Міністерство внутрішніх справ україни національний університет внутрішніх справ
| Вид материала | Документы |
- Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх, 2069.59kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх, 1137.29kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 2238.3kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 867.02kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 511.83kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх, 842.55kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 291.69kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни луганський державний університет внутрішніх справ, 647.37kb.
- Харківський національний університет внутрішніх справ, 1130.68kb.
- Національний університет внутрішніх справ духневич Андрій Вікторович, 335.8kb.
РОЗДІЛ 2
УМИСНЕ ВБИВСТВО, ТЯЖКЕ ТІЛЕСНЕ УШКОДЖЕННЯ,
ВЧИНЕНІ В СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ, -
ХАРАКТЕРИСТИКА ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНУ
2.1. Загальна характеристика об’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК.
У кримінальному праві під об’єктивною стороною злочину розуміють процес суспільно безпечного і протиправного посягання на інтереси, що охороняються законом та розглядається з його зовнішнього боку, з точки зору послідовного розвитку тих подій і явищ, які починаються зі злочинного діяння (дії чи бездіяльності) суб’єкта і завершуються настанням злочинного результату [100, с.9; 69, с.15]. Ознаками, притаманними об’єктивній стороні злочину, виступають суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, а також місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя й засоби вчинення злочину.
Злочини, передбачені статтями 116, 123 КК, залежно від конструкції складу злочину, описання ознак злочинного діяння в законі є із матеріальним складом, у зв’язку з цим обов’язковими ознаками їх об’єктивної сторони є суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки і причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, а також час і певна обстановка, яку створює провокуюча поведінка з боку потерпілого. Розглянемо ці ознаки більш докладно.
Згідно зі статтею 11 КК злочином визнається передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб’єктом злочину. Із цього випливає, що будь-який злочин – це діяння (дія або бездіяльність), яке є суспільно небезпечним, протиправним, винним і вчиненим суб’єктом злочину.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
На наш погляд, з цими позиціями важко погодитись. По-перше, якщо діяння не передбачене Кримінальним кодексом, то воно не може визнаватися злочином. По-друге, інших аргументів щодо притягнення до кримінальної відповідальності за заподіяння легкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, крім зазначених даними авторами, не висловлено. По-третє, враховуючи точку зору В.І. Ткаченка, ми не згодні, що мотив у тому аспекті, який вказує вчений, має кримінально-правове значення. Вважаємо, що в даному випадку мотив не впливає на кваліфікацію. Крім того, слід зазначити, що ці вчені-криміналісти аналізували кримінальне законодавство РРФСР, де передбачена кримінальна відповідальність за заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані афекту. До речі, КК РФ й до цього часу передбачає кримінальну відповідальність за вказане діяння. КК України 1960 року також передбачав кримінальну відповідальність за заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, але з прийняттям КК у 2001 році це діяння декриміналізовано.
З нашої точки зору, якщо кримінальний закон не передбачає кримінальної відповідальності за заподіяння легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, то це повинно означати, що відповідальність у цих випадках повністю виключається у зв’язку з відсутністю в діях винного складу злочину. Для більш переконливої аргументації пропонуємо звернутися до порівняння санкцій ст. 122 КК і ст. 123 КК. Максимальне покарання за умисне заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження становить 3 роки позбавлення волі, а за умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання – 2 роки позбавлення волі. Керуючись ч.1 ст. 69 КК, за наявності декількох (курсив наш. – А.Б.) обставин, що пом’якшують та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного, суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У практиці може виникнути ситуація, за якої, окрім пом’якшуючої обставини, зазначеної у ч.1 п.7 ст. 66 КК, у діях винного суд не встановить іншої пом’якшуючої обставини, і тоді суд вимушений буде притягати особу до кримінальної відповідальності за заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання лише за ст. 122 КК, тобто за більш тяжкий злочин, ніж за заподіяння умисного тяжкого (курсив наш. – А.Б.) тілесного ушкодження, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання. А це зовсім неможливо.
На підставі викладеного можна зробити висновок, що за заподіяння умисного легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження чи спричинення побоїв у стані сильного душевного хвилювання кримінальна відповідальність не настає.
Причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками. Питання про причинний зв’язок у теорії кримінального права є дискусійним. Теоретичні розбіжності з приводу його визначення, видів зумовлені, перш за все, природою проблеми, що містить глибоко філософський характер. Це означає, що причинний зв’язок визнається об’єктивним зв’язком між явищами, який існує поза і незалежно від людської свідомості [100, с. 185-240; 199, с. 127;]. Т.В. Церетелі зазначала, що причинний зв’язок встановлює лише об’єктивну межу відповідальності: не можна ставити питання про суспільну небезпеку діяння й винність особи, якщо діяння особи не сприяло настанню наслідків [239, с. 173]. Н.М. Ярмиш у своїй роботі „Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве” дійшла висновку, що причинний зв’язок виступає як ознака наслідку. Поки цей зв’язок не встановлений, іменувати якусь шкоду наслідком некоректно [256, с. 438].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Таким чином, посягання на життя і здоров’я особи, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, які мають ознаки особливої жорстокості або характер особливого мучення, кваліфікуються за статтею 116 або 123 КК.
Місце вчинення злочину. У кримінальному праві під місцем вчинення злочину розуміють певну територію або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння й настають його суспільно небезпечні наслідки [90, с. 126; 94, с. 120]. Аналіз кримінальних справ про злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, показав, що значна кількість цих злочинів (68,2%) була вчинена в домашніх умовах, 18,2% – у громадських місцях (на вулиці, відкритій місцевості тощо), і 13,6 % – на підприємствах, в установах, організаціях.
Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння [90, с. 126; 94, с. 120]. Вони поділяються на знаряддя та інші засоби вчинення злочину. Знаряддя – це предмети, використовуючи які, особа вчиняє фізичний (як правило, руйнівний) вплив на матеріальні об’єкти. До інших засобів вчинення злочину (засоби у вузькому значенні слова) можуть бути віднесені підроблені документи, формений одяг тощо [94, с. 126] Проведене дослідження дає підстави для висновку про те, що засоби вчинення злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, спеціально винними особами не пристосовуються, а використовуються, це в основному предмети побутового призначення (кухонні ножі, сокири, пляшки тощо).
З’ясування факультативних ознак злочинів, учинених у стані сильного душевного хвилювання, є важливим під час розслідування кримінальним справ, а також мають кримінально-правове значення при призначенні покарання, а саме впливають на розмір покарання.
2.2. Обстановка вчинення злочинів, вчинених у стані сильного душевного хвилювання. Ця обстановка визначена як конкретні об’єктивно-предметні умови, що виявляються у віктимній поведінці потерпілого. Вона виявляється в його протиправних діях – у протизаконному насильстві, систематичному знущанні чи в тяжкій образі. Ці дії, що є підставою виникнення стану сильного душевного хвилювання, і будуть детально розглянуті в цьому підрозділі.
