Geum.ru

Турецький неоосманізм І «арабські революції» 2011 року

Вид материалаДокументы

Содержание


Туреччина - Лівія
Туреччина - Сирія
Подобный материал:
1   2   3   4

Туреччина - Лівія

Усунення багаторічного американського союзника Х. Мубарака стало свідченням послаблення впливу США на Близькому Сході, що стало ще одним стимулом активізації політики Туреччини в регіоні, яка ґрунтується на загальних цінностях - демократії, Ісламі та антиімперіалізмі. Проте ситуація в Лівії продемонструвала певні обмеження турецької політики на Близькому Сході. На відміну від Єгипту, Туреччина мала масштабніше економічне співробітництво з Лівією. До кризи в Лівії працювали десятки тисяч турецьких будівельників. Близькі до уряду турецькі компанії мали мільярдні інвестиції в Лівії. Турецькі будівельники брали участь в реалізації 214 проектів в Лівії вартістю 15 млрд. дол. Обсяг торгового обороту між Туреччиною і Лівією у 2010 р. склав 2.4 млрд. дол.

Проте у разі усунення режиму М. Каддафи і посилення в Лівії впливу Заходу, Туреччина ризикує втратити свої лівійські преференції і дивіденди. Тому із самого початку Туреччина була проти іноземного військового втручання з метою підтримки лівійської опозиції. Анкара неодноразово демонструвала свою незгоду з пропозиціями втручання НАТО в лівійські події. Р. Ердоган засудив резолюцію РБ ООН 1970 від 26 лютого, вважаючи що санкції проти Лівії лише посилять страждання лівійського народу. У численних виступах турецького керівництва, військове втручання ЄС і НАТО в лівійський внутрішній конфлікт розцінювалося не інакше як імперіалістична агресія, що, на наш погляд, цілком відповідає існуючим реаліям.

Проте після того, як Ліга арабських держав виступила 12 березня з пропозицією про встановлення беспольотної зони над Лівією, Туреччина, щоб не опинитися в ізоляції і не виглядати у котрий раз радикальнішою, ніж найбільш радикальні антизахідні арабські країни, змушена була підтримати прийняття Радою Безпеки ООН резолюції 1973 від 17 березня 2011. Глава зовнішньополітичного відомства Туреччини А. Давутоглу висловив надію на те, що ця резолюція ООН по Лівії приведе до припинення збройних дій і сприятиме початку діалогу між опозицією і владою.

Прем'єр-міністр Туреччини Р. Ердоган заявив про необхідність терміново ввести в дію положення резолюції і добитися припинення вогню. Він також закликав М. Каддафи і лівійську опозицію до негайного припинення збройних сутичок і проведення переговорів. На початку березня Р. Ердоган неодноразово звертався до М. Каддафі з проханням зупинити усі військові дії проти цивільних осіб. Він також переконував лівійського лідера сприяти мирній трансформації влади в Лівії. Р. Ердоган запропонував М. Каддафі «передати владу кому-небудь, кому усі лівійці можуть довіряти». У середині березня 2011 року Р. Ердоган висловився проти введення будь-яких міжнародних санкцій відносно Лівії, заявивши, що вони зашкодять не стільки керівництву Лівії, скільки її народу.

Дії Туреччини відносно подій в Лівії були спрямовані передусім на евакуацію із Лівії близько 25 тисяч турецьких громадян, проведення інтенсивних контактів з лівійським керівництвом і опозиційною Національною радою у Бенгазі з метою пошуку мирного розв’язання лівійської кризи. 1 березня прем'єр-міністр Туреччини Т. Ердоган звернувся до М. Кадаффі із закликом піти у відставку і сприяти проведенню демократичних перетворень в країні. Напередодні ухвалення резолюції РБ ООН 1973 Туреччина проводила активну дипломатичну роботу, спрямовану на запобігання застосуванню збройних сил проти Лівії. Туреччина докладала усіх зусиль для того, щоб військова операція міжнародної коаліції в Лівії не мала довгострокового характеру, подібно до того, як це сталося в Афганістані і Іраку.

