Розвиток зв’язного мовлення. Твір-роздум на морально-етичну тему

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

Тема: Розвиток зв’язного мовлення. Твір-роздум на морально-етичну тему.

В.Симоненко. “Ти знаєш, що ти – людина?”

Мета: Удосконалювати вміння створювати монологічні висловлювання у формі роздуму; брати участь у діалозі; додержувати норм українського мовленнєвого етикету; аналізувати твір з урахуванням його художньої, естетичної та ідейної цілісності й авторської позиції; поглиблювати знання про одвічні людські цінності та ідеали; розвивати бажання жити у злагоді з собою та навколишнім світом.

Обладнання: портрет В.Симоненка, збірки його творів, вислови про людські цінності, опорні схеми з української мови, музичне оформлення.

Тип уроку: інтегрований урок з української мови і літератури.

План уроку

1. Оголошення теми і мети уроку з української мови.

2. Вступна бесіда учителя про життєві цінності, повторення понять мораль і етика; повторення типів мовлення, стилів, основних ознак роздуму.

3. Виступи учнів на морально-етичні тему, які вони склали, готуючись до твору (робота в групах, парах; діалог, дискусія).

4. Підсумок учителя.

5. Звучить пісня на вірші В.Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина?”

6.Оголошення теми і мети уроку з української літератури.

7. Аналіз поезії В.Симоненка.

8.Опрацювання вірша учнями, висловлювання про прочитане.

9. Читання інших поезій В.Симоненка, які співзвучні з віршем “Ти знаєш.., що ти – людина?”

10. Підсумок уроку. Висновки учнів і учителя.

11. Домашнє завдання: написати твір.

Хід уроку

І. Слово вчителя про те, що урок буде незвичайним, бо на ньому розглядатимуться теми з української мови і літератури, оскільки вони співзвучні.

1. Отож спочатку будемо працювати над проблемою з української мови : твір-роздум на морально-етичну тему. Перш за все давайте пригадаємо, що означають поняття мораль та етика?

ІІ. Етика та мораль регулюють поведінку в суспільстві. Давайте пригадаємо споконвічні людські цінності. Як про це говорить книга книг Біблія? В Євангелії від Луки сказано: ”Нема дерева, що родило б злий плід, ані дерева, що родило б плід добрий. Кожне ж дерево з плоду свого пізнається. Не збирають бо фіг із тернини, винограду ж на глоду не рвуть. Добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його”.

Якого ж ми висновку дійшли, вивчаючи вірш В.Симоненка “Лебеді материнства?”

Отже моральними цінностями торгувати не варто, як і Батьківщиною, закликає поет. Що можете сказати з цього приводу? Послухаємо ваші виступи, які ви підготували, добираючи матеріал до твору на тему: “Ти знаєш, що ти – людина?”

ІІІ. Слово учням. Діалог, дискусія з приводу порушених проблем. Учні працювали в парах і групах, готуючись до уроку.

IV. Підсумок учителя: з виступів зрозуміло, що найголовніше в житті – залишатися собою за будь-якої ситуації, не зраджувати себе. Таку ж думку висловила у своєму вірші поетеса з Умані М.Павленко:

Через струмочок павутинка – мов місточок.

По ній повзе росинка на листочок.

Тремтить: не впасти б, не зіллятися з водою,

Бо ж головне – зостатися собою.

V. Звучить пісня на слова В.Симоненка “Ти знаєш, що ти – людина?”.

VІ. Ось настала черга і другої теми уроку. Ми вивчаємо вірш., який тільки що прозвучав у пісенному варіанті.

VІІ. Аналіз поезії.

Учитель виразно читає напам’ять вірш.
Жанр твору – інтимна лірика у поєднанні з громадянською.
Мотив: історична місія людини на землі – творити добро, жити за законами людської моралі.
Композиція: в основі лежить утвердження думки про неповторність людської особистості.

Вихідний момент – перша строфа.

Розвиток почуттів – друга строфа.

Кульмінація – третя строфа.

Резюме – четверта строфа.

Образи: ліричний герой, його уявний співрозмовник, озера, гаї, степи, усмішка, мука, очі, інші люди зі своїми почуттями.
Мовні засоби: риторичні фігури, безсполучникові й неповні речення, спонукальні речення, безособові речення в узагальнено-особовому значенні, підтекст.
Висновок. Значення твору.

