Львівський державний університет внутрішніх справ

Вид материала

Документы

Содержание 4.3.1. Загальна характеристика правового статусу Ради Європи 4.3.2. Міжнародні договори у рамках Ради Європи як ефективний засіб забезпечення людської гідності та прав людини Філософська основа, елемент антропологічної концепції Морально-правовий стандарт Об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень 4.3.3. Механізм захисту прав людини, що створений в рамках Ради Європи Тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї. 4.5.3. Гарантії прав та свобод людини в Україні

Подобный материал:

• Львівський державний університет внутрішніх справ затверджую, 527.45kb.
• Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 793.22kb.
• Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ кафедра теорії та історії, 341kb.
• Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 867.02kb.
• Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 511.83kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни луганський державний університет внутрішніх справ, 647.37kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни луганський державний університет внутрішніх справ, 628.82kb.
• Львівський державний університет внутрішніх справ, 937.23kb.
• Львівський державний універститет внутрішніх справ на правах рукопису, 1556.23kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 291.69kb.

4.3. Людська гідність як стандарт прав і основних свобод людини у діяльності Ради Європи


4.3.1. Загальна характеристика правового статусу Ради Європи

Поряд із загальною системою міжнародних механізмів захисту прав людини функціонують і регіональні системи, які відображають особливості культури, політико-правової свідомості, регіональної ідентифікації, що впливає на координацію і розвиток державних інститутів у певному регіоні. Однією з найбільш розпрацьованих і дієвих є Європейський механізм охорони і захисту основних прав людини [161, 242]. Як правильно зазначила Т.Присяжнюк, ефективна дія таких регіональних механізмів зумовлена тим, що в них беруть участь держави з близькими історичними, культурними традиціями, з приблизно однаковим рів­нем економічного і політичного розвитку. І цілком очевидно, що за допомогою цих регіональних процедур захист прав людини здійснюється більш ефективно, ніж у загальному всесвітньому просторі [317, 34].

Європейська ідея була і лишається невід’ємною складовою розвитку континенту. Ще у найдавніших, відомих сучасній цивілізації, пам’ятках отримували інтелектуальне осмислення різноманітні форми зближення між собою європейських народів. Ідеї гуманізму та свободолюбства, толерантності та терпимості, плекання творчості та незалежного розвитку особистості, інші християнські чесноти стали засадничими цінностями Європи. Саме вони творять інтелектуальне та духовне обличчя європейця, стали фундаментом європейських демократичних організацій [10, 67].

Однією з таких організацій є Рада Європи, створена 1949 року у Лондоні. Тоді, на пропозицію Черчілля, зібрались уряди десяти європейських країн для заснування організації, метою якої було досягнення більшого єднання між її членами шляхом укладання угод та здійснення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та адміністративній сферах, а також у галузі збереження та подальшого розвитку прав людини та основних свобод.

Рада Європи, будучи однією з найстаріших повоєнних європейських інституцій, за визначеними завданнями і принци­пами стала ідеологічною серцевиною Європи, значною мірою завдячуючи своїм створенням новітній науковій думці про демократичний устрій як перепону тоталітаризму, Рада Європи стала імпульсом для трансформації повоєнної Європи, а наприкінці цього століття — тієї частини Європи, що була відокремлена від свого природного простору. «Доказом цього є те, що сучасна трансформація Ради Європи — явище швидше кількісне, аніж якісне. Доказом цього є також пан європейське значення цієї організації. Саме тому вкрай важливо, що Україна не залишилась осторонь Ради Європи, а бере в ній активну участь” [408, 3]. Вважається, що Рада Європи насьогодні є найважливішою інституцією захисту прав людини в Європі [16, 144].

Жодна інша організація не має можливості врахувати більшу частину особливостей регіону, в тому числі і Європейську традицію відношення до проблеми прав людини [356, 154]. Принцип дотримання прав людини закріплено в ст. 3 Статуту Ради Європи, де вказано, що “кожен Член Ради Європи визнає принцип верховенства закону і принцип, згідно з яким будь-яка особа, котра знаходиться під її юрисдикцією, повинна користуватися правами людини і основними свободами” [435, 121]. Серйозні порушення прав людини і основних свобод можуть стати підставою для призупинення членства чи навіть виключення з Ради Європи. Головним пріоритетом у роботі Ради Європи є захист прав та основних свобод людини у державах-учасницях. Реалізація цього завдання здійснюється у чотирьох основних напрямах:

• зміцнення європейської солідарності (гарантуючи при цьому
  повагу до особи, її свобод, соціальних економічних і культурних
  прав шляхом створення ефективних систем контролю та захисту);
  
• виявлення нових загроз порушення прав людини та прини­ження людської гідності;
  
• привернення уваги громадськості до значущості прав людини;
  
• заохочення до вивчення проблем прав людини в школах, ви­щих навчальних закладах та серед професійних груп (юристів, служ­бовців, персоналу виправних закладів тощо) [237, 114].
  

На самміті у Відні в 1993 році черговий раз було підкреслено внесок Ради Європи у розвиток безпеки демократії в Європі. Концепція безпеки демократії має два аспекти: по-перше, абсолютна вимога плюралістичної та парламентської демократії, неподільності та універсальності прав людини та верховенства права і спільної культурної спадщини, збагаченої різноманітністю як основних передумов безпеки; і, по-друге, серйозний наголос на європейській співпраці на ґрунті цих цінностей як на методі зміцнення довіри на всьому континенті, які допомагатимуть запобігати конфліктам і водночас знаходити вирішення спільних проблем. Поширення безпеки демократії допомагає долати численні ризики для європейської безпеки. Окрім зменшення ризику повернення до тоталітарного правління, вона забезпечує відповідь на серйозні масові порушення свобод і прав людини, до яких належить і дискримінація якоїсь частини населення; серйозні недоліки у забезпеченні верховенства права; агресивний націоналізм, расизм і нетерпимість, а також міжетнічне напруження і конфлікти; тероризм й організована злочинність; соціальна дезінтеграція, розшарування і напруження на місцевому і регіональному рівнях.

