Військово-політична активність США І нато в чорноморсько-каспійському регіоні після грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року анотація
| Вид материала | Документы |
- Г. В. Шелест Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року слід розглядати у контексті, 455.78kb.
- Енергетичні пріоритети України в Чорноморсько-Каспійському регіоні, 222.18kb.
- Проблеми безпеки міжнародних транспортних коридорів у чорноморсько-каспійському регіоні:, 199.31kb.
- 29 вересня 2009 року, 91.7kb.
- Довідка про соціально-економічний розвиток Миколаївської області за підсумками роботи, 260.11kb.
- План дій щодо членства в нато (пдч) Країни-члени нато, 1059.19kb.
- Історія І хронологія взаємовідносин Україна-нато перші контакти Україна-нато, 262.48kb.
- Аспекти співпраці України з нато ” що таке нато? Нато, 235.87kb.
- В. В. Макух, кандидат політичних наук, науковий співробітник регіонального філіалу, 133.84kb.
- Указ президента україни №92/2010, 1390.21kb.
Олексій Волович, директор Одеської філії НІСД
gov.ua/Monitor/December2009/22.htm
Аналітична доповідь
ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ США І НАТО В ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКОМУ РЕГІОНІ ПІСЛЯ ГРУЗИНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ У СЕРПНІ 2008 РОКУ
Анотація
Аналітична доповідь присвячена аналізу військово-політичної присутності США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні, зокрема після грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року. У доповіді розглядаються процеси глобалізації НАТО; геополітичні і воєнно стратегічні інтереси США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні в контексті суперництва з Росією; роль Туреччини, Болгарії і Румунії як форпостів НАТО в регіоні; місце і роль України і Грузії в геополітичних планах США і НАТО; реакція США і НАТО на російсько грузинський збройний конфлікт у серпні 2008 р.; позиція України щодо російсько-грузинського збройного конфлікту, а також двостороння співпраця НАТО з країнами Чорноморсько-Каспійського регіону та проблема присутності військових кораблів США і НАТО у Чорному морі. У доповіді приділяється увага участі чорноморських держав в таких військово-морських навчаннях і операціях як „Sea-Breeze”, „BLACKSEAFOR”, „Black Sea Harmony” та „Active Endeavor”.
Аналітична доповідь містить висновки, прогнози і рекомендації.
ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ США І НАТО В ЧОРНОМОРСЬКО-КАСПІЙСЬКОМУ РЕГІОНІ ПІСЛЯ ГРУЗИНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО КОНФЛІКТУ У СЕРПНІ 2008 РОКУ
І. Процес глобалізації НАТО
З появою нових глобальних загроз наприкінці ХХ ст. фізичні кордони функціонування НАТО практично втрачають значення. Із середини 1990 х рр. НАТО бере на себе дедалі більшу роль у миротворчій та стабілізаційній діяльності, відійшовши від формату суто оборонного блоку. Зокрема, це стало відповіддю на недостатню ефективність миротворчої діяльності ООН.
Першою в історії Альянсу операцію, яка реалізовується поза межами Північноатлантичного регіону, стала стабілізаційна операція в Афганістані Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ), що фактично є спробою НАТО продемонструвати свою ефективність як глобального безпекового актора, здатного перебрати на себе миротворчі функції ООН. Загалом 40 держав світу беруть участь у цій операції під командуванням НАТО.
Зважаючи на провідну політичну і економічну роль США в НАТО (близько 30 % бюджету Альянсу забезпечують США), межа у воєнно політичній діяльності на міжнародній арені США і Альянсу є достатньо умовною. Провідна роль США в НАТО проявляється як в обсягах американської допомоги партнерам НАТО, так і в обсягах американських озброєнь і військової техніки, що поставляється різним країнам світу. З іншого боку відмінності в політиці ЄС і НАТО на міжнародній арені також є достатньо умовними, оскільки практично всі країни, які є членами ЄС, водночас є членами НАТО. Скажімо, Франція і Німеччина не можуть проводити одну політику в ЄС, а іншу – в НАТО. Якщо ЄС більше зосереджує свою діяльність на економічній співпраці, то НАТО – на воєнно політичній і військово-технічний. Але в підсумку діяльність країн членів НАТО і ЄС є значною мірою є скоординованою, узгодженою і солідарною. Отже, НАТО і ЄС – це різні інструменти, шляхи і засоби реалізації єдиної блокової політики європейських держав, США і Канади, незважаючи на певні тактичні розбіжності, які час від часу виникають між цими державами.
