Олексій Волович

Українська демократія

на сучасному етапі державотворення

(Виступ на круглому столі „Україна після президентських виборів 2010 р.:

нові перспективи розвитку держави”,

22 квітня 2010, Одеса)

Опубліковано в газеті „Чорноморські новини”, ссылка скрыта // ссылка скрыта

Особливостями, а точніше, вадами розвитку української демократії на сучасному етапі державотворення можна назвати велику чисельність і розпорошеність політичних сил, коли партії і партійки створюються під певного лідера і не мають підтримки з боку значної кількості населення. До цього можна додати правовий нігілізм, вибіркове застосування законів і їх недосконалість, корупцію в органах державної влади, відсутність політичної культури серед українського політикуму, політичну індиферентність і пасивність переважної більшості громадян, відсутність консолідованої нації, згуртованої навколо спільної національної ідеї. При цьому сутність політичного і державного устрою (кланово-олігархічного режиму) в Україні протягом 18 років незалежності практично не змінюється, змінюються лише політичні функціонери біля влади.

На 19-му році незалежності процес політичного та цивілізаційного самовизначення нашої держави, пошуку її місії і призначення у світі ще не вступив у завершальну стадію. Україна все ще стоїть на роздоріжжі між Європою і Євразією. Проте геополітична роль тієї чи іншої держави залежить не від зовнішніх чинників, а, передусім, від внутрішнього вибору призначення у світі. Гарантією незалежності і суверенітету будь-якої країни є політична єдність нації, а також міра її інтеграції у світове співтовариство на глобальному і регіональному рівнях.

Зазвичай коли говорять про майбутню місію України, то, здебільшого, пов’язують її з рухом у певному напрямку - в Європу або в Євразію, в той час як Україна має повернутися, передусім, сама до себе, до своїх давніх демократичних традицій, які корінням сягають у часи Козацької республіки і беруть свої початки від першої у Європі Конституції Пилипа Орлика, 300 років створення якої нещодавно відзначалося.

УКРАЇНА має розбудити себе і привести в дію величезні потенційні сили, не лише і не стільки економічні, скільки соціокультурні, тобто духовні сили української нації. Іншими словами, рух України в майбутнє має визначатися насамперед завдяки активізації внутрішньополітичного чинника. Прояв високої активності українських громадян під час президентських виборів 2004 і 2010 років, бурхливі і драматичні перипетії політичної боротьби і розвитку громадянського суспільства протягом останніх п’яти років свідчать про те, що процес самоідентифікації української нації і самоусвідомлення її історичного призначення в сім’ї європейських народів уже почався.

На мій погляд, особливістю розвитку української демократії на сучасному етапі державотворення є те, що політичні сили, які отримали найбільшу підтримку виборців на президентських виборах у 2004-му і в 2010-му, замість того щоб об’єднати свої зусилля для служіння українському народу, формуючи спільні владні структури як у парламенті, так і в уряді, опинилися по різні боки політичних барикад, у конфронтації одна до одної: одні — при владі, інші — в непримиренній опозиції. І так по черзі. При цьому кожна наступна влада ігнорує або й відміняє рішення попередньої, що свідчить про досить слабкі і хисткі демократичні засади нашого суспільства, про відсутність стабільного курсу у внутрішній і зовнішній політиці.
Попередні п’ять років можна назвати роками втрачених можливостей. Відсутність нормальної взаємодії між гілками влади, зокрема постійні чвари і публічне протистояння між екс-президентом В. Ющенком та екс-прем’єр-міністром Ю. Тимошенко, звели нанівець величезний кредит довіри, який отримала «помаранчева» влада після президентських виборів 2004 року, що негативно позначилося на суспільно-політичному і соціально-економічному розвитку держави, на міжнародному іміджі України, загальмувало темпи її європейської інтеграції.

На мою думку, ще на початку 2005-го В. Ющенко мав би подати руку В. Януковичу і поділити з ним владу, оскільки за кожним з них стояла половина виборців. Згідно з європейськими нормами парламентської і партійної діяльності, вони просто змушені були так зробити, переступивши через свої амбіції і корпоративні інтереси, оскільки нездоланних ідеологічних розбіжностей між ними не було і, як показав час, нема. Натомість
В. Ющенко йшов на зближення з В. Януковичем кожного разу, коли у нього загострювалися стосунки з Ю. Тимошенко. Прикладом такого балансування В. Ющенка між Ю. Тимошенко і В. Януковичем є надання останньому значної підтримки напередодні президентських виборів 2010-го.