На початку березня 2011 р. турецький прем'єр назвав можливе військове втручання НАТО в лівійський конфлікт «безглуздим»: «Хто уповноважив НАТО втручатися в справи Лівії? Функції цієї організації не передбачають втручання в справи тієї або іншої країни. Навіщо ускладнювати і без того непросту ситуацію в цій країні? Втручання НАТО у справи Лівії вважаю неприпустимим, більше того - безглуздим. Долю кожної країни визначає його народ - Лівії - лівійський народ, Тунісу - туніський народ, Єгипту - єгипетський народ».

У середині березня 2011 року, виступаючи на міжнародній конференції у Стамбулі, прем'єр-міністр Туреччини Р. Ердоган заявив про небезпеку іноземного військового втручання у внутрішній конфлікт в Лівії: «Ми вважаємо контрпродуктивною можливу операцію НАТО в Лівії. Наслідки можуть бути вкрай небезпечними. Військові методи не сприяють розв’язанню проблеми, а посилюють її. Ми є свідками того, що застосування військової сили лише збільшує людські втрати, трансформується в окупацію і серйозно погрожує розколом країни».

Проте пізніше Туреччина все ж погодилася на здійснення військової операції під контролем ООН, а не НАТО. Анкара наполягала на тому, щоб військове втручання країн НАТО в Лівію виключало завдання ударів по урядових збройних силах і було обмежене захистом цивільних осіб, встановленням ембарго на постачання озброєнь і безпольотної зони, наданням гуманітарної допомоги.

24 березня 2011 р. парламент Туреччини схвалив участь армії країни у військовій операції в Лівії. Після тривалих вагань Туреччина нарешті погодилася взяти участь в імплементації резолюцій РБ ООН і звернення ЛАД без застосування зброї. Коментуючи це рішення Анкари, Р. Ердоган відмітив, що «Туреччина ніколи не стрілятиме по лівійцях і не скидатиме на них бомби. Як тільки буде досягнута єдність Лівії на основі демократичних вимог народу, Туреччина якнайскоріше залишить цю країну». Небажання Туреччини застосовувати зброю проти військ М. Каддафі і озброювати повстанців викликала обурення серед лівійських заколотників. На початку квітня 2011 р. збройна група повстанців в кількості близько 400 чоловік напала на будинок генерального консульства Туреччини у Бенгазі. Нападу зазнало також турецьке судно з гуманітарним вантажем.

У кінці березня Туреччина направила до берегів Лівії 4 фрегати і один підводний човен для забезпечення ембарго на постачання озброєнь в Лівію. Проте з самого початку лівійської кризи країни НАТО порушували це ембарго, поставляючи озброєння і делегуючи військових інструкторів для лівійської опозиції, що викликало роздратування Анкари, яка звинувачувала країни Заходу в подвійних стандартах і довільній імплементації резолюцій РБ ООН 1970 і 1973.

Прем'єр-міністр Р. Эрдоган назвав 4 умови Туреччини у зв'язку із втручанням НАТО в Лівії:

- НАТО повинна прийняти участь в операції для того, щоб зафіксувати і закріпити той факт, що Лівія належить лівійцям.

- Ресурси Лівії мають належати лівійському народу.

- Військова операція НАТО має завершитися якнайскоріше, при цьому вона не повинна перетворитися на окупацію Лівії.

- Лівійцям має бути надана можливість самим визначити своє майбутнє.

У зв'язку з цим представляє інтерес такий історичний факт. Рівно сто років тому, в 1911 році, коли Лівія була частиною Османської імперії, Італія окупувала Лівію і турки спільно з лівійцями воювали проти італійських окупантів. У битвах проти італійських військ брав участь також засновник сучасної Туреччини Мустафа Кемаль Ататюрк. На початку березня 2011 року, коментуючи від'їзд тисяч турецьких громадян з Лівії, Каддафи відмітив, що дружба між Туреччиною і Лівією залишиться непорушною: «Усі ми оттоманці, це наша історія. Я не хочу, щоб турки залишали нас, наші двері для них завжди будуть відкритими».