Після терористичних нападів на Сполучені Штати 11 вересня 2001 р. і початку іракської кампанії 2003 р. під проводом США Альянс почав відігравати значно більшу роль на міжнародній арені, зокрема в „розширених” регіонах Середземномор’я, Близького Сходу та в Чорноморсько-Каспійському регіоні. В умовах активізації процесів євроінтеграції, коли стратегічний безпековий інтерес для НАТО в Північноатлантичному регіоні і Західній Європі значною мірою є вичерпаним, з появою нових загроз та джерел нестабільності в різних регіонах світу, дедалі більшого значення в діяльності Альянсу набуває розширення глобального партнерства в різних регіонах світу.
В рамках різних програм НАТО сьогодні безпосередньо задіяно близько 100 країн світу. Першими кроками у напрямі формування „глобального НАТО” є поглиблення відносин Альянсу з країнами Північної Африки, Перської затоки, Чорноморсько-Каспійського регіону, Японією, Республікою Корея, Сінгапуром, Австралією, Новою Зеландією. Досвід співпраці НАТО з цими країнами дає всі підстави стверджувати, що Північноатлантичний альянс сьогодні перебуває в стадії трансформації в глобальну і універсальну організацію безпеки.
ІІ. Геополітичні і воєнно-стратегічні інтереси США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні в контексті суперництва з Росією
Дедалі більше в Чорноморському регіоні зосереджуються геополітичні, військові та геоекономічні інтереси провідних світових та регіональних держав, передусім Росії, Туреччини і США, а також НАТО і Європейського Союзу. По мірі зростання інтересів провідних держав світу до цього регіону, в ньому посилюється напруження і можливість виникнення конфронтаційних ситуацій.
З 1997 р. Чорноморсько-Каспійський регіон оголошено зоною американських національних інтересів і він розглядається як джерело енергоресурсів, альтернативне Перській затоці. Прикаспійська нафта, що транспортується через Кавказ, може забезпечити до 25 % приросту загальносвітового видобутку нафти в найближчі п'ять років. За деякими даними, доведені запаси енергоресурсів Каспійського регіону оцінюються від 2,1 до 3,9 млрд т (15,4 29,0 млрд барелів), що складає від 1,5 % до 2,8 % світових доведених запасів нафти. З урахуванням прогнозних ресурсів, загальна кількість запасів нафти у Каспійському регіоні може становити 24 26 млрд т (178–191 млрд барелів), що складає близько 10 % світових прогнозних ресурсів нафти.
Про значущість Чорноморсько Каспійського регіону для США свідчить те, що у складі Ради національної безпеки при президентові США були створені спеціальний відділ, запроваджено пост спеціального радника президента і держсекретаря з проблем Чорноморсько Каспійського регіону. ЦРУ створило спеціальний оперативний підрозділ по відстежуванню політичних процесів в причорноморських і прикаспійських країнах.
В новій стратегії національної безпеки США, представленій Президентом США Дж. Бушем у вересні 2002 р., Чорноморський і Каспійський регіони розглядаються не лише як життєво важливе стратегічне альтернативне джерело нафти, але й як плацдарм подальшого доступу США до перспективних ринків Китаю, Пакистану, Індії і Південно-Східної Азії.
Головне воєнно-стратегічне завдання США у Чорноморсько Каспійському регіоні полягає в тому, щоб перешкодити об'єднанню трьох геополітичних суперників США в Євразії – Росії, Китаю та Ірану в єдиний блок. Для вирішення цього завдання, Вашингтон прагне мати з Азербайджаном, Казахстаном, Туркменістаном (країнами-постачальниками енергоносіїв), а також з Грузією, Україною, Румунією, Молдовою та Болгарією (країнами транзитерами енергоносіїв) відносини стратегічного партнерства.
Довготривалою метою США є обмеження політичного, економічного та військового впливу Росії на країни регіону, зокрема Казахстан, Туркменію, Азербайджан, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. Важливою складовою реалізації інтересів США в регіоні є військово технічна співпраця з країнами регіону. Для вирішення зазначених завдань США намагаються активізувати діяльність відповідних структур НАТО, надаючи в цьому всіляку підтримку.
