Турецький неоосманізм І «арабські революції» 2011 року
| Вид материала | Документы |
- Кабінету Міністрів України щодо визначення обсягів та порядку ввезення товарів,, 9610.74kb.
- Кабінету Міністрів України щодо визначення обсягів та порядку ввезення товарів,, 10741.36kb.
- Кабінету Міністрів України щодо визначення обсягів та порядку ввезення товарів,, 9593.12kb.
- Довідка про підсумки соціально-економічного розвитку району за І квартал 2011 року, 585.84kb.
- «Проголошення незалежності, 69.49kb.
- Погоджен о, 35.37kb.
- Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
- І. Зародження соціал-демократичних організацій в Лівобережній частині Києва /Дарниця, 4520.63kb.
- Аналітична довідка щодо економічного розвитку вінницької області за 10 місяців 2011, 593.22kb.
- С. Г. Давтян листопада 2011 року, 186.05kb.
Олексій Волович
Турецький неоосманізм і «арабські революції» 2011 року
Інформаційно-аналітичне есе
З М І С Т
Спільні історичні долі турків і арабів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
Арабсько-турецька інтеграція упродовж століть. . . . . . . . . . . . . . 2
Неоосманізм і неопантюркізм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4
Баланс між арабськими країнами та Ізраїлем . . . . . . . . . . . . . 6
Туреччина і «арабські революції» 2011 року . . . . . . . . . . . . . . . 9
Туреччина-Туніс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
Туреччина - Єгипет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13
Що відбувається у Лівії? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15
Туреччина - Лівія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19
Туреччина - Сирія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27
Спільні історичні долі турків і арабів
Неоосманізм не має офіційного тлумачення в Туреччині і як поняття застосовується переважно в експертних і наукових колах для визначення нової ролі і політики Туреччини на Близькому Сході, яка своїм історичним корінням сягає в період існування Османської імперії (1299 - 1923 рр.) Для того, щоб повною мірою зрозуміти сучасну турецьку доктрину неоосманізму в її застосуванні до арабського світу, який переживає нині глибокі суспільно-політичні потрясіння, очевидно не обійтися без короткого екскурсу в тисячолітню історію турецько-арабських зв'язків.
Серед неарабських народів, близьких до арабів по релігії, культурі і історичній долі, турки займають особливе місце. Перші контакти між турками і арабами мали місце на початку VIII-го століття н.е., всього через 100 років після виникнення нової релігії - Ісламу, в той період, коли попередники турків-сельджуків і турків-османів ще кочували в степах Центральної Азії і стали васалами Омейядських арабських халіфів (661-750 рр. н.е.). При наступній династії арабських халіфів Аббасидах (750-1258 рр. н.е.) багато освічених турків вже служили при дворах халіфів і в армії арабського халіфату.
З VIII по X століття н.е. відбувався поступовий перехід турків в іслам. У цей період разом з існуванням старих язичницьких вірувань (поклоніння Тенгрі - Небу) серед тюркських племен поширювались також буддизм, християнство, іудаїзм, зороастризм. Проте перемога об'єднаних сил арабів-мусульман і тюркського племені карлуки над китайцями в Талаській битві 751 р. біля міста Тараза (Південний Казахстан) остаточно вирішила питання про культурну долю тюркських народів Центральної Азії на користь арабсько-мусульманської цивілізації.
У міру того як тюркські племена просувалися з Центральної Азії в Західну Персію і Малу Азію, контакти з арабами посилювалися і іслам ставав державною релігією перших турецьких держав - караханів (990-1212 рр.), газнавидів (963-1186 рр.). У 1071 році виникла держава турків-сельджуків із столицею в Коньї, яке поступово розширило свої межі майже на усю територію Малої Азії. Після розпаду держави турків-сельджуків у 1299 р. утворилася держава турків-османів по імені першого султана Османа із столицею в місті Бурса, яке проіснувало до 1923 року. У 1453 році столицею держави османів став Константинополь - Стамбул.
Пік експансії Османської імперії припав на ХVI століття, коли Султан Селім І (1512 – 1520 рр.) у 1515 році захопив Персію, а у 1516 - 1518 рр. - Сирію, Палестину, Єгипет і Алжир. Після підкорення Єгипту Селім І захопив ключі від храму Кааби в Мецці, що вважався головним мусульманським святилищем. Він узяв собі титул халіфа - духовного і світського глави мусульманського світу і включив у свою титулатуру почесне звання: «слуга обох святих міст», тобто Мекки і Медіни. (Нині цей титул належить королю Саудівської Аравії Абдаллі бен Абдель Азизу ас-Сауду). В період «золотого століття» при Сулеймані І Пишному (1520-1566 рр.) до складу Османської імперії увійшли також Ірак, Аравійські емірати і Лівія. На вершині своєї могутності Османська імперія простяглася від Відня і Криму до Перської затоки і від Персії до Марокко.