Протизаконне насильство. В Уложенні про покарання кримінальні та виправні від 1845 року під терміном „насильство” розумілося тільки насильство фізичне. У це поняття включалися побої або інші насильницькі дії, що спричиняють біль. Однак сучасні теорії та законодавча практика поняття „насильство” представляють у ширшому значенні [215, с. 118; 15, с. 25; 186, с. 52; 21, с. 11; 122, с. 282; 37, с. 41]. Більшість авторів виходить із того, що під насильством стосовно злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, розуміють як фізичний, так і психічний вплив на людину. Така позиція є панівною в кримінальному праві, хоча існують інші точки зору з цього приводу. Так, М.І. Загородников обмежує поняття „насильство” тільки фізичним впливом [57, с. 85, 86]. Аналогічну позицію займає Т. Ткаченко, який зазначає, що насильство – це фізичний вплив на людину за допомогою мускульної сили або за допомогою знарядь, механізмів, речовин (радіоактивних, отруйних, сильнодіючих), температур, електромагнітних процесів тощо; які здатні заподіяти біль, тілесні ушкодження або смерть [203, с. 18]. Таким чином, М.І. Загородников, Т. Ткаченко наголошують, що психічне насильство як вид насильства, відсутнє в кримінальному праві. Т. Ткаченко пояснює це тим, що існує термін „загроза”. Вона виражається в намірі заподіяти зло. Загроза, як і насильство, є самостійною ознакою складів злочинів. Вони не об’єднуються в одне поняття. З цього випливає, що психічне насильство — наукова категорія і не має юридичного значення [203, с. 18].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Наявні в літературі твердження пояснюються, на нашу думку, перш за все тим, що норми, які передбачали кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, містили (наприклад, КК РРФСР 1960 року (статті 104, 110)) або містять (наприклад, КК РФ (статті 107, 113)) таку альтернативну підставу, що може викликати стан сильного душевного хвилювання, як „інші протиправні дії”. Чинне кримінальне законодавство України, як і КК України 1960 року, цю обставину не передбачає, у зв’язку з чим українські дослідники розглядають психічне насильство як погрозу застосування фізичного насильства, а також інші види погроз. Про це свідчить і судова практика. Так, відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про злочини про життя та здоров’я особи” від 07.02.2003 року № 2, до психічного насильства слід відносити погрозу завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди.
На нашу думку, зазначена позиція законодавства України та її дослідників стосовно розглядуваного питання є достатньо переконливою. У будь-якому разі погрозу знищення або пошкодження майна, поширення ганебних відомостей тощо слід відносити до психічного насильства. Ми погоджуємося з тим, що саме знищення або пошкодження майна, поширення ганебних відомостей правильно було б відносити до інших протиправних дій, але дане питання нами буде розглянуто більш детально в дослідженні нижче.
Таким чином, психічне насильство – це вчинений у будь-якій формі поза (або проти) волі та свідомості потерпілого протиправний психічний вплив на нього. Цей вид насильства охоплює погрози: завдати фізичної шкоди (убивством, тілесним ушкодженням тощо), заподіяти майнову шкоду (знищенням або пошкодженням майна), нанести моральну шкоду (поширенням відомостей, що ганьблять особу або її родичів, та ін.).
Важливим моментом є визначення питання про те, яким має бути насильство: протизаконним, або протиправним, або протизаконним і протиправним. Як свідчить аналіз кримінально-правової літератури, поняття „насильство” автори тлумачили неоднозначно, виходячи із поняття „протизаконність дій потерпілого”.
У чинному кримінальному законодавстві статтями 116, 123 КК зазначено, що насильство повинно бути протизаконним. Протизаконний характер означає, що потерпілий не мав за законом права в даному випадку застосовувати таке насильство [122, c. 282]. На протизаконність дій вказують більшість вчених [125, с. 292; 82, с. 32, 33; 219, с. 158], але поряд з цією ознакою багато вчених виділяють і протиправність [186, с. 52; 215, с. 118; 24, с. 23]. Деякі дослідники розглядали поняття „протизаконність” як протилежність законності. Наприклад, С.В. Бородін у своїй роботі в 1977 році зазначав, що характерна риса насильства – протизаконність дій потерпілого. У зв’язку з цим не може бути кваліфіковане за ст. 104 КК РРФСР (116 КК – А.Б.) „вбивство, вчинене в такому стані особою, що підлягала насильству на законній підставі” [16, c. 153]. Пізніше, у 1999 році, С.В. Бородін указує, що характерною рисою насильства є протиправність дій потерпілого [18, c. 184]. Можна зробити висновок, що деякі юристи ототожнюють поняття „протизаконність” і „протиправність”. В.І. Ткаченко робить висновок про те, що поведінка потерпілого повинна мати протиправний характер, випливає, перш за все, із того, що в КК образа і насильство, за винятком випадків насильства, указаних у ст. 13 КК РРФСР („необхідна оборона”) і ст. 14 КК РРФСР („крайня необхідність”), не можуть об’єктивно розумітися інакше, ніж злочинами” [202, с. 10], вважаючи, що насильство за своїм характером мусить бути не тільки протиправним, а й кримінально-протиправним. Л.А. Андрєєва, Л.А. Рогачевський висловлювали думку про те, що насильство повинно бути лише кримінально протиправним [3, с. 8-13]. Ряд авторів виходили з того, що поняття „протизаконний” не повинно тлумачитись як „кримінально-протиправний”, наприклад, з точки зору Ю.А. Красикова, стан сильного душевного хвилювання має бути викликаний неправомірними діями потерпілого. До неправомірних належать дії, які визнані протиправними будь-якою галуззю права (цивільним правом, трудовим правом, адміністративним тощо) [217, с. 108].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У зв’язку з цим у сучасній науковій та методичній літературі поняття „образа” тлумачиться лише як складова частина понять „тяжка образа” і „образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями”. У своїй роботі ми розглянемо термін „образа”, який використовується в ст. ст. 116, 123 КК.