Росія сприймає посилення присутності ЄС, НАТО і США в Чорному морі як посягання на її позиції в регіоні, який вона вважає історичною зоною своїх стратегічних інтересів. Головними пріоритетами Росії в регіоні є підтримка політичної, економічної і військової переваги, підпорядкування зовнішньої політики країн регіону російським інтересам, недопущення посилення ролі третіх країн, передусім США, в цьому регіоні. Москва також постійно здійснює тиск на Азербайджан, Грузію, Україну і Молдову, намагаючись повторно втягнути ці країни до орбіти свого впливу. З метою реалізації цієї стратегічної мети Росія прагне до збереження своєї військової присутності в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї та Криму. В цілому Росія не зацікавлена у створенні сильних і незалежних від її впливу структур безпеки і регіональної кооперації. Російське воєнно-політичне керівництво вкрай негативно поставилось до нарощування присутності ЗС США у Західному Причорномор’ї.
ІІІ. Активність США в Каспійському регіоні
З початку 90-х рр. минулого століття США і НАТО проводять активну співпрацю з Азербайджаном і Казахстаном, і в менших масштабах з Туркменістаном, зважаючи на його позаблоковий статус. Військові дії НАТО в Афганістані та Іраку, загострення ситуації навколо Ірану мають істотний вплив на обстановку в Каспійському регіоні. Наприкінці 2003 р. США заявили про намір приступити до реалізації нової ініціативи „Caspian Guard” (Каспійський вартовий). Основною метою ініціативи є формування сил прикордонного контролю швидкого реагування, підрозділів спеціального призначення поліцейських сил прикаспійських держав, які могли б швидко реагувати на виникнення надзвичайних ситуацій, включаючи загрози нападу терористів на нафтові об'єкти, протидіяти незаконному обігу наркотиків та зброї. Проект „Caspian Guard” розроблено Європейським командуванням ЗС США (EUCOM). До 2015 р. США планують витратити на функціонування проекту до 100 млн доларів. Командний центр проекту, оснащений системами спостереження за повітряним та морським простором, знаходиться у м. Баку. Наразі змонтовані дві станції радіоелектронного стеження з зоною відповідальності, що включає увесь Каспійський регіон.
В рамках „Каспійського вартового” впродовж ближчих 10 років США планують виділити партнерам 130 млн дол. на патрулювання Каспійського моря, охорону кордонів, а також будівництво в Азербайджані і Казахстані національних командно штабних центрів. В рамках реалізації цього проекту США поставили Азербайджану шість катерів типу Ribcraft Mitigator-5,85. На півдні і півночі країни за підтримки американських фахівців розміщено дві мобільні РЛС для моніторингу надводної обстановки в азербайджанському секторі Каспійського моря. У вересні 2003 р. Берегова охорона США передала Азербайджану патрульне судно S-201. Крім того, два менших судна США були передані Азербайджану у 2000 р. на загальну суму близько 2,5 млн доларів. У 2006 р. США передали ВМС Азербайджану нові гідролокаційні станції і три катери.
Число американських військовослужбовців, що постійно перебувають на території Азербайджану, за деякими даними, перевищує 2 тис. осіб. У 2007 р. американські військові фахівці завершили модернізацію і повністю підготували до експлуатації дев'ять аеродромів. На кордоні з Іраном (р. Астара) і Росією (р. Хизи) у 2006 р. були споруджені дві радарні установки. У 2012 р. завершується термін оренди Росією РЛС „Дар’ял” в Габалінському районі. Є всі підстави очікувати, що Вашингтон заперечуватиме проти можливого продовження оренди РЛС для Росії і домагатиметься дозволу для її власного використання. Як відомо, Росія пропонувала США спільне використання цієї РЛС в рамках створення системи ПРО, проте до цього часу Вашингтон не дав чіткої відповіді на цю пропозицію.
У вересні 2003 р. був підписаний п'ятирічний „ План спільних дій Казахстану і США по забезпеченню безпеки на Каспії”. Згідно з цим планом з 2004 р. США здійснюють програму радіолокаційного спостереження за казахстанським сектором моря. Крім того, тільки у 2004 р. Сполучені Штати профінансували будівництво різних об'єктів ЗС і ВМС Казахстану на загальну суму 2,9 млн доларів. На його аеродромах базуються американські винищувачі і бомбардувальники. Відповідно до плану 5-річної співпраці США поставили Казахстану 5 гелікоптерів „Нісу-2”, транспортні літаки „С-130” і військові кораблі.
