Geum.ru

Міністерство внутрішніх справ україни національний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


Характеристика субєкта умисного вбивтсва
Психічні властивості особистості
14. Момент реалізації умислу має бути тільки після виникнення стану сильного душевного хвилювання, але до його завершення.
Причинами виникнення афекту
19. Виділення в статтях 116, 123 КК такої ознаки, як раптовість, є зайвим, оскільки ця ознака повністю охоплюється поняттям „фіз
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

РОЗДІЛ 4

ХАРАКТЕРИСТИКА СУБЄКТА УМИСНОГО ВБИВТСВА,

ТЯЖКОГО ТІЛЕСНОГО УШКОДЖЕННЯ,

ВЧИНЕНІ У СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ


Суб’єкт злочину в кримінальному законодавстві є одним із обов’язкових елементів складу злочину. Відсутність у діянні ознак суб’єкта злочину, встановлених кримінальним законом, свідчить про відсутність складу злочину. У кримінально-правовій літературі радянських і пострадянських часів одностайною є думка, що суб’єктом злочину є особа, що вчинила передбачене кримінальним законом суспільно-небезпечне діяння і яка підлягає кримінальній відповідальності. Згідно з ч.1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.

Кримінальний закон і теорія кримінального права розрізняють два види суб’єктів злочину – загальний і спеціальний. Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Дане визначення закріплене в ч. 2 ст. 18 КК. Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні стосунки (мати новонародженої дитини) та ін. [90, с.133]. Як загальний, так і спеціальний суб’єкт злочину характеризується наявністю певних обов’язкових ознак, а саме: а) суб’єкт злочину – фізична особа, б) осудна особа, в) особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Ознаки суб’єкта злочину є обов’язковими для характеристики суб’єкта будь-якого складу злочину [113, с. 6; 143, с. 8; 142, с. 29].

Закон про кримінальну відповідальність встановлює, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 116 КК, виступає загальний суб’єкт – фізична, осудна особа, яка досягла чотирнадцятирічного віку , а в разі вчинення злочину, передбаченого ст. 123 КК, – фізична осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Так, представники російської класичної школи, зокрема М.С. Таганцев, та його прихильники дотримувалися тієї позиції, що обмежена осудність займає проміжне положення між осудністю та неосудністю, а оскільки особа, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, може бути або осудною, або неосудною, то обмежена осудність як щось середнє відкидається [192, с. 70, 71; 20, с. 78].

У сучасній теорії кримінального права М.Й. Коржанський зазначає, що норма про обмежену осудність є недоцільною в разі відсутності підстав та необґрунтованості самого поняття [83, с. 35]. Заперечення обмеженої осудності можна знайти в роботі Р.І.Міхєєва. Так, Р.І. Михєєв зазначає, що на підставі псевдонаукових конструкцій „зменшеної”, „спеціальної”, „часткової”, „обмеженої” та іншої осудності дехто намагається фактично передати експертам вирішення питань про неосудність, вину і відповідальність. На практиці нерідко трапляються помилки в діагностуванні психічних захворювань, зокрема шизофренії (причому в той чи інший бік). Це означає, що ще не виключені факти прямого впливу експертів на прийняття судових рішень про визнання злочинців неосудними й навпаки [118, с. 5-18].

Однак сучасні дослідники, спираючись на новітні наукові рекомендації судових психіатрів, справедливо зазначають, що вказані проблеми відверто перебільшені. Так, А.В. Наумов, заперечуючи аргумент про відсутність чітких клінічних критеріїв, переконливо довів, що останнє пов’язане з помилковою уявою про обмежену осудність як проміжний стан між осудністю та неосудністю, у той самий час, коли має йтися про обмежену осудність як різновид осудності й про те, що її юридичний і медичний критерії сповна визначаються [128, с. 193, 194; 138, с. 103].

Прихильники теорії „обмеженої осудності” С.В. Бородін, В.Н. Кудрявцев, В.С. Трахтеров та ін. у своїх роботах відстоюють необхідність існування даного інституту в кримінальному праві, а також пропонують надати чіткі межі обмеженій осудності за обсягом та кількістю.

