Geum.ru

Львівський державний університет внутрішніх справ

Вид материалаДокументы

Содержание


4.1.2. Основні етапи формування міжнародного механізму захисту прав людини
4.1.3. Деякі питання співвідношення міжнародного та внутрідержавного права щодо прав людини
Стандарт, з яким вступає в суперечність явище, що засуджене відповідним міжнародним правовим актом.
Об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень.
Об'єкт державно-правового захисту.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

4.1.2. Основні етапи формування міжнародного механізму захисту прав людини

У західній культурі ідея людської гідності присутня з часів античності, і протягом сторіч вона поступово збагачувалась багатьма правами і свободами, що було продемонстровано в попередніх розділах. Однак лише у ХХ ст. “виникли передумови, щоб констатувати виникнення цієї ідеї на міжнародному рівні” [259, 127].

Специфіка розвитку міжнародного права полягає в тому, що його норми створюються шляхом узгодження позицій різних держав. І жодна держава світу не може самостійно створити норми міжнародного права, які виражають загальну позицію держав. Оскільки в міжнародних відносинах беруть участь держави з різним соціальним устроєм, рівнем економічного розвитку, національними та історичними традиціями, то всі ці фактори впливають на формування міжнародного права. Крім того, як правильно зазначає професор Е.А.Лукашева, в процесі створення міжнародних принципів і норм визначальний вплив має внутрішнє право держав. “Учасники міжнародних відносин не можуть, як правило, піти на узгодження і прийняття таких норм, які б суперечили їх конституціям і іншим основоположним законодавчим актам, що закріплюють принципи їх економічного і політичного ладу, права і свободи громадян” [291, 127].

Отже, можна стверджувати, що власне внутрішнє право визначає поведінку держави в міжнародних відносинах та характер розвитку міжнародного права. Тому цей процес, як правило, займає довгий період часу і характеризується значною складністю та суперечністю, проте “створює умови для забезпечення і розвитку стійких та стабільних міждержавних відносин” [313, 262]. Саме в ХХ ст. держави узгодили і закріпили на правовому рівні багато нових принципів і норм, які визнають права людини та людську гідність як невід’ємну характеристику людини, котра необхідна для її вільного розвитку в суспільстві та державі, як міру можливої поведінки, що забезпечена правовими та іншими соціальними явищами, а також як засіб подолання загрози існуванню людства.

Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність з надання їм реального і непорушного характеру передбачає створення певних умов, за яких реалізація прав і свобод особи є безперешкодною і максимально ефективною, їх охорона здійснюється з метою запобігання їх порушенням, а захист від порушення сприяє їх віднов­ленню і притягненню винних до відповідальності. Слід погодитись, що «ефективне забезпечення прав і свобод особи неможливе без відповідних передумов: загальних, якими виступає правова держава і громадянське суспільство, та спеціальних (юридичних, нормативних), якими є законодавчо закріплені права, свободи і обов'язки, що у своїй сукупності складають правовий статус особи і виступають як першочергова нормативна передумова їх реалізації, охорони і захисту» [65, 30].

Необхідні передумови процесу впровадження прав людини у позитивне право держав в ХХ ст. пояснюється подіями, котрі мали місце в той час – це, зокрема, Друга Світова війна. На думку проф. С.С. Алексєєва, власне історичні події ХХ ст., які були принизливими через нелюдську тиранію та поставили людство на межу загибелі, показали, що немає іншого інституту (крім прав людини), котрий би уособлював прямий вираз свободи особи, твердої основи її суверенності, незалежності, що протистоїть сваволі та насиллю влади. У той час права людини почали розумітись як такі, що “покликані утверджувати незалежно від стану суспільства високу гідність і свободу людини, високі духовні і моральні начала особи і в цьому відношенні перш за все захищати людину як високодуховну істоту від сваволі наймогутнішої сили в суспільстві – влади, її прагнення панувати над особою” [3, 621].

