Борисов Вячеслав Іванович, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Харків 2006 зміст вступ розділ Об’єкт незакон

Вид материала

Содержание

Висновки до першого розділу
Родовим об’єктом
Безпосереднім об’єктом
Предмет незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків
Документи на переказ
Види документів на переказ.
Розрахунковий документ
Документ на переказ готівки
Платіжні картки як предмет злочину, передбаченого ст. 200 КК України
Обладнання для виготовлення засобів доступу до банківських рахунків
Висновки до другого розділу
Об'єктивна сторона незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу
Дія – це свідома, вольова, активна, суспільно небезпечна протиправна поведінка суб’єкта злочину
Висновки до третього розділу
Суб'єктивна сторона незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахун
Висновки до четвертого розділу
Суб’єкт незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Висновки до першого розділу

На підставі проведеного дослідження приходимо до наступних висновків:

1. Об’єктом (загальним) незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення визнано суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом (ст. 200 КК) від злочинних посягань.

2. Родовим об’єктом даного злочину визнано суспільні відносини, що складаються в процесі господарської економічної діяльності незалежно від форм власності (у тому числі й у сфері ринкової економіки) і охороняються нормами кримінального права. Цей об’єкт включає в себе досить широку групу споріднених (але не тотожніх) відносин: відносин у сфері кредитно-фінансової, банківської й бюджетної систем; у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб’єктів; у сфері банкрутства; у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів; у сфері обслуговування споживачів; у сфері приватизації державного і комунального майна. У своїй сукупності і єдності вони і утворюють зміст вказаного родового об’єкту злочинів, передбачених розділом VІІ Особливої частини КК.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

4. Безпосереднім об’єктом є суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки нормального функціонування банківської і кредитно-фінансової систем з емісії й обігу платіжних засобів і майнових прав та інтересів суб’єктів цієї системи. За змістом до складу вказаних суспільних відносин входять: суб’єкти цих відносин: банки і кредитні установи, їх структурні підрозділи різних рівнів (відділення, філії), а також державні фінансові установи, функціями яких є формування (акумулювання) розподіл і використання централізованих і децентралізованих коштів (фондів), а також емісію платіжних засобів. Суб’єктами вказаних відносин є також вкладники та клієнти (особи фізичні та юридичні, які мають належність до України, а також до іноземних держав), яких на договірних підставах обслуговують банки й небанківські фінансові установи. Предметом даних відносин виступають документи на переказ, платіжні картки, інші засоби доступу до банківських рахунків. Соціальний зв’язок (суспільно-значуща діяльність) між суб’єктами цих відносин полягає у правомірних емісії (випуску) та обігу платіжних засобів з питань передачі інформації та доручень на переказ грошових коштів. Упорядковані емісія й обіг платіжних засобів є необхідною умовою нормального (правомірного) ініціювання, переказу і руху грошових коштів від одного суб’єкта кредитно-фінансових відносин до іншого і тому в цілому забезпечують нормальне – безпечне – функціонування кредитно-банківської системи, а також захист майнових прав та інтересів суб’єктів цієї системи.

РОЗДІЛ 2

ПРЕДМЕТ НЕЗАКОННИХ ДІЙ З ДОКУМЕНТАМИ НА ПЕРЕКАЗ, ПЛАТІЖНИМИ КАРТКАМИ ТА ІНШИМИ ЗАСОБАМИ ДОСТУПУ ДО БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ,

ОБЛАДНАННЯМ ДЛЯ ЇХ ВИГОТОВЛЕННЯ

Як випливає з аналізу змісту безпосереднього об’єкта незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, а також з диспозиції ст. 200 КК, розглядуваний злочин завжди вчиняється у зв’язку і з приводу певних предметів, які ми попередньо визначили у загальному вигляді як платіжні засоби. Таким чином, даний злочин належить до категорії так званих предметних, обов’язковою ознакою яких є предмет злочину, що безпосередньо вказаний у ст. 200 КК. Але дослідження цього досить складного предмета неможливо без його загальної характеристики на рівні загального поняття складу злочину, оскільки безумовно правильною є, згідно з якою той, хто береться за вирішення часткових питань без попереднього вирішення загальних, завжди буде натикатися на ці невирішені загальні питання.

Проблема предмета злочину – одна зі складних і спірних у теорії кримінального права. У науці кримінального права немає єдності поглядів щодо поняття “предмет злочину”. Однак вивчення цієї проблеми потребує особливої уваги, бо предмет злочину вказує на зв’язок об’єкта з об’єктивною стороною злочину та іншими елементами його складу. Поза з’ясуванням соціально-економічної і правової суті предмета злочину іноді може бути суттєво ускладнено правильне встановлення і тих суспільних відносин, на які спрямовано злочинне посягання. Між тим правильне визначення об’єкта допомагає встановити також і предмет злочину. Вплив злочинним діянням на предмет, спосіб цього діяння, а також фізична (чи інтелектуальна) зміна предмета поряд з іншими ознаками діяння дозволяють у багатьох випадках зробити висновок щодо характеру злочину, його суспільної небезпеки. Тому дослідженню предмета злочину завжди приділялася значна увага^¹.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Вирішуючи цю проблему, треба, на нашу думку, визначити насамперед більш широке за обсягом поняття (термін), яке охоплювало б усі вказані у ст. 200 КК предмети злочину. Таким, як уже вказувалося (див. розд. І), є поняття “платіжний засіб”, яке охоплює кожен із предметів досліджуваного злочину. Причому зазначений предмет суспільних відносин (платіжні засоби) (відносин у сфері забезпечення безпеки нормального функціонування банківської і кредитно-фінансових систем з емісії й обігу платіжних засобів і майнових прав та інтересів суб’єктів цієї системи) і предмет даного злочину співпадають.

