Турецький неоосманізм І «арабські революції» 2011 року
| Вид материала | Документы |
- Кабінету Міністрів України щодо визначення обсягів та порядку ввезення товарів,, 9610.74kb.
- Кабінету Міністрів України щодо визначення обсягів та порядку ввезення товарів,, 10741.36kb.
- Кабінету Міністрів України щодо визначення обсягів та порядку ввезення товарів,, 9593.12kb.
- Довідка про підсумки соціально-економічного розвитку району за І квартал 2011 року, 585.84kb.
- «Проголошення незалежності, 69.49kb.
- Погоджен о, 35.37kb.
- Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
- І. Зародження соціал-демократичних організацій в Лівобережній частині Києва /Дарниця, 4520.63kb.
- Аналітична довідка щодо економічного розвитку вінницької області за 10 місяців 2011, 593.22kb.
- С. Г. Давтян листопада 2011 року, 186.05kb.
Висновки
Можна було б ще проаналізувати ставлення Туреччини до подій в Ємені і Бахрейні, де також мають місце виступи опозиції, як певною мірою підпадають під вже стале поняття «арабських революцій». Проте розглянуті вище позиції Туреччини по відношенню до подій в Тунісі, Єгипті, Лівії і Сирії, на наш погляд, дають достатнє уявлення про турецьку політику неоосманізму на тлі «арабських революцій».
На наш погляд, гіперактивна регіональна політика Туреччини на Близькому Сході свідчить про те, що спроби реалізації доктрини неоосманізму починають приносити перші позитивні результати для Туреччини в регіоні, який ще 100 років тому був частиною Османської імперії. В той же час, слід зазначити, що прагнення Туреччини до лідерства в арабському світі неоднозначно сприймається в самих арабських країнах. Поки що немає достатніх підстав вважати, що арабський світ повністю готовий прийняти лідерство Туреччини. І в цьому не останню роль відіграє також історична пам'ять арабських народів, в якій турецько-османська спадщина представляється не лише позитивним явищем.
Туреччина давно боролася з Єгиптом і Саудівською Аравією за лідерство в ісламському світі. Після послаблення Єгипту в результаті внутрішніх соціальних потрясінь в січні-лютому 2011 року, що призвели до відставки президента Х. Мубарака, на роль лідерів Близького Сходу претендують три країни - Туреччина, Іран і Саудівська Аравія. Але оскільки Тегеран має складні стосунки з країнами Заходу, а сунітська більшість в арабських країнах з певним упередженням ставиться до шиїтського Ірану, його лідерська роль в осяжному майбутньому буде досить обмеженою. На наш погляд, повноцінна лідерська роль в регіоні як Ірану, так і Туреччини можлива за умови, якщо Тегеран і Анкара діятимуть на міжнародній арені в тісному тандемі.
Лідерські потенції Саудівської Аравії ще більшою мірою ніж Ірану, є дуже умовними. Уся могутність КСА базується переважно на енергетичних ресурсах. На відміну від Туреччини і Ірану, розвиток промисловості і власного виробництва в Саудії все ще знаходиться в початковому стані. Якщо ступінь промислового і сільськогосподарського самозабезпечення Туреччини та Ірану знаходиться на досить високому рівні, то цього не можна сказати про Саудівську Аравію, економіка якої на 95% залежить від імпорту. До того ж досить гострою проблемою в королівстві є проблема старіння правлячого клану - прямих спадкоємців засновника КСА короля Абдель Азіза ас-Сауда. Нинішній король Абдалла народився у 1924 році, а його найближчі спадкоємці вже перейшли 80-річний рубіж.
При цьому необхідно відмітити, що активізація політики Туреччини на Близькому Сході, її прагнення робити більш істотний вплив на регіональні процеси і події, сприймається Саудівською Аравією досить насторожено. Проте, переважаючою тенденцією у відносинах Анкари і Ер-Ріяда є посилення зближення і співпраці, що обумовлено національними інтересами обох країн. В результаті цієї співпраці КСА урівноважує зростаючий вплив в регіоні шиїтського Ірану, а Туреччина отримує можливість використати зв'язки з Саудівською Аравією для зміцнення своїх позицій в ісламському світі.