Казахстан і НАТО співпрацюють у сфері транзиту сил МССБ в Афганістан. Казахстан, запропонував НАТО збільшити обсяги військового транзиту через свою територію до Афганістану. Зі складу повітряно десантних сил Казахстан виділив миротворчий батальйон, який може взяти участь в операціях по підтримці миру під керівництвом НАТО і відповідно до мандату Ради Безпеки ООН.
Активізацію військово-політичної діяльності США в Каспійському регіоні вельми хворобливо сприймає Тегеран. Керівництво Ірану вважає проект „Каспійського вартового”, разом з розгортанням американських військових контингентів в Афганістані і Іраку, елементами єдиного плану по стратегічному обхвату країни практично з усіх напрямів. В умовах, коли в Азербайджані все частіше звучать заклики приєднати населені азербайджанцями північні райони Ірану, Тегеран уважно спостерігає за розвитком відносин між Альянсом і Баку і попереджає, якщо у можливому нападі на Іран візьмуть участь літаки США, які піднімуться з азербайджанської території, відплата станеться негайно. На озброєнні Ірану знаходяться стратегічні і оперативно-тактичні ракети, здатні досягти азербайджанської території.
Ще жорсткішу реакцію на плани США в Каспії демонструє Росія, вважаючи його традиційною зоною російського впливу. На думку російських військових аналітиків, реалізація програми „Каспійський вартовий” надалі призведе до створення в регіоні Каспійського басейну трьохстороннього союзу у складі США, Азербайджану і Казахстану.
Побоюючись створення на Каспії військового угрупування, до якого можуть увійти США, в серпні 2005 р. Росія представила проект угоди про створення військово морської групи оперативної взаємодії ВМС прикаспійських держав КАСФОР, яка практично є віддзеркаленням „Каспійського вартового”. Проект враховує позитивний досвід діяльності Чорноморської військово морської групи оперативної взаємодії BLACKSEAFOR. Таким чином, Росія вступила в змагання з США за посилення свого військово політичного впливу в регіоні.
Беручи до уваги достатньо мляву реакцію каспійських держав на ініціативу Москви, реалізація проекту КАСФОР найближчими роками видається малоймовірною. Керівники прикаспійських держав розуміють, що основою пропонованої військово-морської групи КАСФОР може бути тільки російська флотилія з усіма можливими наслідками у сфері управління, координації і узгодження військових заходів. У цьому істотна відмінність російського проекту від американського „Caspian Guard”, який передбачає модернізацію національних флотів прикаспійських держав без їх підпорядкування спільному командуванню.
IV. Туреччина, Болгарія і Румунія – форпости НАТО в регіоні
Як член НАТО з 1952 р., Туреччина, до вступу в Альянс у 2004 р. Румунії і Болгарії, була єдиною країною НАТО в Чорноморському басейні, що певною мірою визначало унікальне геостратегічне положення Туреччини як форпосту НАТО в цьому регіоні. Після закінчення „холодної війни” і розвалу двополярного світового порядку геополітичні амбіції Анкари, які визначаються дослідниками як „новий оттоманізм|” або „пан-туранізм” значно зросли. Дедалі більше почала посилюватися самостійна активність Туреччини в прилеглих до неї регіонах – в Південно-Східній Європі, на Кавказі, в Середній Азії, на Близькому Сході і Середземномор’ї. При цьому слід зазначити, що навіть за часів „холодної війни” національні інтереси Туреччини превалювали над атлантичною солідарністю, ілюстрацією чого може служити тривалий конфлікт з Грецією – членом НАТО.
Окупація Сполученими Штатами і їх союзниками Іраку у березні 2003 р. стала початком перманентного охолодження і навіть напруження у відносинах США і Туреччини, яка була готова підтримати радикальну позицію арабських країн для запобігання окупації Іраку. Але таку позицію арабські країни не виявили і підтримувати було нікого. Як відомо, перед проведенням військових операцій в Іраку Вашингтон збирався розмістити на території Туреччини (зокрема на американській військовій базі ВПС „Інджирлік”) близько 60 тис. американських солдатів з метою відкриття північного фронту проти Іраку. Проте турецький парламент не дозволив цього зробити, незважаючи на те, що США обіцяли надати „допомогу” Туреччині на суму 15 млрд доларів. 1 березня 2003 р. парламент проголосував проти розміщення на турецьких базах збройних сил коаліції на чолі з США. Американсько британські війська змушені були вести наступ на Багдад лише з півдня. Водночас не слід забувати, що до цього часу на території Туреччини знаходяться десятки військових баз і об’єктів США і НАТО, включаючи значну кількість ядерних боєприпасів. Близько 70 % вантажів для американського контингенту в Іраку надходить через базу ВПС „Інджирлік”.