Посольство Туреччини в Тріполі взяло на себе представлення інтересів США, Великої Британії, Італії та Австралії. За посередництва турецького посольства лівійська влада звільнила п'ять раніше заарештованих американських і британських журналістів. Проте на початку травня 2011 р. з метою забезпечення безпеки турецьких дипломатів Туреччина прийняла рішення про тимчасову евакуацію співробітників турецького посольства в Туніс. Однак істинна причина евакуації персоналу посольства Туреччини в Тріполі стала зрозумілою після виступу Р. Ердогана 3 травня 2011 року на прес-конференції в Стамбулі, в ході якої турецький прем'єр продемонстрував істотну трансформацію своєї позиції відносно подій в Лівії: «В історії Лівії почався новий період. Лівійський лідер повинен негайно відмовитися від влади і покинути Лівію. Муаммар Каддафі повинен зробити цей історичний крок в ім'я миру і територіальної цілісності Лівії». Практично цією заявою Р. Ердоган „спалив усі мости” з режимом Каддафи і залишати співробітників посольства в Тріполі після цієї заяви було б небезпечним для життя турецьких дипломатів, враховуючи, що напередодні мешканці лівійської столиці розгромили декілька посольств західних країн.

Р. Ердоган також підкреслив, що Туреччина продовжить контакти з лівійською Національною радою з метою імплементації «дорожньої карти» для розв'язання лівійської кризи. Звертаючись до лівійської опозиції, Ердоган порадив, щоб її боротьба закінчилася прийнятним результатом для усього лівійського народу. Незважаючи на посилення риторики проти М. Каддафі, тим не менше, як нам видається, керівництво Туреччини все ж зацікавлене в тому, щоб Каддафі залишився при владі якомога довше. З одного боку, це продемонструвало б провал «імперіалістичної змови» на Близькому Сході і посилило б позиції Туреччини в регіоні, з іншого боку, Туреччина не лише зберегла б, й але значно посилила б свою економічну присутність в Лівії.

Повертаючись до розбіжностей Туреччини і деяких країн НАТО з приводу військового втручання Альянсу у внутрішній лівійський конфлікт, слід зазначити, що керівництво Туреччини піддало гострій критиці президента Франції Н. Саркозі за його невгамовне завзяття очолити військову кампанію проти режиму Каддафі. До цього слід додати, що опір Парижа членству Туреччини в ЄС, а також боротьба за сфери впливу в Північній Африці є додатковими чинниками, що викликають напругу у відносинах між Парижем і Анкарою.

І Р. Эрдоган, і А. Гюль у своїх коментарях з приводу втручання Заходу, і особливо Франції, у внутрішній лівійський конфлікт неодноразово відмічали, що метою цього втручання є зовсім не підтримка демократії в Лівії, а енергетичні ресурси цієї країни. Керівництво Лівії звинувачувало Н.Саркозі, що своїми авантюристськими діями проти Лівії він намагається поліпшити свої хисткі шанси перед президентськими виборами 2012 року. Подальше погіршення стосунків між Туреччиною і Францією відбулося після того, як Н. Саркозі демонстративно не запросив Туреччину 19 березня 2011 р. до Парижу, де був проведений саміт 22 країн НАТО щодо ситуації у Лівії.

У контексті турецько-французьких протиріч дуже симптоматичною видається наступна заява А. Давутоглу: «... Франція намагається зрозуміти, навіщо ми працюємо в Африці. Я вже дав доручення: в яку б африканську країну не поїхав Саркозі, треба, щоб кожного разу, піднімаючи очі, він бачив будівлю турецького посольства, турецький прапор. Я дав вказівку орендувати посольства в самих кращих місцях».

20 березня 2011 р. міністр оборони Туреччини В. Гьонюл заявив: «Ми не можемо зрозуміти - чому Франція намагається грати провідну роль в цьому процесі? Нам важко зрозуміти чому вона намагається тлумачити резолюції ООН на власний розсуд?». Дійсно, в умовах патової ситуації в Лівії між військами опозиції і урядовими військами Н. Саркозі все частіше наполягає на озброєнні лівійських повстанців і проведенні наземних операцій НАТО в Лівії. Проте в цьому питанні Париж наштовхнувся на жорсткий опір з боку Анкари. Прем'єр Туреччини Р. Ердоган переконаний, що наземне вторгнення військ НАТО в Лівію призведе до сплеску тероризму в Північній Африці і затягування конфлікту. При цьому необхідно відмітити, що незважаючи на досить складні політичні стосунки між Анкарою і Парижем, економічна співпраця між Францією і Туреччиною розвиваються стабільно. У 2010 році обсяг товарообігу між Туреччиною і Францією склав 12 млрд. євро. Франція є третім іноземним інвестором в Туреччині.