Посилення конкуренції між Туреччиною і КСА в цілому прихильно сприймається у Вашингтоні і в Європі, оскільки це дозволяє стримувати амбіції як Анкари, так і Ер-Ріяда. До того ж Франція, яка є одним з супротивників вступу Туреччини в Євросоюз, сподівається, що Анкара займеться широкомасштабною інтеграцією з країнами Близького Сходу і Центральної Азії і її євроінтеграційні амбіції відпадуть самі по собі. У кінці лютого 2011 р. в інтерв'ю турецькому інформаційному агентству CnnTurk президент Франції Н. Саркозі недвозначно заявив, що «реальне місце Туреччини - не в Європейському Союзі, а на Близькому Сході, і що членство Туреччини в ЄС за великим рахунком не принесе користі ні ЄС, ні Туреччині». Слід зазначити, що нинішній глава Римської католицької церкви Бенедикт XVI був одним з тих, хто висунув ідею створення мусульманської альтернативи Євросоюзу з провідною роллю Туреччини. Ще будучи деканом Колегії кардиналів святого престолу кардинал Й. Ратцингер у 2004 р. заявив, що майбутнє Туреччини має бути не у складі ЄС, а в політичному об'єднанні мусульманських країн.
На наш погляд, метод, обраний Туреччиною для взаємодії з арабськими країнами у рамках теорії «неоосманізму», коли головним чинником солідарності стає Іслам, значною мірою послаблює позиції США на Близькому Сході. Абсолютно очевидно, що проводячи свою близькосхідну політику, Туреччина виходить зовсім не із блокової солідарності у рамках НАТО, а передусім зі своїх національних інтересів, які все більше розходяться з блоковими. Подібний розвиток подій вигідний Росії, яка на цьому етапі розглядає Туреччину в якості свого союзника і своїм головним завданням на Близькому Сході вважає якщо не витіснення США з цього регіону, то в усякому разі послаблення їх присутності. Деякі аналітики вважають, що Росія утрималася накласти вето на резолюцію РБ ООН 1973 по Лівії, розраховуючи, що США будуть втягнуті ще в одну тривалу війну на Близькому Сході, яка зрештою ослабить позиції американців в цьому регіоні, оскільки викличе хвилю протестів і протидії з боку арабських націоналістів та ісламістів.
Деякі аналітики навіть вважають, що в майбутньому Москва може спробувати підштовхнути Туреччину до виходу із НАТО, пропонуючи їй в якості заміни союзницькі відносини. Проте, на наш погляд, така перспектива досить примарна і значною мірою залежатиме від того, наскільки Туреччині вдасться згуртувати навколо себе близькосхідні країни, наскільки тривалим буде перебування Партії справедливості і розвитку при влады і відповідно наскільки тривалим буде нинішній зовнішньополітичний курс Анкари. На нашу думку, нинішнє керівництво Туреччини має достатньо підстав оптимістично дивитися у своє майбутнє. При усій неоднозначності і суперечності зовнішньополітичного курсу уряду Партії справедливості і розвитку, він користується підтримкою переважної більшості турецького народу і досить прихильно сприймається в арабських країнах, що разом з високими темпами економічного розвитку забезпечує Туреччині внутрішню і зовнішню стабільність, а також роль лідера в регіоні.
На наш погляд, нова стратегія відносин Туреччини з країнами Близького Сходу в рамках політики неоосманізму може забезпечити Анкарі серйозні політичні і економічні дивіденди і сприятиме зміцненню її позицій в регіоні. В результаті, міжнародне співтовариство, особливо США і Євросоюз, будуть змушені все більше враховувати позицію Туреччини в питаннях близькосхідної політики. Виходячи з такої досить реальної перспективи, Україна має посилити координацію своєї близькосхідної політики з Туреччиною, що відкриє нові можливості для просування наших національних інтересів на Близькому Сході.