Як правильно зазначив В. Погорілко, ігнорування та пряме порушення прав людини в ряді країн на національному, а згодом і світовому рівнях, напередодні та під час Другої світової війни об'єктивно примусили людство створити відповідні міжнародні загальновизнані стандарти з прав людини шляхом прийняття міжнародно-правових актів, які б визначали і гарантували певне коло найважливіших прав і свобод. Прийняття відповідних актів, на його думку, “це акт самозбереження людства, реакція на фашизм, тоталітаризм, диктатуру і подібні негативні явища, згубні для людини і людства і разом з тим це якісно новий людський вимір, нова міра гідності людини, новий рівень людської свідомості і буття, нижче якого людина не повинна сходити, оскільки там може бути інший світ — нелюдський, з точки зору сучасної людини” [306, 7].

Тоді було зроблено успішну спробу надати ідеї гідності людини універсального характеру та закріпити це спеціальними політичними і юридичними міждержавними і неурядовими механізмами. Світове співтовариство почало формулювати певні міжнародні стандарти і вимоги до держав, що пов’язані з забезпеченням мінімальних гарантій гідного існування і розвитку людини в будь-якому суспільстві. Права людини постали одночасно як міжнародно-правовий і одночасно державно-правовий інститут, включений в сукупність механізмів щодо вироблення, визнання, реалізації певного мінімуму соціальних стандартів, тобто загальноприйнятих вимог до політичного, правового і соціального становища кожної людини [161, 114].

Власне у той час почалась так звана “революція в праві”, за якої людська гідність, права і свободи людини почали набувати безпосередньо юридичного змісту. Саме ідея людської гідності та прав людини почали набувати “значення центральної ланки діючого права як складного багатогранного утворення. Тієї центральної ланки, тієї правової ідеї “в праві”, яка має першочергове значення не лише для вирішення ряду питань теорії, в тому числі для характеристики особливої побудови всіх інших слоїв, граней правової матерії, але й для практичної сторони справи – для вирішення питань законодавства, юридичної практики” [3, 611]. Це пояснює, що в сучасних умовах права людини в демократичних державах за своєю юридичною силою не лише не поступаються національним законам, але й мають стосовно них приоритетну юридичну дію, незважаючи на їх вихідний рекомендаційний характер.

Можна сказати, що сучасна система захисту прав людини бере свій початок з утворення Організації Об’єднаних Націй, котра мала вирішальний вплив на розвиток міжнародного права другої половини двадцятого сторіччя і докорінно змінила співвідношення сил на міжнародній арені. Оскільки спроба запобігти розв’язуванню Другої світової війни міжнародно-правовими механізмами у межах Ліги Націй виявилась неефективною, країни антигітлерівської коаліції вирішили виробити норми і механізми їх реалізації відповідно до нового світового порядку [122, 87].

На думку М.В. Буроменського, Друга світова війна була “першою і останньою в новій історії глобальною спробою тоталітаризму силою зброї пререкроїти весь світ. Вона ж була найбільш кровопролитною в історії людства.” Підготовка тоталітарних режимів до війни була зрозуміла багатьом ще до 1939 року. Вже тоді були досліджені внутрішні механізми функціонування цих режимів і зроблено висновок, що тоталітарні режими побудовані на зневазі, нехтуванні правами людини [53, 1].

Таким чином, для західних держав, що брали участь у створенні ООН, суть тоталітаризму (як нацизму, так і комунізму) та його зовнішньополітичні пріоритети були зрозумілими, а в ході війни лише знайшли своє підтвердження. Тому питання післявоєнного устрою ствіту з особливою гостротою виявилися при створенні Статуту ООН.

Зокрема, делегація Великобританії на початку переговорів про сферу діяльності та характер ООН заявила, що: “міжнародний мир і безпека повинні досягатися за допомогою позитивних заходів, а не підтримуватись лише з допомогою негативних заходів придушення силою. Вони будуть підтримуватись і укріплюватись шляхом захисту права людини прагнути до свободи і зростання добробуту людського суспільства. Державні діячі Об’єднаних Націй проголосили це як цілі, так і умови розвитку міжнародного порядку” [269, 69].

Делегація США заявила, що кожна держава несе відповідальність за те, щоб її внутрішні умови не загрожували міжнародному миру та безпеці, і з цією метою повинна поважати права людини і основні свободи всього свого населення, і управляти відповідно до принципів гуманності та справедливості.Проте ці пропозиції не знайшли підтримки делегації Радянського Союзу.

