Geum.ru

Турецький неоосманізм І «арабські революції» 2011 року

Вид материалаДокументы

Содержание


Туреччина і «арабські революції» 2011 року.
Туреччина - Єгипет
Що відбувається у Лівії?
Подобный материал:
1   2   3   4

Туреччина і «арабські революції» 2011 року.

Словосполучення «арабські революції» ми беремо в лапки, підкреслюючи тим самим, що в жодній з арабських країн, охоплених хвилею демонстрацій і повстань проти правлячих режимів, революції в повному розумінні цього поняття не відбулося, оскільки в жодній з арабських країн поки що не сталося зміни суспільно-політичного ладу. Те, що в ЗМІ дістало назву «арабських революцій» більше нагадує стихійні заколоти, повстання, безлади і озброєні зіткнення. У Тунісі і Єгипті «революційне вирування» закінчилося простим «косметичним ремонтом» - зміною президентів. Швидше за все це станеться і в Ємені і з меншою мірою вірогідності в Сирії. Кардинальні зміни суспільно-політичного ладу можуть статися лише в Лівії, швидше в результаті контрреволюції ніж революції, оскільки лівійські бунтівники своїм символом обрали прапор лівійської монархії, яка перестала існувати в 1969 році в результаті революційного перевороту під керівництвом М. Каддафі. Зміна правлячого режиму в Лівії може бути лише результатом зовнішнього силового втручання Заходу, що, на жаль, ми сьогодні спостерігаємо.

Дестабілізація політичної ситуації в арабських країнах в Північній Африці і на Близькому Сході свідчить про початок глобальних процесів зміни правлячих режимів і перерозподіл сфер впливу Заходу в регіоні. Основою дестабілізації політичної ситуації в регіоні стали міжкланова і міжконфесійна боротьба за владу і загальне погіршення соціально-економічної ситуації в регіоні. Важливе значення в дестабілізації ситуації має надто тривале перебування лідерів держав при владі і їх спроби її передачі своїм синам у спадок. До цього можна додати високий рівень корупції і радикалізацію ісламістів.

Очевидно однією з причин «революційної епідемії», що охопила багато арабських країн, включаючи і такі благополучні в соціальному і економічному відношенні як Лівія, Бахрейн, Кувейт і Оман є психологічні, ментальні і емоційні особливості арабської нації. Як видається, однією з причин вибуху масового невдоволення є стагнація більшості арабських режимів, викликана багаторічним перебуванням при владі одних і тих же правлячих кланів і еліт, що не дозволяло проводити повноцінні політичні і економічні реформи.

Розглядаючи питання про сприйняття Туреччиною «арабських революцій» і її позицію по відношенню до них, передусім слід зазначити, що «арабські революції» на початку 2011 року дають Туреччині додаткову можливість проявити свою активність у близькосхідних процесах відповідно до теорії неоосманізму. В усякому разі, починаючи з падіння Османської імперії і до цього дня Туреччина ще ніколи не проявляла в арабському світі такої активності в дипломатичній, економічній і політичній сферах. Схоже, що основним напрямом зовнішньої політики Анкари сьогодні є близькосхідний напрям на тлі «буксування» євроінтеграційного курсу Туреччини.

Намагаючись переконати європейських партнерів в необхідності прийняття Туреччини в ЄС, Анкара прагне завірити Брюссель в тому, що після її прийняття в члени Європейського Союзу вона може сприяти поширенню демократії у арабсько-мусульманському світі. У своєму виступі 1 лютого 2011 р. прем'єр-міністр Р. Ердоган, заявив, що «Туреччина грає роль, яка змінить хід історії і допоможе перебудувати регіон з чистого аркуша».

Схоже керівництво Туреччини розраховує, що у разі, якщо на зміну авторитарним режимам в арабських країнах прийдуть ісламісти, то це посилить позиції Туреччини в діалозі із США, Європою, а також Ізраїлем в якості посередника між новою владою в арабських країнах і Заходом. Як відомо єгипетські «Брати-мусульмани» вже заявили, що у разі приходу до влади, вони посилять політику Єгипту по відношенню до «сіоністського ворога» - Ізраїлю.