Рада Європи переконана в тому, що в кожному демократичному суспільстві права людини є універсальними, невід'ємними і основними. Її діяльність спрямована на захист цих прав через посилення європейської солідарності та гарантії поваги інтересів окремих осіб, дотримання їхніх громадянських та політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, що має бути досягнуте завдяки ефективній системі контролю та захисту. До кола інтересів Ради Європи входить також визначення чинників, які становлять нові загрози для прав людини та людської гідності.


4.3.2. Міжнародні договори у рамках Ради Європи як ефективний засіб забезпечення людської гідності та прав людини

Рада Європи прийняла понад 100 конвенцій і угод, серед яких чільне місце посідає Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (04.11.1950). Будучи одним з перших документів у царині міжнародного права з прав людини, Європейська конвенція з прав людини базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб на захист від зловживань з боку державної влади. Весь правовий режим Конвенції в цілому ґрунтується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити права людини кожній особі [85, 138].

Однак слід погодитись з тим, що “говорити про універсальні конвенції можна тільки з того приводу, що в них відображається ряд загальнолюдських цінностей, серед яких повага гідності людської особи незалежно від її на­ціональності, расової приналежності, статі, політичних, релігійних або інших переконань, май­нового стану, але в той же час неможливо говорити про ефективні процедури і механізми для їх виконання у всесвітньому масштабі” [317, 34]. Лише в останні роки почалась конкретизація багатьох норм по правах людини, що особливо активно проходить в рамках Ради Європи.

Саме Європейська конвенція з прав людини виявилась першим кроком для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених в Загальній декларації. Держави, що підписали Конвенцію, знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основні свободи, які складають підвалини справедливості і миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого - завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать сповнені рішучості як уряди європейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права, зобов’язались гарантувати кожному, хто знаходиться під їх юрисдикцією, права і свободи, визнані в Конвенції.

Для деталізації положень Європейської конвенції було прийнято цілу низку конвенцій та угод. Багато з них містять звернення до людської гідності. У цих актах застосування поняття "людська гідність" відбувається у такий спосіб:Випадки безпосереднього застосування поняття „людська гідність”:

Філософська основа, елемент антропологічної концепції

Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину (04.04.1997) у преамбулі вказує, що держави котрі прийняли названу Конвенцію, переконані у необхідності поважати людину одночасно як індивіда і як представника людського роду, визнають важливість забезпечення її гідності. Предметом і метою цієї Конвенції визнано захист гідності і індивідуальної цілісності людини і гарантування кожному без винятку дотримання недоторканності особи та інших прав та свобод у зв’язку із застосуванням досягнень біології та медицини.

Пояснювальна доповідь до Конвенції про захист прав і гідності людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину передбачає загальні рамки захисту прав людини і людської гідності як у давно напрацьованих, так і в галузях, що розвиваються і стосуються застосування біології і медицини.

У п.8 преамбули пояснювальної доповіді зазначено, що термін «права людини» стосується принципів, що викладені в Конвенції про захист прав людини і основних свобод, котра гарантує захист таких прав. Вказано, що в основі обох Конвенцій лежить не лише один і той самий підхід, але й багато етичних принципів і правові концепції. В силу свого загального характеру використовується концепція людини. Концепція людської гідності, котра тут висвітлюється, являє собою головну цінність, котру слід підтримувати всіма засобами. Вона лежить в основі більшості цінностей, зазначених у Конвенції.

П.19 ст.1 цього документа вказує, що термін “людина” застосовується, щоб вказати на необхідність захисту гідності й особистості всіх людей. Як загальновизнаний принцип встановлюється, що людська гідність і особистість людини потрібно поважати з самого початку життя. Ст. 2, котра має назву «Пріоритет людини», у п.22 зазначає, що вся Конвенція в цілому, ціллю якої є захист прав і гідності людини, побудована на принципі верховенства людини, і всі її статті необхідно тлумачити власне у цьому світлі.

Морально-правовий стандарт

Пояснювальна доповідь до Конвенції про захист прав і гідності людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину зазначає у п.17 ст.1, що її основною метою є гарантування прав і свобод кожного і, зокрема, їх недоторканність та забезпечення людської гідності та особистості людини в цій сфері.

Європейська соціальна хартія (03.05.1996) у преамбулі зазначає, що сторони визнають за мету своєї політики, котру вони будуть здійснювати за допомогою всіх належних засобів як національного, так і міжнародного характеру, створення умов, що забезпечують ефективне здійснення прав і принципів, а зокрема право усіх трудящих на захист своєї гідності на робочому місці. Виділено окремо ст. 26, котра передбачає право працівника на захист своєї гідності за місцем роботи.

Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та військових злочинів (25.01.1974) у преамбулі вказує на необхідність захисту людської гідності в час війни і у мирний час.

Рекомендація № R(92)б Комітету міністрів державам-учасницям про послідовну політику щодо інвалідів (09.04.1992) у преамбулі зазначає, що реабілітація інвалідів, в результаті якої досягається їх економічна і соціальна інтеграція, є обов’язком суспільства і гарантією їх людської гідності та вирішення проблем, що виникають в цьому суспільстві перед інвалідами, і що її необхідно включити в першочергові завдання будь-якої соціальної політики.