Арабсько-турецька інтеграція упродовж століть
Турецькі завойовники, які прибули зі Східного Середземномор'я, з'явилися в Північній Африці на початку XVI ст. Заповзятливий поводир піратів Хайреддин Барбаросса часто здійснював грабіжницькі напади з моря на північноафриканське узбережжя, облаштувався в Алжирі і оголосив його приєднаним до володінь турецького султана Селіма I. Згодом він був призначений султанським намісником завойованих областей, отримавши від султана титули паші і бейлер-бея. Його загони, що мали артилерію і велику кількість швидкохідних кораблів, впродовж десятиліття (починаючи з 1518 р.) захопили багато населених пунктів алжирського узбережжя. Наступники Барбаросси не лише зуміли організувати відсіч вторгненню іспанців, завдавши поразки війську Карла V під містом Алжиром у 1541 р., але й витіснили іспанців з усіх їх укріплених пунктів в Алжирі. У 1574 р. турки окупували Туніс і перетворили його на провінцію (пашалик) імперії Османа.
У Тріполітанії, пустельній країні з рідкісними оазисами і небагатьма містами на узбережжі, боротьба між європейцями і турками точилася за єдине велике місто Тріполі, яке було завойоване турками у 1551 році. Так, три країни Північної Африки - Алжир, Туніс і Тріполітанія були підпорядковані турецькому пануванню, яке, втім, з XVII ст. було лише номінальним. При турецькому пануванні політична історія цих країн характеризувалася нескінченними розбратами різних угрупувань феодалів, які вели між собою боротьбу за окремі території. Що стосується Марокко, то місцеві племена арабів і берберів виявилися в змозі протистояти європейським загарбникам і зупинити просування турок. Найбільш активними натхненниками і частково організаторами цих сил виступили марабути - представники мусульманського войовничого чернецтва, пройняті ідеями суфізму.
Турецьке завоювання не внесло істотних змін в суспільний устрій арабських країн. Ті місцеві арабські феодали, які проявляли лояльність до турецьких завойовників, не лише зберегли, але і значно розширили свої земельні володіння, в якості васалів турецьких пашей за рахунок земель, відібраних у супротивників Туреччини. Султан Селім I в рік завоювання Єгипту визнав за мамлюкськими беями їх колишні права на володіння землями і підтвердив їх привілеї. При Сулеймані I було введено зведення законів - «канун-наме», що визначив привілеї феодалів і повинності селян.
Турецькі паші, які правили в арабських країнах від імені султана, призначалися на свої пости султанським указом терміном на 1 рік. Але зазвичай цей термін збільшувався до 2 і 3 років. Паша, що був представником султанської влади, збирав з населення пашалика податі через арабських феодалів. Меншу частину зібраних податей паша відправляв в султанську казну в Стамбул, а більшу частину залишав у своєму розпорядженні. На ці засоби паша був зобов'язаний утримувати військо, що знаходилося під його командуванням і комплектувалося з яничар, сипахів і найманців. Вищим командирам цієї гвардії він роздавав у володіння землі і призначав їх на різні адміністративні пости. Так турецькі феодали прагнули створити собі опору в завойованій країні. В цілях особистого збагачення паші намагалися збирати якомога більше податей, не зважаючи ні на економічний стан пашаликів, ні на платоспроможність населення.
Відповідно до принципу державно-феодальної власності на землю усі зрошувані і оброблювані землі вважалися власністю турецького султана. Фактичними ж власниками землі були феодали (мультазими), які отримували її у володіння від паші, як представника султана. Розміри і доходність володінь мультазимів були дуже різні: одні з них володіли цілими округами з сотнями сіл і кількома містами, а інші - землями, що оброблялися селянами одного села. Турецькому уряду доводилося рахуватися з силою і впливом найбільш великих арабських феодалів. Але він намагався ослабити їх, використовуючи старі племінний і релігійний розбрат, політичне суперництво, що часто призводило до міжусобних збройних зіткнень.
