Міністерство внутрішніх справ україни національний університет внутрішніх справ
| Вид материала | Документы |
- Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх, 2069.59kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх, 1137.29kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни, 2238.3kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 867.02kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 511.83kb.
- Міністерство внутрішніх справ України Харківський національний університет внутрішніх, 842.55kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 291.69kb.
- Міністерство внутрішніх справ україни луганський державний університет внутрішніх справ, 647.37kb.
- Харківський національний університет внутрішніх справ, 1130.68kb.
- Національний університет внутрішніх справ духневич Андрій Вікторович, 335.8kb.
РОЗДІЛ 3
УМИСНЕ ВБИВСТВО, ТЯЖКЕ ТІЛЕСНЕ УШКОДЖЕННЯ,
ВЧИНЕНІ В СТАНІ СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ, - ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНУ
У науці кримінального права питання про визначення поняття суб’єктивної сторони злочину вже протягом багатьох років залишається суперечливим. Так, за думку одних учених, воно тотожне поняттю вини. Ця позиція обґрунтовується тією обставиною, що реальний умисел або реальна необережність особи виникають на підставі певного мотиву й полягають у діянні, спрямованому на певну мету. Тобто мотив, мета і емоції – необхідні компоненти психічного ставлення, які є необхідними компонентами психічного ставлення, що становлять вину. З урахуванням цього і робиться висновок, що якщо суб’єктивною стороною злочину виступає вина, то ознаками складу злочину, які її характеризують, можуть бути поряд з умислом і необережністю мотив, мета, афект, завідомість тощо [40, с. 38-42; 29, с. 9, 10].
Прихильники іншої точки зору вважають, що суб’єктивна сторона злочину – це його внутрішня сторона, тобто психічна діяльність особи, що характеризує ставлення її свідомості і волі до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Вина, мотив і мета – елементи суб’єктивної сторони злочину, які, хоча й тісно пов’язані між собою, мають самостійне юридичне значення [162, с. 86; 90, с. 142-144; 8, с.46]. Вважаємо останню позицію більш переконливою з точки зору як теорії кримінального права, так і чинного кримінального законодавства. Таким чином, зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризується такими ознаками, як вина, мотив і мета. Вина – це обов’язкова ознака будь-якого злочину, відсутність якої виключає кримінальну відповідальність. Мотив і мета становлять факультативні ознаки складу злочину, які у передбачених законом випадках можуть виступати ознаками основного або кваліфікованого складів, а також впливати на кримінальну відповідальність як обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання. Змістом суб’єктивної сторони злочину як явища реальної дійсності охоплюються й інші компоненти психічної діяльності, які іноді знаходять законодавче закріплення в тому чи іншому складі. Зокрема, у літературі зазначається, що певне місце в суб’єктивній стороні злочину займають емоції, тобто переживання особи, які супроводжують підготовку злочину і процес його вчинення [129, с. 220; 228, с. 120; 221, с. 216-218; 213, с. 156; 94, с. 151, 152]. У деяких випадках цей компонент психічної діяльності безпосередньо передбачений у складах злочину (наприклад, умисне вбивство або умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинені в стані сильного душевного хвилювання).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Таким чином, під вбивством у кримінальному праві слід розуміти умисне або з необережності протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Однак, на наш погляд, є цілком обґрунтованим виключення заподіяння смерті через необережність із числа вбивств, тому що в подібних випадках особа не має наміру взагалі чинити злочин, або, порушуючи які-небудь правила (техніки безпеки, поводження зі зброєю тощо), не передбачає можливості настання смерті, хоча повинна була й могла передбачити або передбачає можливість настання смерті, проте легковажно розраховує на її відвернення. Ми підтримуємо точку зору М.Д. Шаргородського, за якою вбивство й необережне заподіяння смерті – поняття різної якості.
Таким чином, пропонуємо під вбивством розуміти умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. У зв’язку з цим статтю 119 чинного КК слід викласти у такій редакції:
„ Стаття 119. Заподіяння смерті через необережність
Заподіяння смерті іншій людині через необережність -
карається...
Заподіяння смерті через необережність двом або більше особам, -
карається...
2. У диспозиціях і назвах статей 116-118 чинного КК законодавець вказує на таку ознаку, як умисел. Наприклад, ст. 116 "Умисне (підкреслено нами – А.Б.) вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання". Керуючись визначенням поняття вбивства, закріпленого у кримінальному законі, ст. 116 передбачає кримінальну відповідальність за "умисне (курсив наш. – А.Б.) протиправне заподіяння смерті іншій людині, вчинене в стані сильного душевного хвилювання".