Рекомендація № R(85)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (28.06.1985) зазначає, що на всіх етапах розгляду справи допит потерпілого повинен вестись з урахуванням його особистого становища, а також з врахуванням його прав і гідності.

Стандарт, з яким вступає у суперечність явище, що засуджене відповідним міжнародним правовим актом

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (04.11.1950) у ст. 3 містить заборону катувань. Зокрема вказано, що ніхто не повинен підлягати тортурам, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Європейська конвенція про попередження тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання (27.11.1987), згідно з якою створено Європейський комітет з попередження тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність поводження або покарання. Комітет шляхом відвідування вивчає поводження з особами, котрі позбавлені волі, з метою посилення, якщо це необхідно, захисту від тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Європейська соціальна хартія (03.05.1996) містить ст. 26, котра передбачає право працівника на захист своєї гідності за місцем роботи. В цілях забезпечення ефективного здійснення реалізації права всіх трудящих на захист гідності за місцем роботи, Сторони зобов’язуються: сприяти роз’яснювальній роботі й інформуванню з питань сексуальних домагань на робочому місці чи в зв’язку з роботою і їх запобіганню та приймати всі необхідні заходи для захисту трудящих від такої поведінки; сприяти роз’яснювальній роботі та інформуванню щодо знущань, явно ворожих дій проти окремих трудящих на робочому місці чи у зв'язку з роботою і їх запобіганню та приймати всі необхідні заходи для захисту трудящих від такої поведінки.

Об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень

Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину (04.04.1997) у преамбулі вказує, що використання біології і медицини може призвести до дій, котрі поставили б під загрозу людську гідність.

Європейська конвенція про незастосування строку давності до злочинів проти людства та військових злочинів (25.01.1974) у преамбулі вказує, що злочини проти людства і найбільш грубі порушення законів та звичаїв війни є серйозним посяганням на людську гідність.

Рекомендація № R(91)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо експлуатації сексу з метою наживи, порнографії, проституції, торгівлі дітьми і неповнолітніми (09.09.1991) рекомендує забезпечення особливих умов при судових слуханнях з дітьми, котрі були потерпілими чи свідками сексуальної експлуатації, щоб знизити травматичний вплив таких слухань і підвищити достовірність їх заяв, поважаючи при цьому їх гідність.

Рекомендація № R(92)б Комітету міністрів державам-учасницям про послідовну політику щодо інвалідів (09.04.1992) у преамбулі зазначає, що незахищеність прав громадян-інвалідів і нерозширення їх можливостей є порушенням людської гідності і причиною тяжкого фінансового становища, в результаті чого:

• багато людей без будь-якої необхідності стають залежними від інших і нездатними до будь-якої економічної чи соціально корисної діяльності;
  
• засоби полегшення такої залежності часто є лише фінансовими, в той час, як грошові виплати інвалідам – це лише один аспект будь-якої політики щодо допомоги інвалідам.
  

Рекомендація № R(85)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (28.06.1985) наголошує на необхідності уникати розголошення будь-яких фактів, котрі можуть невиправдано торкатися приватного життя чи образити гідність потерпілого.

Об'єкт державно-правового захисту

Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології і медицини: Конвенція про права людини і біомедицину (04.04.1997) у преамбулі вказує, що держави-учасниці сповнені рішучості прийняти в галузі застосування біології та медицини заходи, спроможні гарантувати людську гідність та основні права і свободи особи.

Рекомендація № R(91)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо експлуатації сексу з метою наживи, порнографії, проституції, торгівлі дітьми і неповнолітніми (09.09.1991) рекомендує державам-учасницям переглянути своє законодавство і практику з метою забезпечення особливих умов при судових слуханнях з дітьми, котрі були потерпілими чи свідками сексуальної експлуатації, щоб знизити травматичний вплив таких слухань і підвищити достовірність їх заяв, поважаючи при цьому їх гідність.

Рекомендація № R(85)11 Комітету міністрів державам-учасницям щодо положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу (28.06.1985) зазначає, що в інформації і політиці стосовно зв’язків з громадськістю, що стосуються розслідування і судового розгляду злочинів, повинна враховуватись необхідність захисту потерпілого від розголошення будь-яких фактів, котрі можуть невиправдано торкатися приватного життя чи образити гідність потерпілого.


4.3.3. Механізм захисту прав людини, що створений в рамках Ради Європи

Аналізуючи зміст Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод та зміст інших правових актів Ради Європи, можна прийти до висновку, що їх цінність полягає не лише у закріплених принципах, правах і свободах, а, головним чином, в механізмі їх впровадження. На думку відомого французького вченого К. Васака, “цінність Конвенції визначається фактично її механізмом, а не правами, які вона захищає. Вперше в історії людства існує міжнародний механізм, котрий функціонує поза державою і виражає загальні цінності всього людства” [516, 673]. Подібні аргументи знаходимо в праці В.О.Туманова, який наголошує, що принципово новим і важливим стало те, що Конвенція допускала пряме звернення громадян у новостворену наднаціональну структуру, чим було зроблено значний крок на шляху визнання міжнародної правосуб’єктності громадянина. Судовий захист громадян перестав бути винятковою прерогативою відповідних держав. Саме у зв’язку з цим Рада Європи назвала Конвенцію “безпрецедентним за своєю важливістю міжнародним договором” [432, 135].