VІІІ. Опрацювання поезії учнями. Читання, висловлювання думок про те, що зрозуміли з твору, яку думку утверджує автор.

ІХ. Слово вчителя.

У В.Симоненка є ще вірші, в яких він закликає людину бути гідною цього звання і засуджує егоїзм, байдужість, нікчемність, дріб’язковість.

Читання учнями напам’ять поезій “Найогидніші очі порожні...”, “Люди – прекрасні...”

Поет закликає діяти, жити, як велить неповторність і мета життя кожного з нас. Своє бачення обговорюваних сьогодні проблем ви й повинні описати у творі. Отже, тема нам відома. Давайте повторимо пам’ятку роботи над твором, стилі, типи мовлення та їх особливості.

Х. Підсумок уроку.

Що зрозуміли з сьогоднішнього уроку, які висновки можете зробити?

Життя прекрасне і неповторне, як і кожен з нас. Не змарнуйте його, боріться за нього, бо це ваше життя.

ХІ. Домашнє завдання: написати твар на тему: “Ти знаєш, що ти – людина?”

Тема: Література рідного краю. Творчість Письменників Уманщини: Надії Суровцової, Степана Павленка, Марини Павленко, Григорія Савчука.

Мета: Ознайомити з життєвим і творчим шляхом письменників-земляків, прилучити учнів до цілющого джерела рідного слова, захопити життєвим подвигом лицарів пера, поглиблювати громадянські і патріотичні почуття.

Обладнання: портрети письменників-земляків, збірки творів.

Хід уроку

І. Оголошення теми і мети уроку. Вступне слово вчителя.

ІІ. Виступи учнів про життєвий і творчий шлях письменників Уманщини.

Надія Суровцова.

Однією з самобутніх зірок в культурному та громадському житті України була Надія Віталіївна Суровцова, яка народилася в Києві 18 березня 1896 року в сім’ї інтелігентів.

У 1903 році сім”я переїздить до Умані. Навчалася в Уманській жіночій гімназії, а потім на вищих жіночих Бестужівських курсах в Петербурзі на історико-філологічному факультеті.

Із спогадів Н.Суровцової: “Році у 1903 чи 1904 я вперше побачила Умань. Ми поїхали відвідати батька, а згодом переїхали туди на стале перебування. До того часу я ніколи не бачила провінціального міста, не рахуючи Золотоноші, яку бачила тільки побіжно. І от – маленька станція. Станція, з якої поїзд не йде вже нікуди далі, і саме це справляє враження “краю світа”... Місто було затишне, повітове. Хоч мешканців було близько шістдесяти тисяч, все життя (може, то мені здавалося після Києва) було якесь мало містечкове. Залізниця, як я писала, кінчалася Уманем і не йшла нікуди далі. Це було наче символічно.”

У цей час Надія бере активну участь у роботі українського студентського земляцтва.

Під час першої імперіалістичної війни, закінчивши курси медичних сестер, працює в українському госпіталі для поранених.

Після лютневої революції 1917 р. зі схвалення М.Грушевського “пропагувала” революцію на Уманщині. Потім їде до Києва, працює в Центральній Раді, під час гетьманщини – в секретаріаті Міністерства закордонних справ. 1918 р. в складі очолюваної О.Шульгіним групи вирушила з дипломатичною місією Директорії з Києва на Версальську мирну конференцію як секретар інформаційного бюро. Наступні понад шість років була відірвана від батьківщини, жила в Швейцарії, потім – в Австрії. Освіту закінчила у Віденському університеті. Захистивши докторську дисертацію “Богдан Хмельницький та ідея української державності”, Н.Суровцова стала доктором філософії (до речі, перша жінка в Україні). Потім вступила до австрійського жіночого відділу “Ліги миру і свободи”, побувала на конгресах ліги у багатьох містах Європи, разом з групою жінок-делегаток здійснила агітаційне турне по США та Канаді.

1921 року заснувала у Відні комітет “Голодним України”, підтримувала там зв’язки з радянським представництвом, яке очолював Ю.Коцюбинський – “...людина, яка полонила відразу й цілком: цьому джерелу я вірила абсолютно й безроздільно”, - згодом напише у своїх спогадах Надія Віталіївна.