Основним обов'язком мультазима по відношенню до держави було стягування державних податей («мірі») з фелахів для паші. Мультазим збирав податі за посередництва сільських старост або особливих збирачів, що перебували у нього на службі. Податі стягувалися як в грошовій, так і в натуральній формі. Несвоєчасний чи неповний збір податей для паші мав своїм наслідком позбавлення мультазима його земельних володінь. Володіння мультазима могли передаватися у спадок, але за неодмінної умови сплати спадкоємцем високого мита.
Панування Туреччини над арабськими країнами тривало до Першої світової війни. Впродовж чотирьох століть відбувався процес взаємної інтеграції арабської і турецької культур. Турки почали називати себе переважно арабськими іменами. Турки перейняли у арабів багато традицій і звичаїв - заборона на вживання свинини, обрізання, гареми, східні танці і багато чого іншого.
Арабська література стала надбанням турецької культури. У турецьку мову було включено близько 30% арабських слів, особливо що стосується сфери наук, армії, судочинства і адміністративного управління. Турки користувалися арабським алфавітом до 1928 року, починаючи з якого Туреччина перейшла на латинську графіку. До середини ХIХ століття на території Туреччини існувала літературна османська мова, основу якої складали перські та арабські запозичення. І тільки пізніше, сформувалася літературна турецька мова, основою якої стали віршовані рядки стародавньою турецькою мовою, написані у ХIII столітті. В урядових і військових органах арабська мова була замінена турецькою. Але в науковій, художній і богословсько-юридичній літературі арабська мова продовжувала панувати, і навіть деякі турецькі вчені писали свої твори цією мовою. Це пояснюється більш високим рівнем арабської культури, в якій давно вже виробилися тверді літературні традиції.
Перша граматика турецької мови була написана в XVI столітті, тоді ж були складені і перші персько-турецькі і персько-арабські словники, але надруковані вони були лише через 200 років. Цікавим історичним фактом є те, що в період Османської імперії при вторгненні в країни Європи, Азії і Африки, найціннішим трофеєм вважалися книги і рукописи. На відміну від татаро-монголов, турки ніколи не спалювали бібліотек. Османські завойовники везли на батьківщину переважно арабські, перські і грецькі книги (філософські, наукові, географічні), які згодом перекладалися турецькою мовою. Сучасна турецька мова остаточно сформувалася в 30-ті роки минулого століття. Реформа турецької мови проявлялася в забезпеченні її здатності повністю і самостійно обслуговувати мистецтво, техніку і науку в Туреччині. Тоді ж почалася активна заміна запозичених іноземних слів на турецькі слова.
Неоосманізм і неопантюркізм
Ідеологію неоосманізму започаткував екс-президент Туреччини Тургут Озал, який вважав, що Туреччина має повернутися в лоно османізму. Сьогодні головним ідеологом геополітичної концепції неоосманизму є нинішній міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу, який в у 2001 році, будучи завідувачем кафедрою міжнародних відносин в Університеті Бейкент, опублікував книгу «Стратегічна глибина - міжнародне становище Туреччини», в якій обґрунтував необхідність повернення Туреччиною втраченого впливу на «колишній османський світ». В одному із своїх виступів він прямо заявив: «Існує спадщина, залишена Османською імперією. Нас називають «неоосманами». Так, ми «нові османи».
Аналізуючи виступи А. Давутоглу, можна зробити висновок, що головними елементами неоосманізму є: 1) спадщина Османської імперії, 2) прихильність до Ісламу і 3) консолідація і об'єднання тюркомовних народів. А. Давутоглу вважає, що орієнтація Туреччини після Другої світової війни переважно на стратегічну співпрацю із США і Європою порушила рівновагу зовнішньої політики Туреччини, завдала збитку її національним інтересам, оскільки здійснювалася за рахунок зниження зовнішньополітичної активності Туреччини на регіональному рівні, зокрема, на Кавказі, в Центральній Азії, на Близькому Сході, в Північній Африці і на Балканах.
Згідно з концепцією неоосманізму, зовнішня політика Туреччини має базуватися на кількох принципових положеннях: повернути в поле неоосманизму переважно арабські країни за допомогою «м'якої сили» (soft power) і урівноваженої політики; проводити активну дипломатичну і економічну політику з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу; посилити свій вплив на мусульманські європейські країни Боснію, Албанію, а також християнську Македонію і Болгарію, в яких проживає значна частина мусульман. Ідеологи неоосманізму вважають, що Туреччина може претендувати на роль «модернізатора» Близького Сходу.