Визначальне місце в механізмі захисту прав людини в межах Ради Європи займає Європейський суд з прав людини (далі Суд). Суд є особливим наднаціональ­ним юрисдикційним органом, який забезпечує конкретну реалі­зацію прав, передбачених Конвенцією, застосування її норм. Цей орган було створено 1959 року в Стразбурзі для провадження по справах щодо порушення Європейської конвенції про захист прав та основних свобод. На початковому етапі свого функціонування діяльність Суду обмежувалась Європейською Комісією з прав людини. Заявник не міг звертатися зі скаргою безпосередньо до Суду, оскільки спочатку належало звертатися до Комісїї, яка вирішувала питання про її прийнятність, (тобто чи підпадає вона під дію Конвенції), проводила вивчення фактичних обставин справи. На підставі п.1 ст28 Конвенції (в старій редакції) Комісією проводились обов’язкові процедури примирення, і лише потім вона передавала справу до Суду зі своїми висновками.

Комісія приступила до роботи в 1955 році, і “за весь період свого існування займала посередницьку позицію в системі європейського права в галузі прав людини” [360, 89]. З одного боку, Комісія створювалась для захисту судової функції, тобто як своєрідний бар’єр, - практична потреба якого добре відома всім юристам, яким доводилося відсіювати необґрунтовані і безглузді звернення .З іншого боку, вона була засобом зв’язку окремих осіб та урядів з Судом, міжнародною установою-посередником, безпосередньо доступною для окремих осіб.

Після реформи конвенційної системи, проведеної 1998 року на підставі Протоколу №11 до Конвенції, Європейська комісія з прав людини припинила своє існування, і компетенція Суду розширилась. Згідно цього протоколу було також змінено компетенцію Комітету Міністрів Ради Європи котрий став “керівним органом у Раді Європи, що визначає діяльність всієї організації” [56, 6].

Взагалі згода суверенних держав дозволити наднаціональному суду здійснювати перегляд рішень національних судів та зобов’язання держав виконувати рішення цього суду є історичним і безпрецедентним кроком у міжнародному праві [56, 14]. Особливо при цьому слід враховувати ризик того, що держава може бути поставлена перед необхідністю змінити своє законодавство та виплатити відшкодування. Рішення Суду є обов’язковими для держав-учасниць, а за їх виконанням наглядає Комітет міністрів Ради Європи. Тому створений механізм є своєрідною “наднаціональною владою. Її заснування вимагає від держав-учасниць Ради Європи відмовитись від стереотипів, що склалися, а також від абсолютизації державного суверенітету” [291, 481].

На думку Л.А.Луць Європейська кон­венція “допускає пряме звернення громадян до Суду, а отже, його компетенція є дещо відмінною від постійних міжнародних органів, діяльність яких обмежена лише спорами між державами. Це дає сьогодні підставу для формули: "Рада Європи ніщо без Конвенції, а Конвенція — без Суду" [237, 122].

Юрисдикція Суду об'єднує два раніше несумісні елементи - міждержавний та індивідуальний. Це означає, що “до органу, який створений і діє на основі міжнародного права, мають доступ не тільки уряди держав, а й фізичні особи, їх об'єднання, неурядові організації. Причому під час розгляду справи, порушеної за індивідуальною заявою, індивід та уряд з процесуальної точки зору є практично рівними” [8, 47]. Особливістю суду є те, що він не є касаційною інстанцією щодо наці­ональних судових органів.

Компетенція Суду розповсюджується на розгляд чотирьох видів справ, а саме: питання тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї, розгляд міждержавних спорів, індивідуальних заяв та надання консультативних висновків.

Тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї. Згідно ст.32 Конвенції юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до ст.33, 34 і 47.

Важливість такої правотлумачної діяльності неодноразово підкреслюється в рішеннях Суду. Зокрема, у рішенні у справі «Ірландія проти Об’єднаного Королівства» (1978) Суд зазначив, що значущість його рішень “вияв­ляється не стільки в розв'я­занні спорів по конкретних справах, скільки в роз'ясненні, захисті та розвитку конвенційних норм, що, в свою чергу, повинно забезпечити дотримання держа­вами зобов'язань, передбачених Конвен­цією”.

Тобто тлумачення Конвенції повинно здійснюватися з врахуванням певних принципів, котрі “потрібно виводити з самої правової матерії, оскільки у принципах своєрідно синтезується весь світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації” [224, 196]. Із змісту Віденської конвенції про право міжнародних договорів випливає, що тлумачення міжнародних договорів повинно відбуватись за умов дотримання таких принципів: добросовісності; прийняття звичайного значення терміну; врахування об'єкта і мети договору.

В цілому можна погодитись також, що тлумачення міжна­родно-правових актів повинно здійснюється з дотриманням загальних принципів міжнародного права. Тобто рішення Суду повинні обґрунтовуються відповідно змісту норм, що захищають права і свободи людини, з “врахуванням принципів справедливості, розумності, природного права, відповідності моральним критеріям суспільної необхідності” [294].

Крім того, в літературі зроблено спробу виокремити специфічні принципи тлумачення, що притаманні практиці тлумачення Європейського суду з прав людини. Зокрема П.М. Рабінович та С.Є. Федик [336, 24] на підставі узагальнення правотлумачної практики Євросуду та низки правоположень, сформульованих у його рішеннях виділяють такі принципи тлумачення:

• пропорційності тлумачення (забезпечення справедливого балансу між інтересами особи, з одного боку, та інтересами суспільства (держави) - з іншого). У процесі тлумачення Конвенції принцип пропорційності знаходить свій прояв подвійно: як керівна ідея та спосіб інтерпретації й застосування норм Конвенції та як засіб проектування теоретичних положень щодо конкретної справи, коли на основі оцінки фактичних обставин ухвалюється рішення про правомірність дій держави-відповідача.;
  