У 1925 році Суровцова повернулася на Батьківщину. Вона радісно поринула у вир літературно-мистецького життя Харкова. Вступила до спілки письменників України. Дружні зв’язки єднали Надію Віталіївну з найвидатнішими українськими письменниками, художниками, театральними діячами. Вона навчалася в аспірантурі в академіка Дмитра Багалія, багато перекладала. Та активне творче життя тривало недовго.

У 1926 році Суровцову викликали в ГПУ, де співробітник Черняк запропонував їй працювати секретним агентом ГПУ, доносити на Ю.Коцюбинського та інших державних діячів. Вона категорично відмовилася доносити на своїх товаришів, їй загрожували: “Пожалєєтє!”

29 листопада 1927 р. Н.В.Суровцова була заарештована і відправлена до Москви..

У нас в Україні існує повір’я: якщо про людину кажуть при її житті, що вона померла, - то жити цій людині дуже довго. Така доля випала і Надії Віталіївні. За 6 місяців досвідченим луб”янським слідчим не вдалося добитися свого і тоді вони вирішили поховати Надію Віталіївну живою, чи як вони казали, “Сделать из нее политический труп”. У пресі з’явилося повідомлення про те, що вона розстріляна. Але попереду було довге життя, повне поневірянь та знущань: 8 місяців Луб’янки, Бутирка, 5 років одиночки в Ярославському політзоляторі, заслання до Архангельська, там другий арешт – 3 листопада 1936 р., 5 років Колимських таборів, безстрокове поселення без права виходу за обмежене коло радіусом 3 км (за порушення – 25 років каторги в кайданах).

Із спогадів Н.В.Суровцової: “Тимчасово я лишилася жити в колишньому свинарнику. Там я прожила понад три роки, роки важкі, самітні, часом майже безнадійні. Увійти можна було, лише зігнувшись. Випростатися можна було лише на половині житла, а далі стеля знову спускалася до зовнішньої стіни, і біля вікна можна було існувати лише сидячи. Мікроскопічне віконце було “зашклено” начисто відмитою рентген-плівкою, що її пожертвував Борис Олександрович Еванс, рентгенолог лікарні, який був з нами у дружніх стосунках. На цей час він уже, здається, відбув табірні роки...”

На думку спадають рядки з вірша уманської поетеси В.Дігтяр, присвяченого Н.В.Суровцовій:

“...За що її тримали безневинну

Аж 30 літ в засланні і тюрмі?...”

Може, за те, що любила свій край, свою мрію – незалежність України й назавжди лишилася вірною самій собі та своїй улюбленій землі українській.

Довгим був шлях до свободи...Лише 1957 року, після повної реабілітації, яку виклопотали давні друзі – Тичина, Бажан, Вишня, Надія Суровцова повернулася на Україну. Але попереду на неї знову чекав суд – за право мешкати в батьківській хаті в Умані, де вона й прожила останніх близько 30 років, і знову під невсипним наглядом.

Із спогадів Н.В.Суровцової: “Ну от, я вже не в тюрмі. І нікому, нікому це не радісно, нікому не потрібно! Прожито таке довге життя. Стільки подій, людей, почуттів, стільки переборених труднощів. Укотре я починаю жити? І який раз я уникнула смерті? Де ж, чому, якій справі я принесла користь? В ім’я чого я жила, коли так часто хотілося вмерти?!

Цього разу мені вже не лишалося нічого, жодної крихти особистого життя. Я була безмежно самотня і тужила не за собою. Адже десь, за далекими хребтами сопок, за безкраєю тайгою, величезними холодними ріками пливло життя! Яке?

Воно було надто далеко в просторі і часі, щоб я знала його.

Та здавалося: ось, якби обтрусити весь бруд, що протягом десятків років покривав моє ім’я, я б з гордо піднятою головою, по-давньому легкою ходою покрокувала цим життям. Не для себе, о ні, звичайно...”

В Умані працювала над історією парку “Софіївка”, на громадських засадах – в Уманському краєзнавчому музеї, в товаристві охорони пам’яток історії та культури, організувала першу в Умані пересувну виставку київських художників, займалась влаштуванням в Умані картинної галереї. Її спроба повернутися до літератури при житті не здійснилася. Підготовлена збірка новел “По той бік” (1958) була повернена видавництвом “Радянський письменник” як “чужда соцреалізму”.