На наш погляд, концепція „обмеженої осудності” заслуговує особливої уваги в доктрині кримінального права, так само як і право на існування в КК. Для повної аргументованої відповіді щодо доцільності існування норми, яка регламентує „обмежену осудність”, необхідно визначити ступінь наукового освоєння проблематики психічних аномалій суб’єкта злочину, і це повинно стати предметом окремих наукових досліджень.

Дана концепція має розглядатися в сукупності декількох аспектів (кримінально-правового, кримінально-виконавчого, судово-психіатричного, судово-психологічного), а в свою чергу, дані аспекти мають бути побудовані з позиції юридичної практики.

Проаналізувавши позиції авторів, матеріали судової, медичної практики щодо питання про обмежену осудність, вважаємо, що дана осудність є різновидом осудності, а не проміжним станом між осудністю та неосудністю. Обмежено осудна особа неповністю віддає звіт своїм діям і не може ними повністю керувати під час вчинення злочину, бо має психічний розлад, який обмежує інтелектуально-вольові можливості суб’єкта.

При аналізі обмеженої осудності слід виходити як з медичного, так і юридичного критерію. Нижче ці критерії будуть в повному обсязі розглянуто стосовно злочинів, що вчинені винним у стані сильного душевного хвилювання.

Розглядаючи осудність як обов’язкову ознаку суб’єкта злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, ми мали висвітлити у своєму дослідженні основні теоретичні положення як осудності, так і обмеженої осудності. Це пояснюється двома позиціями, які зайняли криміналісти в теорії кримінального права з даного питання.

Прихильники однієї концепції вважають, що особа, яка вчиняє злочин у стані сильного душевного хвилювання, повинна бути осудною, прихильники другої зазначають, що особа, яка вчиняє злочини, які розглядаються, може перебувати лише в стані обмеженої осудності.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Встановлено, що 94,2% засуджених раніше судимості не мали, і лише 5,8% були раніше засуджені за інші злочини. Значна частина злочинів, що розглядаються (92,3%), були вчинені на ґрунті сімейно-побутових конфліктів (у сім’ї , між родичами, сусідами і т.п.). Ця обставина обумовлюється тим, що майже всі потерпіли були добре знайомі з винними (96,2%). З них 61,6% перебували з потерпілими у родинних стосунках (42,3% – члени сімей, близькі родичі); 15,4% були сусідами; 19,2% – товаришами, співробітниками і т. ін. Лише 7,7% засуджених не були знайомі до вчинення вказаних злочинів із потерпілими. Більшість опитуваних засуджених, які перебували з потерпілим у родинних стосунках (85,4%), пояснили, що приводами для виникнення афективного злочину були: насильство, систематичні образи, постійні конфліктні ситуації у сім’ї, які здебільшого знаходили своє вираження в зловживанні спиртними напоями, скрутне матеріальне становище, духовний дискомфорт тощо. Встановлено, що 52% засуджених вчинили злочини, що розглядаються, у стані алкогольного сп’яніння. Слід зазначити, що алкогольне сп’яніння виступає ланкою, що пов’язує ланцюги “афективна ситуація – фізіологічний афект”, бо алкоголь, з одного боку, дезорганізує сприйняття ситуації, порушує її оцінку, з другого, – сп’яніння знижує здатність контролювати негативні емоції. Це означає, що алкогольне сп’яніння не тільки сприяє виникненню афекту, але й полегшує його протікання у формі розриву [121, с. 67].

Однак головну роль у механізмі вчинення злочинів, які скоюються винним у стані сильного душевного хвилювання, все ж таки, на нашу думку, відіграє провокаційна поведінка потерпілого.

3. Певне значення у кримінологічній характеристиці даних злочинів мають індивідуально-психологічні особливості особистості злочинця, зокрема тип нервової діяльності, темперамент, інші психофізичні особливості, які відіграють роль умов, що полегшують виникнення афекту – цього важливого криміногенного фактора – і реалізацію кримінального акту [173, с. 115].

