Військово-політична активність США І нато в чорноморсько-каспійському регіоні після грузинсько-російського конфлікту у серпні 2008 року анотація
| Вид материала | Документы |
- Г. В. Шелест Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року слід розглядати у контексті, 455.78kb.
- Енергетичні пріоритети України в Чорноморсько-Каспійському регіоні, 222.18kb.
- Проблеми безпеки міжнародних транспортних коридорів у чорноморсько-каспійському регіоні:, 199.31kb.
- 29 вересня 2009 року, 91.7kb.
- Довідка про соціально-економічний розвиток Миколаївської області за підсумками роботи, 260.11kb.
- План дій щодо членства в нато (пдч) Країни-члени нато, 1059.19kb.
- Історія І хронологія взаємовідносин Україна-нато перші контакти Україна-нато, 262.48kb.
- Аспекти співпраці України з нато ” що таке нато? Нато, 235.87kb.
- В. В. Макух, кандидат політичних наук, науковий співробітник регіонального філіалу, 133.84kb.
- Указ президента україни №92/2010, 1390.21kb.
Відповідно до Указу Президента України В. Ющенка № 116 від 2 березня 2009 р. в рамках Плану дій „УКРАЇНА-НАТО” Україна має намір розглянути можливість збільшення кількості українського миротворчого персоналу у складі тренувальної місії НАТО в Іраку у 2009 році. 7 серпня 2009 року Президентом України В Ющенко затверджена перша Річна національна програма на 2009 рік з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору. 21 серпня 2009 р. в штаб квартирі НАТО у Брюсселі була підписана Декларація про доповнення Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору від 9 липня 1997 року. У документі відображено зміни у відносинах між Україною та НАТО, які відбулися з часу підписання Хартії про особливе партнерство у 1997 році.
На сьогодні Україна входить до складу держав, що є найбільшими контрибуторами миротворчих операцій НАТО і посідає перше місце серед європейських країн за кількістю миротворчих контингентів. Україна – єдина країна-партнер Альянсу, яка бере участь в усіх миротворчих операціях під егідою НАТО: в Боснії та Герцеговині, Македонії, Косовому, на Середземному морі, в Іраку та Афганістані Залучення нашої держави до миротворчих операцій НАТО сприяє зміцненню позиції України як активного суб’єкта міжнародних відносин.
Висновки
1. Сьогодні ми є свідками формування об’єктивної реальності: присутність США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні і в Центральній Азії постійно нарощується і Росія є неспроможною стримати їх експансію в цьому стратегічно вважливому регіоні. В Чорноморсько-Каспійському регіоні конкурують два військово-політичні блоки – ОДКБ і НАТО, проте їх потенціал і вплив є незрівнянним. Якщо ОДКБ є регіональним блоком (в нього входять всього 7 держав – Вірменія, Білорусія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан та Узбекистан, причому останній має намір вийти із організації), то НАТО є глобальним блоком, який має 28 членів і десятки партнерів в усьому світі. Через обмежені ресурси і відставання в розвитку сучасних військово-технічих технологій, взаємодія у рамках ОДКБ і двостороння військова співпраця з Росією не гарантує безпеки її членів на тлі викликів ХХІ століття. Тому не випадково, що практично всі члени ОДКБ, включаючи Росію, підтримують співпрацю з НАТО, в той час як країни НАТО не співпрацюють з ОДКБ як організацією, а мають лише двосторонні відносини з її членами. Росія готова до співпраці між ОДКБ і НАТО на рівні організацій, проте, поки що не знаходить розуміння з боку керівництва Північноатлантичного альянсу. Таким чином, політика США і НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні спрямована не на співпрацю з ОДКБ, а на її послаблення.
2. Три країни НАТО в Чорноморському регіоні – Туреччина, Болгарія і Румунія – мають різний військово-політичний потенціал в регіоні, різний рівень і характер відносин з США. В процесі взаємодії цих країн часто національні інтереси превалюють над принципами блокової солідарності. Якщо Туреччина, як велика регіональна держава і багаторічний член НАТО, збройні сили якої є найбільшими після збройних сил США, може собі дозволити певну свободу дій в регіоні для забезпечення своїх національних інтересів, то Румунія і Болгарія такої можливості не мають і ще тривалий час залишатимуться старанними виконавцями волі Брюсселя і Вашингтона. Проте, незважаючи на певні відмінності в проведенні регіональної політики, усі три країни безсумнівно є стратегічно важливим форпостом НАТО в Чорноморсько-Каспійському регіоні.