З самого початку заворушень в країнах Близького Сходу Туреччина виступала за те, щоб світова спільнота у своїх діях керувалася принципами міжнародного права. Керівництво Туреччини висловлювалося за необхідність мирного розв’язання конфліктів між владою і опозицією в арабських країнах. В офіційній заяві МЗС Туреччини від 21 березня 2011 року говорилося про те, що Туреччина проводить послідовну політику, спрямовану на підтримку демократичних перетворень в арабських країнах, які мають здійснюватися мирним шляхом при збереженні територіальної цілісності і суверенітету цих країн.

Керівництво Туреччини постійно підкреслює, що Анкара будує свої відносини з арабськими країнами не лише на базі співпраці між урядами, але й передусім на базі взаємодії і прямих контактів між народами, виходячи з того, що влада може мінятися, а народи залишаються завжди. Седат Лачинер, співробітник International Strategic Research Organization (USAK), стверджує, що Туреччина передбачала революційні потрясіння в Тунісі і Єгипті і тому Анкара в змозі внести необхідні коригування у свою близькосхідну політику. С. Лачинер також стверджує, що турецьке керівництво не раз попереджало «за закритими дверима» керівників арабських країн про необхідність впровадження реформ, щоб уникнути соціальних потрясінь.


Туреччина-Туніс.

До «жасминової революції» турецько-туніські стосунки стабільно розвивалися. Як відзначається в інформації МЗС Туреччини, «Туреччина і Туніс дотримуються ідентичних підходів і принципів для підтримки світу, стабільності і співпраці з багатьох міжнародних і регіональних питань. Міцність відносин між двома країнами базується не лише на спільній історії, але також на схожих сучасних цінностях Євро-Середземноморскої співпраці». Напередодні «жасминової революції» президент Тунісу Зейн Абеддін Бен Алі відпочивав зі своєю сім'єю на одному із курортів Туреччини, де мав неофіційні контакти з представниками турецької влади.

Співпраця між Туреччиною і Тунісом у сфері економіки і торгівлі розвивається по висхідній. Найбільш масштабна співпраця між двома країнами розвивається у сфері туризму і будівництві. У 2006 році Туреччина і Туніс підписали угоду про режим вільної торгівлі. Обсяг двосторонньої торгівлі зріс із 500 млн. дол. у 2005 році до 1 млрд. дол. у 2010 році, хоча раніше сторони мали намір збільшити товарообіг до 2 млрд. дол. у 2012 році. Але, очевидно, що негативні наслідки «жасминової революції» не дозволять реалізувати цю мету. За перші два місяці 2011 року турецький експорт до Тунісу упав на 38% в порівнянні з тим же періодом у 2010 році, тобто з 103 до 64 млн. дол.

Після деякого вичікування турецьке керівництво висловило однозначну підтримку процесу демократизації в Тунісі після «жасминової революції». 21 лютого 2011 року, перебуваючи з офіційним візитом в Тунісі, міністр закордонних справ Туреччини А. Давутоглу провів переговори з прем'єр-міністром Мохаммедом Ганнуші, з міністрами юстиції, внутрішніх справ і закордонних справ Тунісу. А. Давутоглу заявив, що Туреччина готова всіляко підтримати Туніс в історичному перехідному процесі. М. Ганнуші подякував А. Давутоглу за надану Тунісу підтримку. Глава МЗС Туреччини також зустрівся з представниками неурядових організацій і опозиції.

За деякими оцінками, заборонена до «жасминової революції» ісламістська партія «Ан-Нахда» (Відродження), очолювана шейхом Рашидом Ганнуші, може перемогти на майбутніх парламентських виборах в Тунісі. Прикметно, що після свого повернення із 20-річного заслання із Лондона, Р. Ганнуші заявив, що вважає за краще порівнювати свою партію з правлячою турецькою Партією справедливості і розвитку, а не з радикальними арабськими ісламістськими рухами. Перед вильотом з Лондона Р. Ганнуші заявив, що шаріату не місце в Тунісі. Він також висловився на підтримку принципів свободи совісті і рівноправ'я чоловіків і жінок.