Туреччина - Сирія

До приходу до влади в Туреччині в листопаді 2002 р. Партії справедливості і розвитку найбільш складними були відносини Туреччини зі своїм найближчим арабським сусідом - Сирією, з якою Туреччина має найдовший кордон - 822 км. Визнання Туреччиною Ізраїлю у 1948 році, а також її вступ до НАТО у 1952 році значно ускладнив турецько-сирійські відносини. Зі свого боку Анкара звинувачувала Дамаск в пособництві «вірменським і курдським терористам», а також в наданні допомоги грекам-кіпріотам. Підписання у 1996 р. турецько-ізраїльської угоди про військово-технічну співпрацю стало ще одним каменем спотикання у відносинах Анкари і Дамаска. Одним із джерел напруженості в двосторонніх відносинах була також проблема розподілу використання вод річки Євфрат. Загострення турецько-сирійських відносин на межі військового зіткнення досягло свого піку у 1998 році, коли Анкара зажадала вислати з Сирії лідера Курдської Робочої Партії А. Оджелана. Після приходу до влади у Дамаску у 2000 р. президента Башара Асада, відносини між Туреччиною і Сирією почали поступово покращуватися. «Історичний» триденний візит сирійського президента Б. Асада в Туреччину на початку 2004 відкрив нову сторінку в турецько-сирійських стосунках.

У рамках створеної у 2009 році Ради стратегічної співпраці вищого рівня було підписано багато угод в політичній, соціально-економічній і торговій сферах. Туреччина і Сирія мають ідентичні підходи в арабсько-ізраїльському мирному процесі, в регіональних питаннях, що стосуються Іраку, Ірану і Лівану.

Розвиток дружніх відносин між Анкарою і Дамаском став певним викликом США і Ізраїлю з боку нинішнього турецького керівництва, оскільки Сирія практично залишилася єдиною арабською країною, яка послідовно відстоює «антиімперіалістичні і антисіоністські позиції» в арабському світі. Сирія вітала турецьку ініціативу виступити посередником у відновленні сирійсько-ізраїльських мирних переговорів.

Потепління політичного клімату у відносинах між Анкарою і Дамаском сприяло зміцненню економічного співробітництва. До теперішнього часу між Туреччиною і Сирією підписано близько 50 угод з різних аспектів економічного співробітництва. За останні 10 років товарообіг між Туреччиною і Сирією виріс з 730 млн. дол. у 2000 році до 2.5 млрд. дол. в 2010 році. Сторони мають намір збільшити двосторонній товарообіг до 5 млрд. дол. у 2012 році. У 2010 році турецькі інвестиції в Сирії досягли 1 млрд. дол. У 2009 м. Туреччина і Сирія підписали меморандум про об'єднання газотранспортних систем обох країн, що дозволить Сирії в майбутньому отримувати природний газ з Ірану або Іраку через Туреччину у розмірі 0.5 - 1 млрд. куб. м. впродовж п'яти років, починаючи з 2011 року.

Пріоритетними завданнями турецько-сирійської співпраці найближчим часом є заснування турецько-сирійського банку, кредитування сирійського уряду турецьким Ексімбанком, організація руху швидкісних потягів по маршруту Газіантеп-Алеппо, об’єднання газових мереж двох країн і будівництво «Греблі дружби» на при кордонній річці річці Асі. Турецько-сирійські зв'язки зміцнюються також на рівні простих громадян. Так, у 2010 році 750 тис. сирійців відвідали Туреччину і 1 млн. 350 тис. турків побували в Сирії. Анкара і Дамаск прагнуть зробити свої відносини моделлю для співпраці Туреччини з іншими арабськими країнами.

6 лютого 2011 р. у місті Алеппо на півночі Сирії президент Б. Асад провів переговори з прем'єр-міністром Р. Ердоганом, в ході яких були обговорені останні регіональні і міжнародні події, зокрема, ситуація в Єгипті. Президент Асад і прем'єр Ердоган підтвердили важливість продовження спільної діяльності і координації позицій двох країн шляхом прозорого діалогу на вищому рівні з усіх питань, з якими стикається Близький Схід, з метою зміцнення його безпеки і стабільності, а також розвитку двостороннього економічного співробітництва на благо народів обох країн і усього регіону.