В перебігу російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 р. Туреччина виступила з ініціативою встановлення стабільності в регіоні Південного Кавказу, зокрема, щодо врегулювання регіональних конфліктів, що стало основою так званої „Платформи стабільності і співпраці на Кавказі”, яка передбачає створення союзу п’яти держав – Росії, Туреччини, Грузії, Азербайджану та Вірменії на кшталт ОБСЄ. Практично лише Росія беззастережно сприйняла турецьку ініціативу. Азербайджан, хоча в цілому і сприймає турецьку ініціативу, проте має певні застереження стосовно її окремих пунктів. Вірменія, як союзник Росії, змушена підтримати ініціативу Анкари, але основний мотив полягає в бажанні нормалізувати відносини з Туреччиною, що дозволить Вірменії вийти з ізоляції. Грузія з підозрою поставилась до ініціативи Анкари, активно підтриманої Москвою, вбачаючи в ній спосіб нейтралізації присутності США і НАТО в регіоні.
Зближення Туреччини з Іраном останнім часом дедалі більше непокоїть США, НАТО і ЄС. Так, в ході переговорів у м. Тегеран в кінці жовтня 2009 р. Прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган, заявив, що „держави, які виступають проти іранської ядерної зброї мають спочатку знищити її у себе” і пообіцяв Президентові Ірану Махмуду Ахмадінеджаду військове сприяння, в т. ч. надання розвідувальних даних і допомоги турецьких ВПС у разі можливої ізраїльської атаки на іранські ядерні об'єкти. Домовленість передбачає зобов'язання турецької сторони по передачі розвідувальних даних Тегерану про потенційну підготовку Ізраїлю до завдання удару і про пересування американських військових підрозділів на Близькому Сході на підтримку Тель-Авіва. Деталі майбутньої співпраці були остаточно обговорені турецькими та іранськими військовими фахівцями в Стамбулі 9 листопада 2009 року. Останньою демонстрацією антиізраїльського політичного демаршу Анкари стало ухвалення в середині жовтня 2009 р. рішення відмовити Ізраїлю в участі у військових навчаннях НАТО на території Туреччини. Водночас Анкара підписала військову угоду з союзником Ірану Сирією і провела з нею військові навчання. Ці два рішення Анкари викликали занепокоєння у західних союзників Туреччини щодо її відданості принципам північноатлантичної солідарності і спроможності надалі відігравати роль повноцінного форпосту НАТО в Чорноморсько Каспійському регіоні.
У цій ситуації Вашингтон був змушений шукати країни в Чорноморському регіоні, які б виявили більшу готовність щодо співпраці з США в реалізації їх політики на Близькому і Середньому Сході, зокрема в Іраку та Афганістані. Такими країнами стали Румунія і Болгарія, які за підтримки США набули членства в НАТО у 2004 р, що не викликало великого задоволення у Туреччини, і тим більше у Росії.
В рамках реалізації військово-морської концепції „Морська міць 21" протягом останніх двох років США суттєво посилили свою військову присутність у Західному Причорномор’ї шляхом розгортання системи військових баз в Румунії та Болгарії. У грудні 2005 р. Румунія і у квітні 2006 р. Болгарія підписали з США угоди про співробітництво у сфері оборони, які передбачають розміщення на території цих країн американських військових баз, для їх використання у якості проміжних опорних пунктів на шляху із Європи в Афганістан та Ірак.
Румунські військові об’єкти поблизу міста Констанца (аеродром Когелнічану, навчальний полігон Бабадаг), практично стали базою США і НАТО без сплати ренти та податків до бюджету Румунії. На аеродромі планується розмістити 18 винищувачів F-15 і F-16, а також штурмовиків А-10 ВПС США. За деякими даними, чисельність військового персоналу на цих базах становитиме близько 2,5 тис. військовослужбовців. Американський контингент також активно використовує полігони Чинку та Смардан. Передбачається, що по завершенню передислокації військовий контингент США включатиме підрозділи морської піхоти, авіаційні технічні підрозділи і буде складовою частиною Південно-Європейських сил НАТО.