Дослідженням установлено, що в деяких випадках у осіб, які вчинили злочини в стані афекту, можна виділити такі індивідуально-психологічні особливості: високий рівень вимог (домагань), відсутність нахилу до самоаналізу, нездатність детально описувати свої внутрішні переживання, нахил до раціоналізму й поверхневих соціальних стосунків. В інших випадках особи, які вчинили зазначені злочини, схильні до пасивних форм реагування на події, заглиблені у свій внутрішній світ, відгороджені від оточуючих, інтровертовані. Якщо говорити про темперамент указаних осіб, то досить справедливо зазначає, В.І. Ткаченко, що за інших рівних умовах у холериків афект виникає частіше, аніж у флегматиків і меланхоліків [201, с.12]. Для представників із холеричним темпераментом характерна швидкість (іноді гарячкова швидкість) рухів, рвучкість, збудливість. Психічні процеси протікають у них швидко й інтенсивно. Перевага збудження над гальмуванням яскраво виявляється у спілкуванні з людьми, коли ці особи допускають різкість, запальність, дратівливість, емоційну нестриманість (що частіше за все не дає їм можливості об’єктивно оцінювати вчинки інших осіб) і на цьому ґрунті створюють конфліктні ситуації. Позитивні сторони осіб із цим темпераментом – енергійність, активність, пристрасність, ініціативність. Негативні прояви – загальна нестриманість, брутальність і різкість, запальність, схильність до афектів – частіше розвиваються в несприятливих умовах життя й діяльності.

4. Психічні властивості особистості. Психології відомо, що емоційний стан людини значною мірою визначається суб’єктивним сприйняттям явищ, які залежать від індивідуально-психологічних особливостей. Враховуючи цей факт, психологи прийшли до висновку, що в окремих випадках характерологічні особливості можуть істотно вплинути на психічний стан особи в період вчинення злочинних дій і в попередній період.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


ВИСНОВКИ


Проведений аналіз проблем кримінальної відповідальності за посягання на життя та здоров’я особи, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, дає підстави для таких висновків:

1. При визначенні об’єкту злочинів проти життя й здоров’я особи найбільш переконливою визнано теорію об’єкта злочину як суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом від суспільно небезпечних посягань. Виходячи з цього, зроблено висновок, що родовим об’єктом злочинів проти життя й здоров’я особи слід визнавати суспільні відносини, які, у свою чергу, забезпечують саме людині життя та здоров’я. Безпосереднім об’єктом злочинів проти життя, у тому числі передбаченого ст. 116 КК, є суспільні відносини, що забезпечують таке невід’ємне благо людині, як життя, а безпосереднім об’єктом злочинів проти здоров’я особи, у тому числі передбаченого ст. 123 КК, є суспільні відносини, що забезпечують невід’ємне благо людині – здоров’я.

2. Питання про визнання початкового моменту людського життя стосовно злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, є зайвим. У будь-якому випадку потерпілим від названих суспільно небезпечних посягань не може бути новонароджений, бо з боку останнього не може бути таких дій, як протизаконне насильство, тяжка образа, систематичне знущання.

3. Потерпілою особою від посягань на її життя й здоров’я, учинених у стані сильного душевного хвилювання, може бути лише особа, яка має рівень розумового розвитку, що дозволяє повною мірою усвідомлювати соціальну значущість і протиправність вчинюваного нею діяння.

4. Суспільно небезпечне діяння як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, виражається лише у формі дій, які мають фізичний характер.

5. Обстановка вчинення злочинів, скоєних у стані сильного душевного хвилювання, визначена як конкретні об’єктивно-предметні умови, що виявляються у віктимній поведінці потерпілого. Вона виявляється в його протиправних діях – у протизаконному насильстві, систематичному знущанні або тяжкій образі. Ці дії є підставою виникнення стану сильного душевного хвилювання, мають протиправний характер, а також повинні бути спрямовані проти винного чи інших осіб.

6. У юридичному значенні поняття „насильство” слід розглядати тільки як протизаконне. Указівка в нормах статей 116, 123 КК на „протизаконність” насильства є надмірною, тому що сам термін „насильство” вже містить у собі цю ознаку. Під насильством стосовно досліджуваних злочинів необхідно розуміти протизаконний вплив на людину, який здійснюється поза (або проти) її волі і який здатен заподіяти їй органічну, фізіологічну або психічну травму, а також обмежити свободу її волевиявлення або дій. Насильство виражається як у фізичному, так і в психічному впливі на людину.