Демонстрації сирійської опозиції, що почалися в середині березня в південному місті Дер’а, незабаром поширилися на центральні і північні міста країни Баніас, Ідліб, Хомс, Хаму, Латакію, Думу. В ході масових демонстрацій протягом березня і квітня сталися зіткнення опозиції з силами безпеки і урядовими військами, жертвами яких стали сотні протестантів і десятки солдатів і офіцерів поліції та збройних сил Сирії. Президент Б. Асад досить оперативно відреагував на загострення ситуації в країні, зробивши серйозні заходи: у кінці березня у відставку було відправлено уряд Наджі Отрі, з яким автору цих рядків довелося спілкуватися у березні 2004 року в Дамаску у якості експерта ы перекладача української делегації на чолі з А. К. Кінахом. Новий уряд сформував Адель Сафар.

Серед головних причин соціальних заворушень в Сирії слід назвати досить низькі стандарти життя. На тлі високих цін на продукти харчування середня зарплата в Сирії складає 242 дол. 13 % сирійського населення живе на 1 дол. в день, а 30% - менш ніж на 2 дол. За даними ЦБС САР рівень безробіття в країні в 2010 р. склав 8%, проте насправді безробітних в Сирії значно більше. До цього слід додати швидке зростання населення з 16 млн. у 2000 р. до 21 млн. на початку 2011 р. Наявність на території Сирії значної кількості біженців - іракських (більше 1 млн.) і палестинських (до 500 тис.), на утримання яких сирійський уряд витрачає до 1,6 млрд. дол. щорічно, значно ускладнює соціально-економічну ситуацію в країні. Хронічну проблему представляє також і та обставина, що практично уся державна влада в країні зосереджена в руках нечисленної мусульманської конфесії - алавітів, до якої належить і сам президент Б. Асад. Алавіти серед мусульман Сирії представляють лише 12 % в порівнянні з 74 % сунітів.

Значну проблему створює наявність в Сирії курдської національної меншості, яка налічує близько 1,7 млн. (8% населення). До недавнього часу кількість курдів без сирійського громадянства складала близько 300 тис., що фактично позбавляло їх соціального забезпечення, права на навчання і працевлаштування.

Намагаючись збити хвилю антиурядових виступів, 24 березня сирійська влада оголосила про проведення найближчим часом важливих політичних і економічних реформ, зокрема повідомлялося про ухвалення рішення щодо припинення діючого в Сирії з 1963 р. режиму надзвичайного стану. Був ухвалений новий закон про ЗМІ, розроблені «нові ефективні механізми по боротьбі з корупцією», підвищена зарплата держслужбовцям, забезпечені «необхідні ресурси і можливості по створенню додаткових робочих місць». 26 березня влада звільнила з в'язниць 260 політв'язнів, в основному ісламістів.

Впродовж останнього десятиліття Сирія зазнає тиску з боку США і деяких інших західних країн у зв'язку з підтримкою нею палестинських організацій, які борються проти ізраїльської окупації палестинських територій. САР досі залишається у списку Держдепартаменту США серед країн, які підтримують тероризм. У середині жовтня 2003 року обидві палати американського конгресу переважною більшістю голосів ухвалили «Закон про відповідальність Сирії» (Syria Accountability Act), що передбачає введення економічних санкцій, зокрема, заборону на постачання до Сирії всіх видів товарів, окрім медикаментів і продуктів харчування, заморожування американських інвестицій в сирійську економіку, обмеження пересування сирійських дипломатів в США, заборону авіаційного сполучення між США і Сирією і тому подібне. 11 грудня 2003 року цей закон був підписаний президентом Дж. Бушем. За ініціативою США Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 1559 (від 2 вересня 2004 року) про виведення сирійських військ з Лівану і припинення втручання у внутрішні справи цієї країни.

Проте, незважаючи на санкції і вірогідність їх посилення, Сирія продовжує дотримуватися чіткої позиції відносно всеосяжного мирного врегулювання на Близькому Сході на основі принципу «земля в обмін на мир», за умови створення Палестинської держави із столицею в Східному Єрусалимі і повернення Ізраїлем усіх окупованих арабських територій, включаючи Сирійські Голани, відповідно до рішень Мадридської конференції в 1991 р. і резолюцій РБ ООН 242 і 338.