Термін „образа” має своє історичне коріння. Так, із джерел правничої спадщини можна дізнатися, що розуміли під образою в той чи іншій період на теренах України. Основні відомості про кримінальне право містяться в „Руській правді”. У цій законодавчій пам’ятці злочини називалися „образою”, під нею розуміли будь-який злочин проти суспільного світу, що виявлявся, перш за все, у нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків [66, с. 61]. Наприклад, у п. 19 „Руської правди” зазначається: „Якщо хто вдарить мечем, не вийнявши його з піхов, або ручкою меча, то 12 гривень продажі за обіду”[71]. Вбачається, що сучасне визначення терміна „образа” можна застосувати до „обіди”, яка згадується в „Руській правді”. Однак поняття „образа” в ті часи сприймалося дещо інакше і це зумовлювалося як розвитком самого суспільства, так і історичними умовами.
У сучасній теорії кримінального права загальновизнаного поняття “образа” не існує. Так, П.С. Матишевський, С.С. Яценко та П.П. Андрушко під образою розуміють приниження честі та гідності особи [93, с. 120]. Н.А. Бондаренко й В.І. Терентьєв вважають, що поряд із приниженням честі та гідності особи під образою слід розуміти також приниження ділової репутації. При цьому ділову репутацію розглядають як позитивну оцінку особи як добросовісного підприємця збоку інших підприємців і як кваліфікованого фахівця-професіонала взагалі [14, с. 89].
На наш погляд, у разі приниження честі та гідності працівника в будь-якому випадку завдається шкода діловій репутації, а тому виділення терміна “ділова репутація” із загального поняття “образа” є недоречним. Це пояснюється тим, що термін “ділова репутація” має повністю охоплюватися поняттями “честь” або „гідність” особи.
КК 1960 року статтею 126 передбачав кримінальну відповідальність за образу й визначав її як умисне приниження честі та гідності особи, виражене в непристойній формі. Вважаємо, що таке розуміння є більш повним і розкриває ознаки терміна „образа”. Наведене визначення здійснене через поняття: а) честь; б) гідність; в) приниження; г) непристойна форма. Розглянемо ці поняття.