Але такий підхід до тлумачення предмета досліджуваного злочину є все ж таки занадто узагальненим. Сама по собі категорія “платіжний засіб” не відбиває певною мірою специфіку досліджуваного предмета, його зв’язок з родовим, видовим і безпосереднім об’єктами. Так, визначення предмета злочину за допогою терміна “платіжна картка” не висвітлює повною мірою його ознак і не фіксує його відмінність від неплатіжних пластикових карток, які можуть бути телефонними, транспортними, бензиновими, клубними, соціальними тощо^¹. Наприклад, працівник міліції С. був притягнутий до кримінальної відповідальності за те, що незаконно придбав карточку для таксофона, спеціальний чип якої надавав йому можливість безплатно телефонувати по міжміському зв’язку. За рік він спричинив “Укртелекому” матеріальні збитки на 2,5 тис. грн.^². У подібних випадках необхідно чітко вказати ознаки предмета досліджуваного злочину і на цій підставі не тільки правильно кваліфікувати вчинене суспільно небезпечне діяння за ст. 200 КК, а й відмежовувати його від суміжних злочинів. Тому для розробки поняття “предмет злочину”, передбаченого ст. 200 КК, треба виокремити (визначити) ознаки, властиві саме цьому предмету (в його родовій характеристиці). Ними вбачаються перш за все ознаки, які у правовій літературі розглядають як загальні (універсальні), властиві кожному предмету злочину^³: соціальна, фізична, юридична (нормативна)^⁴ – ознаки, які в данному випадку мають своє специфічне відбиття. Крім того, слід, вважаємо, визначитися зі спеціальними ознаками, які відбивали б особливості цього предмета в його зв’язку з безпосереднім об’єктом і доповнювали (розвивали) б його загальні ознаки. Спеціальними ознаками предмета злочину, не передбаченого ст. 200 КК, ми називаємо наступні: інформативність, імперативність і спеціальне функціональне призначення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Усі платіжни засоби (як уже згадувалося) як предмет злочину, передбаченого ст. 200 КК, підрозділяються на такі групи: 1) документи на переказ; 2) платіжні картки; 3) інші засоби доступу до банківських рахунків^¹. Кожен із цих платіжних засобів, маючи всі раніше розглянуті ознаки предмета злочину, виконують функцію засобів доступу до банківських рахунків. Банківські рахунки – це чітко встановлені способи відображення наявності й руху (надходжень і витрат) коштів клієнтів банку. Кошти на банківських рахунках знаходяться у безготівковому вигляді^². Шляхом використання вказаних платіжних засобів (пред’явлення банківській установі) і вчинюється ініціювання переказу грошових коштів від одного банку до іншого, з рахунку одного клієнта банку на рахунок іншого. Але кожен із цих засобів має свої, лише йому властиві ознаки. Далі ми розкриємо визначення кожного з цих предметів детально і наведемо перелік видів предметів, які входять до кожного з них.

1. Документи на переказ^¹ як предмет злочину, передбаченого ст. 200 КК

Під документом на переказ згідно з приміткою до ст. 200 КК України слід розуміти документ у паперовому або електронному виді, що використовується банками чи їх клієнтами для передачі доручень або інформації на переказ грошових коштів між суб’єктами грошових коштів (розрахункові документи, документи на переказ готівкових коштів, ті, що використовуються при проведенні міжбанківського переказу та платіжного повідомлення та ін.). Пункт 1.6. ст. 1 Закону „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” документом на переказ визначає електронний або паперовий документ, що використовується банками, їх клієнтами, кліринговими, еквайринговими або іншими установами – членами платіжної системи для передачі доручень на переказ грошей^².

Види документів на переказ. Пункт 16.1 ст. 16 зазначеного Закону до документів на переказ відносить: а) розрахункові документи; б) документи на переказ готівки; в) міжбанківські розрахункові документи; г) клірингові вимоги; д) інші документи, що використовуються в платіжних системах для ініціювання переказу. Стаття 1 цього Закону дає конкретне визначення цих понять.

Розрахунковий документ – це документ на переказ грошей, що викорустовується для ініціювання переказу з рахунку платника на рахунок отримувача (п. 1.35 ст. 1).

Документ на переказ готівки – документ, що використовується платником для ініціювання переказу грошей у готівковій формі (п. 1.7 ст. 1).

Міжбанківський розрахунковий документ – документ, сформований банком на підставі поданих клієнтами розрахункових документів, документів на переказ готівки, а також доручень на договірне списання, передбачених у договорах, укладених між клієнтами й обслуговуючими їх банками (п. 1.19 ст. 1).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Звернімо увагу на те, що ч. 4 ст. 51 Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р., № 2121-Ш^¹ передбачає можливість використання векселів як платіжних засобів при розрахункових банківських операціях. Відповідно до Закону України „Про цінні папери та фондову біржу” від 18 червня 1991 р., № 1201-ХІІ^² вексель – це цінний папір; у такому разі він не може бути предметом злочину, пердбаченого ст. 200 КК, оскільки в диспозиції цієї статті цінні папери як предмет злочину не передбачені. Крім цього, цінні папери є предметом іншого злочину; наприклад, підробка векселя має кваліфікуватись за ст. 224 КК („Виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів”).

2. Платіжні картки як предмет злочину, передбаченого ст. 200 КК України^³.

До платіжних засобів разом з документами на переказ належать і спеціальні платіжні засоби – платіжні картки. Платіжна картка – це платіжний засіб, що виконує функцію ідентифікації, за допомогою якої держателем останнього ініціюється переказ грошей з відповідного рахунку платника або банку, а також здійснюються інші операції, передбачені відповідним договором. За допомогою цих спеціальних платіжних засобів формуються документи за операціями із застосуванням спеціальних платіжних засобів або надаються інші послуги держателям спеціальних платіжних засобів (п. 1.14 ст. 1 Закону України „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Платіжна картка, відповідно до п. 1.27 ст. 1 цього Закону – це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу грошей з рахунку платника або з відповідного рахунку банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей з рахунку платника на рахунки інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноважених банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

Згідно з положенням “Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням”, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 27 серпня 2001 р., № 367^¹ та ст. 15 Закону України „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” платіжна картка є власністю емітента і надається клієнтові або його довіреній особі відповідно до умов договору з ним, за винятком неперсоніфікованих і наперед оплачених платіжних карток, що можуть продаватися емітентами без обов’язкового оформлення договору в письмовій формі. Емісія платіжних карток у межах України провадиться виключно банками, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій.