9 квітня 2011 р. президент США Б. Обама заявив, що засуджує використання насильства як владою, так і демонстрантами в Сирії і закликає офіційний Дамаск прислухатися до законних вимог власного народу. Б. Обама закликав сирійське керівництво негайно «припинити арешти, затримання і тортури ув'язнених, відновити вільний потік інформації про події», які відбуваються в Сирії. Міністр закордонних справ Ізраїлю Авигдор Ліберман заявив, що в стосунках з Сирією і Іраном Заходу слід використати ті ж методи, що і у випадку з Лівією. За словами Лібермана, Тегеран і Дамаск є більшою загрозою для світу, ніж Каддафі.

Туреччина уважно стежить за ситуацією в сусідній Сирії, з якою її зв'язують політичне взаєморозуміння і економічне співробітництво. Турецьке керівництво серйозно заклопотане розвитком ситуації в Сирії. 28 березня Р. Ердоган заявив, що «у зв'язку з обстановкою в Сирії ми не можемо залишатися осторонь. Ми робимо усі необхідні кроки для врегулювання ситуації і знаходимося в постійному контакті з сирійським керівництвом».

Можлива дестабілізація ситуації в Сирії може негативно позначитися на ситуації в Іраку, Ірані і Лівані, а також ускладнити розв’язання хронічного арабсько-ізраїльського конфлікту. На відміну від західних країн Туреччина уникає різких і скороспішних заяв відносно Сирії. Прем'єр-міністр Р. Ердоган підтримує постійний діалог з президентом Сирії Б. Асадом, закликаючи останнього до проведення в Сирії ефективних політичних і економічних реформ.

У кінці квітня 2011 р. сирійське питання було обговорене в ході засідання членів турецького уряду під головуванням очільника МЗС Туреччини А. Давутоглу. На засіданні були розглянуті заходи, які необхідно прийняти у разі збільшення потоку біженців з Сирії. Напередодні глава Національного розвідувального управління Туреччини (MİT) Хакан Фідан і глава Організації державного планування Кемаль Маденоглу провели в Дамаску переговори з питання про сирійських біженців. За станом на 30 квітня 2011 року в прикордонному з Сирією районі Туреччини в наметовому містечку розміщені близько 250 сирійських біженців.

У кінці квітня 2011 р. Рада національної безпеки Туреччини на своїй нараді під головуванням президента країни А. Гюля в спеціальній заяві закликав Сирію «негайно здійснити реформи, спрямовані на забезпечення законних політичних, соціальних і економічних вимог сирійського народу». У заяві також підтверджувалася підтримка Туреччини заходам керівництва Сирії у здійсненні реформ.

Проте на початку травня риторика Р. Ердогана відносно ситуації в Сирії істотно змінилася. Так, 2 травня 2011 року Р. Ердоган зазначив, що «в Сирії не повинні повторитися інциденти, подібні до масових вбивств в Хамі. У цьому плані необхідно бути уважним. Ми передали владі Сирії наші погляди в цьому відношенні. Вважаю, що у разі повторення подібної ситуації Сирії буде дуже важко впоратися з наслідками, оскільки світова спільнота висловить свою думку з приводу цього питання».

Критичні зауваження на адресу Дамаску висловив також віце-прем'єр і держміністр Туреччини Джемиль Чичек: «Громадяни Сирії не задоволені тим, що деякі обіцянки залишаються лише на словах. Уряд Сирії повинен виконати свої обіцянки. Запобігання потоку біженців із Сирії в Туреччину можливе лише шляхом врегулювання кризи в країні».

На наш погляд, незважаючи на увесь драматизм ситуації в Сирії, все ж вона не розвиватиметься за лівійським сценарієм, принаймні через наступні причини: Сирія є чи не єдиним союзником Росії серед арабських країн і Вашингтон не ризикне ускладнювати відносини з Москвою через Сирію в умовах, коли США вже ведуть бойові дії в трьох країнах на Близькому Сході - в Афганістані, Іраку і Лівії. Сирія має стратегічні відносини з Туреччиною та Іраном, які не дозволять США і НАТО застосувати по відношенню до неї військову силу. Спроби силового усунення режиму Б. Асада можуть викликати нову арабсько-ізраїльську війну з непередбачуваними наслідками для усього Близького Сходу і для Ізраїлю в першу чергу.