Честь і гідність. Статтею 5 Загальної декларації прав людини передбачено: „Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання.” Честь і гідність певною мірою є естетичними категоріями. Вони вживаються для: а) позначення цінності людини як особистості, як представника тієї чи іншої спільноти; б) встановлення значущості конкретної людини для суспільства; в) встановлення співвідношення особистих якостей людини з моральними переконаннями суспільства, членом якого вона є. Честь і гідність поряд із діловою репутацією належать до особистих немайнових прав громадян. Вони виникають поза волею їх носіїв і тягнуть за собою певні юридичні наслідки. Честь і гідність як особисті немайнові права здійснюються їх носієм поза межами права. Однак вони знаходять своє відображення в кодифікаційних актах певних галузей права, серед яких є й кримінальне право. Семантика слова „честь” визначається як: а) гідні поваги й гордості моральні якості людини; її відповідні принципи; б) добра, незаплямована репутація, добре ім’я [140, с.880]; слова „гідність” – як: а) позитивна якість; б) сукупність високих моральних якостей, а також повага цих якостей у самому собі [140, с. 180]. Якщо проаналізувати поняття „честь” та „гідність” у теорії кримінального права, то можна зробити висновок, що вони визначаються відповідно до їхньої мовної семантики. Так, П.І. Гришаєв під честю розуміє моральні якості людини, які заслуговують поваги, а під гідністю –сукупність високих моральних якостей, повагу цих якостей в самому собі [182, с. 192, 193]. Н.К. Семернева [220, с. 113, 114] визначає честь як суспільну оцінку особистості з моральних позицій, властивих в ідеалі членам суспільства. Мірилом цієї оцінки є поведінка самої людини, її ставлення до соціальних і духовних цінностей, суспільства, оточуючих. Гідність – це самооцінка людини, що базується на вихованих із дитинства якостях – совісті, співчутті до людей, презирстві до чиношанування, підлабузництва, відсутності прагнення досягти життєвих благ будь-якою ціною тощо. Гідність – це вміння у будь-якій життєвій ситуації залишатися людиною.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
З позицією В.І.Ткаченка важко було б погодитись, пояснюючи це тим, що за такого підходу відсутня межа між тяжкою образою та образою, яка була передбачена КК 1960 року, а значить, будь-яка образа автоматично стає тяжкою, бо за законом вона мала б бути висловлена в непристойній формі. Але, враховуючи той факт, що чинне кримінальне законодавство не передбачає кримінальної відповідальності за образу і цим не розкриває змісту, критеріїв тяжкої образи, зазначеної у статтях 116, 123 КК й образи взагалі, позиція В.І. Ткаченка набуває сенсу.
Ми погоджуємося з позиціями тих авторів, які вважають, що тяжкість образи, її ступінь, повинні визначатися судом на підставі врахування всіх конкретних обставин справи. У розв’язанні цього питання не можна також віддавати пріоритет ні об’єктивним, ні суб’єктивним критеріям. Такі критерії мають враховуватись у сукупності пропорційно.
Як уже було нами з’ясовано, учені-криміналісти визначали і визначають тяжку образу, виходячи із поняття „образа”, яке було передбачене статтею 126 КК 1960 р. Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок, що найбільшу кількість помилок суди допускають при кваліфікації дій, що вчиняються у відповідь на тяжку образу збоку потерпілого. Прикладом цього є кримінальна справа, розглянута Одеським обласним судом. Складність рішення даного питання полягає перш за все в тому, що поняття „тяжка образа” володіє високим рівнем оцінного характеру. Нами було проведене анкетування 102 працівників правоохоронних органів (суддів, прокурорів, слідчих) Харківської, Сумської, Миколаївської, Херсонської областей. 41% респондентів зазначили, що під час розгляду кримінальних справ даної категорії зазнавали труднощів у визначенні поняття образи як тяжкої. Підтримуючи точку зору В.І.Ткаченка, вважаємо, що образа, яка викликає сильне душевне хвилювання (або приводить винного до стану сильного душевного хвилювання) завжди буде тяжкою. При цьому, якщо образа збоку потерпілого викликала у винного стан сильного душевного хвилювання, то цей стан має підтверджуватися об’єктивними обставинами. Крім того, важливим моментом є характер і зміст поняття образи.
Слід зазначити, що при визнанні образи мусить ураховуватися рівень моральності того соціального оточення, до якого належить і до якого себе відносить винний при афектованому злочині. Не можна, оцінюючи вчинене потерпілим, брати за основу моральність, що існує в суспільстві в даний період, тому що остання — це внутрішні, духовні якості, якими керується людина. Це етичні норми або правила поведінки, обумовлені цими якостями [140, с. 420]. Виходити в цьому випадку слід не з моральності взагалі, а з моральності оточення обвинувачуваного [155, с. 121, 122]. Досить слушно висловилася Т.В. Кондрашова, відзначивши, що згадування одного з представників роду порожнисторогих парнокопитних тварин або самця родини курячих для осіб, що належать до злодійського середовища, без сумніву, буде тяжкою образою. У той же час багатьма іншими особами воно буде сприйняте як зовсім нейтральне [79, с. 145, 146].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Таким чином, під терміном „систематичність”, який передбачений в статтях 78, 79, 83, 116, 120, 303, 390 КК, слід розуміти вчинення певних дій не менше трьох разів, якщо при цьому протиправні дії є виявленням певної тенденції в поведінці винного.
