Львівський державний університет внутрішніх справ

Вид материала

Документы

Содержание 3.3. Взаємозв’язок людської гідності та духовного буття людини Філософія людської гідності у 4.1.1. Особливості формування міжнародного права прав людини

Подобный материал:

• Львівський державний університет внутрішніх справ затверджую, 527.45kb.
• Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, 793.22kb.
• Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ кафедра теорії та історії, 341kb.
• Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 867.02kb.
• Міністерство внутрішніх справ України Луганський державний університет внутрішніх справ, 511.83kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни луганський державний університет внутрішніх справ, 647.37kb.
• Міністерство внутрішніх справ україни луганський державний університет внутрішніх справ, 628.82kb.
• Львівський державний університет внутрішніх справ, 937.23kb.
• Львівський державний універститет внутрішніх справ на правах рукопису, 1556.23kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 291.69kb.

3.3. Взаємозв’язок людської гідності та духовного буття людини


Представники екзестенціалізму вказують, що відповіді на всі філософські питання визначаються відповіддю на питання про зміст людського буття. Особливо підкреслюється, що право існує лише тому, що існують люди, що людина є соціальною особою, яка потребує права. Співвідносячи право з власне людським у людині, з її справжнім внутріособистісним буттям “екзистенціоналізм підійшов до права з точки зору людського погляду на нього, відкривши тим самим нові антропологічні горизонти його дослідження” [247, 191].

Буття людини є найбільш загальною категорією філософської антропології, що відображає всі прояви людини, її індивідуальні та родові ознаки. Хоча буття людини тимчасове і перехідне, світ у ньому набуває свідомості та вдосконалюється через розвиток людини. За своєю всезагальністю і методологією потенціалу буття людини надає змісту буттю світу. З переходом окремої людини в небуття, світ пізнається іншою людиною в бутті наступних поколінь. Саме в нескінченній зміні поколінь полягає зміст життя людини як представника роду.

Оскільки буття людини є вищим ступенем буття світу, воно характеризується якісно новими, порівняно з природними, показниками (якостями). Виділяють біологічне, соціальне та буття людини як духовного феномена. Диференціація людського буття на окремі форми відкриває шлях до пізнання тих якісних особливостей людини, які, виростаючи з природних форм, якісно перевищують їх за багатьма показниками. Тому виокремлення видів буття людини має значення вихідної методологічної засади розуміння змісту природного права.

Загальновідомо, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Якщо ж розглядати людину виключно як біологічний феномен, який існує для задоволення вітальних потреб (харчування, виділення, статевий потяг, дітонародження, боротьба за життя в екстремальних умовах, захоплення життєвого простору), то ці прояви інстинкту життя притаманні людині, як і представникам тваринного світу. В.А.Бачінін вважає, що вітальність людини є сукупністю природжених якостей і здібностей людини, що забезпечують її життя в природі. Тому зміст вітальності охоплює «такі природні ознаки як тілесність, чуттєвість, сексуальність, статевовікові особливості, які складають ту основу людського існування, що пов’язана з землею, природою, природним космічним життям» [32, 148].

І.І.Кальной, характеризуючи антропогенез вітальності, наголошує, що остання являє собою сукупність вроджених якостей і властивостей, які забезпечують функціонування людського організму, котрий представлений тілесністю, генетикою, біоритмами, психікою, інстинктами, підсвідомістю, почуттями, волею, пам’яттю. Біологічна програма людського організму включає зачаття, ембріональну стадію, народження, фізичне, статеве і психічне дозрівання, старіння та смерть. Ця програма «зорієнтована на здійснення життя як способу існування білкових тіл через обмін з навколишнім середовищем. Воля до життя фокусує спрямованість енергії на визначеній цілі незалежно від ціннісних орієнтацій: добре чи погано, прекрасно чи жахливо» [157, 156].