• ефективності (забезпечення ефективного захисту прав людини). Висловлюються думки, що об'єкт і мета Конвенції вимагають такого її тлумачення і застосування, яке могло б зробити передбачені Конвенцією гарантії прак­тичними й ефективними. Саме досягнення ефективності вважають головним мірилом найбільш адекватної реалізації державою прав людини. [108, 33];
  
• забезпечення певної свободи національного розсуду. Мається на увазі “здійснення Євросудом тлумачення конвенційних приписів у справах певного типу з урахуванням наявної у судових органів та посадових осіб держав-учасниць делегованої їм положеннями Конвенції певної свободи розсуду щодо розуміння та застосування ними конвенційних норм з метою забезпечення належних умов реалізації та захисту прав і свобод людини, а також досягнення балансу між ними (правами та свободами особи) і національними інтересами” [336, 40];
  
• автономності (автономного тлумачення міжнарод­ними органами юридичних норм щодо прав і свобод людини). Вважають, що Євросуд звернув увагу на автономний характер термінів Конвенції, оскільки ці поняття не належать до сфери дії внутрішнього права держав-учасниць. Вони носять автоном­ний характер відносно термінології національних законо­давств і мають своє власне значення у контексті Конвенції [5, 97].
  

Специфіка Конвенції пов'я­зана також і з тим, кого саме вона наділяє правами. Так, керуючись Загальною Декла­рацією прав людини Конвенція стосується всіх людей, які перебувають під юрисдикцією держав-членів Ради Європи. У Преамбулі міститься низка за­гальних положень, які відображають сус­пільний світогляд, в центрі якого знахо­диться людина. Суд неодноразово зазна­чав, що Конвенція є «інструментом захи­сту прав людини» (Рішення Loizidou проти Туреччини (1995)), основною метою якого є «закріплення певних міжнарод­них норм, яких повинні дотримуватися держави — члени Ради Європи у своїх відносинах з особами, які перебувають у межах їхньої юрисдикції» (Рішення Санді Таймс проти Об’єднаного Королівства від 26 квітня 1979р.). Розглядаю­чи всеохоплюючу ідею «прав людини» невід'ємно від самої людини, Конвенція встановлює правопорядок, вищою цін­ністю якого є людина. В абзаці 5 Преам­були визначено, що основні свободи ста­новлять підвалини справедливості й миру, і тому додержання та забезпечення таких прав набуває вирішального значення в людському суспільстві. В цьому контексті Конвенції відводиться суттєва роль у підтримці справедливості та миру. Тому ціл­ком логічним є те, що тлумачення Конве­нції повинно мати ту ж саму мету [260, 34].

Що ж до методів тлумачення, то дослідники Конвенції відзначають комплексний характер використанням Судом декількох методів. Серед них виділяють цільове та еволюційне тлумачення положень Конвенції: [438, 36]

• Цільове тлумачення передбачає з'ясування змісту правових приписів з врахуванням об'єкта, цілей та завдань відповідного акта.
  

Так, наприклад, у своєму рішенні у справі Вемгофф проти Німеччини (27.06.1968 р.) Суд прямо вказав на доцільність здійснення такої інтерпретації положень Конвенції, яка випливає насамперед з об'єкта та цілей цього договору, а не з необхідності максимально звузити обов'язки держав-учасниць.

• Еволюційного тлумачення забезпечує поступовий розвиток змісту норми, внаслідок розвитку і трансформацій суспільства. Це є надзвичайно зручний спосіб тлумачення, що застосовується при інтерпретації норм, формулювання котрих залишає місце для судового угляду.
  
• Вырезано.
  
• Для доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта
  

Схожої думки дотримується Є.В. Фесенко, котрий стверджує, що “у випадках суперечності норм міжнародного права і норм внутрішнього державного законодавства одна з останніх, що не відповідає Конституції, не може бути чинною” [440, 125].

На думку В. Євінтова, система застосування міжнародного права у внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах: норми міжнародних договорів, що запроваджені в право України ратифікаційним законом, набувають статусу норм національного права і підлягають відповідному застосуванню. Пряме застосування таких норм договорів не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальної трансформації цих норм у внутрішнє законодавство; у разі колізії норм ратифікованого договору та норм національного права перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному застосуванню; забороняється запроваджувати в право України і, відповідно, застосовувати договори, які суперечать Конституції України. Презюмується, що належним чином ратифіковані міжнародні договори відповідають Конституції [137, 26].

Тобто можна зробити висновок, що в ієрархії законів України норми міжнародних договорів повинні займати домінуюче значення. Якщо міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого дала Верховна Рада України, встановлено інші норми, ніж передбачено законом України, то в такому випадку повинні застосовуватися правила міжнародного договору. Це положення ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969р., згідно з якою держава-учасниця не може посилатись на положення свого внутрішнього права в якості оправдання для невиконання умов договору.

Як правильно зазначив з цього приводу М.В.Буроменський, навіть якщо закон чи інший нормативний акт, що встановлює іншу норму, ніж передбачену в міжнародному договорі, прийнятий після виразу згоди на його обов’язковість Верховною Радою України (наприклад, в формі ратифікації), повинні застосовуватись правила, передбачені міжнародним договором. З дати ратифікації міжнародного договору Верховною Радою України не повинні застосовуватися норми внутрідержавних номативно-правових актів, що суперечать нормам цього договору [52, 14].

З такої логіки речей випливає, що діючі міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, повинні займати в ієрархії правових актів друге місце після Конституції. Подібне вирішення цього питання знаходимо у ст. 55 Конституції Франції, згідно з якою підписані, ратифіковані й опубліковані договори мають пріоритет над французькими законами, незалежно від дати набуття ними чинності. У Нідерландах подібне конституційне положення привело до того, що судді все частіше прямо застосовують положення Конвенції. Аналогічно це питання вирішується у правових системах Кіпру, Греції, Іспанії та деяких інших держав.