За словами Р. Ганнуші, його твори були перекладені турецькою мовою і зробили значний вплив на ідеологію турецької Партії справедливості і розвитку, а турецький політичний експеримент «надихає арабський світ». Р. Ганнуші повідомив, що його партія домагатиметься виконання вимог учасників «жасминової революції»: впровадження демократичної системи і соціальної справедливості за прикладом Туреччини, а також припинення дискримінації за політичними мотивами. За його словами, ісламісти готові брати участь в майбутніх парламентських і президентських виборах.

1 березня 2011 року Р. Ганнуші прибув в Туреччину для участі в похоронах першого ісламістського прем'єр-міністра Нечметтіна Ербакана, якого Р. Ганнуші порівняв з інтелектуальними і духовними «батьками-засновниками «Братів-мусульман» - Хасаном Аль-Банною і Сеййидом Кутбом». (Як відомо, покійний Н. Ербакан був також духовним наставником нинішнього прем'єр-міністра Туреччини Р. Ердогана).

Виступаючи перед журналістами, Р. Ганнуші заявив, що Туреччина є зразком для туніських демократів: «Ми вивчаємо досвід Туреччини, особливо мирну і гармонійну інтеграцію Ісламу, демократії і модернізації. Права людини, демократичні свободи і економічний прогрес - це найбільша підтримка Туреччини, яку вона може зробити арабському світу». Свою прес-конференцію в Стамбулі Р. Ганнуші провів в штаб-квартирі турецького благодійно ісламського Фонду гуманітарної допомоги, який у кінці травня 2010 року провів рейд «Флотилії свободи» для доставки гуманітарного вантажу в Сектор Газу. Р. Ганнуші вважає «вкрай неприйнятним і неприпустимим будь-яке військове втручання Заходу у внутрішній конфлікт в Лівії між прибічниками Каддафі і бунтівниками, оскільки лівійський народ має самостійно вирішувати свою долю».

Слід зазначити, що лідер Лівійської Джамахирії М. Каддафі спочатку засудив туніську «жасминову революцію», відмітивши, що «тунісці повинні були б набратися терпіння і дочекатися 2014 року, коли Бен Алі обіцяв піти у відставку». Проте вже у кінці січня 2011 р. М. Каддафі змінив свої погляди і заявив, що підтримує туніський народ, який здійснив «жасминову революцію». Він підкреслив, що лівійці «стоять пліч-о-пліч з тунісцями». При цьому Каддафі висловив побажання, щоб «жасминова революція» привела до створення в Тунісі джамахирійського державного устрою. Водночас, лівійський лідер попередив про небезпеку іноземного втручання в справи Тунісу, відмітивши, що західні держави в союзі з внутрішньою реакцією можуть спробувати «викрасти плоди революції». Говорячи це, М. Каддафи очевидно не підозрював, що всього через три тижні, Захід почне свої варварські бомбардування Лівії, щоб викрасти плоди лівійської революції 1969 року …


Туреччина - Єгипет

Разом з Іраном і Саудівською Аравією Туреччина і Єгипет традиційно вважаються провідними країнами Близькосхідного регіону. Упродовж останніх 40 років (після смерті єгипетського лідера Г. А. Насера у 1970 році) Туреччина, як член НАТО, і Єгипет з його прозахідною зовнішньополітичною орієнтацією мали міцні політичні відносини і досить масштабне економічне співробітництво. У листопаді 2007 року в Стамбулі був підписаний «Меморандум про турецько-єгипетський стратегічний діалог». Торговий оборот між Туреччиною і Єгиптом за останні 6 років збільшився в 10 разів з 320 млн. дол. у 2004 році до 3.3 млрд. дол. у 2010 році і має тенденцію до збільшення до 10 млрд. дол. в найближчі три роки.