І після цих виборів, згідно зі згаданими європейськими стандартами, В. Янукович і Ю. Тимошенко також мали б створити потужну коаліцію в парламенті і сформувати спільний уряд. Проте, на жаль, цього не сталося. Знову конфронтаційне мислення, корпоративні та особисті інтереси стали на заваді об’єднання двох провідних політичних сил, хоча в їх передвиборних програмах важко знайти більше трьох відмінностей.

В. Ющенко багато і красномовно говорив, але мало що робив для того ж таки українства. За період його президентства процес русифікації в Україні посилився і держава нічого не зробила для того, щоб запобігти цьому. Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році складав 28 %, а сьогодні — лише 15%. За даними Книжкової палати ім. І. Федорова і Державного комітету телебачення та радіомовлення за перший квартал 2010-го, російськомовні друковані видання відчутно домінують в інформаційному просторі України. За сукупним річним накладом російськомовні газети майже у 2,5 рази перевищують україномовні, а журнали — у 8,5 рази.

І сьогодні, на жаль, наступ на українське слово продовжується. Як інакше можна пояснити недавнє рішення Одеської облдержадміністрації про вихід із співзасновників єдиної україномовної газети в області — «Чорноморських новин»? У результаті цього рішення газета позбавляється державної підтримки на суму 800 тис. грн. Ця газета, яка виходить з 1917 року, українська не лише за мовною ознакою, а й за характером своїх публікацій. 93 роки вона служить державі. На шпальтах цієї газети публікуються високопрофесійні і патріотичні аналітичні матеріали з усіх аспектів життєдіяльності нашого суспільства. Й ось сьогодні вирішується її доля. Тепер від нас, українців Одещини, залежить, виживе наша газета чи ні. Звичайно, «Чорноморка» виживе, якщо стане комерційною і половину своїх сторінок віддаватиме на рекламу. Але чи буде від цього користь українцям Одещини?

„Чорноморські новини” ніколи не були і не могли бути в опозиції до влади в Україні, включаючи нинішню, оскільки до цього часу газета користувалася підтримкою держави, але згадане рішення Облдержадміністрації відкидає газету і тисячі її багаторічних читачів в опозицію до нинішньої влади. Виникає питання: навіщо владі своїми руками створювати опозицію до себе? На мій погляд, в патріотичних колах українського суспільства, включаючи українство Одещини, є значний прошарок людей, які налаштовані боротись не проти В. Януковича, а за нього, сподіваючись на те, що він буде послідовно відстоювати національні інтереси. То навіщо ж цих людей влада відштовхує від себе і в такий спосіб перетворює в радикальних опозиціонерів?

20 квітня в коментарі агентству «Інтерфакс-Україна» В. Янукович заявив: «як Президент України я завжди буду відстоювати свободу преси, буду захищати журналістів і робити все, щоб влада була прозорою, а її дії — відкритими для преси і для суспільства». Будемо також сподіватися, що
В. Янукович захистить і наші «Чорноморські новини» - єдину українську газету в Одесі, яка має велику і славну історію.

На мою думку, В. Ющенко немало зробив для відновлення історичної правди на офіційному рівні, проте і на цьому напрямку його діяльність не відзначалася послідовністю. Мені, наприклад не зрозуміло, чому В. Ющенко як президент і почесний гетьман українського козацтва мовчав, коли довго готувалися поставити пам’ятники Катерині ІІ в Одесі і Сімферополі, і лише після того, як їх встановили, «попросив», щоб «не ставили пам’ятники російським царям»?