Ще на Колимі Суровцова написала оповідання, що склали цикл “Колимські силуети”, почала працювати над “Спогадами”. Два примірники своїх спогадів Надія Віталіївна віддала до державних архівів і лише після її смерті вони вийшли в світ. Померла Н.В.Суровцова 13 квітня 1985 року в Умані на 90-му році життя.

У музеї діячів літератури та мистецтва Уманщини великий розділ експозиції належить Н.В.Суровцовій, де знайшли своє місце фотокартки різних часів Н.В.Суровцової та її твори

Гордися, незалежна Україно,

Титанами, що на Голгофу йшли,

В нерівній боротьбі безкомпромісній

Вони стояли. І перемогли.

ІІ. Степан Павленко.

Українська культура втратила ще одного свого лицаря. 26 вересня 2003 року передчасно пішов від нас Степан Онисимович Павленко – сільський вчитель рідної мови.

Ця унікальна людина вражала працелюбством хлібороба, допитливим розумом вченого, витонченим слухом на звучання українського слова.

Народився Степан Онисимович в Легедзиному (нині Тальнівського району) 12 березня 1949 р. в багатодітній колгоспній сім’ї. У 1970 році закінчив з червоним дипломом Черкаський педінститут. З тих пір вчителював на Львівщині, Вінниччині, Черкащині, з 1987 р. – в Чабанській середній школі.

Осиротіла не лише його родина, учні, вчителі школи. Осиротіли відомі поети Уманщини, яким Степан Онисимович був добрим порадником і мудрим редактором, осиротіла українська культура, в якій він зайняв гідне місце своєю поезією, літературознавчими і мовознавчими працями, що друкувалися в центральних виданнях.

Він був правдолюбом, високо ніс звання Людини, не розмінюючи власну совість і гідність на титули та матеріальні цінності.

Він був мужнім чоловіком, від якого ніхто не чув скарг на недугу, що їла його.

Він був справді героїчною постаттю на царині сили духу та інтелекту, такій скромній в нашому сьогоденні.

Скільком учням він прищепив любов до рідного слова, в скількох серцях посіяв паростки любові до України.

Я – калиновий кущ. Зайнялись обіч шляху

Під віттям моїм червоним багаттям черешні,

Кущ ромашок цвіте мов метелику крильця,

В молоденькій траві. обпалюють душу мою.

Анітрохи нам разом не тісно! Засміялася осінь:

Ну що? Доліталась нарешті?

А душа:

Не біда! Все одно

Ще цвістиму в маю!

Степан Онисимович Павленко був щедро обдарований талантами. Найперший із них – учительський. Дітям, школі він служив чесно і самовіддано до останньої хвилини. Були в нього і сумніви, і вагання, але була й віра: життя все одно гарне!.

В одному з листів Степан Павленко написав: “Я ніколи справжнім вчителем не стану. Найголовніше із моїх достоїнств – незмірна, невиліковна й розпроклята любов до слова, цей, може, найкращий і найболючіший цвіт моєї душі, ця кара моя Господня і свято”. Але справжнім учителем він таки був: допоміг визначитися у житті багатьом своїм вихованцям.

Степан Павленко ніколи не боявся зізнатися у своїх слабкостях, але писав про них з іронією. Мав журналістський і редакторський хист – писав для багатьох видань, редагував не одну книжку і вивів у літературу не одного автора. Своєї ж книжки так і не видав.

Свої найкращі сподівання пов’язував тільки з незалежною Україною. Без неї себе не мислив: “Так хотілося б, щоб світле перемагало у всьому, щоб наші діти й онуки стали нарешті щасливими.”

Він був одним із тих, хто сповідував у житті ідеали добра без сподівання на будь-яку нагороду. Таким він залишиться назавжди у пам’яті всіх, хто його знав. Тепер він житиме і у своїх творах, які незабаром побачать світ окремою книжкою. І ми всі тоді побачимо, якого Степана Павленка ми втратили.

Із листів до І.Складаного: “Ніякий гонорар не йде в моїх очах ні в яке порівняння із самим процесом роботи над словом, з радістю творення, навіть і з муками творення. Та що гонорар! Бачити своє ім’я в друкові у багато разів приємніше, але почуття, пережити під час писання, все одно дорожчі.

