текстовим файлом). В наявності існує розрив між формальною стороною угоди та її фактичним змістом, причому в умовах достатньо великої невизначеності в юридичному характері правовідносин.

Очевидно, вихід у визначенні правового режиму інформаційних відносин може полягати, серед іншого, у розробці цілком нових правових інститутів та механізмів, що повинні враховувати як попередній досвід розробки теоретичних правових понять, так і специфіку регульованої сфери, яка багато в чому не має аналогів у законодавчому закріпленні відповідних правовідносин. При цьому слід враховувати і той факт, що рівень розвиненості суспільних відносин в інформаційній сфері суттєво відрізняється в залежності від конкретної країни. По-різному регулюються подібні правові питання в рамках різноманітних національних правових систем. Однак й самі національні правові системи, які відносно залежні одна від одної, поки не можуть забезпечити ефективність регулятивного впливу на процеси в інформаційній сфері через високий ступінь “інтернаціоналізації” відповідних відносин. Дійсно, приклад мережі Internet показує, що процес інформаційної взаємодії через глобальні мережі є позанаціональним і “екстериторіальним” по своїй суті. Ніколи не існувало державних кордонів, наприклад, для обміну результатами наукової та художньої творчості (перешкоди, які штучно створювалися, на державному рівні давно продемонстрували свою безглуздість в епоху науково-технічної революції). Зараз доступ до засобів подібного глобального обміну можливий для кожного, незалежно від його національності та фізичного місцезнаходження.

Таким чином, уже в даний час події в мережному просторі відбуваються одночасно “всюди”. Інформацію неможливо “замкнути” у національних кордонах, а використання Internet-технологій дозволяє робити обмін інформацією в найкоротший час і незалежно від географічних кордонів та відстаней. Тому дуже багато норм і правил, що регламентують обмежувальний порядок використання тієї або іншої інформації (наприклад, що захищають конфіденціальні відомості або охороняють авторські права), в умовах Internet просто втрачають сенс. Однак не тому, що вони перестають діяти або неможливо примусити їх до дотримання методами державного контролю, а тому, що витрати на такий контроль і таке примушення просто несумірні з масштабом тих цілей (цілком рядових, повсякденних — на рівні побутового сприйняття), що можуть бути досягнуті.

Так, деякі держави ввели окремі обмеження на порядок доступу і роботи в мережі. Багато інших держав хотіли б зробити щось подібне. Але те, що можливо в країнах із населенням в один-два мільйони або у країнах, де число залучених до мережі вузлів не перевищує (поки) декілька сотень, навряд чи може бути досягнуто в інших, більш “просунутих” в економічному й інформаційному відношенні державах. Отже, тотальний контроль за тим, що відбувається у мережі, хоча в принципі і можливий, але практично виключений у силу технологічних і фінансових обмежень. Безумовно, потрібний інший підхід, коли йдеться про інформаційну безпеку держави і про її суверенітет. У цьому випадку, як відомо, ціль виправдовує засоби.

Таким чином, правові механізми (що забезпечені державним примушенням) в умовах інформаційного суспільства перестають бути переважною формою регуляції соціальних процесів. До того ж цілком немає потреби, щоб правове регулювання “втручалося” би в ті сфери життя інформаційного суспільства, де його застосування було б малоефективним. Наприклад, дуже значні сегменти “мережного порядку” так чи інакше впорядковані, сформовані. Нами вже відзначалася визначальна роль, що належить у цьому організаційно-технічним нормам і правилам. Специфіка створення і застосування таких норм має великий дисциплінуючий, організуючий вплив, що постійно розширюється. “Мережне суспільство”, що постійно розширюється, виробило свої власні правила поведінки в мережі. Абсолютна більшість користувачів мережі додержується них, без будь-якого владного впливу з боку будь-яких державних структур. Очевидно, що норми і правила поведінки, які складаються в результаті саморегулювання “інформаційних суспільств”, можна критикувати або розхвалювати, уточнювати або узагальнювати, нарешті, можна додати їм юридичну силу (наприклад, як джерела правового звичаю під час розгляду суперечних ситуацій), але було б абсурдним намагатися на державному рівні “відміняти” або заміняти їх на інші, заздалегідь розроблені нормативні акти. Оскільки для правового регулювання однією з найважливіших характеристик є ефективність впливу на суспільні відносини, що регулюються, слід досить уважно й обачно оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичних механізмів управління.