Лише згодом, на конференції в Сан-Франциско радянська делегація погодилась з нормою про підтримку розвитку і заохочення поваги до прав людини і основних свобод для всіх без відмінностей щодо раси, мови, релігії та статі. В результаті для преамбули Статуту було затверджене положення, що держави зобов’язуються “утвердити віру в основні права людини, в гідність та цінність людської особи”.

Крім того, у листопаді 1945 року у Нюрнберзі розпочався судовий процес над головними німецькими воєнними злочинцями. Міжнародний військовий трибунал постановив обвинувальні вироки, спираючись саме на концепцію природних прав людини.

Як правильно зазначив П.М. Рабінович, вже тоді виявилась нагальна потреба легалізувати базисні ідеї та принципи доктрини природного права і нормативні положення, що з неї випливають у спеціальному документі, схваленому світовим співтовариством в особі ООН [333, 39]. Це знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини 1948р., Пакті про економічні, соціальні та культурні права та Пакті про громадянські та політичні права 1966р., що разом із Загальною декларацією прийнято називати Міжнародним Біллем про права людини.

Вказані документи мали великий політичний вплив, оскільки були вироблені шляхом компромісу між різними культурними і політичними концепціями її творців. Слід також пам’ятати про те, що своїм об’ємом вони охоплюють “всі континенти з їх традиціями, різними політичними устроями і з різним рівнем технічного та економічного розвитку” [373, 9]. Можна погодитись, що Міжнародний Білль про права встановив “основні стандарти у сфері прав людини” [75, 110].

Міжнародна система захисту прав людини знайшла свій подальший розвиток у створенні регіональних, зокрема європейських, правозахисних механізмів. Це має велике значення для того, щоб уряди держав змогли подолати труднощі, з якими вони стикаються у процесі побудови нової Європи. В цьому процесі необхідно, щоб його головні учасники - міжнародні організації, об’єднали свої зусилля. Рада Європи, Європейський Союз і Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) - це ті три організації, які намагаються встановити в усій Європі демократичну та економічну стабільність, без якої неможливий ефективний захист прав людини. Саме ця спільна мета спонукає їх зміцнювати співробітництво. Вони сподіваються, що разом зможуть об’єднати стабільні та демократичні уряди в межах існуючих кордонів, стимулювати транскордонне співробітництво та сприяти функціонуванню здорової перехідної економіки, яка гарантуватиме високий рівень зайнятості та пристойне життя.

Так, Рада Європи ухвалила перший у світі континентальний міжнародний договір, спеціально присвячений забезпеченню прав і свобод людини - Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод (04.11.1950 р.). Цю Конвенцію інколи називають “коштовною оздобою в короні” Ради Європи. Її прямим попередником є Загальна декларація прав людини від 1948 року. Іншими видатними історичними документами-попередниками є англійська Magna Carta (Велика Хартія Вольностей) від 1215 року, в якій було визначено право на справедливий та неупереджений судовий розгляд, Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки від 1776 року та Декларація прав людини та громадянина, яку було прийнято у Франції в 1789 році. Хоч сьогодні ці тексти розглядаються як історичний спадок, однак свого часу вони були важливими віхами на шляху визнання людської гідності, гарантування прав і свобод людини.

Можна погодитись, що правозахисний механізм, запропонований цією Конвенцією, вже через два роки після прийняття ООН Загальної декларації прав людини, був, можна сказати без перебільшення, унікальним соціальним винаходом. Протягом півстолітнього функціонування він довів свою неабияку ефективність.

Крім того, загальноєвропейські процеси породжували у цій сфері нові проблеми, для розв'язання яких Рада Європи постійно удосконалювала систему Конвенції. Серед таких заходів слід виділити реформування міжнародно-судового індивіду­ально-захисного механізму Конвенції (1998 р.), запровадження інституту Верховного Комісара з прав людини Ради Європи (1999 р.), прийняття Протоколу №12 до Конвенції, спрямованого на розширення захисту від дискримінації людини у будь-яких правах (2000 р.).

Хоча Конвенція містить лише частину прав і свобод, котрі закріплені в Загальній декларації прав людини, вона постійно розвивається і доповнюється новими угодами, а також рішеннями Європейського суду з прав людини, котрі мають значення прецеденту. Ці рішення роблять значний вплив на формування і розвиток європейського правового простору, оскільки ними користуються при прийнятті рішень судові та інші органи держав-учасниць Ради Європи.