Якось воно так склалось, що не вельми в своєму житті був я розбещений добрими словами, але ще менше, будучи скупої вдачі, казав їх сам. Лише поступово почало до мене доходити, що не можна свої добрі почуття приховувати за сімома замками. До преважної більшості людей ставлюся з відкритою душею, боюсь обдурити когось, але не боюсь бути обдуреним. З дітьми ж у класі мені взагалі гарно, і вони це, либонь, відчувають, бо теж, хай невміло,хай незграбно, намагаються віддячувати прихильним до мене ставленням. Мені дорогі Мавчині слова про серце нескупе, що скарбів воно своїх не криє. Може, таке серце і є , зрештою, єдиною неперехідною цінністю?..”

ІІІ. Марина Павленко.

У двадцять чотири досягти такого злету – погодьмося: це вже чимало. Марина Степанівна Павленко, педагог із школи-гімназії №2, прийнята в сім’ю українських літераторів. “Свіжі лави” поповнили нашу спілку, - пише Ю.Мушкетик, - вони тільки посіяли в рахманну землю перші зерна. Посіяли вдало. Одначе ця нива довга. Її засівають щороку, в перелогах вона лежати не любить, і то вже від кожного, від його снаги, таланту, спрямованості на ціль, каторжної праці, самопожертви залежить, на які гони він вийде.” Марина стала однією з шести переможців Міжнародного конкурсу “Гранослов – 96”. Свіжим струменем віє від поезії М.Павленко, неординарністю думки. Мова багата і дзвінка, образи чіткі.

Це й не дивно, бо вона дочка видатного батька – Степана Онисимовича Павленка, про чию незвичайну особистість ми вже розповідали. А народилася Марина 30 березня 1973 р. на Львівщині. Школу ж закінчила й одержала вищу освіту – на Уманщині.

Змалечку захоплювало мене, коли хтось умів читати природу, особливо слід. І все то були старші люди. Гляне, бувало, Михайло Вікторович на сніг і каже:

- Це тут зайчик пописав своїм розгонистим почерком. Гаразд, що ніхто не потоптав цього письма мисливськими чобітьми.

А батько, гляди, й застереже коли:

- Не женіть у Вовче пасти, бо люди помітили там його почерк.

А з Олексою, було, пускаємо хруща на пісок – він і вишиває лапками дивовижну мережку. Аж поки злетить... Це, за словами Марини Павленко, з дитинства. А коли підростемо, схоплюємо на свіже око такі барви, лінії, відтінки, яких не помічали колись, а може, не помітимо завтра. Бо завтра у поле нашого бачення потраплятимуть, напевне осінніші барви, лінії, відтінки. Тоді, як будемо спостережливіші, прочитаємо письмо журавлиного ключа, павутинки бабиного літи чи променя призахідного сонця...

Щаслива доля випала Марині Павленко – бути одночасно в усіх цих вимірах простору і часу. Бо ж і як учителька, мати й поетеса має змогу бачити. А ще має добрий хист до спостережень, то й уміє бачити. Уміє читати почерк пташки, бджоли, квітки, почерк людської душі...

Он “фіалка придбала нове фіолетове платтячко”, “дві черешні літо стережуть”, “город упився сонцем і співає”, “Цвітуть троянди білі в квітнику – немов співають пісню лебедину”, “Просто посеред майдану весна малювала картини”, “Червоне сонце – крапка в кінці ночі”, “Усміхається в вус домовик”... А он “Ще одна відцвіла незабудка. Ще хтось когось забув”.

Поетеса не ворожить, не вгадує – бачить, відчуває, чує, передбачує. Бо знає. З досвіду свого, досвіду батьків, досвіду поколінь. Зі свого розуміння, уміння дивитися, захоплюватися, порівнювати, зіставляти й позначати на берегах бузкових зошитів... І тоді

З рядка в рядок, мов через ватру, скачеш,

Купаєш очі в слові, як в росі,

І раптом світ неначе вперше бачиш.

І дивує тебе й дорога по молоко, й затишна усмішка, й забуте осінню яблуко, й у душі твоїй – оселі тиші – розгортається свято незабудки, що зелено шепоче: “Не збудіть моєї доні”.

А між сонцями – найрідніші очі:

Мій світ, моя планета – Оленя!

Зринає в пам’яті такий милий Маринин віршик, що вона написала ще студенткою першого курсу:

Через струмочок павутинка – мов місточок.

По ній повзе росинка на листочок.