За станом на 2010 р. в Єгипті функціонувало 295 турецьких компаній, в яких працювало близько 50 тисяч єгипетських громадян. За період з 2007 р. по 2010 р. турецькі інвестиції в Єгипті збільшилися в 20 разів, склавши близько 1.5 млрд. дол. Очікується, що в подальші 5 років вони збільшаться втричі, сягнувши 5 млрд. дол. Єгипет притягає турецьких інвесторів дешевою робочою силою. Середня зарплата єгипетським робітником на рівні 100 дол. в місяць дозволяє знижувати вартість продукції до 30%.

У 2010 році турецька компанія «Сабанчі» побудувала автомобільний завод в Єгипті, який вироблятиме щорічно до 500 великих автобусів і 500 мікроавтобусів. 45% усіх туристичних автобусів в Єгипті турецького виробництва. Після введення в дію четвертої ланки Трансарабського газопроводу між сирійським Халебом і турецьким Кілісом єгипетський природний газ почав надходити в Туреччину. (Трансарабський газопровід - це система газопроводів для постачання єгипетського газу в Йорданію, Ізраїль, Сирію, Ліван, Кіпр, Туреччину і далі в Європу через Болгарію і Румунію). Таким чином, до січневих подій 2011 року ніщо не затьмарювало відносин між Туреччиною і Єгиптом.

Після початку антиурядових масових акцій протесту в Єгипті 25 січня 2011 року офіційна Анкара майже тиждень зберігала мовчання. Перші заяви прем'єр-міністра Р. Ердогана і міністра закордонних справ А. Давутоглу зводилися до заклику розвитку демократії в регіоні. Практично Туреччина зайняла нейтральну позицію, виходячи з принципу невтручання у внутрішні справи держави. Чіткіше позиція турецького керівництва почала проявлятися після того, як посилився опір єгипетських демонстрантів на центральній площі Тахрір. У своєму виступі на початку лютого перед партійною групою у Великих Національних Зборах Туреччини Р. Ердоган чітко заявив, що Х. Мубарак має прислухатися до голосу єгипетського народу. З одного боку Р. Ердоган поки що не говорив, що Мубарак і його оточення мають піти як того, вимагали протестувальники, а з іншого боку він не став захищати збереження режиму у незмінному вигляді.

Туреччина запропонувала наступний план виходу з кризи: президент Мубарак гідним чином залишає владу; створюється тимчасовий уряд; розробляється нова Конституція; у вересні 2011 року, коли збігає термін президентства Мубарака, проходять вибори. Далі нова влада забезпечує розвиток демократичного процесу і проведення кардинальних реформ для розв’язання соціально-економічних проблем єгипетського суспільства.

Проте вже на початку лютого прем'єр-міністр Туреччини Р. Ердоган закликав єгипетського президента Х. Мубарака негайно піти у відставку і не коливаючись прийняти волю народу: «Ми повинні прислухатися до голосу своєї совісті, свого народу, і бути готовими до їх благань і проклять». При цьому глава турецького уряду відмітив, що «жодна держава не може існувати усупереч волі народу». Свою «дуже щира рада президентові Єгипту» глава турецького уряду оформив у вигляді філософської сентенції: «Ми усі - людські істоти, ми не вічні. І кожен з нас буде запитаний за те, що залишив після себе на землі. Куди відправиться кожен з нас - це всього лише двометрова яма. Всі ми смертні, і нашою метою має бути залишити після свого відходу краще. Ми існуємо для народу, для нього займаємо ці пости». Звертаючись до Х. Мубараку, прем'єр Туреччини також нагадав, що Єгипет - це країна з багатою культурою, історією: «Не дайте цьому багатству постраждати, не руйнуйте його, не беріть зброї у свої руки. Просто надайте право розпоряджатися своєю свободою. Це ваше демократичне право, це право людини».