Знущання. Слово „знущатися” визначається як „жорстоко глузувати з когось, ображати когось, заподіювати кому-небудь муки, страждання” [65, с. 156]. У КК поняття „знущання” передбачено в кількох статтях: ст. 116 (Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання), ст. 299 (Жорстоке поводження з тваринами), ст. 373 (Примушування давати показання), ст. 406 (Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості).
У юридичній літературі наводяться різноманітні трактування поняття „знущання”. Наприклад, В.І. Селіверстов і В.І. Шмаров відзначають, що під знущанням розуміють заподіяння потерпілому моральних, психічних страждань, які принижують його людську гідність [77, с. 128]. С.А. Разумов визначає знущання як дії, що принижують честь і гідність потерпілого, заподіяння психічних страждань [78, с. 131]. М.І. Вєтров вважає, що знущання над потерпілим має місце тоді, коли дії винного вчинені у грубій, цинічній формі і спрямовані на заподіяння потерпілому моральних, психічних страждань, що принижують його людську гідність [74, с. 146]. С.В. Бородін зазначає, що знущання – це найчастіше всі ті насильницькі дії, що можуть характеризуватися цинізмом і бути розтягнуті в часі. Хоча вчений і не заперечує, що знущання може виявлятися й у психічному тиску, у погрозах розправи або оголошенні яких-небудь існуючих або вигаданих відомостей, що компрометують винного або інших осіб, у долі яких він зацікавлений [18, с. 185]. А.М. Красиков не згодний із визначенням знущання як фізичного або психічного насильства. На думку вченого, знущання – це соціально негативний психічний вплив на особистість, різновид психічного насильства стосовно людини, але не у формі кримінально караних погроз (вбивства, наклепу і т. ін.), а в особливій, витонченій формі. Наприклад, зла посмішка, глум, незаслужене систематичне осудження людини, неадекватна вчинкові критика, цькування, іронізування як завуальована форма глузування тощо [86, c. 161]. З точки зору Т.В .Кондрашової, знущання, на відміну від образи, здійснюється в пристойному вигляді. Воно може бути виражене в злому глузуванні, глумі над фізичними вадами особи або окремих рис характеру, погрозі поширити вигадані або дійсні ганебні відомості. Учена вважає, що знущання звичайно має тривалий характер [79, с. 146]. В.К. Грищук і М.І. Мельник визначають знущання як особливо цинічне глузування, кепкування над особою, образу дією чи словом [122, с. 283].
Деякі вчені під знущанням розуміють дії, що принижують честь і гідність особи, заподіюють їй моральні страждання. Ці дії можуть полягати, зокрема, у цькуванні, безпідставних звинуваченнях у протиправній або аморальній поведінці, глузуванні чи збиткуванні над особою, цілеспрямованому висміюванні її дійсних чи уявних недоліків [124, с. 247, 248]. Аналогічної точки зору дотримується Н.О. Гуторова [37, с. 42].
Інші вчені під знущанням розуміють такий фізичний чи психологічний психотравмуючий вплив аморального змісту й протиправної спрямованості з боку потерпілого, який може викликати стан афекту [123, с. 52, 53].
Аналіз зазначених точок зору дає підстави для висновку, що спільним для цих визначень є те, що всі зазначені автори пов’язують знущання із завдаванням потерпілому психічних або моральних страждань. Відмінності стосуються лише форми вияву знущання.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Слід додати, що, як справедливо зазначають В.В. Сташис і М.І. Бажанов, для наявності складу злочинів, які розглядаються, треба, щоб протизаконне насильство або тяжка образа виходили саме від потерпілого, тобто від того, хто був убитий або кому було заподіяне тяжке тілесне ушкодження [186, с. 55]. „У разі, коли винний у стані фізіологічного афекту умисно вбиває особу, яка не здійснила дій, що викликали такий стан винного, і останній усвідомлював це, відповідальність за вбивство повинна наставати на загальних підставах” [186, с. 55].