Вид платіжної картки, що емітується банком, тип носія ідентифікаційних даних (магнітна смуга, мікросхема тощо), реквізити, що наносяться на неї в графічному вигляді, визначаються платіжною організацією відповідної платіжної системи, у якій ця картка застосовується. Обов’язковими реквізитами, що наносяться на платіжну картку, є реквізити, які дають змогу ідентифікувати платіжну систему й емітента. Платіжні картки внутрішньодержавних платіжних систем повинні містити ідентифікаційний номер, визначений у порядку, встановленому Національним банком України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Завершуючи вивчення інших засобів доступу до банківських рахунків як предмета злочину, акцентуємо увагу на тому, що в чинному законодавстві^¹, як уже вказувалося, дається не вичерпний за формою і змістом перелік платіжних засобів, підробка яких і незаконні дії з якими утворюють склад злочину, передбаченого ст. 200 КК. У зв’язку з розвитком і вдосконаленням правового регулювання суспільних відносин у галузі емісії й обігу платіжних засобів можуть бути встановлені компетентними суб’єктами інші види платіжних засобів, до цього законодавству не відомі. Але у всіх цих можливих випадках указані документи будуть охоплюватися вказаним у ст. 200 КК оціночною категорією “інші засоби доступу до банківських рахунків”. І в цьому знаходить свою реалізацію позитивний аспект регулювання суспільних відносин із застосуванням оцінюваних термінів і понять кримінального права, який має так званий упереджуючий характер, тобто регулювання тих суспільних відносин, яких на даний час поки що немає, але які будуть (чи можуть бути) в майбутньому.

Однак, трактуючи поняття “інші засоби доступу до банківських рахунків” (як, до речі, і терміни “документи на переказ”, “платіжні картки”) у всіх випадках треба мати на увазі, що платіжні засоби, охоплювані цим поняттям, повинні за своїм змістом мати як загальні, так і спеціальні ознаки платіжних засобів як родового поняття, яким охоплюються всі предмети злочину, передбаченого ст. 200 КК України. Інакше кажучи, вони повинні мати у будь-якому разі як загальні ознаки предмета злочину (фізичну, соціальну і юридичну ознаки), так і спеціальні ознаки (інформаційну, імперативну і спеціально-функціональну). Відсутність хоча б однієї із цих ознак буде виключати можливість визнання предметом досліджуваного злочину підробку чи інші незаконні дії з документами на переказ. Так, з нашої точки зору, не можна погодитися із судовою практикою, коли за ст. 200 КК кваліфікуються дії осіб, що хоча й були пов’язані з підробкою певних платіжних документів, але останні не відповідали вимогам, що пред’являються до предмета розглядуваного злочину, якщо вони не були засобами доступу до банківських рахунків.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Обладнання для виготовлення засобів доступу до банківських рахунків як предмета злочину, передбаченого ст. 200 КК. За приклад розглянемо обладнання для виготовлення платіжних карток. Платіжні картки, що виготовляються на заводах, як правило, є лише заготовками, на які потім наноситься індівідуальна інформація про їх власників. Процес перетворення шматочка пластика на повноцінну платіжну картку (персоналізація) може включати в себе виконання: (а) запису інформації на магнітну смугу або мікросхему; (б) друку на карті зображень, написів; (в) ембосирування (видавлення написів); (г) лазерної гравіровки написів і зображень. Ці функції виконують ембосери, системи графічного друку, прилади ініціалізації мікросхем смарт карт, програмне забезпечення^¹. Однак, з нашого погляду, дії із вказанним обладнанням за наявності до цього підстав можуть розглядатися за спрямованністю умислу лише як готування до підробки засобів доступу до банківських рахунків і кваліфікуватися за спрямованістю умислу як готування до цього злочину за наявності наступних підстав:

1. Назва ст. 200 КК України хоча і вказує на обладнання для виготовлення засобів доступу до банківських рахунків, але в її диспозиції цей предмет не згадується. Між тим кримінально-правова норма і відповідно до неї ознаки злочину (у тому числі і предмета злочину) містяться не в назві, а в диспозиції статті Особливої частини КК. У цьому випадку таке обладнання не може бути віднесено до предмета злочину через відсутність юридичної ознаки.

2. Обладнання для виготовлення засобів доступу до банківських рахунків не підпадає під єдине визначення предмета злочину, передбаченого ст. 200 КК, – платіжні засоби. Воно застосовується лише при їх виготовленні, отже, виступає засобом учинення злочину і не може бути визнано предметом цього злочину як обов’язковою ознакою складу злочину.

Зазначимо, що платіжні засоби за обов’язкову ознаку мають те, що вони є засобами доступу до банківських рахунків. Тому за ст. 200 КК не можуть кваліфікуватися дії, предметом яких є документ, який не є таким засобом. Зазначимо, що В.Я. Тацій стосовно потреб кримінального права вважав за необхідне вирізняти три групи предметів: а) предмет охоронюваних суспільних відносин; б) предмет злочину; в) предмет злочинного впливу^¹.

Предметом охоронюваних суспільних відносин, про що вже говорилося, ми вважаємо платіжни засоби, якими є документи на переказ, платіжні картки та інші засоби доступу до банківських рахунків. Предметом злочину є теж платіжні засоби. Отже, у нашому випадку предмет охоронюваних суспільних відносин і предмет злочину збігаються.

Безпосереднього злочинного впливу в аналізованому злочині зазнає суспільний зв’язок між суб’єктами суспільних відносин – захист безпечного функціонування системи емісії й обігу платіжних засобів, майнових прав та інтересів суб′єктів цієї системи, оскільки, як раніше зазначалося, вказані в диспозиції ст. 200 КК України дії – „підробка”, „придбання”, „зберігання”, „перевезення”, „пересилання”, „використання”, „збут” платіжних засобів, на нашу думку, спричиняють шкоду саме стану захищеності, тобто безпечного функціонування системи емісії й обігу платіжних засобів, а також захищеності майнових прав та інтересів суб′єктів цієї системи. Адже при вищевказаних діях (окрім використання) не відбувається втручання у функціонування цієї системи. Та й при використанні підроблених платіжних інструментів (за диспозицією цієї статті) наслідки не мають значення для кваліфікації злочину, що свідчить про формальний склад останнього.

Висновки до другого розділу

Вищевикладене дозволяє зробити нижченаведені висновки.