Біологічне (вітальне) буття характеризує людину як невід’ємну частину природи, тілесну істоту, котра перебуває під владою законів природи і залежить від вимог природної необхідності. Біологічне буття людини є циклічним і складається з етапів, вказаних вище. Стосовно ж людства, яке формують покоління людей, що змінюють одне одного, то родове буття людини є поступальним і еволюціонуючим. Біологічне буття є егоцентричним, виражається через оборонно-агресивну поведінку, що забезпечує життя та безпеку, замкнуте на собі, на власних життєвих потребах та продовженні роду. На цьому рівні буття людини наближене за своєю формою до буття тварин.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ссылка скрыта

На думку Д. Ролза, опис початкової позиції інтерпретує погляд ноуменальних «Я», те, що означає бути вільною та рівною раціональною істотою. Наша природа як таких істот виявляється тоді, коли ми діємо на основі принципів, які б ми обрали; коли ця природа відображена в умовах, що визначають наш вибір. Таким чином, люди виявляють свою свободу, свою незалежність від випадковостей природи та суспільства, діючи у такий спосіб, який вони б обрали в початковій позиції. Оскільки кожна людина має свою власну концепцію добра, то вона має також і раціональні, зорієнтовані на перспективу плани, які визначають цілі та інтереси «Я».

Крім того, зазначають, що відносини людини та суспільства можуть супроводжуватися як зовнішніми, так і внутрішніми конфліктами. Внутрішні конфлікти характеризуються відчуженням людини, яке можливе внаслідок актуалізації таких факторів: почуття безсилля, відчуття того, що доля людини вийшла з-під контролю та перебуває під детермінуючим впливом зовнішніх сил; уявлення про беззмістовність існування, про неможливість шляхом здійснення певних дій отримати певний результат; сприйняття оточуючого середовища як світу, в якому втрачені взаємні зобов’язання людей з дотриманням соціальних приписів; відчуття самотності, виключення з соціальних зв’язків [389, 135]. А оскільки кожна людина є одночасно і особою, і членом соціальної групи, і членом суспільства, то в ній поєднуються індивідуальні та групові інтереси. Тому формування особистості зумовлює необхідність поєднання індивідуальних і колективних (соціальних) інтересів таким чином, щоб «максимізувати позитивні і мінімізувати негативні наслідки їх реалізації» [477, 96].

Сучасна теорія та філософія права також характеризується підвищеною увагою до проблематики потреб та інтересів людини, механізму їх задоволення, а особливо через призму природного права та прав людини, людської гідності. Це пояснюється тим, що «зміст і сутність права виявляються редукованими до історичної епохи, в якій створюються моральні цінності, ініціюються світоглядні орієнтації та викристалізовуються свідомісні мотивації» [148, 155]. З іншого боку, «історичність, динамічність потреб зумовлює і зміну відповідних властивостей права як інструменту їх задоволення» [325, 28]. Тому не викликає сумнівів, що саме потреби та інтереси людини є «тією силою, котра викликає до життя її індивідуальні суб’єктивні права та визначає шляхи і способи їх реалізації» [223, 35].


Висновки


Сьогодні природне право є однією з головних парадигм філософсько-правового та юридичного миcлення, що спирається на ідею єдиних нормативно-ціннісних принципів, пануючих у природі та суспільстві. Норми природного права є похідними від природного порядку речей, світобудови та природи людини як невід’ємної частини світобудови.

На думку дисертантки особливістю природного права є його прямий і безпосередній зв’язок з людиною та її буттям. Тому саме природа (сутність) людини є визначальною при розкритті змісту права. В силу цієї особливості право є багатозначним феноменом і проявляється як мінімум у двох площинах: як природне право і як позитивне право. Природне право відображає, так би мовити, суб’єктивну сторону права, його духовний зміст. Позитивне ж право є вираженням предметної (об’єктивної) сторони права і являє собою систему юридичних норм. Природне право існує поряд з позитивним правом як сукупність вимог, що породжені об’єктивними умовами життєдіяльності людини, самим життям суспільства. Тому природне право містить такі можливості (права) людини, які зумовлені особливостями її природи (сутності), а також відповідають досягнутому рівню розвитку суспільства.

Авторка відстоює думку, що саме права людини є формою виразу особистісної цінності (цінності для людини) природного права. Фактично існуючі соціальні можливості людини визнаються її правами на противагу існуючому юридичному статусу людини. Без цього певного протиставлення, без необхідності тлумачення соціальних можливостей з точки зору справедливого та ідеального, питання прав людини втратило б свою актуальність. Сутність прав людини полягає у визначенні певного мінімуму загальнолюдських вимог до правового і соціального статусу людини, який є необхідним для її нормального існування. Тому основним поняттям концепції прав людини є поняття невід’ємної, вродженої людської гідності. Права людини не можуть гарантувати справедливості чи добробуту, однак вони захищають від приниження людської гідності, завдяки чому людина зберігає свою особистість і неповторність.