У Німеччині та Італії міжнародні договори, які мають пряму дію, прирівнюються до звичайного законодавства, тобто вони мають пріоритет над положеннями тих законо­давчих актів, які вступили в дію до набуття ними чинності у національному праві, але законодавчі акти, що вступили в дію пізніше, можуть мати пріоритет над положеннями міжнародних договорів. Однак у 1987 р. Федеральний конституційний суд Німеччини постановив, що міжнародні договори, а, зокрема, Конвенція переважає над законодавством, прийнятим після набуття нею чинності, якщо тільки чітко не встановлено, що законодавчий орган виразив протилежну волю, а також, що Основний Закон має тлумачитись у світлі Конвенції [119, 499].

Найпрогресивнішою в цьому питанні виявилась Австрія, яка надала положенням Конвенції статусу норм Конституції. Послідовною у визнанні примату міжнаро­дних норм є і судова практика Голландії. Тут суди не тільки тлумачать закони у світлі міжнародних договорів, а й відмовляються їх застосовувати в разі протиріччя договірним нормам. Пріоритет договорів визнається щодо всього законодавства, включаючи конституційне [18, 43].

На жаль, положення про примат норм міжнародних договорів не завжди послідовно реалізовується в України. Так, згідно рішення Конституційного Суду України у Справі щодо тлумачення поняття “законодавство”, акти законодавства розташовані в такій послідовності: “закони України, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, що прийняті в межах їх компетенції та згідно з Конституцією і законами України” [395, 25].

Тут доцільно згадати ч.2 ст.9 Конституції України, що закріплює норму, згідно з якою укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Згідно із п.2 ст.1 Закону України “Про міжнародні договори України” поняття “укладення міжнародного договору” охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності і вираження згоди на обов’язковість міжнародного договору України”.

Ці норми створюють юридичну заборону уповноваженим органам держави укладати міжнародні договори, що суперечать Конституції України. Однак, це не виключає ймовірності укладення таких договорів, що підтверджується практикою інших держав [407, 261]. Крім того, подібна колізія виникає щодо міжнародних договорів, укладених до прийняття Конституції України.

Точкою відліку в цьому випадку буде ступінь важливості та об’єм порушення норми внутрішнього права. Тут можливо два варіанти: або “норма діючого міжнародного договору суперечить Конституції України, або норма міжнародного договору доповнює Конституцію України, не суперечачи їй” [52, 23]. В обох випадках виникає питання про офіційне тлумачення Конституції України, котре здійснює Конституційний Суд України. Саме від цього органу буде залежати прийняття рішення про визнання відповідності норм міжнародного договору Конституції України.

Верховний Суд України у постанові Пленуму № 9 теж торкнувся тлумачення змісту ст.9 Конституції України, зазначивши, що «суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Консти­туції України» [318, 51].

Підсумовуючи, слід зауважити, що норма ст.9 Конституції України тісно переплітається із ст. 8 Основного Закону, яка встановлює принцип верховенства права. У літературі зазначають, що цей принцип втілює “загальнолюдські цінності справедливості, рівності, свободи, гуманізму, прав та свобод людини” [383, 210], а тому володіє пріоритетом. Із цього випливає, що відповідні положення норм Конституції є похідними від загальновизнаних принципів і норм міжнародно­го права, згідно з якими: внутрішнє законодавство не може суперечити зафіксованим у міжнародних актах основ­ним правам людини і загальнолюдським цінностям, такими є свобода, демократія та ін.; не існує абсолютної свободи й абсолютних прав, вони можуть бути обмежені з метою за­безпечення громадського порядку, здоров'я населення тощо лише законом, як це припускає
Конституція та ратифіковані державою міжнародні акти; забороняється зловживання правами, тобто коли права особи обмежені правами ін­ших осіб [461, 38].


4.5.3. Гарантії прав та свобод людини в Україні

Значну роль у процесі впровадження міжнародних принципів і норм щодо людської гідності та прав і свобод людини у національну юридичну практику України набуло створення ефективних національних гарантій прав і свобод людини. Адже лише закріплення прав і свобод людини у правовому акті не є показниками їх реальності. З історії відомо, що і в конституціях держав з тоталітарним режимом правління було продекларовано великий перелік прав і свобод людини, однак ними не можна було скористуватися в житті. Отже, велике значення має реальне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що є однією з найважливіших ознак демократичної, правової держави [25, 110].

Висловлюються різні думки щодо поняття і змісту гарантій прав і свобод людини. На ду­мку М.С.Малеіна, гарантії прав та свобод людини і громадянина - це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод людини [250, 41]. Такі гарантії охоплюють всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення. Поширеною є думка, що гарантії являють собою соціально-політи­чне та юридичне явище, яке характеризує три моменти: пізнавальний, який дозволяє розглядати предметні теоретичні знання про об'єкт їх впл­иву, отримати практичні знання про соціальну і правову політику держави; ідеологічний, використовуваний політичною владою як засіб пропаганди демократичних ідей всередині країни та за її межами; практичний, що визнається як інструмент гарантій юриспруденції та передумова задов­олення соціальних благ особи [266, 275].

А.Ф.Нікітін визначає гарантії прав та свобод, як обов'язки держави захищати людину, створювати правові, соціальні і культурні умови для реалізації прав і свобод, діяльність міжнаро­дних і державних організацій із захисту прав людини.