3. Значною мірою політика США і НАТО в Чорноморсько Каспійському регіоні визначається їх відносинами з Україною і Грузією, які серед усіх шести чорноморських країн являють собою певний тандем з огляду на ідентичність внутрішніх політичних процесів і зовнішньополітичних орієнтирів. Характер демократичних перетворень в обох країнах досить схожий: в обох країнах відбулися так звані „кольорові революції”, обидві країни проходять через схожі складні суспільно-політичні і соціально-економічні перетворення, обидві країни прагнуть набути членства в НАТО і ЄС, обидві країни мають складні стосунки з Росією, на території обох країн розташовані російські війська, що становить певну проблему як для України, так і для Грузії.
4. Російсько-грузинський конфлікт показав, що сучасні регіональні проблеми настільки динамічні, що традиційні міжнародні організації, такі як ООН, ЄС, РЄ, ПАРЄ, ОБСЄ втрачають свою ефективність, мобільність та оперативність через складні бюрократичні процедури ухвалення рішень. Російсько-грузинська війна, незважаючи на свій формально локальний характер, піддала серйозному випробуванню не лише регіональну безпеку, а всю систему загальноєвропейської безпеки і показала її недостатню ефективність. Значною мірою це пояснюється відсутністю системності в безпековій політиці ЄС і НАТО і недостатнім врахуванням реалій, позицій, інтересів і бачень країн регіону. Пропоновані з боку ЄС регіональні проекти практично нав’язуються регіону. ЄС не виявляє бажання співпрацювати з таким регіональними організаціями як ОДЕР-ГУАМ, СДВ та МЧК. Ініціативи ЄС „Чорноморська синергія” та „Східне партнерство” переважно мають теоретизований, ідеалістично-декларативний і повчальний характер. Цілі та шляхи реалізації цих ініціатив є нечіткими і неконкретними.
5. Риторика ЄС і НАТО щодо „замороженого” стану регіональних конфліктів в Чорноморсько-Каспійському регіоні виявилася оманливою. Як з’ясувалося, „заморожені” конфлікти мають здатність миттєво переростати в гарячі конфлікти, до чого ні ЄС, ні НАТО, ні США не були готові. Більше того, вони практично ніяк не реагували на зростаюче напруження, нестабільність і загрозливі тенденції напередодні російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 року. Незважаючи на багаторічну співпрацю, роль грузинського керівництва в конфлікті також виявилася непередбачуваним „сюрпризом” для США, ЄС і НАТО. Все це свідчить про неадекватне сприйняття у Брюсселі і Вашингтоні процесів, що відбуваються в Чорноморсько-Каспійському регіоні та політичну кон’юнктуру і заангажованість при визначенні стратегічних пріоритетів, застаріле стереотипне сприйняття регіону, який динамічно змінюється. За 18 років після розвалу Радянського Союзу посткомуністичні країни пройшли значний шлях у своєму демократичному і політичному розвитку, проте брюссельські зарозумілі бюрократи все ще оперують поняттями і уявленнями про ці країни, які вони мали на початку 90-х років минулого століття.
6. Водночас слід зазначити, що причорноморським державам також не вдалося створити надійну систему колективної безпеки, головним чином через наступні фактори: заангажованість вузьконаціональними інтересами, нездатність країн регіону поставити інтереси спільної безпеки над національними і блоковими інтересами і амбіціями, превалювання конкуренції над тенденціями співпраці, покладання забагато сподівань на США, НАТО і ЄС. Свою неефективність продемонструвала також діяльність міжнародних військово-морських груп „BLACKSEAFOR” і „Black Sea Harmony”, спрямована на зміцнення безпеки в Чорноморському регіоні. Операції цих структур не мали жодного впливу на попередження конфлікту між Росією і Грузією. Скоріше вони нагадували „військові ігри” в боротьбі з міфічними і абстрактними викликами та загрозами. З іншого боку, діяльність цих структур була зосереджена переважно на заходах безпеки на морі, в той час як основні конфлікти відбуваються на землі.