1. Предметом дослідженого злочину визнані: (1) документи на переказ; (2) платіжні картки; (3) інші засоби доступу до банківських рахунків. Кожен із цих предметів має свої, притаманні лише йому видові ознаки. Вони визначаються як кримінальним законом, так і іншими законами й підзаконними нормативно-правовими актами, що регулюють банківську і фінансово-кредитну діяльність в Україні. Кожен із вказаних платіжних засобів має особисті ознаки. Але всі вказані предмети охоплюються єдиним, більш загальним за обсягом поняттям – платіжний засіб. Платіжним засобам як предмету злочину властиві загальні (родові) ознаки до яких належать: соціальна, фізична та юридична (нормативна) ознаки. Ці загальні (універсальні) ознаки притаманні кожному предмету злочину і мають свої певні особливості, які обумовлені об’єктом (видовим і безпосереднім) цього злочину. Проте поряд із загальними (універсальними) виокремлюються також спеціальні ознаки предмету, які зазвичай залежать від безпосереднього об’єкту, і в той же час впливають як на визначення специфічних (особистих) ознак кожного із платіжних засобів, так на об’єктивні й суб’єктивні ознаки досліджуваного злочину в цілому. До таких ознак належать: інформативність, імперативність і функціональне (спеціальне) призначення.

Інформативність як ознака предмета злочину означає, що платіжний засіб включає до себе певну інформацію стосовно емітента платіжного засобу та про фізичну чи юридичну особу, яка використовує цей платіжний засіб, номери банківських рахунків, певні реквізити, інформацію щодо суми грошових коштів, що підлягають перерахуванню чи видачі, тощо.

Імперативність як сутнісна риса платіжних засобів тісно пов’язана з юридичною (нормативною) їх ознакою. Вона розуміється як те, що приписи, які за змістом є складовою цих засобів, повинні беззастережно виконуватися суб’єктами фінансово-кредитних відносин, яким ці засоби адресовані.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

3. На підставі аналізу загальних та спеціальних ознак предмету злочину обґрунтовується висновок, що при придбанні, зберіганні, перевезенні, пересиланні з метою збуту підроблених документів на переказ чи платіжних карток та їх використанні чи збуті поряд з підробленими документами на переказ і платіжними катками слід визнати предметом даного злочину і “інші підроблені засоби доступу до банківських рахунків”. Таке рішення дає можливість визнавати інші засоби “доступу до банківських рахунків” предметом злочину не лише при їх підробленні, а й при вчиненні інших незаконних дій вказаних у диспозиції ст. 200 КК. Ці дії з іншими засобами доступу до банківських рахунків є не менш суспільно небезпечними, ніж ті ж дії з документами на переказ і платіжними картками. Це пояснюється тим, що і документи на переказ, і платіжні картки, а також і інші засоби доступу до банківських рахунків охоплюються загальним визначенням предмета аналізованого злочину як „платіжні засоби” і виконують загальну для них функцію – ініціювання переказу грошей з відповідного рахунку платника.

РОЗДІЛ 3

ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА НЕЗАКОННИХ ДІЙ З ДОКУМЕНТАМИ НА ПЕРЕКАЗ, ПЛАТІЖНИМИ КАРТКАМИ ТА ІНШИМИ ЗАСОБАМИ ДОСТУПУ

ДО БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ

Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин становить собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об’єктивну сторону, а внутрішня (психічна) – суб'єктивну. Таким чином, злочин можна розглядати під різними кутами зору: по-перше, це аналіз зовнішньої сторони поведінки людини – зовнішньої форми процесу посягання на об'єкт, охоронюваний законом, тобто вивчення об'єктивної сторони злочину; по-друге, це дослідження злочину з точки зору виявлення суб’єктивних властивостей поведінки конкретної особи, змісту інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності, розкриття мотивів і цілей злочинця, тобто вивчення суб'єктивної сторони злочину. Саме тому, що злочин становить певну психофізичну єдність, розгляд зовнішнього вияву і внутрішнього змісту злочину неможливе поза врахування їх взаємозв'язку і взаємовпливу^¹, оскільки: 1) неможливо чітко уяснити соціальну значущість злочину та його зміст без урахування того, що він учиняється людиною, яка діє в суспільстві, серед інших людей, і її діяння має соціальні (негативні) наслідки; 2) об'єктивна сторона злочину є реальним втіленням і зовнішнім відбиттям певних внутрішніх психологічних процесів – потреб, мотивів, намірів і мети суб'єкта. Але перш за все й у більшій мірі основна соціально-негативна властивість злочину – його суспільна небезпечність – знаходить своє відображення в об’єктивній стороні.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Виходячи зі змісту ст. 11 КК, під терміном „діяння” як обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину (ст. 2 КК) слід розуміти і дію, і бездіяльність^². З урахуванням диспозиції ст. 200 КК, ми приходимо до висновку що даний злочин може бути вчинений лише шляхом дії.

Дія – це свідома, вольова, активна, суспільно небезпечна протиправна поведінка суб’єкта злочину^³.

Під поведінкою як поняттям, якому підпорядковано термін „дія”, слід розуміти перш за все певні вчинки особи, розглядувані із зовнішньої сторони; це зовнішній прояв активності, спрямований на зміну соціального середовища^¹. З наведеного випливає, що думки, суб’єктивні наміри особи, якими б негативними вони не були, не можуть розглядатися як злочин. Злочинні наміри отримують негативну оцінку, лише, коли вони об’єктивізовані зовні в конкретному акті поведінки особи. Формою ж цієї поведінки є дія або бездіяльність. Цілком справедливим є твердження К. Маркса: лише коли особа проявляє себе і коли вступає у сферу дійсності, вона вступає у сферу, підпорядковану законодавству. „Поза своїх дій я зовсім не існую для закону, зовсім не можу бути його об’єктом”, – писав він^².

Дія – це свідомий акт активної поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відбиттям у свідомості людини об’єктивного світу. У такому випадку людина контролює свої дії або ж має потенційну можливість їх контролювати. Отже, прояв активності особи, певні рухи тіла, що утворюють дії за їх зовнішньою формою, але не контролюються свідомістю (наприклад, дії, вчинені особами, які страждають на психічну хворобу і є неосудними), не можуть розглядатися як дія, тобто не може визнаватися ознакою об’єктивної сторони складу злочину^³.

Дія – це акт вольової активної поведінки, який є проявом волі особи, її мотивів і цілей, що в сукупності свідчить про наявність волі в поведінці людини. Тому дія, у якій немає прояву волі, вчинена внаслідок, наприклад, нездоланої сили, нездоланого фізичного чи психічного примушення, коли особа діє у стані крайної необхідності, не може бути визнана дією як ознакою об’єктивної сторони складу злочину^¹.