Я не розумію, чому В. Янукович мовчить сьогодні, коли у Запоріжжі та в інших містах комуністи намагаються поставити пам’ятники Сталіну - катові усіх народів колишнього СРСР? Зараз нам знову намагаються нав’язати міф, що «Сталін виграв війну», хоча загальновідомо, що війну радянський народ виграв не завдяки Сталіну, а всупереч йому, всупереч його злочинам. Саме через бездарне і злочинне «керівництво» Сталіна у Великій Вітчизняній війні і перед нею СРСР зазнав найбільших втрат серед усіх держав, які брали участь у цій війні. Перед війною були фізично знищені десятки тисяч найкращих кадрів Червоної армії від полковників до маршалів. З п’яти маршалів розстріляно трьох. Були знищені усі командувачі військових округів, усі командири корпусів, майже всі командири дивізій і бригад, половина командирів полків. Перед війною у сталінських таборах зазнали знущань і тортур маршали Рокоссовський, Толбухін, генерал армії Горбатов та багато інших. У перший же день на прикордонних аеродромах було знищено 1200 радянських літаків тому, що Сталін не дозволяв їх заправити паливом і вони не могли злетіти. Ці дані можна знайти ще у радянських виданнях, і їх не можна забувати сьогодні.

АЛЕ повернімося до сьогодення. Однією з проблем формування української політичної нації є певні політичні, культурні та ментальні відмінності між сходом і заходом України, що є предметом спекуляцій різних політичних сил. Часто можемо почути: «мы такие разные!» Хай би спробував хтось сказати це в радянські часи, коли ми всі були «единым советским народом». Які ж ми «разные», якщо у Львові за Януковича проголосували більше ніж за Тягнибока, а в Одеській області за Тягнибока проголосувало 6 тисяч виборців? В епоху глобалізації світ зближається, а у нас штучно роздмухують розбіжності між сходом і заходом країни, закликають до федералізації, а, по суті, до створення «удельных княжеств» і розчленування України. При цьому є багато московських «радетелей» України — вассермани, жириновські, затуліни, дугіни, смоліни, лужкови, леонтьєви, мамонтови, караганови, павловські, які хотіли б повернути нас до статусу малоросійської провінції Росії. Наприклад, А. Вассерман, який постійно з’являвся на одеських телеканалах під час минулих президентських виборів, закликав до відокремлення Галичини і приєднання України до Росії «на правах Юго-Западного федерального округа»...

Відмінність геополітичних орієнтацій населення сходу і заходу України чітко проявляється в результатах президентських виборів. І в 2004-му, і в 2010-му за «помаранчевих» лідерів переважно голосував захід і центр України, а за «біло-синіх» — схід і південь. Якщо у 2004 році перемогу святкував електорат західних і центральних областей, то у 2010-му — східних і південних. На мій погляд, у стратегічному вимірі така ситуація, коли по черзі до влади приходять різні політичні сили, які представляють схід і захід України, більше сприятиме консолідації українського суспільства, оскільки обидві частини України по черзі задовольнили свої політичні уподобання. Перемога на президентських виборах другий раз поспіль висуванця електорату західних і центральних областей викликала б значне суспільно-політичне збурення на сході і півдні держави і могла б посилити небезпечні сепаратистські настрої, які постійно підігріваються як певними колами російського політикуму, так і радикальними проросійськими організаціями всередині України.

Традиційно, політики замість того, щоб послаблювати ментальні і політичні розбіжності між регіонами України, грають і спекулюють на них, здобуваючи сумнівні дивіденди. На мій погляд, В. Ющенко мало дбав про те, щоб розробити державну програму подальшого зміцнення політичних, економічних і, особливо, культурних зв’язків між сходом і заходом України. Хотілося б сподіватися, що В. Янукович зробить більше для об’єднання сходу і заходу нашої держави.

Проте деякі перші кроки В. Януковича на цьому напрямку, як, наприклад, призначення Д. Табачника міністром освіти і науки, видаються не надто вдалими. Якщо Табачник стверджує, що «галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані», то як з таким міністром об’єднувати народ? Кажуть, не треба плутати його політичні погляди і його діяльність як міністра (?!). Але ж посада міністра — це політична посада. З іншого боку, в антиукраїнських висловлюваннях Д. Табачника нема ніякої політики, а натомість — примітивна ксенофобія щодо власного народу. Сподіваюсь, що Віктор Федорович в усьому розбереться і пан Табачник не довго затримається на посаді міністра освіти і науки. Думаю, українці допоможуть Президентові прийняти таке непросте рішення.