На наш погляд, посилаючись на родове визначення вбивства, є надмірним закріплення у складах злочинів (за статтями 115-118 КК) такої ознаки, як умисел, оскільки вона охоплюється поняттям „вбивство” (ч.1 ст. 115 КК) У зв’язку з цим пропонуємо внести зміни до КК, а саме: слово „умисне” вилучити з назви ст. 115, ч.2 ст. 115, а також із назв і диспозицій статей 116-118 КК.
Розглянувши питання щодо визначення поняття вбивств за кримінальним правом України, перейдемо до аналізу обов’язкових та факультативних ознак суб’єктивної сторони складів злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК.
3.1. Вина як ознака суб’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК.
Відповідно до ст. 23 КК виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, форма, сутність і ступінь. Розглянемо ці категорії.
Форма вини. Категорія форми відбиває внутрішній зв’язок і спосіб організації елементів та процесів як між собою, так і з зовнішніми умовами [40, с. 60] Під формою вини розуміють установлене законом певне сполучення інтелектуальних і вольових ознак, які свідчать про ставлення винної особи до вчинюваного нею діяння (дії чи бездіяльності) та його наслідків [162, с. 88; 104, с. 301]. Кримінальний закон встановлює такі форми вини, як умисел (ст. 24 КК) і необережність (ст. 25 КК). У свою чергу, законодавцем умисел поділяється на прямий і непрямий, необережність – на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Юридичне значення форми вини залежить від її впливу на ступінь суспільної небезпеки діяння, а саме: форма вини а) являє собою суб’єктивну межу, яка відділяє злочинну поведінку від незлочинної (у випадках невинного заподіяння суспільно небезпечних наслідків та необережного вчинення діянь, караних лише в разі умисного їх вчинення); б) визначає кваліфікацію злочину у випадках, коли на її підставі здійснюється диференціація кримінальної відповідальності; в) є підставою для індивідуалізації покарання за діяння, які можуть бути вчиненими як умисно, так і з необережності [162, с. 90; 40, с. 60; 104, с. 305].
Розглядаючи форми вини у посяганнях на життя та здоров’я особи в стані сильного душевного хвилювання, слід зазначити, що КК встановлює відповідальність лише за умисне їх вчинення. Так, статті 116, 123 КК прямо визначають умисел як форму вини цих злочинів.
Виникає питання: чи можуть вчиняться злочини в стані сильного душевного хвилювання з необережності?
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Однак в окремих випадках не виключається можливість і визначеного умислу. Такими можуть бути ситуації, у яких винний, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання, має на меті заподіяти потерпілому смерть. Цим пояснюються ті факти, що, наприклад, потерпілим внаслідок їх неправомірних вчинків було заподіяно безліч поранень. Прикладом можуть бути обставини кримінальної справи з обвинувачення громадянки Ч..
Таким чином, вважаємо, що умисел на вчинення злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків може бути як невизначеним (неконкретизованим), так і в окремих випадках визначеним (конкретизованим).
За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що раптово виник. За заздалегідь обдуманого умислу мета і мотив вчинити злочин та його безпосередня реалізація відокремлені між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення [90, с. 150]. Заздалегідь обдуманий умисел характеризується тим, що виникає він у винної особи до початку вчинення злочину. Умисел, що раптово виник, формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину і відразу реалізується. Окремим видом умислу, що виник раптово, є афектований, тобто такий, що виникає у процесі сильного душевного хвилювання під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого [94. с. 142]
Особливістю злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, є те, що умисел на вчинення злочину завжди виникає в стані сильного душевного хвилювання, раптово для винного. Отже, за часом виникнення умисел у злочинах, вчинених у стані сильного душевного хвилювання, є таким, що раптово виник, і іншим бути не може. С.В. Бородін із цього приводу зазначає, що вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, не може бути заздалегідь обдуманим, а отже, які-небудь підготовчі дії до вбивства виключають застосування ст. 107 КК РФ (ст. 116 КК України) [18, с. 183]. Аналогічної думки дотримується більшість дослідників [186, с. 57, 58; 122, с. 283; 37. с. 41]. Із цієї позиції виходить й судова практика .