7. Помітна активізація співпраці США і країн Чорноморсько-Каспійського регіону у військовій сфері після російсько-грузинського конфлікту у серпні 2008 р. з одного боку зумовлена прагненням цих країн гарантувати свою безпеку від можливих силових дій Росії. З іншого боку, США роблять ставку на військову співпрацю з країнами регіону, оскільки саме їх армії здатні забезпечити стабільність політичного устрою і правлячої влади в цих країнах, а їх військова еліта, що пройшла підготовку у військово-навчальних закладах США, стає провідником американської політики в регіоні. Окрім цього, військова співпраця між США і країнами регіону сприяє їх взаємній „прив’язці”. Досить обмежені поставки російських озброєнь і військової техніки деяким чорноморським, каспійським і центральноазійським країнам не можуть конкурувати з поставками країн НАТО. Більшість країн регіону вдаються до закупівель російської зброї і військової техніки лише для того, щоб отримувати західні озброєння і військову техніку на більш вигідних умовах, а також для того, щоб підтримувати стабільні відносини як з Росією, так і з США і мати певні важелі для геополітичного балансування.
8. На думку стратегів адміністрації США, джерелом основних загроз для інтересів США і НАТО в найближчі 10 20 років буде Близький Схід, який межує з Чорноморсько-Каспійським регіоном. Виходячи з цього, США планують скорочення американських військ в Німеччині і їх розміщення в Західному Причорномор’ї поблизу конфліктогенного близькосхідного регіону. Серед інших чинників, що спонукали США розмістити свої військові бази в Румунії і Болгарії, є проблема охорони шляхів транспортування енергоносіїв із Каспійського регіону і Центральної Азії, а також встановлення контролю над Іраном і його ядерною програмою. Все це призвело до переміщення зони стратегічних інтересів Вашингтона і НАТО в Південно-Східну Європу і Чорноморсько-Каспійський регіон.
9. Прийнявши до своїх лав Румунію і Болгарію, ЄС і НАТО вийшли на береги Чорного моря. На тлі посилення уваги до регіону з боку США, НАТО і ЄС причорноморським країнам не вдалося просунутися в питаннях створення механізмів розв’язання міждержавних і внутрішніх конфліктів, що наочно продемонстрував російсько-грузинський збройний конфлікт. Напруженість у відносинах між Росією і Грузією, Азербайджаном і Вірменією, Україною і Румунією, США і Туреччиною, затяжний конфлікт Грузії з Південною Осетією і Абхазією, стагнація у процесі розв’язання багаторічного конфлікту в Нагорному Карабаху, міжнаціональні конфлікти і підривна антиукраїнська діяльність ЧФ РФ в Криму залишаються міною сповільненої дії, здатною дестабілізувати ситуацію в регіоні. Пошуку компромісів перешкоджають жорсткі позиції причорноморських країн, спрямовані на одностороннє просування своїх інтересів. Налагодженню співпраці країн регіону перешкоджає також їх нестримна мілітаризація, яка здійснюється швидкими темпами і при активній участі Росії, США та країн ЄС.
10. Нинішня американська адміністрація Б. Обами відмовилася від традиційного підходу до Росії, суть якого зводилася до жорстокого обмеження її впливу на пострадянському просторі. Мотивація нового, „м'якшого”, підходу до Росії зводиться до необхідності отримання допомоги Росії для вирішення ряду проблем, які визнані Вашингтоном пріоритетними: Іран, Ірак, Афганістан, Північна Корея, арабсько ізраїльський конфлікт. На наш погляд, скоріш за все у Москві тлумачитимуть пом'якшення ставлення Вашингтона до політики Росії в „близькому зарубіжжі” як дозвіл на свободу дій. Проте досвід показує, що тільки послідовна і рішуча підтримка Сполученими Штатами суверенітету і незалежності пострадянських країн, зокрема України і Грузії, стримує неоімперську поведінку російського керівництва.
Прогнози
1. Протягом найближчих місяців і років активність США і НАТО в регіоні посилюватиметься. Встановлення домінування США і НАТО в регіоні дозволить Вашингтону контролювати весь євразійський континент, при цьому значно послабивши вплив Росії, що призведе до її остаточного перетворення з наддержави в регіональну державу. Конкуренція між США і Росією в Чорноморсько-Каспійському регіоні, незважаючи на елементи певного порозуміння, яке стало наслідком „перезавантаження” російсько-американських відносин після візиту Президента США Б. Обами в Москву у липні 2009 р., може час від часу досягти рівня небезпечної конфронтації, що вимагатиме від країн Чорноморсько-Каспійського регіону певного балансування між двома потугами з одночасним посиленням співпраці з ЄС. На нашу думку, нинішній „флірт” у відносинах між Москвою і Вашингтоном є тимчасовим, оскільки геополітичні протиріччя між Росією і США є непереборними.