В Болгарії ще до підписання угоди США могли використовувати базу ВПС у Сарафово і порт Бургас на чорноморському узбережжі. Американські військові бази згідно з угодою розміщаються в районі Ново Село, на аеродромі в Безмірі (обидва об’єкти неподалік від кордону з Туреччиною) і аеродромі в Граф-Ігнатьєво (поблизу Пловдива). На цих об’єктах дислокуються підрозділи ЗС США і Болгарії. Розміщення зброї масового ураження на базах США в Румунії і Болгарії виключається.
V. Україна і Грузія в геополітичних планах США і НАТО
Попередня американська адміністрація Президента Дж. Буша молодшого підтримувала Україну і Грузію в їх євроатлантичній інтеграції. 9 квітня 2007 р. Дж. Буш підписав ухвалений американським конгресом Закон „Про консолідацію свободи в НАТО у 2007 році”, спрямований на підтримку вступу Грузії і України в Північноатлантичний альянс.
Хоча, як відомо, на саміті НАТО 2 4 квітня 2008 р. у Бухаресті ні Україна, ні Грузія не приєдналися до ПДЧ в НАТО, все ж в Декларації саміту окремим пунктом визначена позиція країн членів Альянсу щодо України і Грузії. Зокрема, в п. 23 цього документу зазначено: „НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО”. Даний висновок засвідчив політичну підтримку з боку 26 країн трансатлантичної спільноти процесу реалізації євроатлантичного курсу України і Грузії, кінцевою метою якого є повноправне членство в Організації Північноатлантичного договору. Рішення саміту НАТО у Бухаресті щодо України та Грузії було підтверджено міністрами закордонних справ Альянсу 3 грудня 2008 року.
Після „кольорових” революцій у Грузії і Україні для адміністрації Президента Дж. Буша обидві країни були зразком демократичної трансформації, вельми близькими партнерами і в деякому розумінні „фаворитами” на пострадянському просторі. Проте по мірі того як українські і грузинські лідери все більше розчаровували американських партнерів своєю непослідовністю, непередбачуваністю, а також неспроможністю проводити необхідні політичні і економічні реформи, в Білому домі почало наростати критичне ставлення до Києва і Тбілісі.
Після приходу у Білий дім адміністрації Б. Обами критичне ставлення Вашингтона до України і Грузії посилилося. У стосунках США з Грузією і Україною наступило деяке охолодження і дистанціювання, основну відповідальність за яке несуть українські і грузинські лідери. В Україні у останні роки продовжується перманентна політична криза. Стосовно Грузії, то російсько грузинський збройний конфлікт у серпні 2008 р., який виник певною мірою через нестриманість імпульсивного грузинського керівництва, став непередбачуваним і непростим випробування для політики США в регіоні. Проте зазначені проблеми не призвели до кардинального перегляду характеру відносин Вашингтона з Києвом і Тбілісі. Багато існуючих планів і програм співпраці продовжують активно реалізовуватися, ініціюються і нові формати спільної взаємодії.
Серед чинників певного дистанціювання Вашингтона від Києва і Тбілісі слід назвати також перегляд, радше корегування, ряду стратегічних принципів американської зовнішньої політики в Чорноморсько-Каспійському регіоні, критичний аналіз її пріоритетів і методів реалізації, а також деякі суб'єктивні моменти в стосунках нових лідерів США з лідерами країн регіону. У зовнішньополітичній діяльності адміністрації Б. Обами спостерігається певний відхід від глобалізму і повернення до так званого „виборчого залучення” і „традиціоналізму”. Усвідомлення обмеженості ресурсів і можливостей США спонукає адміністрацію Б. Обами до селективного залучення до розв’язання глобальних і регіональних проблем, а також до обережнішого підходу у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів Вашингтона.
Хоча Вашингтон і погодився надати Москві деяку свободу дій на Кавказі, щоб сконцентрувати свої сили для операцій в Афганістані, проте він не відмовився від своїх стратегічних цілей по домінуванню в цьому регіоні, зокрема з метою забезпечення транзиту нафти і природного газу в своїх інтересах.