Слід зазначити, що в літературі зустрічаються й інші точки зору щодо цього питання. Так, В.І. Ткаченко категорично проти розподілу умислу на той, що раптово виник, і заздалегідь обдуманий. Свою точку зору він обґрунтовує механізмом суб'єктивної сторони злочину і пропонує виходити не з умислу, а зі спонукання і мети. На думку правника, правильніше поділяти злочини на злочини з раптово виниклими спонуканнями і злочини зі спонуканнями, що виникли заздалегідь [202, с. 27, 28].
Однак дана пропозиція не знайшла підтримки серед фахівців з кримінального права. О.М. Попов зауважив, що термін «спонукання» є неточним. Спонукання — це не що інше, як бажання, намір діяти, інакше кажучи, те ж саме, що й умисел, тільки названий інакше. Якщо вводити в обіг відоме поняття умислу під новою назвою, то це не принесе користі й почне викликати тільки термінологічну плутанину [155, с. 158].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Викладене дає підстави для висновку, що вина як необхідна ознака суб’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, – це психічне ставлення особи до посягання на життя та здоров’я особи, що нею вчиняється, та до його наслідків, виражене лише у формі умислу. Умисел у злочинах, що розглядаються, може бути як прямим, так і непрямим. Сутність вини полягає в негативному ставленні винного до тих соціальних цінностей, які охороняються кримінальним законом, а саме до життя та здоров’я людини, а її ступінь відбиває міру такого ставлення.
3.2. Сильне душевне хвилювання – обов’язкова ознака злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК.
Перш за все, вважаємо за доцільне розглянути місце сильного душевного хвилювання (афекту) в складі ознак суб’єктивної сторони злочинів, які розглядаються.
У літературі трапляються різні точки зору з цього приводу. Так, професор Б.В. Сидоров відносить афект до спеціальної ознаки суб'єктивної сторони злочину і вважає, що ця ознака характеризує насамперед внутрішню сторону злочинної поведінки, психічну діяльність суб'єкта і безпосередньо відображається в особливостях протікання психічних процесів (усвідомлення й оцінки своїх дій і всієї конфліктної ситуації, мотивації і вибору варіанта поведінки і т. ін.), будучи тісно пов’язаною з тими обставинами, що її викликали [173, с. 48]. Подібну позицію займає і С.В. Бородін, визнаючи афект як особливий психічний стан людини, який виявляється ґрунтом для формування тих або інших мотивів, що спонукають до певної поведінки [18, с. 182].
З точки зору В.І. Ткаченка, афект є частиною мотиву [202, с. 43]. Правник визначає мотив як „спонукання, які становлять органічну єдність інтелектуального, вольового й емоційного моментів і виражають потребу індивіда у вчиненні злочину” [202, с.41].
О.М. Попов вважає, що афект — це особлива ознака суб'єктивної сторони, не властива більшості злочинів, передбачених у КК. Це особливий емоційний стан людини, який є конструктивною ознакою складів злочинів, передбачених ст. 107 і 113 КК РФ (ст. 116 і 123 КК України – А.Б.) [155, с. 139].
Афект — це емоція, яка опановує людиною внаслідок неправомірних або аморальних дії потерпілого. Оскільки емоція, а афект — це особливо сильна емоція, зазначена в диспозиції закону, вона визнається обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину. Беручи до уваги вищезазначені позиції, сильне душевне хвилювання можна розглядати або як емоцію, або як мотив злочину, оскільки дані поняття є самостійними і мають свій зміст.
На нашу думку, сильне душевне хвилювання слід визнавати емоцією і розглядати як обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК.
Поняття „сильне душевне хвилювання” вперше з’явилося в російському Кримінальному Уложенні від 1903 р. До цього поняття використовувалися такі поняття, як „запальність” і „роздратування”. Так, стаття 1455 Уложення про покарання 1845 р. вказує, що „підлягає відповідальності той, хто вчинить вбивство, хоча і без обдуманого заздалегідь наміру або умислу, у запальності або роздратуванні, але, однак, і не випадково, а знаючи, що посягає на життя іншого”. Ця термінологічна зміна була зумовлена науковими досягненнями рубежу XIX - XX сторіч, перш за все, в галузі психології та фізіології. Нове поняття тривалий час залишалося цілком буденним, а його зміст тлумачився у дусі загальнокультурних уявлень свого часу на рівні простого здорового глузду. Таким його сприйняло і радянське кримінальне право [249, с. 24].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Особистісні якості. У психології виділяють два основні типи, які схильні до афективних зривів: а) особистість, яка володіє недостатнім почуттям самоконтролю і яка характеризується схильністю агресивно реагувати на ситуації, що є емоційно нейтральними для більшості людей; б) особистість із підвищеним самоконтролем, яка схильна стримувати свої агресивні тенденції, але в деяких, особливо значущих, ситуаціях здатна вчинити украй агресивних дій. Схильність цього типу особистостей до виникнення афекту визначається переважно пасивними формами реагування на зовнішні обставини і – звідси схильністю до акумуляції (накопичення) афективних переживань. За наявності тривалих травмуючих обставин афект може виникнути й через незначний привід.