Неоднозначно в українському суспільстві оцінюється підписана у Харкові угода про продовження базування російського Чорноморського флоту до 2042 року в обмін на 30-відсоткове зниження ціни на газ. Можна ствердно сказати, що підписання цієї угоди не сприятиме консолідації українського суспільства. Ця новина по-різному оцінюється в різних кутках країни, і тут немає чіткого поділу між сходом і заходом. Суспільство чекає пояснень і відповідей на багато питань: як ця угода узгоджується з декларованим курсом нової влади на політику безблоковості чи безблоковий статус? На якій юридичній підставі підписується нова угода про базування ЧФ РФ, якщо попередня ще мала діяти до 2017 року? Чи буде Росія сплачувати за оренду території для базування Чорноморського флоту в Криму щонайменше 1 мільярд доларів? На думку більшості експертів, ця сума є цілком економічно обґрунтованою.

Перші пояснення ми вже отримали. Так, Голова ВРУ В. Литвин, який неодноразово заявляв, що нібито Чорноморський флот Росії повинен виступати гарантом безпеки України (?) і закликав продовжити оренду його баз у Криму, у своєму коментарі 21 квітня сказав, що харківські домовленості слід сприймати як «об’єктивну даність, як неминучість». При цьому В. Литвин посилається на перехідні положення Конституції, в яких зафіксовано, що «використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою». Але ж є стаття 17 Конституції України про те, що «на території України не допускається розташування іноземних військових баз»...

Не хотілося б, щоб через 5 років українці на сході і заході держави були розчаровані діями нової влади так, як вони розчаровані діями попередньої «помаранчевої» влади. Але розчарування владою у такій країні, як наша, і з такими політиками й урядовцями, як у нас, не уникнути. При цьому критерії оцінки дій влади на сході і заході кардинально різняться. Наведемо один приклад. Заява Президента В. Януковича на святій для українців могилі Т. Шевченка в Каневі в день його народження про те, що в Україні може бути лише одна державна мова - українська, викликала схвальні відгуки серед переважної більшості української громадськості. Для мене особисто відродження української мови означає відродження і становлення української нації. Буде мова - буде й народ, який згодом розбереться з іншими проблемами - і НАТО, і Чорноморським флотом. Проте деякі радикальні проросійські сили, зокрема ПСПУ, оголосили в Донецьку акцію збору підписів під зверненням до В. Януковича з вимогою надати російській мові статус другої державної. Вітренківці вже висловлюють своє розчарування діями В. Януковича, й особисто мене це тішить. Якщо В. Янукович буде відстоювати національні інтереси нашої держави, то серед невеликої купки вітренківців та інших проросійських сил і плакальників за Радянським Союзом розчарування його діями буде посилюватися. І це певною мірою свідчитиме про відданість В. Януковича національним інтересам України. Звичайно, Президенту дуже нелегко буде зберегти і підтримувати баланс інтересів між сходом і заходом України, між групами населення, орієнтованими на Європу і на Росію. Але ж В. Янукович не один, є ще ми - український народ, і ми допомагатимемо йому у цій важкій, але вкрай потрібній справі - об’єднання України. Проте якщо ми самі, українці сходу і заходу держави, не об’єднаємося, то ніхто нас не об’єднає.

ПІСЛЯ президентських виборів у лютому 2010 року в історії України відкрилася нова сторінка. Якою вона буде - покаже час. Якою вона буде, залежить не лише від В. Януковича та його команди, а й від кожного з нас. Якщо ми не дбатимемо про себе, про свою державу і пасивно чекатимемо, що для нас зробить влада, то нічого доброго не буде. Якщо влада не матиме підтримки більшості народу, то їй мало що вдасться зробити для цього народу. Якщо у нас не буде повноцінного громадянського суспільства, здатного ефективно і конструктивно впливати на владу, то ми й надалі залишатимемося аморфним «насєлєнієм», яким буде легко маніпулювати, як це робилося впродовж останніх 18 років. Якщо влада почуватиметься комфортно в нашій країні, то життя простих людей комфортним не буде ніколи. Ми маємо досягти такого стану, щоб у владу йшли на службу народу, а не на власне «кормлєніє». Якщо ми не змусимо владу служити народові, то народ і надалі обслуговуватиме владу, як це було протягом усіх років нашої квазінезалежності.

Думки, висловлені у цьому моєму виступі, є моїми особистими і можуть не поділятися керівництвом Інституту і моїми колегами. Але сьогодні ми здобули право сказати: «Я так думаю». І це право ми маємо відстоювати повсякчас.

Blog

Олексій Волович