Тобто права людини на сьогодні вже “не мають національних меж” [313, 266], а особливо це стосується Європи. Однак при цьому слід враховувати, що основна відповідальність за застосування Конвенції та інших договорів і угод лежить на кожній державі-учасниці, котра повинна здійснювати юридичні заходи для виконання взятих на себе зобов’язань.

Рада Європи плідно співпрацює з іншими європейським установами:
  • спільно з Європейським Союзом здійснюються програми з метою консолідації європейських демократичних інституцій та захисту прав людини в Албанії, державах Прибалтики, Росії та Україні;
  • надається експертиза Європейському Союзу в рамках програм, що спрямовані на країни Європейського економічного простору;
  • спільна з ОБСЄ участь в ініціативах Європейського Союзу відносно пакту про стабільність у Європі: діалог і співробітництво між партнерами та конкретні заходи “добросусідських відносин”;
  • зустрічі на найвищому рівні між різними організаціями, які спрямовані на координацію діяльності та програм співробітництва, що передбачені для нових демократій;
  • програми співробітництва, що були започатковані для продовження Дейтонської рамкової угоди за мир у Боснії-Герцоговині, в якій беруть участь Рада Європи, Організація Об’єднаних Націй, ОБСЄ, Європейський Союз, Міжнародний комітет Червоного Хреста і Міжнародна організація міграції.

Міжнародне право прав людини пожвавилося у 1970-х роках з утворенням Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Ця нарада об’єднала у своїй роботі майже всі держави Західної та Східної Європи, а також США та Канаду. Діяльність наради отримала назву “гельсінського процесу” [381, 151].

Наступним кроком до втілення ідеї універсальності (вселюдськості) прав людини стало проведення під егідою ООН у Відні Всесвітньою конференцією з прав людини у червні 1993 р. За оцінкою Генерального секретаря ООН, ця конференція стала «кульмінацією три­валого процесу і відправною точкою у новій боротьбі за права людини», а прийнята нею і схвалена Генеральною Асамблеєю у грудні 1993 р. «Віденська Декларація і програма дій» має стати «вихідним документом для майбутньої політики і діяльності міжнародного співтовариства».

У зазначеному документі було проголошено, що «усі права людини є універсаль­ними, неподільними, взаємозалежними й взаємопов'язаними» і хоча слід враховувати національну та регіональну специфіку та різноманітні історичні культурні та релігійні особливості, обов'язок держав — незалежно від економічних, політичних і культурних систем — заохочувати і захищати усі права людини й основні свободи. Слід погодитись з П.М. Рабіновичем, що найперекон­ливішим показником реалістичності цього принципу є число держав, котрі так чи інакше схвалили (взяли участь у розробці й прийнятті, підписали, ратифікували тощо) ці нормативні документи ООН. Для прикладу, з усіх договірних документів ООН з прав людини найширшого визнання дістала Конвенція про права дитини: за станом на 31 грудня 1997 р. вона була ратифікована 189 державами. На цей же час Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок ратифікувало 155 держав, Конвенцію про ліквідацію усіх форм расової дискримінації — 148 держав, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права — 136 держав, факультативний протокол до нього — 89 держав, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права — 135 держав [330, 10].

Повага, дотримання і захист прав та сво­бод людини визначають зміст міжнародно-пра­вових обов'язків держав, пов'язаних зі спів­робітництвом у цій галузі, є вагомим вне­ском у міжнародне співробітництво. На думку С. Дроздова, зазначені обов'язки мають “пе­редбачати активну участь в усіх міжнаро­дних заходах, пов'язаних із захистом прав та основних свобод людини, а саме: у ро­зробці та прийнятті відповідних міжнаро­дних договорів та інших документів, а та­кож у їх неухильному виконанні у власній державі та сприянні забезпеченню цього в інших країнах” [131, 83].