Дія – це акт активної суспільно небезпечної поведінки особи. Суспільна небезпечність дії (бездіяльності) як імперативна ознака злочину полягає в тому, що ця дія за своїми об’єктивними властивостями (характером, спосібом учинення злочину, місцем, часом, обстановкою, засобами вчинення злочину) спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди (ч. 2 ст. 11 КК). Така матеріальна ознака злочину, як суспільна небезпечність, у даному випадку виявляється в тому, що при вчиненні підробки платіжних засобів, інших незаконних діях з предметами розглядуваного злочину створюється реальна можливість спричинення шкоди суспільним відносинам, що забезпечують безпеку нормального функціонування банківської і кредитно-фінансових систем з емісії й обігу платіжних засобів. При цьому створюється і загроза майновим інтересам суб’єктам цієї системи – банкам і їх клієнтами оскільки створюється можливість (необхідні умови) для протиправного заволодіння грошовими коштами, які знаходяться на банківських рахунках.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Адже відомо, що злочинна поведінка має детерміновану природу^². Причому серед чинників (обставин), які виступають детермінантами такої поведінки, визначну роль відіграють об’єктивні обставини і перш за все об’єкт і предмет злочину. Б.С. Нікіфоров писав, що шкоду об’єкту кримінально-правової охорони можна спричинити не будь-якими, а тільки конкретно визначеними діями, характер яких визначається якостями самого об’єкта^¹. У злочинах, обов’язковою ознакою яких є предмет, останній має вирішальне значення в їх детермінації, а значить, і у визначенні характеру самого діяння як ознаки об’єктивної сторони. Різні за ознаками предмети зумовлюють і різну природу дій, що посягають на суспільні відносини, що існують (функціонують) стосовно цих предметів. Із викладеного випливає, що термін „підробка” у статтях 200 і 290 КК України має різний зміст. Співпадіння тут має суто термінологічну (словесну) основу. У дійсності ж тут мають місце різні поняття, зміст яких багато в чому визначається ознаками предмета злочину. Безумовно, підробка документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків (ст. 200 КК) суттєво відрізняється від підробки ідентифікаційного номера, номерів двигуна, шасі або кузова (ст. 290 КК). Тому охоплювати ці різні дії одним і тим же поняттям родового виду й користуватися терміном „підробка” навряд чи правильно^².

Поняття „підробка” (“підроблення”) в досліджуваному злочині має перш за все трактуватися до його загальновизначеного змісту. Підробка (підроблення) – це дія за значенням “підробити”, “підробляти”, “підроблювати”; тобто це те, що виготовлене як фальшива подоба чого небудь природного; виготовити фальшиву подобу чого-небудь; робити подібним до чого-небудь природного^³. У такому значенні цей термін слід розглядати й щодо даного злочину. Одночасно підкреслимо, що терміни „підробка” і „підроблення”, як видно з їх семантичного трактування, є сінонімами. Проте вказані у ст. 200 КК дії, на нашу думку, треба визначати все ж таки терміном “підроблення”, який точніше відбиває сутність досліджуваного злочину. Саме цей термін використовує законодавець при описанні в диспозиціях статей 160 (ч. 2) і 215 КК України незаконних дій стосовно різних предметів, які мають риси значного співпадання з документами на переказ та іншими засобами доступу до банківських рахунків: підроблення документів референдуму (ст. 160 ч. 2); підроблення знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215); незаконне ... підроблення ... документів на отримання наркотичних, психотропних речовин або прекурсорів (ст. 318); підроблення документів, печаток, штампів та бланків ... (ст. 358); службове підроблення (ст. 366) та інші. Отже, й у диспозиції ст. 200 КК більш правильним вважаємо використання замість терміна „підробка” терміну „підроблення”^¹.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Придбання – це отримання винним підроблених платіжних засобів (купівля, отримання в обмін на інші предмети, прийняття як оплату за надані послуги або виконану роботу, одержання в подарунок або оплату боргу тощо). Варто зазначити, що злочином за ст. 200 КК є лише таке придбання, при якому особа усвідомлює справжній характер набутих нею предметів і робить це, щоб надалі запустити їх в обіг поряд зі справжніми платіжними засобами або під їх виглядом^². Розглядуваний злочин при придбанні підроблених платіжних засобів є закінченим з моменту отримання їх винною особою у своє особисте розпорядження.

Під зберіганням підроблених платіжних засобів потрібно розуміти умисні дії, пов'язані з перебуванням названих предметів у володінні винного (він може тримати їх при собі, у будь-якому приміщенні, в автотранспортному засобі, спеціально обладнаному сховищі тощо). Перенесення підроблених платіжних засобів – одна з форм їх зберігання. На кваліфікацію за ст. 200 КК не впливає час і місце зберігання підробок, а також те, чи є особа, яка їх зберігає, їх власником, чи ні. Зберігання цих засобів є й тоді, коли вони знаходяться при винному (в його одязі), у його приміщенні та ін.^¹. При зберіганні підроблених платіжних засобів злочин вважається закінченим з моменту їх отримання винною особою у своє особисте розпорядження для зберігання.

Перевезення підроблених платіжних засобів полягає в переміщенні їх транспортом (наземним, водним, повітряним) з одного місця в інше як у межах території України, так і за кордоном. Для визнання перевезення підробок злочином не має значення, є особа власником чи користувачем транспортного засобу (наприклад, пасажиром)^².

Пересилання – це переміщення предметів, перелічених у ст. 200 КК, шляхом відправлення поштою, багажем, посильним чи іншим способом з одного місця в інше. Злочин у цій формі вважається закінченим з моменту відправлення відповідного багажу, листа чи посилки незалежно від того, отримав їх адресат чи ні^³. Досліджуваний злочин при перевезенні й пересиланні підроблених платіжних засобів є закінченим з моменту початку їх транспортування.