Вважаємо за доцільнє зробити таке зауваження. На шляху формування та розвитку інформаційного суспільства формується й висока інформаційно-правова культура громадян. “Правова культура, — вважає відомий російський вчений-юрист С.С. Алексєєв, — це загальний стан законодавства, роботи судів, інших правоохоронних органів, правосвідомості всього населення країни, що відбиває рівень розвитку права і правосвідомості, їх місце в житті суспільства, засвоєння правових цінностей, їх реалізацію на практиці, здійснення вимог верховенства права”. Одним із показників правової культури є правова вихованість кожного громадянина, тобто “належний, вищий рівень правосвідомості, що виявляється не тільки в законослухняності, але й у правовій активності, в повному та ефективному використанні правових засобів у практичній діяльності, у прагненні в будь-якій справі затвердити правові початки як вищі цінності цивілізації” [152, с.95]. Він також підкреслює, що головне в правовій культурі — високе місце права в житті суспільства, здійснення його верховенства та відповідне цьому становище справ у всім “юридичнім господарстві” країни. Чим більше відповідають позитивні права природному праву, правовим цінностям та ідеалам, тим вище правова культура в суспільстві. Необхідно в поточний момент змінити самий кут зору на право: право не зводиться до актів, що виступають як знаряддя державної влади, “право — самостійний високозначущий феномен цивілізації та культури”. Правові механізми є конструктивними, тому що вони покликані оптимально регулювати суспільні відносини в умовах демократії — народовладдя, економічної свободи, свободи особи. Таким чином, “право покликане стати свого роду стрижнем подальшого розвитку суспільства” [152, с.66]. У зв'язку з цим, рухаючись до інформаційного суспільства (однією з характеристик якого є висока інформаційно-правова культура громадян), суспільство, його громадяни, держава повинні забезпечувати правовий “запас”, правовий потенціал суспільства, оскільки саме “право здатне бути носієм і гарантом природжених природних прав і свобод людини, дати гарантований простір вільному розвитку індивідуальності, розкріпаченню автономної особистості”, здатне “стримати” негативні сторони державної влади [152, с.66]. І на цьому, перехідному етапі, принцип права, на наш погляд, повинен домінувати. Сьогодні, на жаль, ще не сформувалася концепція правової інформатизації України як складової Національної програми інформатизації, тому надамо власне бачення вирішення цієї проблеми. Це питання буде освітлено надалі під час розгляду інформаційних процесів в ОВС України — правової інформатизації ОВС України як нерозривної частини загальної правової інформатизації України.

Вищезгадане, звичайно, не означає, що розвиток інформаційного суспільства “за визначенням” не потребує правового забезпечення характерних для нього суспільних відносин, або те, що таке регулювання буде засновано винятково на будь-яких, досі невідомих правових принципах. Ми вже відзначали, що різноманіття і різнорідність відносин між суб'єктами, що залучені у формування і розвиток інформаційного суспільства, диктує велику кількість підходів до створення тих або інших нормативних механізмів регулювання. Деякі правові інститути і методи повинні бути адаптовані до специфіки регульованих відносин. Деякі правові явища, дійсно, тільки позначаються (наприклад, однозначно просліджується такий напрямок розвитку правового регулювання відносин в інформаційній сфері, як прагнення до "глобалізації", інтернРціоналізації процесу створення відповідного нормативного регулювання). Але і традиційні правові інститути не втратять свого значення в упорядкуванні тих або інших процесів розвитку інформаційного суспільства. Інша справа, що застосовуватися вони будуть найчастіше до цілком нових видів правовідносин, і це, безумовно, буде супроводжуватися деякою затримкою в “освоєнні” відповідної юридичної техніки і конкретних механізмів правозастосування.

Наприклад, вже набула певних рис “загального лиха” проблема нав'язливого поширення небажаної інформації, без одержання на те згоди адресата — одержувача такої інформації (“електронного сміття”). Цілком можливе застосування (хоча б за аналогією) норм цивільного та адміністративного права, що спрямовані на охорону приватного життя та на покарання, скажімо, хуліганських вчинків. Юридичних перешкод до цього поки що немає, але наскільки ж може бути складним процес психологічної перебудови співробітників правоохоронних органів! Проте, як показує практика розгляду в американських судах справ про захист товарних знаків на доменні імена, після першого ж розгляду суперечки і створеного прецеденту справи з специфічних проблем, що пов'язані з інформаційними відносинами, із “екзотичних” відразу ж стають для судів повсякденними, і до того ж, не самими складними для вирішення.