Націленість Туреччини посилити позиції на території колишньої Османської імперії викликає питання у багатьох політиків. На питання екс-президента США Біла Клінтона про причини подібного прагнення Туреччини А. Давутоглу відповів: «Обведіть на карті навколо Туреччини коло діаметром 1000 км - в нього потрапить 20 країн, обведіть коло діаметром 3000 км - в нього потрапить 70 країн. А скільки країн потрапить в таке коло навколо США? Ось чому Туреччина цікавиться своїм оточенням».
Поряд з неоосманізмом наступною ідеологією, що переживає відродження, є неопантюркізм, головною метою якого є залучення тюркомовних народів від Китаю до Адріатичного моря в одне міжнародне співтовариство. Неоосманізм і пантюркізм по суті є взаємодоповнюючими паралельними шляхами, кінцевою метою яких стане турецьке євразійство, спрямоване на примирення колишніх імперій, - Туреччини і Росії в їх спільній боротьбі проти Заходу. В результаті цієї боротьби передбачається створити Євразійське співтовариство слов'янських і тюркських народів на противагу західному домінуванню. Не виключається також вступ в Євразійське співтовариство Ірану та Китаю. З іншого боку, турецький проект Євразійського співтовариства або союзу може розглядатися в якості спроби формування альтернативної Євросоюзу структури у разі провалу євроінтеграційного курсу Туреччини. Ідею євразійства підтримують турецькі партії різної політичної спрямованості - «помірковані ісламісти», марксисти-соціалісти, ліберали, радикальні націоналісти, кемалісти та інші.
Останніми роками неоосманізм поступово стає ідеологічним підґрунтям внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини. Неоосманський світогляд дедалі більше проникає у свідомість різних прошарків турецького суспільства. У тлумаченні історії Османської імперії переважають позитивні і навіть романтичні характеристики. Доктрина неоосманізму пропагується в ісламських і, зокрема, арабських країнах. Основні положення доктрини неоосманізму можна сформулювати таким чином: Туреччина прагне посилити політичну, дипломатичну, економічну і духовну роль в регіонах колишньої Османської імперії, а саме на Балканах, Близькому Сході і в Північній Африці. В результаті реалізації доктрини неоосманізму Туреччина також прагне перебрати на себе роль посередника в регіональних конфліктах, стати моделлю модернізації і демократизації в арабських країнах і посередником між Сходом і Заходом. Деякі палестинські лідери вважають ідеологію неоосманізму ключем до розв’язання близькосхідних проблем, зокрема арабсько-ізраїльського конфлікту.
На наш погляд, ідеологія неоосманізму певною мірою вигідна для політики США на Близькому Сході, оскільки в складному близькосхідному регіоні для США прийнятніше діяти не безпосередньо, а за допомогою Туреччини - надійного посередника і партнера, який є важливою і органічною частиною цього регіону. Ще з часів Дж. Буша-молодшого Вашингтон неодноразово підкреслював, що Туреччина найбільш прийнятна для США в якості посередника на Близькому Сході. Це сприйняття Туреччини простежується і у близькосхідній політиці Б. Обами, для якого Туреччина була першою країною в його близькосхідному турне після його обрання президентом США.
І сьогодні Б. Обама і Р. Ердоган дуже часто обговорюють ситуацію на Близькому Сході і Північній Африці, що знаходить широке висвітлення в міжнародних ЗМІ і сприяє підвищенню авторитету Туреччини на міжнародній арені. Таким чином, нова близькосхідна політика Вашингтону якнайкраще відповідає реалізації власних амбітних програм Анкари на Близькому Сході. На тлі «революційної епідемії», що захлеснула арабський світ, «неоосманські» прагнення Анкари отримали новий потужний імпульс для своєї реалізації.
Баланс між арабськими країнами та Ізраїлем
Туреччина була першою ісламською країною, яка у 1949 році визнала незалежність Ізраїлю. Впродовж періоду після Другої світової війни відносини Туреччини та Ізраїлю головним чином ґрунтувалися на їх стратегічній співпраці із США і НАТО. Економічна, політична і військова допомога, яку Туреччина отримувала від західних країн у більшості випадків залежала від підтримки ізраїльського лобі в цих країнах. У зв'язку з цим, усі турецькі уряди намагалися підтримувати відносини з Ізраїлем на рівні стратегічного партнерства, особливо у військовій сфері.