Дисертантка прийшла до висновку, що суспільство і право окреслені та визначені передусім природою людини, особливостями її вітального, соціального та духовного буття. Не лише суспільство впливає на людину, а такою ж мірою і людина впливає на суспільство. Тому неможливо осягнути сутність суспільства і права, якщо не намагатися подивитися на них через призму сутнісних особливостей людської природи.

Окреслити універсальну природу (сутність) людини, яка б відображала глибинну реальність людини як індивідуальності і як представника роду вбачається можливим через пізнання людського буття. Буття людини визначає людську природу, розкриває її сутність, а тому природні права людини є об’єктивно визначеними природою людини, ступенем розвитку суспільства та конкретно-історичними умовами його існування.

Право є тим дзеркалом людської природи, в якому відображається сутність людини, єдність її біологічної, соціальної та духовної природи. Саме буття визначає сутність природного права, окреслюючи при цьому його межі, а, отже, визначає межі прав конкретної людини. При цьому застосовується принцип «бути у самому собі іншим – це первинний зміст ставлення до іншого». Таким чином, межею природних прав однієї людини стають права іншої людини, а обов’язок людини співвідносити свої дії з діями інших людей є необхідністю її нормального існування та життєдіяльності.

Буття людини є вищим ступенем буття світу, воно характеризується якісно новими, порівняно з природними, показниками (якостями). Виділяють біологічне, соціальне та буття людини як духовного феномена. Диференціація людського буття на окремі форми відкриває шлях до пізнання тих якісних особливостей людини, які, виростаючи з природних форм, якісно перевищують їх за багатьма показниками. Тому виокремлення видів буття людини має значення вихідної методологічної засади розуміння змісту природного права.

Єдність біологічного і соціального буття стає можливою лише внаслідок наявності духовної складової в бутті людини. Ці форми буття людини лише в єдності можуть розкрити її сутність (природу). Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю вимагає визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності є не наявність біологічних ознак і не можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовний елемент, який є специфічною, притаманною лише людині формою буття. Тому авторка вважає за доцільне говорити саме про біосоціодуховну сутність людини, як таку, що максимально характеризує людину у всіх формах її буття.

Духовне буття людини проходить у світі не лише матеріальних, але й інтелектуальних, естетичних, етичних цінностей. Пе­ревага духовного життя над іншими видами буття по­лягає у здатності ввійти у світ цінностей, характеристика яких відкриває шлях до розуміння сенсу людського життя, призначення людини у світі. Саме духовність моделює ту реальність, яка є ціллю еволюції людини і отримала свій вираз у більшості світових релігій.

Духовність як зв'язок з реальністю надає людині цілісність і єдність із світом, що виражається в повній гармонії одиничного і загального, індивіда і Космосу, особи і суспільства. Така цілісність на індивідуальному рівні відчувається людиною шляхом тих відчуттів, які дані їй як людській істоті. Цілісність, внутрішня гармонія є основою духовності, що дає людині мир, внутрішній спокій, радість буття, відсутність роздвоєності. Вона є основою її моральних якостей, орієнтиром у складних життєвих ситуаціях, показником при необхідності вибору. Коли ж духовна складова відсутня, тоді немає внутрішньої гармонії, відбувається розлад у бутті людини.

Авторка вважає, що головною особливістю людини, що відрізняє її від інших живих організмів, є те, що її буття одночасно має перебіг в природі, соціумі та культурі. Сутність людини не можна розкрити обмежуючись лише вітальними, соціальним чи духовним буттям. Природа людини саме і полягає в суперечностях, що виникають між цими формами буття, а також у подоланні їх та пошуку шляхів вирішення.