Тобто, потрібно пам’ятати, що права і свободи людини можуть набути свого реального змісту лише у випадку розробки дієвих механізмів їх забезпечення. Одним з найважливіших складових елементів системи забезпечення прав і свобод є система гарантій прав і свобод людини, що здійснюється за допомогою ефективних механізмів їх реалізації, охорони та захисту. Головне призначення цих гарантій полягає у створенні необхідних юридичних умов для втілення закріплених у міжнародних та національних нормах прав і свобод людини.

Крім того, складовою частиною виконання обов'язків щодо забезпечення прав людини є участь у здійсненні контролю за виконанням міжнародних норм у галузі захисту прав та основних свобод людини, що передбачений відповідними міжнародними договорами, а також у колективних діях, здійснюваних за рішенням Ради Безпеки ООН відповідно до гл. VII Статуту ООН у випадках існування будь-якої загрози мирові, будь-якого порушення миру чи акту агресії, коли їх причиною є систематичне масове порушення прав та основних свобод лю­дини.

На думку В.М. Капіцина, процес розвитку міжнародного права прав людини, а особливо механізму їх забезпечення характеризувався такими здобутками:
  1. Вдалося створити та зберегти систему міжнародної безпеки, без якої ймовірно збільшилась би кількість збройних конфліктів, що тягнуть за собою чисельні жертви і порушення прав людини.
  2. Розвивався міжнародний переговорний процес, при якому враховувалися права та інтереси різних держав та було прийнято цілу низку міжнародних договорів та угод.
  3. Виникла певна відкритість та приклади ефективності контролю міжнародного співтовариства за дотриманням прав і свобод людини в різних державах.
  4. Досягнуто забезпечення умов відносно вільного пересування людей з держави в державу [161, 119].

Все це свідчить про те, що питання людської гідності та прав людини набули міжнародного та міжнаціонального характеру. Права і свободи людини стають формою прояву людини як представника людського роду, носія земної цивілізації. Як правильно зауважив Н.Неновски, “демократизація і гуманізація міжнародних відносин невіддільна від визнання і захисту прав людини. Можна навіть сказати, що визнання і ступінь реалізації прав служать надійним виміром поступового становлення людства як єдиного цілого, людського прогресу взагалі” [280, 39].

У літературі виділяють такі основні цілі сучасної міжнародної співпраці у сфері захисту людської гідності та прав людини:
  1. Захист демократії;
  2. Відображення досягнутого рівня розуміння змісту прав людини;
  3. Встановлення певного правового стандарту в словесному виразі об’єму і змісту прав і свобод людини;
  4. Забезпечення міжнародними засобами захисту прав людини в окремих державах, при дотриманні правила – питання прав людини не становить виключно внутрішню компетенцію держави [53, 5].

Підсумовуючи, можна сказати, що проблема людської гідності, прав і свобод людини, їх національного та міжнародного забезпечення, надання їм реального змісту набуває особливої гостроти. Тому, “в сучасних умовах побудови правової держави і розвитку громадянського суспільства важливим є створення цілісної наукової концепції забезпечення прав і свобод особи, яка включатиме широке коло теоретичних положень стосовно поняття, суті і змісту забезпечення прав і свобод, структури і механізму його функціонування” [65, 30].


4.1.3. Деякі питання співвідношення міжнародного та внутрідержавного права щодо прав людини

Проблема співвідношення міжнародного та внутрідержавного права щодо прав людини нині набуває особливої актуальності. Вона передусім включає в себе питання формування міжнародного права прав людини як певної універсальної конструкції, що сприяє уніфікації у розумінні змісту та обсягу прав людини, виробленню певних еталонів, принципів чи стандартів, що закріплюють особливе місце і значення людини в суспільстві, а, отже, повсюдне визнання та захист людської гідності, прав та свобод людини.

Крім того, ця проблема включає в себе питання впливу міжнародного права на формування норм національного права, співвідношення міжнародних договорів та внутрішнього законодавства держави, а також “роль міжнародного права у прийнятті конкретного рішення, що ґрунтується на існуючих державних законах, ефективність контролю та можливість санкцій міжнародного права, внутрішньої юрисдикції держави” [16, 52].

Існує три концепції співвідношення міжнародного та внутрідержавного права: моністична, що виходять з примату (верховенства) внутрішньодержавного права; моністична, що ґрунтується на верховенстві міжнародного права; та дуалістична, що розглядає міжнародне та внутрідержавне право як дві різні правові системи.