7. Для визначення поняття тяжкої образи достатньо, щоб було встановлено приниження людської гідності й честі незалежно від форми його вираження. Форма вираження образи, тобто яким чином вона відбулася – письмово, усно, шляхом конклюдентних дій тощо, значення не має. Пропонується в диспозиціях статей 116, 123 КК відмовитися від категорії „тяжка образа” й замінити її терміном „образа”, під якою слід розуміти умисне приниження честі й гідності особи, виражене в будь-якій формі.

8. Пропонується в чинному кримінальному законодавстві передбачити в статтях 116, 123 КК відповідальність особи за вчинення умисного вбивства або тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, що виникло не лише внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, а й внаслідок аморального діяння, яке приводить винного до такого стану. Під аморальними повинні визнаватися будь-які діяння, що суперечать панівним у суспільстві нормам моралі. До аморальних дій можна віднести сексуальні домагання, обман, зрадництво, моральну неохайність тощо. Факт подружньої зради можна вважати тяжкою образою, але лише в тому разі, якщо остання супроводжується умисним приниженням честі й гідності винного, вираженим у будь-якій формі. В інших випадках подружню зраду слід розглядати як аморальні дії.

9. Під поняттям „систематичне знущання” (ст. 116 КК) розуміють вчинення певних дій (три і більше), що багаторазово супроводжуються умисним заподіянням потерпілому психічних або моральних страждань із приниженням людської гідності незалежно від форми їх здійснення. Пропонується передбачити в ст. 123 КК кримінальну відповідальність за заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло не лише внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи, а й унаслідок систематичного знущання з боку потерпілого.

10. Норми, що передбачають відповідальність за посягання на життя та здоров’я особи, які вчинені в стані сильного душевного хвилювання, потребують розширення тих обставин, які мають місце з боку потерпілого, а саме доцільно передбачити таку обставину у статтях 116, 123 КК, як “інші протиправні дії з боку потерпілого”. Під іншими протиправними діями слід розуміти діяння як ті, що передбачені статтями КК, але не підпадають під ознаки насильства, знущання й образи, так і не передбачені ними, але пов’язані з порушенням вимог норм інших галузей права.

11. Підстави виникнення стану сильного душевного хвилювання (насильство, образа, систематичне знущання, аморальні або інші протиправні дії з боку потерпілого) можуть бути спрямовані не тільки до винного або його близьких, а й до будь-яких інших осіб. При цьому дії винного мають кваліфікуватися за статтями, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, учинені в стані сильного душевного хвилювання.

12. За заподіяння умисного легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження або спричинення побоїв у стані сильного душевного хвилювання кримінальна відповідальність не настає.

13. Злочини, що розглядаються, характеризуються лише умисною формою вини. У тих випадках, коли посягання на життя та здоров’я особи вчинені в стані сильного душевного хвилювання, здійснюються через необережність, кримінальна відповідальність не настає. Особа, яка вчиняє злочини, передбачені статтями 116, 123 КК, усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, тобто розуміє як фактичні його ознаки, так і соціальний характер. Усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння здійснюється не в повному обсязі (не в повній мірі). Це пояснює тим, що винний при вчиненні злочину перебуває під владою афективного подразника, при якому послаблюється контроль за своєю поведінкою і здатність керувати своїми вчинками. Під час вчиненні злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, особа може передбачати як неминучість, так і можливість настання смерті або тяжкого тілесного ушкодження. При вчиненні злочинів, що розглядаються, з прямим умислом особа бажає настання смерті або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, а у разі вчинення даних злочинів із непрямим умислом не бажає, але свідомо припускає настання зазначених наслідків.

14. Момент реалізації умислу має бути тільки після виникнення стану сильного душевного хвилювання, але до його завершення.

15. Розрив у часі між неправомірними діями потерпілого й реалізацією умислу на вбивство або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень може мати місце в тих випадках, коли цей розрив був обумовлений явищем нагромадження негативних емоцій з боку винного, який перебуває в стані сильного душевного хвилювання.