Упродовж 60-70-х рр. минулого століття в політиці Анкари простежується прагнення до зближення з арабським світом одночасно зі збереженням стратегічних відносин з Ізраїлем. У цей період турецькі керівники розглядали економічне співробітництво з мусульманськими країнами, передусім з арабськими, як істотний чинник розвитку національної економіки. Проте у взаємовідносинах Туреччини з арабськими сусідами - Сирією і Іраком - виявилися серйозні протиріччя з проблем використання ресурсів Тигру і Євфрату, по курдській та іншим регіональним проблемам. Після іранської революції 1979 року упродовж багатьох років напруженими залишалися відносини Туреччини з ще одним сусідом - Іраном, який спонсорував радикальних турецьких ісламістів.
Під тиском арабських країн на конференції в Марокко у травні 1979 р. Туреччина приєдналася до більшості і проголосувала за призупинення членства Єгипту в ОІК внаслідок єгипетсько-ізраїльського договору в Кемп-Девіді. Послідовну проісламську позицію Туреччина зайняла і в питанні про статус Єрусалиму. У грудні 1991 р. Туреччина встановила дипломатичні відносини з Організацією визволення Палестини на рівні послів. Проте навіть в найбільш складні моменти турецько-ізраїльських відносин Туреччина прагнула уникнути повного розриву з Ізраїлем і не дотримувалася прикладу багатьох інших мусульманських країн, переважна більшість яких досі не визнають Державу Ізраїль.
Особливо активно розвивалася співпраця між Туреччиною та Ізраїлем у воєнно-стратегічній сфері, що дозволяло Туреччині отримати доступ до сучасних озброєнь і технологій. У 90-і роки минулого століття було підписано кілька угод, що стосувалися модернізації озброєнь турецької армії і співпраці спецслужб обох держав. У 1996 р. Туреччина та Ізраїль підписали угоду про співпрацю у підготовці військових кадрів, проведення спільних навчань, обмін інформацією, право заходу військових кораблів в порти обох країн. У рамках цієї угоди передбачалася взаємодія служб безпеки з метою протидіяти тероризму в регіоні.
Успішним було також двостороннє економічне співробітництво. Створюючи спільні підприємства з турецькими фірмами, ізраїльтяни освоювали ринок Закавказзя і Середньої Азії. Високі сільськогосподарські технології Ізраїлю застосовувалися для розвитку південно-східних районів Туреччини. Незважаючи на напруженість у відносинах між двома країнами, у 2010 році торговий оборот між Ізраїлем і Туреччиною збільшився майже на третину і склав близько 3 млрд. дол. Позитивний баланс зовнішньої торгівлі з Ізраїлем складається на користь Туреччини. Проте сукупний об'єм торгівлі Туреччини з арабськими країнами в 10 разів перевершує об'єм двосторонньої турецько-ізраїльської торгівлі. До того ж в країнах Близького Сходу зайняті сотні тисяч турецьких робітників, які пересилають на батьківщину мільярди доларів щорічно.
З приходом у листопаді 2002 р. до влади в Туреччині Партії справедливості і розвитку в стосунках Анкари і Тель-Авіва неодноразово виникали кризові моменти, пов'язані головним чином з палестинсько-ізраїльським конфліктом, в якому турецьке керівництво зазвичай підтримувало палестинців. До мусульманської солідарності постійно закликає прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Тайїп Эрдоган, який у своїх публічних виступах неодноразово зазначав, що арабів і турків об'єднує як загальне минуле, так і спільне майбутнє. Турецький прем'єр заявляє, що Туреччина не залишиться байдужою, «коли палає Газа і над священним Єрусалимом згущуються хмари». Він постійно підкреслює, що «воля і сила турків і арабів здолає усі перешкоди, встановлені між ними».
Як відомо, інцидент із захопленням ізраїльським спецназом судна «Маві Мармара» у кінці травня 2010 року і вбивством 9 і пораненням 30 з 700 турецьких активістів «Флотилії свободи» у складі 6 кораблів, які доставляли гуманітарний вантаж для заблокованого ізраїльськими військами Сектора Гази, привів до глибокої і тривалої кризи у відносинах між Анкарою і Тель-Авівом. Саме після цього випадку у арабському світі імідж Туреччини різко підвищився. В деяких арабських країнах під час антиізраїльських акцій протесту, що відбувалися в ті дні, демонстранти розмахували турецьким прапором, несли плакати з фотографіями Ердогана.