На думку представників моністичної теорії, що ґрунтується на верховенстві міжнародного права, теза про примат внутрідержавного права не має під собою підстав у двох випадках: якби міжнародне право набувало законності лише з Конституції держав, то воно б втрачало силу у випадку припинення її дії. Проте, згідно з принципами міжнародного права договори не втрачають своєї сили, незважаючи на внутрішні конституційні зміни; приєднання нових держав до міжнародного співтовариства. Встановлено, що міжнародне право поширюється на нову державу без її згоди. Якщо така згода висловлюється, то вона є декларативною [514, 41].

Проте зміна міжнародних відносин зумовила поступовий відхід від моністичної концепції, оскільки ця “доктрина не відповідає правовим реаліям існування суверенних держав і зводить внутрішньодержавне право до положення пенсіонера міжнародного права” [47, 67]. Про це свідчить і той факт, що при підготовці Декларації принципів міжнародного права Спеціальний комітет ООН відхилив пропозицію включити до її тексту положення про підпорядкування суверенітету держави примату міжнародного права.

На думку деяких вчених, потрібно застосовувати дуалістичну теорію, згідно якої “міжнародні суди використовують міжнародне право, національні суди – національне право” [518, 476]. Згідно з цією теорією юридичний зв’язок міжнародної та внутрідержавної правових систем відбувається через “здійснення міжнародного права засобом видання державою внутрішніх нормативних актів”, що відбувається для забезпечення “виконання нею свого міжнародного зобов’язання чи в інтересах використання нею своєї міжнародної правоздатності” [434, 69].

За останні роки дуалістична теорія набула свого розвитку й вдосконалення. На думку А.І.Дмітрієва та В.І.Муравйова, тут потрібно враховувати, що саме вплив внутрідержавного права (правової доктрини) на міжнародне право є первинним. Держава, яка бере участь у творенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого національного права. Вчені пропонують застосовувати концепцію доктринального дуалізму, “що виходить із принципу розв’язання міжнародно-правових колізій на основі міжнародно-правової доктрини і рівня закріплення у внутрішньодержавному праві пріоритетів загальнолюдських цінностей і норм міжнародного права” [122, 212]. Суть концепції полягає у тому, що кожне право при реалізації своєї доктрини розв’язує завдання, які стоять перед ним, за допомогою притаманного йому механізму, що визначає і порядок взаємодії двох правових систем.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

У Декларації про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (20.11.1963) у ст. 1 зазначено, що дискримінація стосовно людей за ознакою раси, кольору шкіри або етнічного походження являє собою зазіхання на гідність людської особистості і засуджується як заперечення принципів, викладених у Статуті ООН, як порушення прав людини й основних свобод, проголошених у Загальній декларації прав людини, як перешкода до підтримки дружніх і мирних відносин між державами і як обставина, що може порушити міжнародний мир і безпеку. Декларація про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на основі релігії або переконань (25.11.1981) у ст. 3 передбачає, що дискримінація людей на основі релігії або переконань є образою гідності людської особистості і запереченням принципів Статуту ООН. Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (14.12.1967) у ст. 1 передбачає, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розходження, виняток, обмеження або перевагу за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, економічного становища або народження, що має на меті знищення або порушення рівності відносин у галузі освіти, і зокрема: положення, що не сумісне з гідністю людини, у яке поставлена будь-яка особа або група осіб.

Кодекс поведінки посадових осіб по підтримці правопорядку (17.12.1979) зазначає, що жодна посадова особа, котра діє в цьому напрямку, не може здійснювати, підбурювати або терпимо ставитися до будь-якої дії, що являє собою катування або інше жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження і покарання. Катування означає будь-яку дію, за допомогою якої людині навмисно заподіюється сильний біль або страждання, фізичне або розумове, з боку офіційної особи або щодо його підбурювання з метою одержання від нього або від третьої особи інформації або зізнань, покарання його за дії, що він вчинив або у вчиненні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб. У це тлумачення не включається біль або страждання, що виникають лише через законне позбавлення волі.