До прийняття КК 2001 року статті про злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання, передбачали тільки дві обставини, що могли бути визнаними підставою виникнення афекту. Це насильство і тяжка образа з боку потерпілого. З прийняттям КК 2001 року у статті 116 КК перелік зазначених обставин був розширений і їх стало три. Третє — систематичне знущання.
Як уже зазначалося у роботі, законодавець, на нашу думку, недиференційовано підходить до вирішення питання про відповідальність осіб, що вчинили злочини в стані сильного душевного хвилювання. Насамперед це стосується тих випадків, коли, наприклад, винний заподіює тяжке тілесне ушкодження або смерть потерпілому внаслідок його самоуправства. Аналіз судової практики і чинного кримінального законодавства приводить до висновку, що в даних випадках дії винного необхідно кваліфікувати на загальних підставах, з урахуванням ст. 66 КК.
Вважаємо дану позицію неправильною. На наш погляд, окрім обставин, які зазначені в статтях 116, 123 КК, такими обставинами можуть виступати інші протиправні дії з боку потерпілого. Спробуємо аргументувати свою точку зору.
Наприклад, редакція ст. 104, 110 КК РРФСР (ст. 116, 123 КК України) містила вказівку на те, що підставою виникнення афекту в обвинувачуваного можуть бути інші протизаконні дії потерпілого, якщо ці дії спричинили або могли спричинити тяжкі наслідки для винного або його близьких.
Тлумачення цього положення серед дослідників не було однаковим. По-різному розумівся характер дій, що підпадають під ознаки інших протизаконних. Неоднозначно вирішувалося питання про місце і значення даної ознаки в диспозиції закону.
Одним із перших авторів, що дали коментар до ст. 104 КК РРФСР (ст.116 КК), був М.І. Загородников. Дослідник, виходячи з редакції статті, дійшов висновку, що в ній маються на увазі дії, які видаються суспільно небезпечними і безпосередньо загрозливими інтересам винного та його близьких. Звідси до розглянутого виду вбивства, на думку вченого, варто відносити вбивство потерпілого при посяганні його на життєво важливі інтереси винного або його близьких, коли потерпілий із тих або інших причин припинив напад, а винний, перебуваючи під враженням уже закінченого нападу, заподіяв йому смерть [57, с. 192]. До цього ж виду злочину М.І. Загородников відносив і вбивство злочинця під час затримання його на місці злочину, який заподіяв тяжку шкоду винному або його близьким, у тому числі заподіяння смерті в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло в зв'язку з грубим порушенням потерпілим правил руху і здійсненням наїзду на близьку людину [57, с. 193].
М.І. Ковальов висловив думку, що під іншими протизаконними діями слід розуміти дії, неправомірні за своєю сутністю і формою, але які не є насильством або образою у відношенні особистості винного. Ці неправомірні дії, на думку дослідника, повинні бути значними за своїм характером, відрізнятися явною сваволею і беззаконням або бути винятково грубими чи цинічними й водночас істотно ущемляти права й інтереси винного або його близьких. Зокрема, такими діями, вважав М.І. Ковальов, може бути насильство по відношенню близьких винному осіб [131, с. 253].
Пізніше як інші протиправні дії стали розглядати грубу самоправність, цинічні погрози [2, с. 139], заподіяння смерті або шкоди здоров'ю не в результаті насильства, зловживання службовим становищем, заподіяння шкоди з необережності [16, с. 159], наклеп, доведення до самогубства, порушення правил безпеки руху, які призвели до нещасних випадків з людьми, крадіжку, знищення або пошкодження майна, вимагання тощо [203, с. 23].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
8. Підстави виникнення стану сильного душевного хвилювання (насильство, образа, систематичне знущання, аморальні або інші протиправні дії з боку потерпілого) можуть бути спрямовані не тільки на винного або його близьких, а й на будь-яких інших осіб. При цьому дії винного мають кваліфікуватися за статтями, що передбачають кримінальну відповідальність за злочини, вчинені в стані сильного душевного хвилювання.