Властивості нервової системи. У осіб зі слабкою нервовою системою в конфліктних ситуаціях дії на людину сильного подразника значно частіше відбувається зрив вищої нервової діяльності, афективний вибух. При цьому знижується здатність до здійснення цілеспрямованого регулювання власної поведінки [10, с. 427].
Фактори, що тимчасово послаблюють організм, наприклад втома, фізична і психічна перенапруга в результаті важкої фізичної праці чи інтелектуальних перевантажень, деякі соматичні захворювання, вагітність, значно сприяють виникненню різко вразливих афективних реакцій і знижують здатність людину керувати своєю поведінкою [174, с. 24, 25].
Види афектів. У психології виділяють афекти гніву, страху, жаху, радості, розпачу, горя. Для кримінального права значимими є афекти гніву і страху.
У психологічній експертній практиці афекти поділяють на патологічні і фізіологічні.
Поняття „фізіологічний афект” (по суті, є тотожним психологічному поняттю „афект”) виникло і закріпилось у літературі у зв’язку з термінологічною необхідністю відмежування афекту як нормального психічного стану від патологічного [174, с. 27; 51, с. 172]. Таким чином, слід розмежовувати фізіологічний і патологічний афекти.
Поняття „патологічний афект” було запропоновано Р. Крафт-Ебінгом у 1867 році і в наш час залишається загальновизнаним [87, с. 89]. Паталогічний афект характеризується тим, що він розвивається або зовсім без якого-небудь психологічного приводу, або привід, що викликає афект, за своєю силою і значенням не відповідає силі й ступеню реакції [54, с. 52]. Патологічний характер афекту виявляється в глибокому затьмаренні свідомості з бурхливим руховим збудженням і автоматичними безцільними агресивними діями, з подальшим станом повної прострації. За описом С.С. Корсакова, він виливається у низку агресивних дій, які іноді мають характер складних довільних актів, що вчиняються з жорстокістю автомата або машини [174, с. 29]. Під час вчинення злочинів у стані патологічного афекту особа не може усвідомлювати свої дії і (або) керувати ними внаслідок психічного захворювання (наприклад, маніакально-депресивного психозу, психопатії, олігофренії тощо). У даному випадку згідно із ч.2 ст. 19 КК така особа не підлягає кримінальній відповідальності і до неї за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Фізіологічний афект – емоційний вибух, який бурхливо протікає, захоплює всю особистість і відчутно впливає на поведінку людину. Він не є тимчасовим хворобливим розладом психіки, його виникнення не пов’язане з психічним захворюванням, а протікання визначається психологічними законами розвитку нормальних психічних процесів [174, с. 33]. Особливості динаміки фізіологічного афекту полягають у його розвитку за трьома стадіями: 1) підготовчою (на цій стадії фізіологічний афект виникає у відповідь на сильний афектований подразник або в результаті акумуляції афективних переживань (у відповідь на малозначний подразник)); 2) стадією активних афективних дій (вибуху), на якій відбувається звуження свідомості; 3) заключною (на цій стадії в особи з’являється млявість, втомленість, суб’єктивне почуття каяття).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
З нашої точки зору причинами виникнення афекту можуть бути: а) неправомірна поведінка з боку потерпілого; б) внутрішні умови, що впливають на стан фізіологічного афекту, а саме: афектогенна ситуація; вікові й особистісні якості; властивості нервової системи; фактори, що тимчасово послаблюють організм; в) похідні фактори, такі як: спогади про неправомірну поведінку потерпілого; одержання інформації про раніше вчинений злочин; усвідомлення результатів неправомірної поведінки потерпілого.