(У ці дні - 6 лютого - в самій Анкарі відбулася антиурядова демонстрація за участю більше десяти тисяч робітників і студентів, які влаштували сутички з поліцією. Протестувальники були обурені реформою трудового законодавства, яка передбачає скорочення мінімального розміру заробітної плати для молоді, а також можливість найму на роботу працівників, що не мають полісу соціального страхування. У акції протесту, зокрема, взяли участь 60 депутатів з опозиційної Народно-республіканської партії. Переговори представників опозиції і влади не дали жодних результатів. Після розгону поліцією демонстрації депутати від Народно-республіканської партії звинуватили уряд на чолі з Р. Ердоганом в подвійних стандартах: «Ердоган закликає Мубарака прислухатися до голосу народу, а сам відмовляється вислухати власний народ». Опоненти Р. Ердогана також зажадали від нього повернути міжнародну премію по захисту прав людини, засновану лівійським лідером М. Каддафі, яку прем'єр-міністр Туреччини отримав в січні 2011 року).

Досить жорстку позицію Р. Эрдогана відносно Х. Мубарака деякі експерти пояснюють тим, що єгипетський президент не надав достатньої підтримки Анкарі в її протистоянні з прем'єр-міністром Ізраїлю Б. Нетаньяху після атаки ізраїльських командос на судно «Маві Мармару» у травні 2010 р. Без особливого ентузіазму Анкара також сприйняла підписання угоди між Кіпром і Єгиптом про створення виняткової економічної зони в Середземномор'ї. Проте, на наш погляд, головним у визначенні позиції Р. Ердогана відносно подій в Єгипті стало усвідомлення неминучості усунення Х. Мубарака, особливо після того, як в розмові з президентом США Б. Обамою прем'єр-міністр Туреччини отримав чіткі запевнення, що Вашингтон не має наміру «рятувати» престарілого єгипетського президента, що вичерпав себе. У ці дні у Стамбулі і в деяких інших містах Туреччини пройшли вуличні демонстрації, на яких турки продемонстрували свою підтримку революційним подіям в Тунісі і Єгипті.

3 березня 2011 року президент Туреччини А. Гюль відвідав Єгипет з одноденним робочим візитом з метою висловити підтримку народу Єгипту, що вступив в новий етап своєї історії. У Каїрі турецький президент провів переговори з головою Вищої ради збройних сил Єгипту генералом М. Тантауі і провідними єгипетськими політиками. Президент Туреччини закликав єгипетських військових сприяти швидкому проведенню відкритих і вільних виборів і заявив про готовність Туреччини надати Єгипту всілякого сприяння в цьому процесі, спираючись на історичні зв'язки двох народів і власний досвід здійснення політичних і економічних реформ. А. Гюль знову підкреслив, що в усіх арабських державах необхідно провести корінні реформи за прикладом Туреччини, яка тривалий час проводить глибинні перетворення у сфері політики, економіки і демократії, що дозволило Туреччині забезпечити стабільний розвиток економіки і зміцнити своє міжнародне становище. Поїздка президента А. Гюля в Єгипет мала на меті встановлення контактів з новою єгипетською владою і формування основ майбутньої співпраці між Туреччиною і Єгиптом; демонстрацію солідарності з народом Єгипту; створення іміджу Туреччини як моделі демократизації мусульманського суспільства.

10 квітня 2011 року міністр закордонних справ Туреччини А. Давутоглу перебував з офіційним візитом в Єгипті з метою обговорення турецько-єгипетських відносин і ситуації в Лівії. В ході візиту він провів переговори з прем'єр-міністром Ессамом Шарафом, міністром закордонних справ Єгипту Набілем аль-Арабі, а також з генеральним секретарем Ліги арабських держав Амром Мусою. На переговорах в Каїрі розглядався план дій відносно Лівії, запропонований прем'єр-міністром Р. Ердоганом, події на Близькому Сході, палестинська проблема і двосторонні відносини Туреччини і Єгипту.