Держава, яка визнає права і свободи людини, “бере на себе певні зобов'язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпе­чення: надавати громадянам справжні можливості для практичної реалізації ними своїх прав і свобод; охороняти права і свободи особи від можливих протиправних посягань; захищати права і свободи особи у випадку їх незаконного порушення” [65, 31]. Ці зобов’язання повинні бути зафіксовані у законодавстві держави, тобто знайти свій вираз у юридичних гарантіях.

Гарантії прав людини В.Чиркін поділяє на економічні (соціально-економічні), політичні та юридичні. Юридичні гарантії, на його думку, пов'язані із способами здійснення основних прав, допомогою органів держави в їх реалізації, та їх захистом [461, 71]. В.Нерсенсянц стверджує, що юридичні гарантії — це система взаємопов'язаних форм і засобів (нормативних, інституційних і процесуальних), що забезпечує належне визнання, захист і реалізацію певних прав і відповідних їм обов'язків [284, 60].

Висловлюються думки, що юридичні гарантії - це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Юридичні гарантії можна поділити на дві основні групи: нормативно-правові, а також організаційно-правові гарантії.

Нормативно-правові гарантії — це система норм, пов'язаних із створенням умов для реа­лізації прав та свобод. Слід погодитись, що до цієї категорії можна віднести конституційне право на життя, право знати свої права і обов'язки; право на необмеженість прав та свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією України, і деякі інші [45, 34]. Систему організаційно-правових гарантій становлять органи державної влади.

М.Савенко пропонує класифікувати юридичні гарантії прав людини на конституційні гарантії і загальноправові. Конституційні гарантії він поділяє на спеціальні конституційні гара­нтії і загальні конституційні гарантії. До перших належать гарантії, які безпосередньо спря­мовані на забезпечення прав та свобод людини і громадянина і містяться в другому розділі Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», а до других — ті, що опосередковано спрямовані на забезпечення прав і свобод і закріплені в інших розділах Конституції, насамперед у першому розділі «Загальні засади» [355, 4].

В літературі зустрічаємо також думку про те, що юридичні гарантії - це державно-правові засоби, які забезпечують здійснення і охорону прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. До них належать:

1. Юридичне закріплення гарантій прав, свобод та обов'язків. Так, у ст. 21 Конституції України закріплено положення про те, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, а у ст. 22 підкреслено, що вони не можуть бути скасовані і що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод;
   
2. Створення системи охорони і захисту державою прав, свобод та обов'язків, яка забезпечувала б їх реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань. Це закріплено у конституційних положеннях про те, що права і свободи людини та громадянина захищаються судом, кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, після викори­стання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст. 55);
   
3. Розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування в них свідомого ставлення до використання прав і свобод, виконання обов'язків, підвищення рівня їх правової культури. У ст. 57 Конституції України підкреслено, що кожному гарантується право знати свої права і обов'язки і що є не чинними ті закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, що не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. У зв'язку з цим важливим є конституційне надання кожному права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 56).;
   
4. Активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють захистові прав, свобод та обов'язків. Це положення зафіксоване у ст. 59 Конституції України, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно;
   
5. Державний і громадський контроль за станом забезпечення прав, свобод та обов'язків. Державний контроль у зазначеній сфері покладається майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Президент України є гарантом держав­ного суверенітету, територіальної цілісності нашої держави, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Ст. 116 Конституції зазначає, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Громадський контроль може здійснюватись політичними партіями, масовими демократичними об'єднаннями, засобами масової інформації, органами міс­цевого самоврядування [181, 30].
   

Однак слід погодитись, що “встановлення системи гарантій не забезпе­чує автоматичної реалізації прав і свобод лю­дини" [380, 16]. У зв'язку з цим важливим є вироблення дієвого механізму за­хисту прав людини. В струк­туру такого механізму повинні входити: 1. Органи державної влади і місцевого самоврядування та відповід­ні посадові особи; 2. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захи­сту прав і свобод людини і громадянина (на­приклад, адвокатура, прокуратура, суд тощо); 3. Політичні партії і відповідні громадські ор­ганізації та їх органи; 4. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характе­ру, які передбачають і закріплюють права, по­рядок їх реалізації і захисту та юридичну від­повідальність за їх порушення; 5. Правові ак­ти (документи), які підтверджують наявність, межі і характер прав і свобод; 6. Інші соціаль­ні норми та їх акти (статути політичних партій і громадських організацій, звичаєві норми то­що); 7. Засоби масової інформації, державні і недержавні органи та організації в галузі ма­сової інформації [287, 101].

Висловлюються думки, що механізм захисту прав людини повинен також включати засоби стимулювання реалізації прав і свобод, у тому числі створення умов, за яких закріпле­ні права і свободи можуть реально належати конкретній особі, використовуватись нею без будь-яких зовнішніх перепон.

Серед українських вчених висловлювались, однак, і песимістичні думки, що “проблема прав людини в нашій державі набуває ознак соціальної катастрофи. Тільки гарантуючи демократичні механізми та захищаючи інтереси людей можна забезпечити дотримання прав людини в Україні” [109, 133].

Однією з вимог більшості міжнародних органі­зацій, членство в яких Україна має або прагне набути, було приведення її законодавства у відповідність з нормами і стандартами правових систем зазначених організацій. При цьому, якщо узагальнити та реалізувати вже взяті Україною зобов'язання тільки перед Радою Європи, ОБСЄ, Європейським Союзом тощо, то вона практично повинна було створити цілком нове законодавство, “причому в багатьох випадках засноване на міжнародних принципах і стандартах, які раніше у практиці нашої держави не використовувалися. І тоді серед головних напрямів правового реформування має бути узгодження національних законодавчих рішень з вимогами цих організацій” [420, 4]. Тобто гармонізація національного законодавства України з міжнародним правом була визнана надзвичайно важливою проблемою, від розв'язання якої багато в чому залежали успіхи у здійсненні правової реформи в Україні та розвиток міжнародного співробітництва за участю нашої держави.