У Декларації про захист всіх осіб від насильницьких зникнень (18.12.1992) зазначено, що будь-який акт насильницького зникнення є образою людської гідності. Він є порушенням норм міжнародного права, що гарантують, зокрема, право на визнання правосуб'єктності особистості, право на свободу і безпеку особистості і право не піддаватися катуванням і іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують гідність видам поводження або покарання.

Стандарт, з яким вступає в суперечність явище, що засуджене відповідним міжнародним правовим актом. Це може бути голод, неповага релігійна, дискримінація жінок, расова дискримінація, тортури, нелюдське, або таке, що принижує гідність поводження або покарання.

Так, Декларація про расу і расові забобони (27.11.1978) в ст. 4 передбачає, що будь-яка перешкода щодо вільного розквіту особистості і вільної комунікації між людьми, заснована на расових або етнічних поглядах, суперечить принципу рівності в гідності та правах і є неприпустимою. Інші форми політики і практики сегрегації і расової дискримінації являють собою злочин проти сумління і гідності людства і можуть викликати політичну напруженість і створити серйозну погрозу міжнародному миру і безпеці.

Керівні принципи Організації Об'єднаних Націй щодо попередження злочинності серед неповнолітніх (Ер-Риядські керівні принципи) (1.12.1990) передбачають, що жодна дитина або молода людина не повинна піддаватися грубим або таким, що принижують гідність покаранням у родині, у школі або в інших установах. Правила Організації Об'єднаних Націй, що стосуються захисту неповнолітніх, котрі позбавленні волі (14.12.1990), передбачають, що усі дисциплінарні заходи, що являють собою жорстоке, негуманне або таке, що принижує людську гідність поводження, включаючи тілесні покарання, приміщення в карцер, або будь-яке покарання, що може завдати шкоди фізичному або психічному здоров'ю неповнолітнього, повинні бути суворо заборонені. При виконанні своїх обов'язків персонал виправних установ повинен поважати й охороняти людську гідність й основні права всіх неповнолітніх у такий спосіб: жоден співробітник виправних установ не може застосовувати, провокувати або допускати будь-які катування чи будь-яке інше жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження або покарання ні під яким приводом і ні за яких обставин; весь персонал повинен прагнути звести до мінімуму розходження між життям усередині виправної установи і поза нею, що можуть позначитися на належній повазі до гідності неповнолітніх.

У Декларації про права людини стосовно осіб, котрі не є громадянами країни, у якій вони проживають (13.12.1985), вказано, що жоден іноземець не повинен піддаватися катуванням або жорстокому, нелюдському або принижуючому його гідність поводженню або покаранню, і, зокрема, жоден іноземець не повинний без його вільної згоди піддаватися медичним або науковим дослідам. Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх родин (18.12.1990) також встановлює у ст. 10, що трудящий-мігрант і члени його родини не повинні піддаватися катуванням або жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує їхню гідність поводженню або покаранню.

Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни (12.08.1949) у ст. 3 зазначає, що особи, котрі безпосередньо не беруть участі у воєнних діях, повинні при всіх обставинах користуватися гуманним поводженням без усілякої дискримінації з причин раси, кольору шкіри, релігії або віри, статі, походження або майнового положення або будь-яких інших аналогічних критеріїв. З цією метою забороняються завжди й усюди і будуть заборонятися зазіхання на людську гідність, зокрема образливе і принижуюче поводження. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (12.08.1949) зазначає, що забороняються і завжди й усюди будуть заборонятися зазіхання на людську гідність, зокрема, образливе і принижуюче поводження. Аналогічне положення містить Додатковий протокол №2 (8.06.1977) до Женевських конвенцій, щодо захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру.

Об'єкт протиправних порушень, без одночасної вказівки таких протиправних порушень. Так, Декларація про захист жінок та дітей в надзвичайних ситуаціях і в період збройних конфліктів (14.12.1974) зазначає, що гідність людської особи надалі зазнає серйозних порушень. У Віденській декларації і Програмі дій (25 .06.1993) виражено тривогу й осуд у зв'язку з тим, що грубі і систематичні порушення прав людини і ситуації, що створюють серйозні перешкоди на шляху повного здійснення всіх прав людини, продовжують мати місце в різних частинах земної кулі.