Збут – це оплатне або безоплатне умисне відчуження підроблених платіжних засобів незалежно від того чи іншого виду дії (продаж, дарування, передача в борг або в рахунок погашення боргу тощо). Не охоплюються поняттям збуту випадки, коли особа, яка володіє підробленими платіжними засобами, в силу тих чи інших обставин (наприклад, внаслідок викрадення) втрачає їх. Однак за наявності до цього підстав вона може притягуватися до відповідальності за ст. 200 КК за зберігання зазначених предметів за наявності мети збуту^¹. При використанні підроблених платіжних засобів він вважається закінченим з моменту пред’явлення цих засобів банківським установам для ініціювання переказу грошей. Досліджуваний злочин при збуті підроблених платіжних засобів є закінченим з моменту передачі іншим особам.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Як випливає з викладеного ознака “підробленість” документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків є обов’язковою ознакою при їх придбанні, збереженні, перевезенні, пересиланні, використанні чи збуті. Відсутність цієї ознаки буде свідчити і про відсутність складу розглядуваного злочину, що не дає можливості кваліфікувати вчинене за ст. 200 КК. Ось чому не можна погодитися з кваліфікацією дії К. за ст. 200 КК, який отримавши від свого знайомого Л. платіжну картку для того, щоб позичити у нього грошей користувався карткою Л. і без його дозволу купував товари на значно більшу суму, ніж дозволив йому Л. І хоча К. розписувався у чеку за Л., він використовував не підроблену картку, а дійсну, хоча при цьому вийшов за межи дозволу Л. У даному випадку К. використовув дійсну картку (не підроблену) і, отже, його дії у такому випадку не містять у собі складу злочину, передбаченого ст. 200 КК^².

Висновки до третього розділу

На підставі проведеного дослідження приходимо до наступних висновків.

1. Ознаками об’єктивної сторони незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків визнано: 1) підроблення документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків; 2) придбання; 3) зберігання; 4) перевезення; 5) пересилання з метою збуту підроблених документів на переказ чи платіжних карток; 6) використання; 7) збут підроблених документів або платіжних карток. Ці ознаки розглядаються як альтернативні дії (а не способи) одного й того ж складу злочину, передбаченого ст. 200 КК України. Цим діям – активним формам поведінки притаманні таки ознаки як суспільно-небезпечність та протиправність, котрі властиві діянню кожного складу злочину. На підставі аналізу терміну “підробка”, що використовується у диспозиції кримінального закону, і суміжних термінів, пропонується замість терміну “підробка” використовувати термін “підроблення документів на переказ платіжних карток та інших засобів доступу до банківських рахунків”, який більш точно і повніше відображає характер і зміст альтернативних дій даного злочину.

2. Під підробленням документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків розуміється як повне виготовлення вказаних платіжних засобів, так і фальсифікацію справжніх предметів. Конкретний спосіб підроблення (дописка, зрізування чи наклеювання літер і цифр, термічна обробка, переписування магнітної смуги з використанням спеціального обладнання тощо) визначається тим, який саме платіжний засіб підроблюється і на якому матеріальному носії він існує (паперовому, електронному, пластиковому (платіжна картка) чи іншому). Як за формою, так і за змістом унаслідок підроблення ці засоби фальсифікуються і набувають якості носіїв інформації, що за своєю суттю є обманом, зафіксованим у відповідних предметах.

Підроблені документи на переказ, платіжні картки та інші платіжні засоби, що використовуються банками та їх клієнтами у наслідок сфальсифікованої (підробленої) інформації, носіями якої вони є, виступають засобами доступу до банківських рахунків і ініціювання протиправного переказу чи отримання грошових коштів. Поняття “підроблення платіжних засобів” має наскрізний характер і виступає обов’язковою характеристикою всіх видових (альтернативних) дій об’єктивної сторони складу злочину: придбання, зберігання, перевезення, пересилання, збут і використання підроблених документів на переказ чи платіжних карток. Таким чином це поняття має “домінуючий” характер по відношенню до всіх альтернативних дій, що створюють об’єктивну сторону досліджуваного злочину. На підставі проведеного аналізу обґрунтовується висновок про необхідність криміналізувати придбання, зберігання, перевезення, пересилання, збут і використання підроблених не тільки документів на переказ і платіжних карток, а також й інших засобів доступу до банківських рахунків.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

6. На підставі проведеного аналізу об’єктивної сторону складу розглядуваного злочину формулюються пропозиції щодо вдосконалення ст. 200 КК.

РОЗДІЛ 4

СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА НЕЗАКОННИХ ДІЙ З ДОКУМЕНТАМИ НА ПЕРЕКАЗ, ПЛАТІЖНИМИ КАРТКАМИ ТА ІНШИМИ ЗАСОБАМИ ДОСТУПУ ДО БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ

Кримінальне право виходить з принципового положення про визнання злочинною тільки такої поведінки особи, яка чітко й однозначно описана в законі. Саме діяння, а не спрямованість думок є одним з вирішальних критеріїв для констатації злочинного в поведінці людини. Ще К. Маркс писав, що закони, які роблять головним критерієм не дії, а перебіг думок діючої особи, – це не що інше, як позитивні санкції беззаконня ... Лише постільки, поскільки особа виявляє себе, поскільки вступає у сферу дійсності, а вона вступає у сферу, підвласну законодавцеві. Окрім своїх дій вона не існує для закону і не є його суб'єктом^¹. За відсутності суспільно небезпечного діяння виключається питання про відповідальність особи. Наявність лише факту його вчинення ще не досить для висновку про можливість притягнення останньої до відповідальності, оскільки однією з обов'язкових ознак злочину є вина (ст. 11 КК), а одним з обов'язкових елементів складу злочину виступає суб'єктивна сторона.

Відмічаючи нерозривний зв'язок суб'єктивного й об'єктивного в злочинному діянні, В.М. Кудрявцев справедливо указав, що суб'єктивна сторона багато в чому породжує, спрямовує й регулює об'єктивну сторону злочину^².

У життєдіяльності суспільства не існує таких процесів, які були б тільки об'єктивними або тільки суб'єктивними. Суб'єктивні, це ті ж самі об'єктивні процеси, але залучені до орбіти людської діяльності, яка у свою чергу, значною мірою детермінована впливом об'єктивного чинника – природних і соціальних явищ^³. Науковці обгрунтувано вважають: хоча суб'єктивна сторона й відбиває психічну, нематеріальну діяльність винної особи, вона завжди повинна встановлюватися як факт об'єктивної дійсності, оскільки психічна діяльність особи в злочині, як і в будь-якій свідомій поведінці, об'єктивується в її діянні^⁴. Виходячи з цього, потрібно визнати, що неможливо вивчати дії або бездіяльність людини у відриві від внутрішніх, суб'єктивних чинників, бо сам термін "діяння" означає певну поведінку особи, зумовлену її свідомістю й волею^¹. Тому злочин треба розглядати з різних боків, у тому числі і як прояв внутрішніх властивостей поведінки конкретної особи. Інакше кажучи вивчення його суб'єктивної сторони неможливе без розкриття мотивів і цілей дій суб'єкта злочину.