2. У зв'язку зі світовою економічною кризою, зосередженням основної уваги нової адміністрації Б. Обами на внутрішньоекономічних питаннях і таких зовнішньополітичних пріоритетах як стосунки з Європейським Союзом, Росією, Китаєм, Індією, країнами АТР і Близького Сходу, а також у зв'язку з необхідністю вирішення невідкладних завдань політики США щодо Афганістану, Ірану і близькосхідного врегулювання, Вашингтон тимчасово відсунув проблеми Чорноморсько-Каспійського регіону на другий план. На даний час, концепція зовнішньої політики США на Кавказі і в Чорноморсько-Каспійському регіоні перебуває у стані певного корегування. Проте слід очікувати, що основне завдання – зміцнення позицій США в регіоні залишатиметься і надалі, однак засоби виконання цього завдання можуть дещо змінитися, зокрема шляхом зменшення рівня конфронтації з Росією і імітації співпраці з нею на окремих напрямках.
3. Подальший розвиток воєнно-політичної обстановки у Чорноморсько-Каспійському регіоні найближчими роками визначатиметься суперництвом РФ, Туреччини та США за посилення власного впливу з метою здобуття контролю над перспективним транзитним енергетичним коридором Центральна Азія – Каспій – Чорноморський регіон – Європа. Основними регіональними союзниками США у ближчій та середньостроковій перспективі залишатимуться Азербайджан, Грузія, Румунія, Болгарія і Туреччина, де крім розгортання сухопутного та повітряного компонентів збройних сил військове керівництво США намагатиметься розмістити елементи системи протиракетної оборони.
4. Останні події в Чорноморсько-Каспійському регіоні свідчать про те, що найближчими роками розширення НАТО на схід неухильно продовжуватиметься. Зміцнення позицій НАТО на Південному Кавказі призведе до зменшення російської військової присутності в цьому регіоні. Ліквідація російської військової присутності у Закавказзі в свою чергу спричинить і втрату економічних позицій Росії, зокрема, у сфері енергетики. Трубопровідна система Центральної Азії буде переорієнтована з Росії на транспортний коридор Азербайджан – Грузія – Туреччина (Україна). Домінування США і НАТО на Південному Кавказі значно послабить можливості Росії по формуванню альтернативних комунікаційних зв'язків по лінії Північ-Південь для забезпечення прямого виходу Росії в регіон Близького і Середнього Сходу. Таким чином, ближчими роками протистояння по лінії Росія – США і ОДКБ – НАТО неминуче загострюватиметься, проте Вашингтон і НАТО уникатимуть збройного зіткнення з Росією через Грузію, Україну або іншу країну регіону.
5. Велика кількість невирішених проблем в соціально-економічній сфері, політичні конфлікти усередині причорноморських держав, територіальні претензії, незаконна міграція і зростання злочинності служитимуть джерелами взаємних претензій і напруженості у відносинах між країнами регіону. З початком реалізації планів масштабного видобутку енергоносіїв на чорноморському шельфі суперництво між причорноморськими країнами може посилитися. У разі входження України і Грузії в ЄС і НАТО баланс сил в Чорноморському регіоні корінним чином зміниться не на користь Росії, що в умовах відсутності в Чорноморському регіоні системи всеосяжної безпеки, може спровокувати Москву на здійснення у відповідь заходів військового і політичного характеру, а саме – закріплення позицій Росії в Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї і Криму, паралельно із здійсненням військово-політичного та економічного тиску на Київ, Тбілісі та Кишинів.
6. Враховуючи позицію традиційного спротиву Росії домінуванню США і НАТО у Чорноморсько-Каспійському регіоні, Москва розроблятиме альтернативні економічні, енергетичні та військово-політичні проекти з метою утримання країн регіону у сфері свого впливу. При цьому, засоби впливу будуть різноманітгними – від „м’якого” тиску на країни постачальники енергоресурсів (Азербайджан, Казахстан, Туркменістан), до жорсткого військово-політичного тиску на Грузію, Вірменію, Україну і Молдову. Зважаючи на важлитве геополітичне положення і значний економічний потенціал, найбільшого тиску зазнають Україна і Грузія, що проявлятиметься в різноманітних формах – втручання у виборчий процес, підтримка „п’ятої колони” і проросійстких громадських організацій, створення проросійського лоббі у вищих ешелонах влади (підкуп можновладців), експансія російського капіталу, енергетичний шантаж, спецоперації та інформаційно-психологічні операції тощо.
