Міністерство юстиції України Головне управління юстиції у Полтавській області

Вид материала

Кодекс

Содержание Загальні підстави припинення шлюбу Право подружжя на встановлення режиму окремого проживання та його правові наслідки Особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей

Подобный материал:

• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Полтавській області, 408.72kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області, 100.67kb.
• Міністерство Юстиції україни головне управління юстиції у сумській області нака, 98.63kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 11.57kb.
• Міністерство юстиції України Головне управління юстиції у Полтавській області Порадник, 280.85kb.
• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Полтавській області Методичні, 551.75kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції у львівській області, 155.54kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції у київській області, 71.54kb.
• Міністерство юстиції україни головне управління юстиції у Київській області Методична, 3245.56kb.
• Україна міністерство юстиції україни головне управління юстиції в одеській області, 356.2kb.

ЗАГАЛЬНІ ПІДСТАВИ ПРИПИНЕННЯ ШЛЮБУ

Припинення шлюбу є юридичним фактом, із яким закон пов’язує важливі правові наслідки. В разі припинення шлюбу припиняються особисті та майнові правовідносини подружжя. В той же час припинення шлюбу може слугувати підставою виникнення інших правовідносин, нових особистих та майнових прав колишнього подружжя. Так, особа, яка змінила своє прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище, а другий з подружжя не може їй у цьому перешкоджати; після розірвання шлюбу кожен із подружжя набуває право щодо утримання від другого з подружжя; якщо шлюб припинився внаслідок смерті одного з подружжя, то інший має право на визначення своєї частки у спільному майні та право на спадкування щодо майна померлого; із припиненням шлюбу пов’язане набуття особою права на повторний шлюб тощо. Усі ці обставини свідчать про важливість визначення питань, які стосуються підстав, порядку та процедури припинення шлюбу.

Відповідно до законодавства (стаття 104 Сімейного кодексу), шлюб припиняється за однією з двох підстав : а) внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим; б) внаслідок розірвання шлюбу.

Якщо шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим, припинення шлюбу не потребує спеціального оформлення. Відповідні права та обов’язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслідок самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, яка проведена відповідно до цивільного законодавства, і отримання свідоцтва про смерть, є достатнім підтвердженням припинення шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою підставою виникнення юридичних наслідків є відповідне рішення суду щодо оголошення особи померлою, яке набрало чинність.

У житті можуть виникнути певні колізії між двома вказаними вище різновидами припинення шлюбу. Це може статися у випадку, якщо подружжя

19

(один з нього) звернулося до суду із заявою (позовом) про розірвання шлюбу, а потім один із подружжя помер. Сімейний Кодекс вирішує цю колізію таким чином: Якщо один подружжя помер до набрання чинності рішенням суду, вважається, що шлюб припиняється внаслідок його смерті (ч.3 ст.104 Сімейного кодексу); якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання (ч.4 ст.104 Сімейного кодексу).

Вирішення цього питання має значення для визначення підстав та порядку припинення шлюбу в такій складній ситуації. Як видно з наведеного, головним є визначення дня смерті одного з подружжя – до набрання чинності суду або безпосередньо у сам день набрання чинності судовим рішенням. У першому випадку припинення шлюбу підтверджується свідоцтвом про смерть, а в другому – відповідним рішенням суду про розірвання шлюбу.

Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», який набув чинності 27.07.2010 року, внесені суттєві зміни до порядку реєстрації розірвання шлюбу за рішенням суду про розірвання шлюбу.

Зокрема, статтею 115 Сімейного кодексу визначено, що рішення суду про розірвання шлюбу, постановлене після набрання чинності цим Законом, тобто після 27.07.2010 року, яке набрало законної сили, є остаточним документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу.

Про вибір прізвища тим з подружжя, який змінив прізвище під час державної реєстрації шлюбу, що розривається, зазначається у рішенні суду про розірвання шлюбу (частина 8 статті 235 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» у вказаних випадках робиться лише відмітка про розірвання шлюбу за рішенням суду в паспортах осіб, шлюб між якими розірвано, у разі їх звернення до відділу державної реєстрації актів цивільного стану.

Розірвання шлюбу, здійснене судом до набрання чинності цим Законом, тобто до 27.07.2010 року, підлягає державній реєстрації у відділі державної реєстрації актів цивільного стану, що передбачено пунктом 1 розділу ІУ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

Розірвання шлюбу, здійснене органами державної реєстрації актів цивільного стану, засвідчується свідоцтвом про розірвання шлюбу (стаття 115 Сімейного кодексу ).

Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» внесено новели стосовно державної реєстрації розірвання шлюбу, якщо один з подружжя засуджений до позбавлення волі.