Як і в Тунісі, єгипетські ісламісти висловлюють свої симпатії по відношенню до Туреччини, сприймаючи її як зразок для перспектив розвитку Єгипту. Так, Тарик Рамадан, онук засновника єгипетської ісламістської організації «Мусульманське братерство» Хасана аль-Банни, підкреслював, що молоде покоління руху «прагне здійснити внутрішньополітичні реформи, захоплюючись прикладом Туреччини», що Туреччина могла б виробити «дорожню карту» дій із становлення такого Єгипту, «який би успішно увібрав в себе Іслам, демократію і сильну економіку».


Що відбувається у Лівії?

Ситуація в Лівії кардинально відрізняється від ситуації в Тунісі, Єгипті, Сирії, Ємені та в інших країнах передусім тим, що в Лівії ми, на жаль спостерігаємо те, чого немає поки що в інших згаданих країнах, а саме - військове втручання країн Заходу. Тому, перш ніж говорити про позицію Туреччини по відношенню до подій в Лівії, спробуємо розібратися в тому, що відбувається в цій країні.

За 42 роки перебування при владі Каддафі пережив не один десяток спроб державних переворотів і замахів на його життя. Рушійними мотивами змовників були, головним чином, честолюбні особисті амбіції і прагнення до влади. Значною мірою ці мотиви виступу лівійської опозиції діють і сьогодні. На відміну від сусідніх Тунісу і Єгипту, збройне протистояння в Лівії між прибічниками М. Каддафі і заколотниками загрожує перетворитися на затяжну громадянську війну.

На відміну від Тунісу і Єгипту, де після відставки президентів Бен Алі і Хосні Мубарака при владі залишилися правлячі при них угруповання з деякими елементами перетасовування політичних фігур, в Лівії ж, у разі перемоги опозиції, ніхто з оточення М. Каддафі при владі не залишиться. На зміну Джамахирії може повернутися монархія або буде створено ліберальну прозахідну державу. Не виключено і створення теократичної держави за іранським зразком. Цим якраз і пояснюється жорстокий і безкомпромісний характер протистояння між владою і опозицією.

Якщо у Тунісі і Єгипті усе швидше за все закінчиться «косметичним ремонтом» існуючої політичної системи в цих державах, то в Лівії вона буде радикально змінена. Цим власне і відрізняються палацові перевороти в Тунісі і Єгипті, нехай навіть при масовій участі населення, від дійсно революційної або контрреволюційної ситуації в Лівії, що загрожує повністю змінити існуючий «джамахирійський» державний устрій.

Якщо у Тунісі і Єгипті головною причиною народного бунту були соціальні проблеми і жахлива бідність (особливо в Єгипті) переважної більшості населення, то в Лівії ми спостерігаємо в основному збройну боротьбу за владу під прикриттям гасел боротьби за свободу і демократію. З самого початку протистояння влади і опозиції в Лівії стало безкомпромісним і переросло в конфронтацію і громадянську війну. Вимога реформ відразу трансформувалася у вимогу усунення режиму Каддафі. Лівійські бунтівники досить умовно можуть називатися опозицією, оскільки, зазвичай, всяка опозиція зберігає можливість діалогу і співпраці з владою. Проте лівійські заколотники з самого початку відкинули неодноразові пропозиції Каддафі про переговори, оскільки вони прагнуть знищити існуючу владу і зайняти її місце.

Багато аналітиків відмічають, що в Лівії і за її межами практично ніколи не було організованої і згуртованої опозиції. Немає її і сьогодні. Серед закордонних опозиційних лівійських організацій в якості ініціатора нинішнього заколоту в Лівії слід згадати створену в червні 2005 року в Лондоні «Національну конференцію за лівійську опозицію», що складається з 7 дрібних опозиційних груп. Одну з цих груп - «Лівійський конституційний союз» - очолює претендент на лівійський королівський трон наслідний принц Мухаммед ас-Сенуссі (49 років) - племінник поваленого у 1969 році першого і останнього короля Сполученого королівства Лівії Ідріса ас-Сенуссі. Важко сказати, наскільки реальне відродження монархії в Лівії, проте та обставина, що оплотом опозиції стала східна частина країни, можна частково пояснити тим, що східна провінція Кіренаїка - це батьківщина і історичний центр ордену сенусситів, а повалений Муаммаром Каддафі в 1969 році король Ідріс І в колоніальний період був еміром цієї території. Таким чином, серед частини населення цього регіону можуть мати місце промонархічні і реваншистські настрої по відношенню до Каддафі. Не випадково в якості символу протестанти використовують державний прапор Лівії періоду монархії.