Тремтить: не впасти б, не зіллятися з водою,

Бо ж головне – зостатися собою.

Як осяяння долі, як молитва на дорогу, як поетичне кредо на працю й життя.

Цінуймо мить. Оцю, оцю ось мить.

Цей промінець, що зазира у вікна,

Цей ясенок, що все до нас не звикне,

Ці лілії із білими крильми...

Хай посуд я ще маю перемить,

Хай маму жде із тістом діжка пікна,

Сестричку – непротерті двері й вікна,

А тата – двір,- усе ж, цінуймо мить!

Допоки ще далеко до зими,

І з груднем ще не скоро доля зіткне,

І ще - не хворі, ще – разом всі ми,

Хоч бути, знаємо,. У світі цім не вік нам,

Цінуймо мить! Цінуймо кожну мить!

ІV. Григорій Савчук.

Відомий в Україні поет, наш земляк, житель с.Берестівець, Григорій Савчук помер, ледь відзначивши своє 60-річчя. Невиліковно хворий, Григорій Сидорович мав напрочуд чисте, невичерпне джерело поетичного натхнення, і коли читаєш його вірші, сповнені любов’ю та ніжним ліризмом, ніколи не здогадаєшся, як боліли поетова душа і тіло.

Душа так прагне часом порятунку,

Спочити хоче десь у тишині,

Або напитись чарівного трунку,

Щоб геть забути нещасливі дні.

Їй хочеться хоч на якусь часину

Забути про важке земне життя...

І ось тут починається незбагненне: як із щоденного безнадійного болю викохувалися натхненні, прекрасні рядки?

Стоїть в задумі сонях біля тину

Із-під бриля вдивляється у шлях,

А яблуня стара, схиливши спину,

Своїх діток колише на руках...

Думається, секрет цього магічного перевтілення болю у високу поезію треба шукати в любові. Про що б не писав Григорій Савчук: про зиму чи літо, калину чи айстри, криничку чи джерельце, про матір з батьком чи Україну – кожен рядок звучить високою нотою щирої любові до людей, рідної землі і мови, рідної природи. Саме любов давала силу джерелу його душі завжди нуртувати свіжим, неповторним поетичним образом, глибокою мудрістю і добротою. “Душі джерела” – таку ємку і точну назву носить перша збірка віршів поета. Ілюстрував книжку художник Пилип Вовк – щирий друг і помічник поета.

Серед колишніх знайомих Г.Савчука, мабуть, не знайдеться людини, яка б не схилила голову перед його мужністю, перед святим терпінням і стійкістю його дружини Марії Іванівни. Схилімо голови і ми перед Талантом і Любов’ю – цими двома могутніми крильми, які незрадливо і надійно допомагали Поету витримувати нищівні удари долі.

Народився Г.Савчук у с. Берестівець 27 червня 1941 р. Тут закінчив 11 класів , а потім вступив до Чигиринського сільськогосподарського технікуму і через два роки захистив диплом економіста. Та працювати за фахом майже не довелося, бо раптовий удар паралічу позбавив його можливості не те що працювати, а й ходити. Довго валявся по лікарнях, але хвороба так і не відступила. Як наслідок, за невблаганним присудом лікарів – інвалідність першої групи – довічно.

Допоки стачить сил – усе зроблю,

Трудити буду голову та руки,

Щоб в цих краях, які я так люблю,

жили щасливо діти та онуки.

Тут корінь мій, уся моя рідня,

Тут мудрих предків височать могили.

Тому я в болях і думках щодня

За рідну землю, що мене зростила.

Та як би важко не було, а все ж Григорій Савчук був вдячний Богові та долі хоча б за те, що міг бачити ясне сонце, насолоджуватися співом пташок, шелестом вітру, шумом дощу, чути голоси людей і мати ясність розуму. А щоб довести, насамперед самому собі, що ще міг бути корисним людям – почав писати вірші. Поступово поезія стала часткою його життя. Вірші Г.Савчука друкувалися в періодичних виданнях, звучали по радіо, а схвальні відгуки шанувальників поетичного слова. Яких він отримував чимало, додавали сил боротися з недугою та спонукали до нових творчих пошуків.

V. Підсумок уроку.

Blog

Розвиток зв’язного мовлення. Твір-роздум на морально-етичну тему

Содержание

План уроку

Хід уроку