Зокрема виключено пункт 3 частини 1 статті 107 Сімейного кодексу, яким передбачалось розірвання шлюбу у відділі державної реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше як три роки, тобто на підставі вироку суду.

Водночас цим Законом внесено доповнення до частини 3 статті 234 Цивільного процесуального кодексу України та передбачена можливість розгляду

20

питання про розірвання шлюбу судом в порядку окремого провадження за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі.

При цьому справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення волі, може бути розглянута судом за участю представника такої особи, що передбачено абзацом 2 частини 4 статті 235 Цивільного процесуального кодексу України.

Крім того, вказаним Законом доповнено розділ ІІ Закону України «Про нотаріат» статтею 40-1, яка передбачає засвідчення справжності підпису на документах начальником установи виконання покарань, що прирівнюється до нотаріального засвідчення справжності підпису.

Це дає можливість застосувати статтю 106 Сімейного кодексу у випадках розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке не має дітей, якщо один з них засуджений до позбавлення волі.

Зокрема, статтею 15 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» встановлено, якщо один з подружжя через поважну причину не може особисто подати до відділу державної реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до нотаріально засвідченої, від його імені може подати другий з подружжя. Крім того, він одночасно повідомляє про згоду реєстрації розірвання шлюбу за його відсутності та зазначає місцезнаходження відділу державної реєстрації актів цивільного стану, до якого слід надіслати свідоцтво про розірвання шлюбу.

Також відповідно до частини 2 розділу ІУ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону державна реєстрація розірвання шлюбу може бути проведена відділом державної реєстрації актів цивільного стану за нотаріально засвідченою або прирівняною до нотаріально засвідченої заявою того з подружжя, який засуджений до позбавлення волі, якщо актовий запис про розірвання шлюбу вже складено за заявою другого з подружжя на підставі рішення суду про розірвання шлюбу або на підставі пункту 3 частини 1 статті 107 Сімейного кодексу України до набрання чинності цим Законом.

Стаття 106 Сімейного Кодексу передбачає розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке взагалі не має дітей або їхні діти досягли повноліття і відповідно до статті 6 цього Кодексу втратили правовий статус дитини.

Реєстрація розірвання шлюбу проводиться у відділі державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС) за місцем проживання подружжя або одного з них на підставі письмової заяви подружжя, у якій повинно бути зазначено про відсутність у них спільних дітей, після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана, у присутності хоча б одного з подружжя.

Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору та припиняється у день реєстрації відділом ДРАЦС розірвання шлюбу.

Якщо один з подружжя через поважну причину ( у зв′язку з тяжкою хворобою, тривалим відрядженням, проживанням у віддаленій місцевості) не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до відділу ДРАЦС, таку заяву, нотаріально засвідчену, від його імені може подати другий з подружжя.

При прийнятті заяви про розірвання шлюбу особам, які мають намір

21

розлучитися, роз′яснюється порядок і умови державної реєстрації розірвання шлюбу, а також момент його припинення.

Якщо один з подружжя через поважну причину не може з′явитися до відділу ДРАЦС для реєстрації розірвання шлюбу в установлений для них день, то строк реєстрації на письмове прохання подружжя може бути перенесений на інший день. У цих випадках строк перенесення реєстрації розірвання шлюбу не може перевищувати одного року від дня подання заяви.

Після складання актового запису про розірвання шлюбу свідоцтво про шлюб повертається заявникам з відміткою про реєстрацію розірвання шлюбу.

Стаття 107 Сімейного кодексу передбачає розірвання шлюбу за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя визнаний безвісно відсутнім або визнаний недієздатним.


ПРАВО ПОДРУЖЖЯ НА ВСТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ ОКРЕМОГО ПРОЖИВАННЯ ТА ЙОГО ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

Новелою Сімейного Кодексу (ст.119) є запровадження права подружжя на встановлення режиму окремого проживання. Це є певним випробуванням, перед тим, як розірвати шлюб.

Режим окремого проживання встановлюється в судовому порядку за спільною заявою подружжя, а в разі відсутності їх взаємної згоди — за позовом одного з них. Підставами для такого позову є неможливість проживати спільно або небажання одного з подружжя проживати спільно з припиненням сімейних відносин.

Приводом для встановлення режиму окремого проживання можуть бути тривалі сімейні конфлікти, бажання проживати певний час роздільно, виїзд на роботу за межі місця проживання, виїзд за кордон тощо.

Право вибору строку дії такого режиму належить позивачу із врахуванням думки відповідача. Суд може встановити режим окремого проживання без обмеження строку або обмежити його певним строком.

Для припинення встановленого судом зазначеного режиму потрібна взаємна згода подружжя, що підтверджується поновленням сімейних відносин або їх припинення за заявою подружжя рішенням суду.