Нинішня внутрішня лівійська опозиція - це досить різношерста публіка, яка включає ісламістів, лібералів, дисидентів і тих військових, які перейшли на сторону «революції». У арабських суспільствах велике значення має наявність харизматичного лідера, який міг би повести за собою народ, проте серед лівійських опозиціонерів сьогодні немає скільки-небудь помітного і прийнятного для усіх лідера, харизма якого могла б піднятися до рівня харизми М. Каддафи. Опозиційність більшості членів уряду проявилася буквально в перші дні заколоту, до якого вони не могли і помислити, що виступатимуть проти «брата-вождя» Муаммара Каддафі. Серед більш-менш видатних опозиціонерів практично немає осіб, які б до теперішнього часу не обслуговували режим Каддафі.

Однією з причин збройного протистояння в Лівії є боротьба лівійських племен і кланів за владу і більший вплив в країні. Як і у багатьох інших арабських країнах, племінне розшарування населення Лівії існує практично з початку завоювання цієї країни арабами. Упродовж 14 віків племінний лад лівійського суспільства сприяв збереженню ідентичності і єдності арабів. Необхідно відмітити, що в епоху правління М. Каддафі родоплемінні зв'язки значною мірою ослабли, будучи витісненими джамахирійською ідеологією, що формує громадські зв'язки на основі ідей третьої світової теорії Каддафи і революційної доцільності. Сьогодні реальної політичної сили лівійські племена практично не мають і тому немає достатніх підстав вважати, що вожді племен в змозі мати вирішальний вплив на результат подій в Лівії.

З початком заколоту в Лівії активізувалися різні ісламістські угруповання, особливо в східних районах Джамахирії. Окремі лівійські ісламістські угруповання почали боротьбу проти М. Каддафі ще в 80-х рр. минулого століття. Кілька разів ісламісти здійснювали спроби фізичного знищення Каддафі. На сході Лівії досить активно діє радикальна організація «Аль-Джамаа аль-Ісламія аль-Мукатіля», яка поставила за мету повалити режим М. Каддафі і створити на території Лівії ісламську державу. Влітку 1995 р. угруповання провело ряд терористичних акцій з метою дестабілізації ситуації в країні.

М. Каддафі завжди був ревним мусульманином і послідовником «істинного» Ісламу. Національний прапор Лівії - чисте полотнище зеленого кольору Ісламу. Лівія, де 97% населення сповідує іслам сунітського толку, проте є світською державою, що викликає обурення у мусульманських фанатиків. Через те, що в останні роки М. Каддафі пропонував арабам компромісні варіанти близькосхідного врегулювання, зокрема, створення єдиної держави «Ісратина» для євреїв та арабів, ісламісти звинувачують його в зраді інтересів арабського світу і мусульман.

Ісламісти різного толку постійно заявляють про своє прагнення знищити Каддафі. Так, лідер єгипетських «Братів-мусульман» шейх Юсеф аль-Карадауі, який повернувся у кінці лютого в Єгипет після півстолітнього перебування в екзилі, закликав убити М. Каддафі. Один з ідеологів «Аль-Каїди» Абу-Ях’я аль-Лібі закликав лівійських опозиціонерів повалити М. Каддафі і створити ісламську державу в Лівії. Дивним чином ісламісти і країни Заходу виявляють однакове прагнення усунути М. Каддафі. І ті, і інші вважають його своїм ворогом.