Під суб'єктивною стороною злочину розуміється його внутрішня сторона, тобто психічна діяльність особи, що відбиває ставлення її свідомості й волі до вчиненого суспільно небезпечного діяння та його наслідків^². Вона становить собою відносно самостійний елемент єдиної соціально-нормативної системи елементів складу злочину. З одного боку, суб’єктивна сторона, як і будь-який інший елемент, певним чином пов'язана з іншими елементами – об'єктом, об'єктивною стороною і суб'єктом, а з другого – компоненти, які її складають, самі впливають на об'єктивну сторону і взаємодіють з нею.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

З урахуванням викладених міркувань напрошується висновок, що кожне діяння складу злочину, передбаченого ст. 200 КК України, має свою мету. Певні цілі хоча й різняться між собою, але гуртуються в ланцюжок послідовних дій, змінюючи одна одну, – від первинних (збуту) до вторинних (використання) і так до кінцевої мети – ініціювання переказу грошових коштів і протиправного заволодіння ними. У разі збуту підроблених платіжних засобів злочинець як зазвичай отримує незаконним шляхом грошові кошти (чи майно) від особи, якій він їх збуває. У свою чергу, особа, яка використовує підроблені платіжні засоби, отримує теж незаконним шляхом грошові кошти за (чи має це за мету) допомогою незаконних трансакцій (переказу грошових коштів), здійснених шляхом підроблення зазначених платіжних засобів.

Отже, кінцевою метою злочину, передбаченого ст. 200 КК України (і при збуті, і при використанні підроблених платіжних засобів), вважаємо отримання незаконним шляхом грошових коштів (або майна). Але кваліфікація розглядуваного злочину в кожному випадку залежить від конкретних дій винної особи й конкретної мети, для досягнення якої вони вчинювалися (збут, використання підроблених платіжних засобів, отримання незаконним шляхом грошових коштів чи майна). Але факт заволодіння грошовими коштами лежить за межами складу злочину, передбаченого ст. 200 КК і потребує додаткової кваліфікації.

У ч. 1 ст. 200 КК вказано, що обов'язковою ознакою при підробці придбанні, зберіганні, перевезенні, пересиланні підроблених документів на переказ чи платіжних карток є спеціальна мета – збут указаних предметів. У той же час мета використання підроблених платіжних засобів при вчиненні зазначених дій в законі не передбачена, що, на наш погляд, є прогалиною в законодавстві. Як уже зазначалося, при підробленні платіжних засобів винна особа (з точки зору механізму злочинного посягання) має за мету (вторинну) використання цих засобів для доступу до банківських рахунків і протиправного ініціювання переказу грошей. Таким чином, і при придбанні, і при зберіганні, і при перевезенні, і при пересиланні з метою збуту підроблених платіжних засобів завжди в наявності існує певна мета – використання цих предметів. Але саме на цю мету ч. 1 ст. 200 КК і не містить указівки. Отже, приходимо до висновку, що не має жодних підстав для декриміналізації досліджуваних дій (придбання, зберігання, перевезення, пересилання підроблених платіжних засобів), якщо метою зазначених діянь є використання цих предметів особою, яка підробила такі предмети. Ось чому пропонується доповнити ч. 1 ст. 200 КК, де поряд з метою – збуту підроблених платіжних засобів, указати й на іншу мету (головну) – використання таких засобів. З огляду на це, вважаємо, за сенс викласти ч. 1 ст. 200 КК у наступній редакції: Підроблення документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків, а так само їх придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою використання чи збуту…

При цьому слід зазначити, що придбання, зберігання, перевезення, пересилання, використання підроблених платіжних засобів у деяких випадках не може тягти за собою кримінальну відповідальність: наприклад, коли особа не знає про те, що платіжна картка підроблена, а їй, у свою чергу, хтось дав в оплату боргу, або особа її знайшла і прийняла за справжню та ін. У першому випадку не існує мети злочину – отримання незаконним шляхом грошових коштів чи майна, у другому – дії особи можуть підпадати під інші статті КК. Отже, не може бути складу злочину в діях особи, яка придбала, зберігала, перевозила, пересилала або використала підроблену платіжну картку чи інші платіжні засоби, не усвідомлюючи, що вони підроблені.

Заслуговують також правової оцінки такі дії, як підроблення платіжних засобів без мети збуту чи використання. Іншими словами, особа, яка, приміром, задля розваги чи щоб продемонструвати свою так звану "майстерність" виготовляє, платіжні картки, що мають схожість з оригіналом. Натомість вони не мають конкретної інформації, записаної на магнітну смугу або чіп, яку можна було б використати для здійснення незаконних трансакцій. У таких випадках немає мети злочину – використання чи збуту платіжних карток, як і кінцевої цілі – отримання незаконним шляхом грошових коштів чи майна. У цьому разі може йтися лише про імітацію платіжних карток, а не про їх підроблення з метою використання чи збуту.

Мотив злочину – це породжене системою потреб усвідомлене й оцінене спонукання, що є ідеальним підгрунтям і виправданням суспільно небезпечного діяння^¹. Як уже вказувалося, кінцевою метою розглядуваного злочину є отримання незаконним шляхом грошових коштів або майна, а значить, його мотив є корисливим^². Безумовно, при вчиненні незаконних дій з платіжними засобами може мати місце й інша мотивація (помста, хуліганство, конкуренція тощо). Але названі мотиви можуть бути лише додатковими (факультативними), що стоять за головними (корисливими) і на кваліфікацію вчиненого злочину не впливають.