Лише культура, як вираз духовності суспільства, може привести суперечності між вітальним та духовним життям, як зрештою і соціальним, у стан гармонії. Завдяки культурі, в тому числі і правовій, людина розвивається, самовдосконалюється, осягає своє місце в світі та соціумі. Культура вимагає, щоб людина як істота соціальна виконувала певні суспільні функції, в той же час не заперечуючи її вітальних потреб та волі до життя. Але людина як така відбувається лише тоді, коли здобуває владу над собою, коли в її духовній сфері відбувається процес самоусвідомлення і самоприйняття. Через цей процес людина може сформувати правильне ставлення до світу, при якому відбувається акцептація духовності соціуму, а, отже, прийняття суспільної культури і соціальних норм, правил поведінки. Так, соціальні (в тому числі правові) норми перетворюються з зовнішньої вимоги на внутрішню потребу людини, яка логічно випливає з її внутрішнього світу і стає частиною її реальності, частиною власної системи цінностей.

При цьому відбувається динамічний розвиток системи цінностей людини, зміна її ціннісних орієнтацій, що, в свою чергу, починає об’єктивуватись, проявлятись в суспільних відносинах. У відносинах між людьми проходить процес сприйняття чи не сприйняття нових ідей, цінностей, світоглядних міркувань. Найбільш корисні з них та прийнятні для даного суспільства поступово отримують закріплення у соціальних нормах, стають частиною духовності (культури) суспільства, щоб згодом знову координувати, визначати поведінку кожної людини. На думку авторки так відбувається взаємодія та взаємовплив між духовністю людини та духовністю (культурою) соціуму, між власними нормами поведінки конкретної людини та соціальними нормами, між ціннісними орієнтаціями людини та цінностями суспільства. Цей вплив призводить до розвитку та прогресу людини і суспільства, а головне – визначає людину, а, отже, і людську гідність як прояв її духовності, найвищою соціальною цінністю у всіх проявах культури суспільства (в тому числі і правової).

Дисертантка вважає, що коли йдеться про право (перш за все природне), головний акцент робиться саме на духовній формі буття людини, оскільки саме в ній відображається цінність людини. Гармонійне ж існування людини можливо лише за умови єдності біологічних, соціальних і духовних складових у сутності людини, їх взаємообумовленості та взаємозалежності. Людина не може абстрагуватися від вітальних і соціальних компонентів, що є в кожному духовному діянні, але повинна враховувати їх лише тією мірою, якою вони визначають зміст, структуру і спрямованість духовного в людині, її цінності. Саме тому сутність людини розкривається в єдності біологічних, соціальних і духовних складових, а, отже, людину слід вважати біосоціодуховною істотою. З такого розуміння сутності людини авторка виводить глибинну сутність природного права, як такого, що: являє собою ідеальну форму регулювання відносин між людьми; моделює суспільні відносини на підставі вимог справедливості; існує у свідомості (правосвідомості) людей; знаходить вираз у правомірній поведінці людини, соціальних груп, всього суспільства; становить духовну основу позитивного права.

Самостійне корегування людиною власної поведінки полягає, з одного боку, в самообмеженні задоволення своїх потреб та інтересів. З іншого боку, внаслідок цього самообмеження духовна складова виявляється як можливість дати кожній людині максимум тих соціальних благ, які можливі на певному етапі історичного, економічного, культурного розвитку суспільства.

Сучасна теорія та філософія права характеризується підвищеною увагою до проблематики потреб та інтересів людини, механізму їх задоволення, а особливо через призму природного права та прав людини, людської гідності. Це пояснюється тим, що зміст і сутність права виявляються пристосованими до історичної епохи, в якій створюються моральні цінності, ініціюються світоглядні орієнтації та викристалізовуються свідомісні мотивації. Таким чином, змін зазнає і об’єм людської гідності, а отже динамічність розвитку потреб та інтересів зумовлює і зміну відповідних властивостей права як інструменту їх задоволення. Саме тому авторка вважає, що потреби та інтереси людини є тією силою, котра викликає до життя права людини та визначає шляхи і способи їх реалізації.