Наведені приклади підтверджують, наскільки актуальною є ретельна проробка юридичних аспектів суспільних інформаційних відносин і наскільки глибоко “інформаційна революція” спроможна вплинути на розвиток правових механізмів регулювання таких відносин. В такій ситуації, як уже відзначалося раніше, державі на етапі входження до інформаційного суспільства необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, постаратися скоординувати дії різноманітних суб'єктів суспільства, що зацікавлені у його розвитку.

Обговорення проблеми правового мережного регулювання ще раз підтверджує те, що сьогодні перед Україною цілком конкретно постає проблема реального включення національних інформаційних та телекомунікаційних мереж до глобальної телекомунікаційної мережі Internet. Суть проблеми полягає в необхідності дотримання інтересів України у разі міжнародного інформаційного обміну та забезпечення захисту прав і свобод українських громадян. Очевидно, що цілком необхідна активна участь України в проектах розвитку світових інформаційних мереж (про це вже йшлося в підрозділі 3.5), поступове входження України до міжнародних мереж відповідно до дійсних потреб та економічних і технологічних можливостей, забезпечення необхідного рівня інформаційного захисту під час підключення до міжнародних мереж. Для реалізації розглянутих положень, на нашу думку, слід впровадити такі заходи:
  • організувати моніторинг і прогнозування потреб у різноманітних видах інформаційного обміну через міжнародні мережі;
  • розробити національні стандарти інформаційного обміну і захисту інформації, які співпадають з міжнародними;
  • організувати систему комплексної підготовки масових користувачів до роботи у світових інформаційних мережах, що охоплює навчання користувачів, підвищення кваліфікації фахівців із телекомунікацій, рекламну діяльність, поширення інформації про світові мережі і т.ін.;
  • розробити національне законодавство, яке б встановлювало статус інформації, яка передається по світових відкритих мережах, процедури контролю за дотриманням цього статусу, а також права, що регламентують обов’язки і відповідальність користувачів;
  • брати участь у розробці міжнародного нормативно-правового забезпечення функціонування міжнародних відкритих мереж;
  • створити систему забезпечення інформаційного захисту (безпеки).

Ефективне функціонування інформаційного простору тісно пов'язано з державною політикою забезпечення інформаційної безпеки. Держава повинна мати гнучку, мобільну та ефективну систему інформаційної безпеки, яка спроможна швидко реагувати на загрози, що з'являються, та нові умови діяльності. Для цього, насамперед, необхідна організація постійного відстеження ситуації в сферах, де можуть виникнути загрози інформаційної безпеки, і перманентна перевірка можливостей існуючих систем забезпечення інформаційної безпеки щодо усунення реальних і потенційних загроз. Необхідно також узгодити нормативно-правову базу розвитку інформаційного простору, що розробЫюється, і забезпечення інформаційної безпеки, в першу чергу щодо інтегрування України в міжнародні телекомунікаційні мережі, створення технічних засобів забезпечення інформаційної безпеки, купівель закордонних програмно-технічних і телекомунікаційних засобів та їх використання в стратегічно важливих сферах.

Більш детально питання інформаційної безпеки та міжнародного інформаційного співробітництва розглянемо в розділі V.

Таким чином, розвиток і глобалізація відкритих комп'ютерних і телекомунікаційних мереж, швидке зростання світового ринку обчислювальної техніки, інформаційних технологій, продуктів та послуг, формування міжнародного інформаційного простору створюють передумови для руйнування традиційних механізмів забезпечення геополітичної цілісності держави, серйозно впливають на ряд елементів державності і національні правові системи. Поступово зростає значення міжнародно-правових механізмів, підвищується роль морального компоненту в регулюванні інформаційних відносин в суспільстві.

В першу чергу, у цьому контексті йдеться про права громадян, юридичних осіб і держави на вільне одержання, поширення і використання інформації, на одержання послуг зв'язку та інформатизації. Держава повинна виходити з принципу безумовної правової рівності всіх учасників процесу інформаційного впливу незалежно від їх політичного, соціального й економічного статусу, враховувати інформаційні права особистості, узгодження інтересів людини — суспільства — держави в новій державній інформаційній політиці, що спрямована на входження України в інформаційне суспільство.