Одним із головних питань, на яке ми вважаємо за необхідне звернути увагу, є питання про таку суб’єктивну ознаку, як раптовість. Раптовість як ознака сильного душевного хвилювання розглядається з суб’єктивного боку та об’єктивного боку. Із суб’єктивного боку раптовість характеризується несподіваністю афективних проявів для самого суб’єкта. Ця ознака за своїм характером є психологічною і характеризує всі види афектів із внутрішньої (психологічної) сторони. Із позиції психології ознака раптовості характерна як для фізіологічного, так і кумулятивного афекту, оскільки раптовість є одним із виявів афективного вибуху [121, с.182].
Раптовість з об’єктивного боку характеризується несподіваністю афективного вибуху для інших осіб, у першу чергу для потерпілого. Ця ознака за характеризує об’єктивну сторону злочинів, вчинених у стані фізіологічного афекту.
У зв’язку з викладеним вважаємо зайвим виділення у статтях 116, 123 КК такої ознаки, як раптовість, бо вона охоплюється поняттям „фізіологічний афект”.
3.3. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони умисного вбивства, тяжкого тілесного ушкодження, вчинених у стані сильного душевного хвилювання.
Для характеристики суб’єктивної сторони злочинів, які передбачають кримінальну відповідальність за посягання на життя та здоров’я особи, вчинені у стані фізіологічного афекту, є доцільним розгляд питання про мотив і мету злочину. Хоча ці ознаки є факультативними в суб’єктивній стороні складу злочину, проте вони мають суттєвий вплив на кримінальну відповідальність. Вважаємо за доцільне кримінально-правове значення мотиву і мети злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, розглянути в цьому підрозділі окремо.
Окрім значення для кримінальної відповідальності, мотив і мета злочину мають велике доказове значення, оскільки їх виявлення потрібне для встановлення об’єктивної істини по справі [128, с. 231].
У кримінально-правовій літературі підкреслюється, що моральне обґрунтування вчинку багато в чому залежить від мотиву і мети, які служать показниками рівня моральної свідомості людини та характеризують принципи, що стали для неї керівними [162, с. 187].
Кримінально-правове значення мотиву й мети вчинення злочину полягає у впливі цих ознак на: а) кваліфікацію злочинів – у випадках, коли вони передбачені як обов’язкові ознаки основного або кваліфікованого складу злочину; б) на індивідуалізацію покарання – як обставин, які відповідно до ст. 66 або ст. 67 КК пом’якшують чи обтяжують покарання або іншим чином впливають на ступінь тяжкості злочину й особу винного.
Мотив злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК. У радянській науці кримінального права більшість досліджень мотиву та мети злочину припадає на 60-70-ті роки. З прийняттям кримінального законодавства у 1958-1963 рр. заново осмислювалися поняття не тільки кримінального права, але й психології, категоріями якої до цього оперували більшою мірою адвокати, ніж слідчі й судді. Саме в цей період часу, доводячи важливість встановлення мотиву злочину, правники спираются на авторитетні точки зору й висловлювання з цього питання психологів та юристів минулого [220, с. 202], зокрема В.Д. Спасовича, що порівняв кримінальну справу, у якій не встановлений мотив злочину, зі статуєю без голови, або без рук, або без тулуба [189, с. 523-629].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Таким чином, вважаємо, що мотив злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, є складним явищем, у якому поряд з основним мотивом помсти наявні ознаки таких типових мотивів, як ревнощі, “відновлення” справедливості, захист честі та гідності тощо.
У кримінології існує поняття життєвої ситуації, що визначається як комплекс обставин життя людини (соціальної групи), який безпосередньо впливає на її поведінку в даний момент [97, с. 65]. Життєва ситуація може спровокувати злочин, стати приводом для вчинення суб’єктом неправомірних дій щодо потерпілого, який є учасником цієї ситуації. Така ситуація є чинником, який актуалізує потребу та викликає (мотивує) злочинну поведінку суб’єкта й у кримінології іменується проблемною ситуацією, тобто сукупністю обставин, що потребують виходу, негайного прийняття рішення. Причинами проблемних ситуацій може бути таке: а) перед суб’єктом виникають такі життєві (поведінкові) завдання, які йому з тих чи інших причин важко вирішити звичайними, повсякденними способами, що використовуються; б) раніше існуючі можливості розв’язання проблеми обмежені цими способами; в) з’являються нові можливості вирішення, у тому числі в обхід соціальної норми і всупереч їй [97, с.65].