Враховуючи значну роль і місце ісламістів у складі лівійської опозиції, немає гарантій того, що новий режим в Лівії буде менш авторитарним, стабільнішим і демократичнішим, як і немає гарантій, що він буде прозахідним або проамериканським, незважаючи на потужну підтримку Заходу - політичну, військову та економічну.

Практично з самого початку лівійської кризи деякі лідери західноєвропейських країн стверджували, що застосувавши силу проти бунтівників, Каддафі втратив легітимність. Франція і Італія визнали легітимність заколотників і їх тимчасового «уряду», не маючи для цього ніяких правових підстав. «Цивілізовані» країни Заходу знищують одних лівійців заради «порятунку» інших. Вони воюють проти Каддафі, не звертаючи увагу на те, що за Каддафі стоять сотні тисяч якщо не мільйони лівійців. У разі, якщо Захід піде до кінця у своєму безумстві і фізично усуне Каддафи, перетворивши країну на руїни і знищивши тисячі лівійців, то про яку легітимність нинішнього тимчасового «уряду» може йтися, якщо воно прийде до влади на багнетах НАТО?

У ці дні вирішується доля не лише Каддафи, але і створеної ним Лівійської Джамахирії. Найближчі тижні і місяці покажуть, наскільки його революційні ідеї опанували масами і чи зможуть ці маси захистити свого лідера, себе і свою країну. Вирішальним чинником розвитку ситуації будуть масштаби підтримки Каддафі з боку лівійського народу, а також масштаби втручання Заходу у внутрішній лівійський конфлікт і його підтримки заколотників. Режим Каддафі може впасти лише в результаті наземної військової інтервенції, коли тисячі солдатів НАТО будуть кинуті на знищення однієї людини - Муаммара Каддафі, який був не лише керівником, але і символом Лівії упродовж 40 років. Якщо це станеться, то це буде трагедія не лише для Каддафі та його сім'ї, але і для усього лівійського народу, оскільки навіть у разі усунення Каддафі народ залишиться розділеним на прибічників і супротивників джамахирійського устрою, що може спричинити якщо не новий виток громадянської війни, то, у будь-якому випадку, напруженість і політичну нестабільність в лівійському суспільстві на багато років.

Чим більший тиск США і їх союзники по коаліції здійснюватимуть на Каддафі, тим більшу послугу вони йому зроблять, створюючи ореол борця проти «американського імперіалізму». Чим довше протримається Каддафі, тим більшої моральної і політичної поразки зазнають Б. Обама, Н. Саркозі, Д. Камерон і в цілому ЄС і НАТО. На наш погляд, авантюра проти Лівії не пройде без негативних наслідків для її ініціаторів. Вже сьогодні партія Н. Саркозі зазнала поразки на місцевих виборах у Франції. А президентські вибори 2012 року не за горами. Не треба бути особливо великим віщуном, щоб спрогнозувати їх результати для Н. Саркозі. Але якщо документально підтвердиться інформація про те, що він дійсно отримав мільйони доларів від Каддафі на свою президентську виборчу кампанію, то імпічменту йому не минути. Не уникнути проблем і Б. Обамі. Американські конгресмени вже сьогодні погрожують йому імпічментом за те, що він прийняв рішення про участь США у військовій операції проти Джамахирії, не заручившись заздалегідь згодою Конгресу. Шанси нинішнього глави Білого дому бути переобраним на другий термін нестримно зменшуються.

Лівійська трагедія стала нелегким випробуванням для Європейського Союзу, оголивши усі його внутрішні проблеми, головною з яких є хронічна відсутність консенсусу з актуальних питань міжнародного життя, боротьба за лідерство усередині Союзу і в Європі, навіть ціною розв'язування агресії проти суверенної держави. На прикладі провідних країн Західної Європи - Франції і Німеччині - сьогодні ми бачимо абсолютно різні оцінки і підходи до ситуації в Лівії, хоча в негативній оцінці агресії США і їх союзників проти Іраку у березні 2003 року вони були єдиними.