Рекомендації
У своїй політиці у Чорноморсько-Каспійському регіоні Україна має послідовно відстоювати свої національні інтереси, при цьому намагаючись уникати ускладнень у відносинах з конкуруючими між собою основними центрами сили (РФ, США, Туреччина) і прагнути до максимально можливого рівня співпраці з ними. Проте захистити свої національні інтереси Україна зможе лише в умовах стабільного діалогу і співпраці з країнами регіону
З огляду на неефективність нинішньої системи безпеки у Чорноморсько-Каспійському регіоні Україна могла б ініціювати проведення навесні або восени 2010 р. у Ялті Чорноморсько-Каспійського форуму (ЧКФ) на рівні глав причорноморських і прикаспійських держав, включаючи Іран, а також США, Польщу, Білорусію і Литву та керівництво ООН, ЄС, ОБСЄ, ПАРЄ, РЄ і НАТО з метою ухвалення Ялтинскої Декларації з питань безпеки у регіоні, основним змістом якої мають бути спільні зобов’язання країн регіону у справі гарантування колективної безпеки.
На відміну від ОЧЕС, ГУАМ і СДВ, Чорноморсько-Каспійський форум має об’єднати усі причорноморські і прикаспійські країни, до того ж його завданням ( на першому етапі) буде співпраця лише у сфері безпеки в басейні Чорного моря і на Каспії.
Взаємодія держав Чорноморсько-Каспійського регіону у форматі ЧКФ може мати такі завдання:
- нейтралізувати спроби наддержав розглядати країни Чорноморсько-Каспійського регіону як сферу своїх особливих інтересів;
- розробити загальні принципи і підходи врегулювання регіональних конфліктів у Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії, Нагірному Карабаху;
- розробити загальні принципи попередження неконтрольованого розвитку ситуації у Криму у зв’язку з майбутнім виведенням Чорноморського флоту РФ;
- виробити загальноприйнятні форми взаємодії країн регіону на основі загальноєвропейських демократичних інтеграційних норм і безпекових стандартів з врахуванням особливостей цих країн;
- протистояти намаганням законсервувати країни Чорноморсько Каспійського регіону у якості традиційного сировинно енергетичного придатку Росії і Європи;
- узгодження позицій країн Чорноморсько-Каспійського регіону у сфері енергетичної безпеки у тісній співпраці з Євросоюзом;
- узгодження позицій країн Чорноморсько-Каспійського регіону щодо безпеки транспортних коридорів;
- сприяти формуванню системи регіональної безпеки у відповідності з принципами ОБСЄ;
- розв’язувати по можливості всі спірні проблеми і конфлікти, що можуть виникати поміж країнами регіону, в рамках ЧКФ без втручання з боку тих країн, які не належать до цього регіону.
Проведення поточної координації діяльності ЧКФ міг би здійснювати Координаційний Комітет (КК), рішення якого могли б прийматися на основі консенсусу. Головувати в КК могли б глави держав учасниць протягом року. Очевидно, було б доцільно передбачити проведення щорічної сесії КК за участю глав держав-учасниць. Штаб квартира ЧКФ і КК могла б бути розміщена на постійній основі у Ялті – на території країни ініціатора створення ЧКФ.
Зазначена ініціатива України, у разі її успішної реалізації, могла б кардинально укріпити геополітичне положення і авторитет нашої держави в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Є певні підстави сподіватися, що така ініціатива України була б в цілому прихильно сприйнята як Західною Європою, так і США, оскільки основним орієнтиром об’єднання залишатимуться принципи західноєвропейської безпеки і демократії. Створення ЧКФ відповідало б інтересам усіх країн Чорноморсько Каспійського регіону і ЄС, оскільки сприяло б подальшому зміцненню Євросоюзу у якості потужного геополітичного центру. З іншого боку, створення ЧКФ певною мірою відповідало б і американській концепції зміцнення „нової” Європи.
Посилення співпраці країн Чорноморсько-Каспійського регіону в рамках ЧКФ вже в найближчі роки могло б принести значні політичні, безпекові і економічні дивіденди, дозволило б створити потужний чорноморсько-каспійський ринок, який з врахуванням його енергетичних і транзитних можливостей, міг би стати ринком світового значення, що зв’язав би країни Далекого, Середнього і Близького Сходу з країнами Західної Європи, відновивши давній „шовковий шлях”. Завдяки більш тісній політичній і економічній співпраці чорноморсько-каспійські країни могли б ідентифікуватись як цілком самостійне, самодостатнє і органічне міждержавне об’єднання з власними інтересами. Тим самим була б послаблена конкуренція між США і Росією за вплив у Чорноморсько Каспійському і Центральноазійському регіонах, що сприяло б зміцненню загальноєвропейської безпеки.
Регіональний філіал НІСД у м. Одесі
(О. Волович)