Як вже встановлено, афект виникає у відповідь на події, що вже відбулися. В основу афекту покладено стан внутрішнього конфлікту, який переживає людина і який породжується або суперечністю між її потягами, прагненнями, бажаннями, або суперечністю між вимогами, що висуваються до людини (чи то вона сама висуває їх собі), та можливостями виконати ці вимоги. Афект розвивається в критичних умовах в разі нездатності суб’єкта знайти адекватний вихід із небезпечної, частіше за, все ситуації, яка склалася несподівано.
Таким чином, проблемна ситуація при афектованих злочинах завжди переходить у конфлікт, який становить одне із джерел мотивації злочинної поведінки (хоча і є вторинним). Сварки, наклеп, зрада, образи, бійки є основними формами “вирішення” конфліктів, які насправді не знімають напруження, яке склалося, а тільки посилюють його та збільшують. Наприклад, за даними Н.А. Барановського, у конфліктах виявлялися такі почуття (потяги) і мотиви поведінки: озлоблення – 52 %, поста – 20 %, гнів – 10%, ревнощі – 3 %, жорстокість і образа – 2 % [11, с. 13]. Дослідження В.П. Ревіна свідчать, що конфлікт лежав в основі 84 % умисних вбивств, у тому числі умисних убивств, учинених у стані сильного душевного хвилювання, 78 % тяжких і 86 % середньої тяжкості тілесних ушкоджень, у тому числі тілесних ушкоджень, заподіяних у стані сильного душевного хвилювання, учинених у сім’ї та побуті, а також 98 % мордувань і 73 % випадків хуліганства в квартирах і гуртожитках [164, с.147].
Існують випадки, коли проблемна ситуація складається з кількох серій конфліктних ситуацій, унаслідок яких винна особа опиняється в стані афекту.
Таким чином, проблемні ситуації, які переходять у конфлікт, пов’язані, з одного боку, з потребами і потягами (почуттями), які є їхньою суб’єктивною основою, а з другого, – з особливостями об’єктивної соціальної дійсності, яка перешкоджає досягненню мети суб’єкта.
Суб’єктивний зміст усіх цих елементів генезису злочинної поведінки сумується у психологічній та соціальній категорії інтересу [97, с. 72].
Під інтересом зазвичай розуміють усвідомлення особою як своїх потреб, так і загальних умов і засобів, що сприяють їх задоволенню [241, с.24]. Саме інтереси покладені в основу мотивації діяльності, визначають її мету, а також світ цінностей та орієнтацій, які притаманні даній особі або групі осіб [250, с. 88]. Безпосередні інтереси особи, яка вчинила афектовані злочини, полягають у тому, щоб вирішити проблемну ситуацію (конфлікт), усунути перешкоди, які об’єктивно склалися, до задоволення тих чи інших потреб та потягів. Так, якщо, наприклад, задоволення потреби особи в соціальному спілкуванні утруднено внаслідок властивостей її характеру і при цьому суб’єкт цього не усвідомлює, то він буде добиватися визнання в іншій формі, злочинній, або відбудеться “заміщення” невдачі агресією.
Таким чином, можна зробити висновок, що зміст інтересів особи, яка вчинила злочини в стані сильного душевного хвилювання, полягає в усуненні конфліктних ситуацій.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
10. Виділення у статтях 116, 123 КК такої ознаки, як раптовість є зайвим, оскільки ця ознака повністю охоплюється поняттям „фізіологічний афект”.
11. Мотив злочинів, передбачених статтями 116, 123 КК, є складним явищем, при якому поряд з основним мотивом помсти присутні ознаки таких типових мотивів, як ревнощі, “відновлення” справедливості, захист честі та гідності тощо.
12. Мета злочинів, що розглядаються, характеризується прагненням винного досягти афективної розрядки шляхом заподіяння шкоди потерпілому, дії якого є зовнішнім подразником.
13. Пропонуємо поняття „вбивство” за кримінальним правом України розуміти лише як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, а діяння, передбачене ст. 119 КК, – як заподіяння смерті іншій людині через необережність.
14. У зв’язку з родовим визначенням вбивства є надмірним закріплення у складах злочинів (за статтями 115-118 КК) такої ознаки, як умисел, оскільки вона охоплюється поняттям „вбивство” (ч.1 ст. 115 КК)
15. Пропонуємо внести зміни до КК, а саме: слово „умисне” вилучити з назви ст. 115, ч.2 ст. 115, а також із назв і диспозицій статей 116-118 КК.