16. Поняття „сильне душевне хвилювання” і „афект” не тотожні. Поняття „сильне душевне хвилювання” відбиває кількісну характеристику емоційної реакції й має оцінний характер. Афект же – це емоційний процес, що має свою специфіку й динаміку і є якісно відмінним від будь-якого душевного хвилювання, у тому числі й сильного. Ці поняття можна розглядати як загальне і часткове. До сильного душевного хвилювання відносять не тільки різного роду афекти, а й інші емоційні стани, які виникли в результаті провокуючих дій з боку потерпілого і які не досягають стану афекту. На підставі цього пропонується в нормах, передбачених цими статтями, термін „сильне душевне хвилювання” замінити терміном „фізіологічний афект”, який є широко відомим у психологічній науці й повністю відповідає кримінально-правовим потребам.

17. У випадку, коли винний перебуває в емоційному стані, який не належить до фізіологічного афекту, але охоплюється поняттям „сильне душевне хвилювання”, кримінальна відповідальність за вчинення розглядуваних посягань повинна наставати на загальних підставах, але з урахуванням п.7 ч.1 ст. 66 КК.

18. Причинами виникнення афекту є: а) провокуюча поведінка з боку потерпілого; б) внутрішні умови, що впливають на стан фізіологічного афекту (афектогенна ситуація; вікові й особистісні риси; властивості нервової системи; чинники, що тимчасово послаблюють організм); в) похідні чинники (спогади про неправомірну поведінку потерпілого; одержання інформації про раніше вчинений злочин; усвідомлення результатів неправомірної поведінки потерпілого).

19. Виділення в статтях 116, 123 КК такої ознаки, як раптовість, є зайвим, оскільки ця ознака повністю охоплюється поняттям „фізіологічний афект”.

20. Мотив злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, є складним явищем, при якому поряд з основним мотивом помсти присутні ознаки таких типових мотивів, як ревнощі, “відновлення” справедливості, захист честі та гідності тощо.

21. Мета злочинів, що розглядаються, характеризується прагненням винного досягти афективної розрядки шляхом заподіяння шкоди потерпілому, дії якого є зовнішнім подразником.

22. Пропонуємо поняття „вбивство” за кримінальним правом України розуміти лише як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, а діяння, передбачене ст. 119 КК, – як заподіяння смерті іншій людині через необережність.

У зв’язку з родовим визначенням вбивства є надмірним закріплення у складах злочинів (за статтями 115-118 КК) такої ознаки, як умисел, оскільки вона охоплюється поняттям „вбивство” (ч.1 ст. 115 КК)

23. Мінімальний вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність за злочини, передбачені статтями 116, 123 КК, має становити 16 років. Це пояснюється тим, що не в усіх випадках рівень розумового розвитку особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, дозволяє їй усвідомлювати суспільну небезпеку зазначених злочинів саме через стан сильного душевного хвилювання. Крім того, за результатами проведеного соціологічного дослідження не виявлено жодного випадку вчинення особою, віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років злочину, передбаченого цією статтею, у зв’язку з чим не можна констатувати факту значної поширеності даних злочинів серед осіб, які досягли чотирнадцятирічного віку.

24. У дисертаційному дослідженні обґрунтовується низка пропозицій щодо удосконалення кримінального законодавства, яке встановлює відповідальність за посягання на життя і здоров’я особи, вчинені в стані сильного душевного хвилювання. Пропонується:

- статтю 116 КК викласти в такій редакції:

„Стаття 116. Вбивство, вчинене в стані фізіологічного афекту

Вбивство, вчинене в стані фізіологічного афекту, що виник унаслідок насильства, систематичного знущання, образи або інших протиправних чи аморальних дій з боку потерпілого, -

карається...”

- статтю 123 КК викласти в такій редакції:

„Стаття 123. Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані фізіологічного афекту

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані фізіологічного афекту, що виник унаслідок насильства, систематичного знущання, образи або інших протиправних чи аморальних дій з боку потерпілого, –

карається...”

- статтю 119 КК викласти в такій редакції:

„Стаття 119. Заподіяння смерті через необережність

Заподіяння смерті іншій людині через необережність, -

карається...

Заподіяння смерті через необережність двом або більше особам, -

карається...”;

- У назві статті 115 КК, ч.2 ст. 115, а також статтях 117, 118 КК слово „умисне” виключити;

- Із переліку статей, передбачених ч.2 ст. 22 КК, у посиланні „(статті 115-117)” вилучити ст. 116.