Висновки до четвертого розділу

На підставі проведеного дослідження зробимо наступні висновки:

1. При вивченні злочину, передбаченого ст. 200 КК України, винна особа усвідомлює фактичну сторону (характер і спосіб) і суспільну небезпеку незаконних дій з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення, а також предмет злочину (платіжні засоби) і через ознаки останнього усвідомлює об'єкт злочину (тобто хоча б у загальних рисах розуміє факт посягання на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом) і бажає вчинити такі дії. Отже, суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 200 КК України, характеризується прямим умислом.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

1. Підроблення документів на переказ, платіжних карток чи інших засобів доступу до банківських рахунків, а так само їх придбання, зберігання, перевезення, пересилання з метою використання чи збуту…

РОЗДІЛ 5

СУБ’ЄКТ НЕЗАКОННИХ ДІЙ З ДОКУМЕНТАМИ НА ПЕРЕКАЗ, ПЛАТІЖНИМИ КАРТКАМИ ТА ІНШИМИ ЗАСОБАМИ ДОСТУПУ ДО БАНКІВСЬКИХ РАХУНКІВ

Суб'єкт (subjectum) – слово латинського походження. У філософії поняттям суб'єкта (підмета) спочатку (наприклад, в Арістотеля) охоплювався носій ознак, стану або дій. У такому значенні воно було тотожно поняттю субстанції. Починаючи з XVII ст., термін "суб'єкт", як і співвідносне з ним поняття "об'єкт" (у перекладі з латинського – оbjectum – предмет), вживали насамперед у гносеологічному^¹ значенні. У даний час під суб'єктом у філософії розуміють активно діючого і наділеного свідомістю й волею індивіда або соціальну групу, яка пізнає світ^¹. У логіці суб'єкт (суб'єкт думки) – це частина думки (форми думки, в якій стверджується або заперечується що-небудь стосовно предметів або явищ, їх ознак, зв'язків і відносин і яка наділена властивістю висловлювати або істинне, або помилкове твердження), що відображає предмет думки^². У граматиці під суб'єктом розуміють слово, яке вміщає першу початкову точку висловлювання^³.

У теорії права суб'єктом визнається носій прав та обов'язків, учасник правовідносин^⁴. У кримінальному праві суб'єкт – це один з учасників кримінальних правовідносин, особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності^⁵. Згідно з іншим поширеним визначенням суб'єкт злочину – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наступати кримінальна відповідальність^⁶. Таке ж визначення наводиться і в ч. 1 ст. 18 КК України.

Ознаки, що характеризують суб'єкта злочину, невід'ємно пов'язані з усіма іншими елементами складу. Саме своїм суспільно небезпечним діянням (об'єктивна сторона злочину) суб'єкт завдає шкоди об'єкту посягання, діючи при цьому винно, тобто умисно або необережно (суб'єктивна сторона)^¹.

Суб'єкт, який володіє тільки вказаними ознаками (а саме: фізична особа, досягнення певного віку, осудність), має назву загального суб'єкта злочину.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 200 КК, описано в законі як такий, що не має додаткових ознак, тобто крім загальних (фізична особа, осудність і досягнення шістнадцятирічного віку) нічого іншого не передбачено. Отже, крім загального, не визначено спеціального суб’єкта цього злочину, який, на наш погляд, має право на існування.

У Законі України „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”^² детально розглянута система захисту інформації й відповідальність суб’єктів переказу за зазпечення захисту інформації. Відповідно до цього Закону ця система має забезпечувати безперервний захист інформації щодо переказу грошей на всіх етапах її формування, обробки, передачі і зберігання. Електронні документи, що містять інформацію, яка належить до банківської таємниці або є конфіденціальною, повинні бути зашифрованими під час передавання їх за допомогою телекомунікаційних каналів зв'язку. Порядок захисту й використання засобів захисту інформації щодо переказу визначається законами України, нормативно-правовими актами Національного банку України та правилами платіжних систем. Захист інформації забезпечується суб'єктами переказу грошей шляхом обов'язкового впровадження й використання відповідної системи захисту, що складається із:

1) законодавчих актів України та інших нормативно-правових актів, а також внутрішніх нормативних актів суб'єктів переказу, які регулюють порядок доступу й роботи з відповідною інформацією, а також відповідають за порушення цих правил;

2) заходів охорони приміщень, технічного обладнання відповідної платіжної системи та персоналу суб'єкта переказу;

3) технологічних і програмно-апаратних засобів криптографічного захисту інформації, що обробляється в платіжній системі.

Система захисту інформації повинна забезпечувати:

1) цілісність інформації, що передається в платіжній системі, та компонентів останньої;

2) конфіденційність інформації під час її обробки, передавання і зберігання в платіжній системі;

3) неможливість відмови ініціатора від факту передавання й отримувача від факту прийняття документа на переказ, документа за операціями із застосуванням засобів ідентифікації, документа на відкликання;

4) забезпечення постійного та безперешкодного доступу до компонентів платіжної системи особам, які мають на це право або повноваження, визначені законодавством України чи встановлені договором.

Розробка заходів охорони, технологічних і програмно-апаратних засобів криптографічного захисту здійснюється платіжною організацією відповідної платіжної системи або іншою установою на її замовлення згідно із законодавством України та вимогами, встановленими Національним банком України.

Відповідальність суб'єктів переказу за забезпечення захисту інформації полягає в тому, що вони зобов'язані виконувати встановлені законодавством України та правилами платіжних систем вимоги щодо захисту інформації, яка обробляється за допомогою цих платіжних систем. Правила платіжних систем мають передбачати відповідальність за порушення цих вимог з урахуванням вимог законодавства України.

При проведенні переказу його суб'єкти мають здійснювати в межах своїх повноважень захист відповідної інформації від:

1) несанкціонованого доступу до інформації щодо переказу (що є банківською таємницею або конфіденціальною інформацією) осіб, які не мають на це прав або повноважень, визначених законодавством України, а також якщо це не встановлено договором. До банківської таємниці належить інформація, визначена Законом України "Про банки і банківську діяльність", а до конфіденціальної інформації – інформація, що визначається іншими законами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.html

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28 КК). Отже, за нормою Кодексу характерною ознакою (яка відрізняє цю форму від інших форм співучасті) вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб є лише наявність домовленості про спільне вчинення злочину, яку було досягнуто до початку злочину. При цьому само злочинне діяння визнається як вчинене за попередньою змовою групою осіб, коли співучасники діяли як співвиконавці. Така позиція поділяється судовою практикою і знайшла відображення у низці Постанов Пленуму Верховного суду України по різним категоріям кримінальних справ. В цих постановах дається тлумачення такого вида співучасті як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб^¹ і визнається, що така форма співучасті має місце лише у випадках, коли співучасники виступають (хоча б два з них) у якості співвиконавців.

Наприклад, одна особа підробляє платіжні засоби, друга їх перевозить, третя збуває, четверта використовує. Однак при цьому кожен із співвиконавців має знати про дії інших осіб при вчиненні цього злочину в рамках домовленості, що мала місце між ними. Іншими словами, в даному випадку може мати місце так званий ексцес виконавця.

Blog

Борисов Вячеслав Іванович, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Харків 2006 зміст вступ розділ Об’єкт незакон

Содержание

Висновки до першого розділу