У серпні-вересні 2010 року, задовго до «арабських революцій, Фонд економічних і соціологічних досліджень Туреччини провів опитування 2300 чоловік з Саудівської Аравії, Єгипту, Іраку, Ірану, Йорданії, Лівану, Сирії і Палестини, який показав, що велика частина населення (66 %) в цих країнах сприймає Туреччину як зразкову державу, яка довела, що іслам і демократія можуть гармонійно співіснувати. 63 відсотки респондентів вважають, що вплив Туреччини на Близькому Сході останніми роками зріс. 78 відсотків опитаних упевнені, що офіційна Анкара повинна посилити свої позиції, зокрема, активізувати свою роль в питанні ізраїльсько-палестинського конфлікту.
Завдяки своєму критичному ставленню до Ізраїлю і підтримці палестинців в конфлікті з Ізраїлем, прем'єр-міністр Туреччини Реджеп Эрдоган користується більшою популярністю в арабському світі, ніж будь-який арабський лідер. В результаті проведених арабськими ЗМІ соціологічних опитувань його оголошують людиною року, його ім'ям називають новонароджених. Сьогодні його популярність серед арабів наближається до популярності єгипетського президента Гамаля Абделя Насера в 50-60-і роки минулого століття, а А. Давутоглу вважають сучасним Генрі Кісінджером.
Різке погіршення турецько-ізраїльських відносин погрожує посиленням ізоляції Ізраїлю на Близькому Сході і значно підриває позиції Тель-Авіва на міжнародній арені. Тому Ізраїль докладає багато зусиль з метою нейтралізації росту антиізраїльських настроїв в Туреччині як в урядових колах, так і серед турецької громадськості. Військовий істеблішмент Туреччини, прозахідні ділові кола і ліберальні партії за підтримки Тель-Авіва і могутнього єврейського лобі в США робитимуть усе можливе для утримання Туреччини в орбіті «стратегічного союзу» з Ізраїлем.
Оскільки Близький Схід посідає все більш важливе геополітичне місце у світі, Туреччина надає великого значення підтримці політичного діалогу і розвитку економічного співробітництва з арабськими країнами. Претензії і головне можливості Туреччини грати роль регіонального лідера на Близькому Сході постійно посилюються, що відкриває перспективи доступу до природних ресурсів і до містких ринків арабських країн. Орієнтація керівництва Туреччини на інтеграцію з арабськими і іншими мусульманськими країнами співпадає з переважаючими настроями турецьких громадян, які вирішують для себе проблему самоідентифікації відповідно до відомої фрази колишнього президента Туреччини Тургута Озала : «Турецька держава світська, але я - мусульманин».
Прагнучи посилити свою роль на Близькому Сході останніми роками Туреччина послідовно зміцнює свої двосторонні і багатосторонні відносини з арабськими країнами. Враховуючи, що багато арабських країн упродовж тривалого періоду були частинами Османської імперії, Туреччина прагне до зміцнення культурних, соціальних і релігійних контактів з арабським світом. Президент А. Гюль і прем'єр-міністр Р. Ердоган досить часто відвідують арабські країни з метою розвитку торгівлі і зміцнення співпраці з ними. Обсяг товарообігу між Туреччиною і арабськими країнами зріс від 13 млрд. дол. у 2004 році до 33.5 млрд. дол. у 2010 році. (У 2010 році обсяг товарообігу Туреччини з усіма державами світу збільшився в порівнянні з 2009 роком на 24%, склавши близько 300 млрд. дол. (185 млрд. дол. імпорт і 115 млрд. дол. експорт). Арабські інвестиції в Туреччині становлять близько 14 млрд. дол. Турецькі будівельні компанії задіяні в реалізації кількох тисяч проектів загальною вартістю 190 млрд. дол. в 80 країнах світу, до числа яких входять майже усі арабські країни.
Туреччина підписала угоди про вільну торгівлю з Єгиптом, Йорданією, Ліваном, Сирією, Палестиною і Тунісом. Туреччина має безвізовий режим з Йорданією, Ліваном, Сирією, Лівією, Тунісом і Марокко. Туреччина створила Стратегічні ради високого рівня з Сирією та Іраком і має намір в майбутньому мати подібні ради з багатьма арабськими країнами. 10 червня 2010 року Туреччина і три сусідні арабські країни - Сирія, Йорданія і Ліван підписали Спільну політичну декларацію про створення Чотиристоронньої Ради співпраці високого рівня з метою поглиблення політичного діалогу, економічного співробітництва і культурного обміну. Згадані держави мають намір також створити зону вільної торгівлі.