Стаття 120 Сімейного Кодексу передбачає правові наслідки режиму окремого проживання, а саме:

1. - встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов"язків подружжя, які встановлені Сімейним кодексом України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов"язків, які встановлені шлюбним договором;
   
2. 
   
3. - майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі
   

22

Закон передбачає, що таке майно буде належати до роздільного майна подруж­жя, а відносини щодо нього підпорядковуватися загальним правилам закону щодо роздільного майна подружжя (ст. ст. 57-59 Сімейного кодексу).

При реалізації цієї норми можуть виникнути певні складнощі. Справа в то­му, що режим окремого проживання може бути припинено не лише за рішенням суду, а й шляхом фактичного поновлення сімейних відносин подружжя (ч. 2 ст. 119 Сімейного кодексу). Закріплення в законі такого невизначеного поняття як «понов­лення сімейних відносин», з яким пов'язана ціла низка важливіших наслідків, і створює складнощі. Відомо, що сторони, які мають проблеми в сім'ї, можуть багато разів намагатися поновити свої сімейні відносини. Не можна відкидати мож­ливість набуття ними за цей час певного майна, у тому числі і нерухомого. Зро­зуміло, що за таких обставин встановити режим такого майна буде вкрай важко. Неясно, з додержанням яких норм Сімейного кодексу має також відбуватися укладення договорів за такий час. Формально буде продовжувати діяти встановлений судом режим окремого проживання, реально - сторони можуть перебувати у поновле­ному шлюбі.

Якщо, наприклад, до нотаріуса звернеться особа, яка перебуває у режимі окре­мого проживання (при наявності копії рішення суду про встановлення такого режиму) і яка стверджує, що вона продає квартиру, яку вона набула за час існу­вання цього режиму, в розумінні ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу нотаріус не повинен ви­магати підтвердження згоди другого з подружжя на вчинення такого правочину. Однак той факт, що подружжя може поновити свої сімейні відносини фактич­ним шляхом (ч. 2 ст. 119 Сімейного кодексу), створює юридичну невизначеність режиму такого майна. Очевидно, що нотаріусу буде недостатньо встановити наявність рішення суду, яке набрало чинність, про встановлення режиму окремого прожи­вання подружжя. Необхідно буде з'ясувати і відзначити в договорі, що дружина та чоловік фактично не поновили свої сімейні відносини. Навіть якщо заявник буде стверджувати, що подружжя не поновило свої відносини, нотаріус буде ви­мушений запросити другого з подружжя для остаточного підтвердження цього факту. Інакше можуть виникнути проблеми, пов'язані з порушенням майнових прав другого з подружжя, який може заявити, що сторони поновили свої відноси­ни і розпорядження майном потребувало його згоди.

   Режим окремого проживання має певні межі і не припиняє усіх прав та обов'язків дру­жини та чоловіка. Деякі правові зв'язки між сторонами все ж таки зберігаю­ться. Відповідно до ч. 1 ст. 120 Сімейного кодексу режим роздільного проживання не припиняє тих прав і обов'язків подружжя, які:

4. - встановлені Сімейним кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму;
   
5. - встановлені шлюбним договором.
   

Мова йде про збереження прав та обов'язків, що встановлені законом і які сторони набули у зв'язку із своїм подружнім статусом. Це може сто­суватися обов'язку щодо надання утримання (аліментів) одним з подружжя на користь другого з подружжя. Якщо такий обов'язок виник за час шлюбу, він існу­ватиме і після встановлення судом режиму сепарації. Крім того, між сторонами

23

зберігатиметься режим спільності майна, набутого до встановлення такого ре­жиму. Відносно цього майна будуть діяти правила, що встановлені законом для подружжя (ст. ст. 60-74 Сімейного кодексу).


Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені також шлюбним договором. Якщо сторони передба­чили в договорі певні умови, вони не звільняються від їх виконання і у разі вста­новлення судом режиму окремого проживання подружжя.

Виходячи із загального принципу сімейного права, закріпленого у ч. 2 ст. 7 Сімейного кодексу про те, що сімейні відносини можуть бути врегульовані за догово­ром між його учасниками, можна вважати за можливе укладення різних варіантів шлюбних договорів, спрямованих на «обслуговування» режиму окремого прожи­вання подружжя. Як уявляється, це можуть бути договори, укладені як до, так і під час дії режиму окремого проживання дружини і чоловіка. Не випадково, за кордоном однією з форм шлюбних договорів є саме договори на випадок окремо­го проживання подружжя.

Не можна виключити можливість того, що подружжя звернеться до суду із заявою про встановлення режиму окремого проживання та одночасно – до но­таріуса про посвідчення шлюбного договору, в якому будуть встановлені пра­вила щодо правового режиму їхнього майна на цей період. В договорі сторони можуть, наприклад, вказати, що окремі речі, які вони набуватимуть за час окре­мого проживання, будуть складати їх спільну (сумісну або часткову) власність; спільне майно, набуте за час шлюбу та продане в період окремого проживання, буде належати одному з подружжя; передбачити інші умови договору.