Раніше відзначалося, що в останні роки правотворча діяльність щодо регулювання інформаційних відносин в Україні активізувалася. Дотепер прийнято багато нормативно-правових актів. Завдання створення ефективного законодавства в інформаційній сфері повинні, безумовно, кореспондуватися із загальними завданнями створення та розвитку українського законодавства в цілому. Відповідно до ст. 93 Конституції України “право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України, Національному банку України. Законопроекти, що визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються у Верховній Раді України позачергово”. Здійснення законотворення є по суті проголошенням державної інформаційної політики. Забезпечення сприятливих умов для роботи законодавців — реалізація цієї політики.

Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації повинен будувати свою законодавчу діяльність, виходячи з розуміння комплексного системного підходу до проблем створення ефективного інформаційного простору України та його розвитку. Тому всі законодавчі акти, що розроблюються, повинні заповнювати існуючі правові лакуни, погоджуючись на змістовному рівні між собою і з чинними законами щодо всього спектру напрямків діяльності згаданого вище Комітету: інформаційні права, ЗМІ, книговидання, зв'язок, інформатизація, інформаційний захист. Для Комітету за правило повинна бути робота в контакті з відповідними відомствами — Державним комітетом зв'язку та інформації, Державним комітетом інформаційної політики, телебачення та радіомовлення, Державним комітетом статистики, Міністерством освіти і науки, Державним комітетом стандартизації, метрології та сертифікації, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки, Міністерством економіки, Міністерством культури та мистецтва, Національною Академією наук України, а також із найвпливовішими ЗМI, видавництвами тощо. Чинне інформаційне законодавство регулює певну частину інформаційних відносин, що дозволяє розвиватися інформаційному простору України.

Однак сьогодні якісні і кількісні параметри розвитку інформаційного простору України в рамках СНД, європейського та міжнародного співтовариства потребують подальшого інтенсивного вдосконалювання та розвитку. У зв'язку з цим актуальними для вдосконалення і розвитку законодавчої бази є такі головні напрямки:
  • розробка статусу розвитку видів інформаційних ресурсів;
  • надання можливості доступу до інформації (з позиції забезпечення конституційних прав і свобод);
  • розвиток комунікаційних систем і мереж (з позицій досягнення інформаційного достатку в країні, входження у світові системи і мережі);
  • охорона особистої таємниці;
  • охорона комерційної таємниці;
  • охорона авторських і суміжних прав;
  • надання юридичного статусу підпису електронного документу, електронного контракту;
  • захист інформації, систем і мереж;
  • захист користувачів від хибної та образливої інформації;
  • підтримка вітчизняного виробника інформаційних засобів, продуктів і послуг;
  • запровадження відповідальності за правопорушення в комунікаційних системах і мережах, за піратське поширення інформаційних продуктів тощо.

Виходячи з цього, Комітет Верховної Ради України з свободи слова та інформації проводить роботу щодо прийняття відповідних законів: “Про національні інформаційні ресурси”, “Про інформаційний простір України”, “Про міжнародний інформаційний обмін”, “Про діяльність у сфері інформатизації”, “Про захист персональних даних”, “Про інформаційну діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування”, “Про супутникове і кабельне телебачення”, “Про єдиний реєстр фізичних осіб” і ін. При цьому варто нагадати, що послідовність розробки та прийняття законів повинна бути визначена в комплексній програмі розвитку інформаційного законодавства.

Слід також зауважити, що вирішення численних проблем сучасного етапу розвитку інформаційних відносин, які привертають увагу вітчизняних і зарубіжних законодавців, було б мало продуктивним в умовах відсутності більш-менш конкретного плану правової роботи над їх подоланням. Під час розробки такого плану можна відштовхуватися або від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного простору, або виходити з суті інформаційних відносин, випереджуючи таким чином появу нових проблем.

Необхідно об'єднати зусилля широкої громадськості, юристів-професіоналів, державних органів, ділового світу для вирішення винятково важливого в даний час для України завдання — ефективного функціонування її інформаційного простору. Державна інформаційна політика, яка повинна адекватно і динамічно відображати весь комплекс інтересів та пріоритетів суспільства в інформаційній сфері, що змінюються в процесі його життєдіяльності, — одна з основних складових управління сучасною державою, яка багато в чому визначає темпи і рівень його розвитку, а також право займати гідне місце у світовому співтоваристві.