Низка вказаних вище факторів зумовила необхідність реформування Україною внутрішнього законодавства та національної правової сис­теми. Зокрема було затверджено нову Конституцію, норми якої базуються на фундаментальних принципах Ради Європи (верховенства пра­ва, демократії, поваги до прав людини); прийнято рамковий акт про правову політику України щодо захисту прав людини (червень 1999 р.), який визначає юридичні механізми реал­ізації конституційних положень щодо прав і свобод людини; прий­нято низку законів (закони про вибори, закони про політичні партії, Конституційний Суд, судоустрій, Кримінальний, Земельний, Цивільний, Сімейний кодекси, внесено зміни до законодавства про судочинство та прокуратуру тощо); проведено реформування системи органів суду та їхніх функцій [237, 210].

Охорона Конституції і забезпечення прав та свобод людини і громадянина в широкому розумінні передбачає сукупність різноманітних заходів щодо їх реалізації, виконання і дотримання: економічні, політичні, соціальні, ссылка скрыта культури тощо. Правову охорону Конституції, прав і свобод людини і громадянина здійснюють органи ссылка скрыта, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи в межах наданих їм повноважень. Необхідно виділити вищі органи державної влади, які мають ширші владні повноваження: ссылка скрыта, ссылка скрыта, Кабінет Міністрів.

Так, ссылка скрыта є ссылка скрыта ссылка скрыта, ссылка скрыта держави, додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина (стаття 102 Основного Закону). ссылка скрыта зобов'язаний не тільки контролювати додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина, а й вживати заходів щодо усунення порушень Основного Закону. Для здійснення таких повноважень він може використати право ссылка скрыта щодо законів, прийнятих ссылка скрыта, скасовувати акти ссылка скрыта.

Значні контрольні повноваження має парламент, який розвиває положення Конституції України у прийнятих законах, здійснює попередній контроль на відповідність Основному Закону внесених на розгляд законопроектів. Законами забезпечується додержання Конституції України, прав і свобод громадян, створюється механізм їх реалізації і захисту. Кабінет Міністрів із системою ссылка скрыта місцевого самоврядування здійснюють практичні заходи щодо забезпечення прав і свобод, додержання Конституції і законів.

Ефективний захист прав і свобод здійснюють загальні і спеціальні суди, ссылка скрыта. Харківські вчені вважають, що прокуратура — ефективна правозахисна інституція і своєю загальнонаглядовою функцією у сфері забезпечення основних прав і свобод громадян України, яку в Україні вона зберігає до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, вдало компенсує деяку складність ссылка скрыта [421, 78].

У вузькому значенні правову охорону ссылка скрыта та ссылка скрыта і ссылка скрыта, необхідно розуміти як конституційні засоби охорони, до яких належать конституційний контроль і нагляд, конституційна ссылка скрыта. Важливе місце у правовій охороні Конституції, ссылка скрыта конституційних ссылка скрыта і ссылка скрыта належить інститутам: судового контролю та ссылка скрыта.

Судовий конституційний контроль є обов'язковим елементом, визначальною ланкою механізму охорони Конституції, конституційних ссылка скрыта і свобод, він є однією із завершальних стадій цього механізму, а всі інші його елементи можуть лише передувати йому. Судовий конституційний контроль є: різновидом інституту соціального, державного контролю, який здійснюється постійно діючими органами ссылка скрыта і пов'язаний з реалізацією державно-владних повноважень; формою професійного державного контролю, причому вищою серед спеціалізованих форм контрольної діяльності; контрольною правоохоронною діяльністю, що базується на ссылка скрыта юрисдикційних способів, рис; спеціалізованим механізмом охорони Конституції як нормативного акта найвищої юридичної сили, який поширюється не тільки на сферу управління, а й охоплює сферу нормотворчості як апарату управління, так і ссылка скрыта; вищою формою конституційного контролю [293, 45].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

Практика Суду відіграє суттєву роль, спонукаючи уряди всіх держав-учасниць Конвенції відпо­відним чином змінювати національне законодавство. Іншими словами, рівень ефективності рішень Суду залежить від того наскільки оперативно і повно держава реагує на ці рішення. Оскільки така реакція держави проявляється у внесенні змін до національного законодавства, то саме рішення Суду можна вважати визначальним засобом захисту людської гідності та прав людини у рамках Ради Європи. Дисертантка вважає, що ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від готовності держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль.

Запропоновано також аналіз та класифікацію правових актів ОБСЄ на предмет виявлення поняття “людська гідність”. У цих актах поняття "людська гідність" застосовується таким чином: філософська основа, елемент антропологічної концепції. Так, Гельсінський документ 1992 року "Виклик часу змін" (10.07.1992) передбачає, що держави-учасники нагадують, що міжнародне гуманітарне право ґрунтується на невід'ємній гідності людської особистості; об’єкт державно правового захисту; ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний даним міжнародним правовим актом.

Україна приділяє значну увагу людській гідності, правам і свободам людини, питанням міжнародної співпраці щодо забезпечення прав людини, а також взаємозв’язку міжнародного та національного права. Проте реальний стан реалізованості та захищеності людської гідності прав і свобод людини в Україні залишається на невисокому рівні. Тому лише за умови розробки і впровадження ефективного механізму охорони і захисту людської гідності та основних прав людини Україна зможе по праву відповідати тим характеристикам, котрі зазначені у Конституції нашої держави, а саме бути демократичною, соціальною та правовою державою.