РОЗДІЛ 4

ФІЛОСОФІЯ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ У

ПОЗИТИВНО-ПРАВОВОМУ ВИМІРІ


4.1. Становлення, місце і роль людської гідності в системі міжнародних стандартів прав і основних свобод людини


4.1.1. Особливості формування міжнародного права прав людини

Міжнародне право посідає особливе місце в інституціалізації людської гідності та прав і свобод людини. Ідея непорушності прав і свобод, їх рівності та невід'ємності відображає споконвічне праг­нення людства до знищення всіх форм насильства, експлуатації і пригноблення, прагнення до співіснування, заснованого на принципах справедливості, демократизму та гума­нізму. “В сучасному світі ступінь реальності і забезпеченості прав і свобод особи є важливим показником досягнутого суспільством і державою рівня цивілізованості. Права і свободи людини є найвищою гуманістичною цінністю, без них втрачається сама суть людської особистості, смисл її існування” [65, 30].

Однією з реалій сучасного міжнародного правопорядку є визнання прав людини складником предмета міждержавних відносин, що спричинило гострі дебати щодо природи прав людини та їх змісту. Думки науковців з цього приводу не є одностайними: представники універсального напряму схильні визнати існування міжнародних стандартів з прав людини, прихиль­ники ж релятивістського підходу заперечують можливість існування будь-яких станда­ртів прав людини, однаково прийнятних для різних держав сучасного міжнародного співтова­риства [126, 38].

Існує точка зору, що держави з різними соціально-економічними системами взагалі не здатні виробити єдине, універсальне поняття прав та основних свобод людини, оскільки, з одно­го боку, існують відмінності в соціальних умовах їх забезпечення, а з іншого — зміст і розуміння цих прав та свобод змінюються в ході історичного розвитку [288, 19].

Проте серед вчених особливо підкреслюється, що незважаючи на відмін­ності в позиціях, досягнення єдиного підходу до прав та основних свобод людини все ж можливе, про що свідчать численні міжнародні документи з цих питань, прийняті за участю різних держав. Такий підхід повинен ґрунтуватись на загальнодемо­кратичному розумінні міжнародних доку­ментів, тобто “наданні їм смислу, який принципово можливий з точки зору внут­рішнього правопорядку всіх держав, що дотримуються принципу поважання прав та основних свобод людини як одного з основних принципів сучасного міжнарод­ного права” [131, 84]. Це вимагає досягнення компромісу між позиціями сторін і утвердження універсальних правил поведінки держав, яка визнає вказаний принцип. При цьому обов'язковою умовою є неухильне дотримання принципів поваги державного суверенітету та невтручання у внутрішні справи інших держав.

Дана теза підтримана і Генеральним секретарем ООН Кофі Аннаном, котрий підтвердив універсальність прав людини і заявив, що права людини не далекі жодній культурі і притаманні всім націям. Для всіх людей на вулицях населених пунктів Азії, в містах Африки і на площах Європи цей рік був роком протесту і прогресу.

Проблемою, що ускладнює досягнення консенсусу у підході до одностайного розуміння понят­тя прав та свобод людини, є суттєві відмінності у морально-правових поглядах сторін на ос­новні духовно-моральні цінності, котрі складають змість цього поняття. Це є розуміння поняття справедливості, відмінності у політичних, культурних, історич­них, національних традиціях держав і народів. Серед факторів, що ускладнюють між­народне співробітництво в галузі захисту прав та свобод людини, виділяють різні соціальні й економічні інтереси народів і регіональних етнічних груп.

Ці відмінності в пог­лядах на розуміння прав та основних свобод люди­ни, їх зміст та шляхи забезпечення належать до реальних проблем, “які усклад­нюють міжнародну діяльність щодо їх за­хисту, породжують постійні політичні та ідеологічні дискусії як на стадії формуван­ня відповідних міжнародних норм, так і на стадії їх виконання державами” [131, 85]. Поряд з цим, підкреслюється, що такі дискусії є нормальним та корисним яви­щем, оскільки при цьому з'ясовуються по­зиції сторін та досягається розумний ком­проміс.

Переважаючою є думка, що однією із сучасних тенденцій розвитку прав людини виступає «універсалізація концепції прав людини, поширення її на все більшу кількість держав, збільшення питомої ваги загальнолюдського у змісті прав, закріплених у правових актах різних держав світу» [333, 13]. Виявом такої тенденції є спільна нормотворча діяльність держав, міжнародних органі­зацій на всесвітньому та регіональному рівнях, що спрямована на підведення змісту прав людини під певний спільний знаменник, який являє собою «уточнення та вербальне закріплення наднаціональної парадигми суспільних відносин, які постійно ускладнюються» [138, 38].

Саме міжнародне право прав людини визнає гідність людини, її права і свободи як “гуманітарну універсалію, ціннісний орієнтир загальнолюдської ідентифікації” [161, 110]. На думку професора А.Х. Саідова, “гідність і права людини, їх історична еволюція, політико-правове обґрунтування та юридична природа, глобальні загрози їх існуванню і засоби подолання цих загроз, порівняльний аналіз рівня забезпечення прав людини, способи їх імплементації в різних державах, механізм їх гарантій” [356, 11] входять до сфери вивчення міжнародного права прав людини.

Міжнародне право прав людини є новою галуззю сучасного міжнародного публічного права, що встановлює для суб’єктів міжнародного права обов’язки щодо забезпечення, дотримання, поваги, охорони і захисту прав людини стосовно осіб, котрі підлягають їх юрисдикції. Значна увага приділяється вивченню ґенези політико-правових вчень про гідність та права людини, а також питанням розвитку прав людини у міжнародному та національному законодавстві. Проте вихідним поняттям міжнародного права прав людини є “людина та її права, що розглядаються в світовому масштабі з міжнародно-правової точки зору. Людина виступає тут як носій гідності – найвищої цінності на землі” [356, 12].

Таким чином, “предметом міжнародного права прав людини є основні закономірності виникнення і розвитку категорії гідності людини та її прав, юридичні норми, що закріплюють ці права, а також економічні, соціальні, політичні, культурні та інші фактори і умови існування вказаних суспільних явищ” [356, 13].

Можна погодитись з професором В.А. Карташкіним, що права людини як галузь сучасного міжнародного права посідає особливе місце, що визначається специфікою предмета, об’єкта та характерними рисами методу правового регулювання, тісним зв’язком з внутрідержавним правом, значенням в системі сучасних міжнародних відносин і багатьма іншими обставинами. “Характерна риса цієї галузі права – створення та функціонування міжнародного механізму, котрий здійснює контроль за реалізацією зобов’язань, що взяли на себе держави за міжнародними угодами” [165, 495].

На сьогодні світова співдружність прийшла до розуміння “необхідності глибокого й тісно­го взаємозв'язку між станом особи та її прав і свобод в окремих державах і станом міжнародних відносин. Внутрішня політи­ка зневажання прав та основних свобод людини становить небезпеку не тільки для народу даної держави, а й для народів ін­ших країн” [131, 83].

Необхідність широ­кого міжнародного співробітництва в галу­зі захисту прав та свобод людини визнається беззаперечною, оскільки “сучасний світ постійно зменшується, звужується, тобто стає все більш взаємозалежним і взаємопов'язаним завдяки стандартизації та науково-технічно­му прогресу. Внаслідок цього не тільки зов­нішня, а й внутрішня політика держав все більше зачіпає міжнародне співтовариство” [501, 161].

Універсалізація прав людини стала наріжним каменем у діяльності міжнародних організацій з захисту прав людини. Саме діяльність цих міжнародних організацій спричинила розвиток міжнародного права прав людини. Це право являє собою сукупність норм, котрі визначають єдині для міжнародного товариства стандарти, що встановлюють зобов’язання держав щодо закріплення, забезпечення, охорони і захисту людської гідності та прав людини.

На думку професора В.М. Капицына, таких норма є три види:

1. Загальні норми-принципи, що необхідні за будь-яких обставин для всіх держав. Це норми, котрі містять засудження агресії, заборону катувань та інших жорстоких, нелюдських видів поводження і покарання; визнання права на свободу думки, совісті і релігії; надання політичного притулку і т.д.
   
2. Норми-правила (винятки), що регулюють відносини між громадянами держав, що перебувають у стані війни, нейтральних держав в умовах військових конфліктів для максимально можливої гуманізації воєнних дій, захисту здоров’я солдат, мирних жителів, біженців, дітей, жінок, людей похилого віку.
   
3. Норми-правила і прецеденти, що діють в мирний час для захисту гідності громадян, іноземців, апатридів перед своєю державою чи державою перебування [161, 113].