Об'єкт можливих протиправних порушень, з одночасною вказівкою таких порушень. Декларація про науку та використання наукових знань (1999) зазначає, що наукові досягнення можуть потягнути за собою небезпеку для прав окремої особи чи групи осіб і для людської гідності. У Віденській декларації і Програмі дій (25.06.1993) зазначено, що одним із найогидніших способів приниження людської гідності є катування, що позбавляє жертв гідності і підриває їхню здатність продовжувати своє життя і діяльність.

Об'єкт державно-правового захисту. Так, Декларація про використання науково-технічного прогресу в інтересах миру і на благо людства зазначає, що “всі держави приймають ефективні заходи, включаючи законодавчі, в цілях попередження і недопущення використання науково-технічних досягнень на шкоду правам людини і основним свободам і гідності людської особистості”.

Віденська декларація і Програма дій (25.06.1993) вказують, що крайня убогість і соціальна ізоляція є образою людської гідності і що необхідно прийняти термінові заходи для досягнення більш глибокого усвідомлення крайньої убогості і її причин, включаючи ті з них, що зв'язані з проблемою розвитку, з метою заохочення прав людини найбідніших шарів населення, викорінювання крайньої убогості і соціальної ізоляції і заохочення користування результатами соціального прогресу. У наступних положення даного правового акту передбачено, що з метою запобігання катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження і покарання, повинна бути створена превентивна система регулярних відвідувань місць ув’язнення.

У Декларації про захист всіх осіб від катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження і покарання (9.12.1975) вказано, що кожна держава повинна вживати ефективних заходів для того, щоб не допускати катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання в сфері її юрисдикції. Кожна держава повинна систематично розглядати методи і практику ведення допиту й умови утримання під вартою і поводженнями з особами, позбавленими волі на її території, для того щоб не допускати яких-небудь випадків катувань або іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження і покарання.

Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх родин (18.12.1990) у ст. 70 передбачає, що держави-учасниці вживають заходів, для забезпечення того, щоб умови праці і життя трудящих-мігрантів і членів їхніх родин, що мають постійний статус, відповідали нормам придатності, техніки безпеки, охорони здоров'я і принципам людської гідності. Декларація про расу і расові забобони (27.11.1978) у ст. 10 вказує, що міжнародні всесвітні або регіональні урядові і неурядові організації покликані сприяти законній боротьбі всіх людей, народжених рівними в гідності і правах, проти тиранії і гноблення, расизму, расової сегрегації, апартеїду і геноциду, для того щоб усі народи світу були назавжди звільнені від цих нещасть.

Конвенція про права дитини (20.11.1989) передбачає у ст. ст. 28, 37, 39, що держави-учасниці приймають усі необхідні міри для забезпечення того, щоб шкільна дисципліна підтримувалася за допомогою методів, котрі відображають повагу людської гідності дитини.

Ідеал, до якого має призвести процес підтримуваний даним міжнародним правовим актом. Наприклад, у Другому факультативному протоколі до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (15.12.1989), спрямованому на скасування страти зазначено, що скасування страти сприяє зміцненню людської гідності і прогресивному розвиткові прав людини. Послання Тегеранської конференції (13.05.1968) підкреслює, що головною ціллю ООН в галузі прав людини є досягнення кожною людиною максимуму свободи і гідності. Одночасно міститься настійний заклик до подвоєння зусиль у цілях забезпечення всім людям життя, що відповідає вимогам свободи і гідності. Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва (4.11.1966) у ст. 1. зазначає, що кожна культура має гідність і цінність, які варто поважати і зберігати.

Підсумовуючи вищевказане, можна зробити висновок, що правові акти Організації Об’єднаних Націй посідають особливе місце в інституціалізації людської гідності та становленні прав людини. Вказані акти визнають і підтримують людську гідність як гуманітарну універсалію, ціннісний орієнтир загальнолюдської ідентифікації, онтологічну основу прав і свобод людини. Поряд з цим, жоден з правових актів ООН не містить загального визначення поняття “людська гідність”. Це зумовлює неоднозначне розуміння вказаного поняття і може призвести до невиправдано звуженого його тлумачення. Чітке ж визначення поняття “людська гідність” могло б виступати формальною підставою для розширення можливостей використання прав людини та основних свобод.