З урахуванням вітчизняної практики можна передбачити, що, якщо в сім'ї ви­никають проблеми і сторони бажають визначити свої майнові відносини на май­бутнє, вони можуть у першу чергу врегулювати їх шляхом укладення шлюбного договору. При цьому, зрозуміло, немає потреби в судовому встановленні режиму окремого проживання подружжя.

6. - дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від чоловіка.
   

Режим окремого проживання торкається не лише майнових, а й особистих відносин подружжя. Це стосується встановлення походження дитини, народженої у пе­ріод дії режиму окремого проживання подружжя. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважа­тиметься такою, що походить від її чоловіка.

З аналізу законодавства можна зробити і зворотний висновок: якщо дитина народиться до спливу 10 місяців від дня набрання чинності рішенням суду про встановлення режиму окремого проживання подружжя, запис про народження буде здійснено за загальними правилами, встановленими для запису народження дитини, батько і мати якої перебувають у шлюбі. В такому випадку дружина та чоловік записуються батьками дитини в книзі реєстрації актів про народження за заявою будь-кого з них.

24

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ


Факт народження дитини, засвідчений у встановленому законом порядку, тобто органом державної реєстрації актів цивільного стану, є підставою для виникнення комплексу майнових та особистих немайнових прав та обов'язків батьків і дітей. Правовідносини виникають між дитиною та кожним з її батьків. Обсяг цих прав не залежить від того, чи народилися діти в зареєстрованому шлюбі чи ні, визнано батьківство добровільно або встановлене в судовому порядку. Існує право дітей на захист державою, це право може бути використане і для захисту проти зловживань з боку батьків. Діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків.

Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей визначені главою 13 Сімейного кодексу.

Зокрема, до особистих немайнових прав і обов'язків батьків належить:

• мати та батько мають рівні права та обов'язків батьків щодо дитини
  

Дана норма закріплює одну з характерних ознак батьківських прав — їх належність однаковою мірою обом батькам. Обсяг цих прав не залежить від того, народились діти у зареєстрованому шлюбі чи ні, визнане батьківство добровільно чи встановлене у судовому порядку. Концепція рівності батьківських прав ґрунтується на одному з основних принципів сімейного права України — принципі рівності чоловіка та жінки, батька і матері.

• діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків
  

Дана стаття декларує принцип рівності прав та обов'язків дітей щодо батьків незалежно від походження дитини. Підставою виникнення взаємних прав та обов'язків батьків і дітей є факт походження дитини від певних батьків. Тому діти, походження яких встановлене за спільною заявою батьків й ті, походження яких встановлене за рішенням суду (діти, які народились у незареєстрованому шлюбі), мають ті самі права й виконують ті самі обов'язки щодо батьків та їх родичів, що й діти, які народились від осіб, які перебувають у шлюбі.

• обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я
  

Вперше в історії сімейного права України на законодавчому рівні закріплений обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я. Підставою для закріплення цього обов'язку стали статистичні дані, відповідно до яких у нашій країні з кожним роком збільшується кількість дітей, яких батьки з різних причин залишають у пологових будинках. Обов'зок батьків забрати дитину з пологового будинку є необхідною передумовою для здійснення ними всіх інших особистих немайнових прав щодо дитини. Вказаному обов'язку батька, матері дитини відповідає право дитини на сім'ю, яке в даному випадку полягає у її праві на проживання в сім'ї.

• обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану
  

Реєстрація народження — це правопороджуючий юридичний факт, на підставі якого дитина, яка народилася, стає повноправним суб'єктом правовідносин, що

25

складаються у державі, тобто держава визнає її суб'єктом права. Батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини. Невиконання цього обов'язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження дитини реєстрація провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.

• визначення прізвища, імені та по батькові дитини
  

Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а в разі якщо батьки мають різне прізвище — прізвище дитини визначається за їх згодою. Спір між батьками щодо прізвища дитини вирішується органом опіки та піклування або судом.

Ім'я дитини визначається за згодою батьків. Інші особи мають право визначати ім'я дитини в тому разі, якщо вони здійснюють державну реєстрацію народження. Ім'я знайденої дитини, батьки якої невідомі, записується згідно рішення органу опіки та піклування.

Дитині може бути надано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини вирішується органом опіки та піклування або судом.

По батькові дитини визначається за іменем батька. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Право на зміну прізвища дитини, як й право на його присвоєння, належить до особистих немайнових прав батьків. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. Якщо дитина досягла семи років, змінюється за її письмовою згодою.

Якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою.