Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів

Вид материала

Документы

Содержание Холодним вітром од надії Церква Успіння Пресвятої Богородиці на Покровці

Подобный материал:

• Володимир Мельниченко Українська душа Москви, 10720kb.
• Володимир Мельниченко Тарас Шевченко, 7515.95kb.
• Володимир Мельниченко Шевченківська Москва, 5190.32kb.
• Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє, 211.4kb.
• Андреев С. Н., Мельниченко, 14.44kb.
• Розвиток сільського туризму як джерела отримання додаткових доходів особистих селянських, 236.98kb.
• Ся Николай Мельниченко доблестный майор охраны, 11 месяцев с ноября 1999-го по октябрь, 230.23kb.
• Н. О. Брюханова О. О. Мельниченко, 2111.47kb.
• О. Ю. Висоцький українські, 3612.49kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.

Холодним вітром од надії

Уже повіяло.


Зникла колишня щирість і безпосередність, відчувалася взаємна відчуженість. На це звернув увагу ще Олександр Кониський: «Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою!» Богдан Лепкий свого часу потрактував цю зустріч, як «сумовиту». Він писав, що княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Шевченка. Російський журналіст Микола Ашешов¹, який у розпалі громадянської війни видав у Петербурзі цікаву брошуру про Тараса Шевченка, писав: «…Побачення було холодним: десять років заслання, а, можливо, й нові суспільні настрої розділили ці дві душі, колись рідні…»

Наприкінці 20-х рр. минулого століття Сергій Єфремов написав: «Перший візит у Москві був — їй, може з хвилюванням, згадками про минуле незабутнє. Але час і ріжні інтереси вже простяглися між ними минулим і цією давно сподіваною хвилиною й одбилися — розчаруванням». Ще один лапідарний коментар до цієї зустрічі з академічних «Примечаний» до видання «Дневника» Шевченка у 1931 р.: «Встреча Шевченка с Репниной во время его проезда через Москву в 1858 году не оживила их отношений, загубленных длинным рядом лет

_________________

¹ Ашешов Микола Петрович, народився у 1866 р., син селянина. Закінчив юридичний факультет Московського університету. Літературну діяльність розпочав у газеті «Русская жизнь» у 1892 р. Будучи висланим зі столиць, у 1893-1894 рр. редагував «Самарську газету», а в 1895-1897 рр. — «Нижегородский листок». У 1898 р. переїхав до Москви, де працював у «Курьере», а з 1900 р. жив у Петербурзі, співпрацював у виданнях «Новости», «Неделя», «С.-Петербургские ведомости», «Образование», зокрема з питань літературної критики.

Микола Ашешов не згадується в «Шевченківському словнику».

каторжной жизни Шевченка»¹. За словами Павла Зайцева, «зустріч старих друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів».

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».


У романі про Шевченка відомого польського перекладача та літературознавця Єжи Єнджеєвича «Українські ночі або родовід генія» читаємо, що, коли поет вийшов, Рєпніна опам’яталась і кинулась до дверей: «Хотіла наздогнати його, перепросити, цілувати йому руки...» Навряд чи у княжни з’явилося таке бажання. Хіба-що на мить та й щезло. Бо ж у неї був ще цілий тиждень, аби огорнути теплом поета, проте вона не зробила цього й під час другої зустрічі 24 березня, коли Шевченко з Щепкіним заїхали до неї додому наступного після Пасхи дня. Більше того, вже ніколи їх особисті стосунки й листування не поновилися. Це свідчить про ту прірву, що розверзлася між ними у Москві. Хоча Шевченко не хотів цього, просив Щепкіна у листі від 13 листопада 1858 року: «Поклонись В. Н. Репниной…» Лише чверть століття потому в листі до Федора Лазаревського Рєпніна зізналася: «По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге». У 1887 р. знову підтвердила в журналі «Русский архив»: «Я видела Шевченка два раза в проезде его через Москву в Петербург и, к

_________________________

¹ Шевченко Т. Г. Дневник. — М.-Л.: Academia, 1931. С. 360.


сожалению моему, переписка наша не возобновилась». Напевне, змучений засланням і хворобою бородатий поет видався їй тільки «совершенной изнанкой бывшего Шевченка», як сам він висловився у 1849 р. у листі до княжни...

Але ж справді глибокі, душевні, співчутливі стосунки не залежать від зовнішнього вигляду та стану здоров’я приятеля чи друга. Ніхто, крім Рєпніної, не відштовхнув у Москві Шевченка. Та ще нагадаю, що лише місяць потому після зустрічі з Рєпніною, у квітні 1858 року змученим поетом щиро захоплювалася юна Катерина Юнге: «Кроме симпатии, которую возбуждали его горькая доля, его поэтическая натура, нельзя было не полюбить этого человека за незлобивое сердце, за почти беспомощную доверчивость... Какой Шевченко милый, как я люблю его!.. Я Шевченку с каждым днём больше люблю...» Таки було за що любити беззахисного українського генія.

Після зустрічі з Рєпніною в щоденнику Шевченка з’явився іронічно-гіркий запис: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?». Цікаво, що Шевченко був недалекий від істини. Родич Рєпніної граф С. Шереметєв писав стосовно тих років: «...Сошлась она с приходским священником отцом Николаем... Он был её духовником и оказывал ей нравственную поддержку среди забот и житейских треволнений».

...Сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!


Втім арбатка Маріета Шагінян показала, що ще в Яготині Варвара Рєпніна читала Шевченкові моральні прописи, а Іван Дзюба влучно написав, що почуття княжни «в щоденних стосунках набувало характеру ригористичного морального опікунства». Власне сама Рєпніна зізнавалася: «Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені». Вона ще у 1844 р. зізнавалася Шевченкові, що тоді відчувала: «…Я Вам надоела, как горькая редька и что роль совести Вашей, которую я себе присвоила, Вам казалась непозволенным завоеванием или просто присваиванием». У цьому вся драма їх стосунків. Навіть після того, як Шевченко у 1844-му від’їхав до Петербурга, Рєпніна намагалася в листах наставити його на праведний шлях: «Вы бы с молитвою в сердце и с сильною волею принялись за перевоспитание своё…»; «оставьте злых людей», «слишком часто я вас видела таким каким не желала бы видеть никогда», «ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми»; «не увлекайтесь дурными Вашими знакомыми»; «оставьте злых, глупых, гадких»...

Починаючи з Михайла Чалого, довго вважалося, що Рєпніна «своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси». Насправді ці напучування викликали у Шевченка внутрішній протест, тим більше після тяжких років заслання. У Маріети Шагінян читаємо: «Когда, после ссылки, он снова встретился с княжной в Москве и над ним, еще, в сущности, не старым, тяжкий опыт десяти лет прошел, как буря над лесом, превратив его в больного, облысевшего старика, а ее, уже старуху¹, “счастливо переменил”, округлил и омолодил, Шевченко коротко записал в своем дневнике 17 марта 1858 года: “Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?”

___________________

¹ Варварі Рєпніній йшов п’ятдесятий рік, і це був уже не той вік, в якому легко розпалити знову вогнище старих почуттів, які охоплювали її в Яготині.


Молитвы и подавленные страсти; мировоззрение, выросшее на отказе, нетерпимое к себе и другим, но овеянное дымкой большой поэзии действительно прекрасной и доброй души, — таков был новый друг Шевченко, встреченный им в Яготине и тотчас же страстно его полюбивший. Между этим другом и воздухом беспечной Мосевки была целая пропасть. Яготин и Мосевка¹ исключали друг друга, тут была антипатия глубже человеческой, — антагонизм двух эпох, двух разных мировоззрений».

Якщо не розглядатимемо ці два світогляди виключно в класовому розумінні, то можна сказати, що Шагінян досить точно вказала на давні витоки холодної московської зустрічі Шевченка й Рєпніної.

18 березня Тарас Григорович уже «легально» виїхав у місто зі Щепкіним. Проте наступного дня писав Михайлу Лазаревському: «Сьогодні був у мене доктор і ранше Великодньої неділі не пускає мене в дорогу. А його, розумного, треба послухать...»². Таким чином, поет оцінив успішне лікування, надане московським лікарем Дмитром Міном у Щепкіна. Лазаревський відповідав 23 березня: «Христос воскресе! Мій друже Тарасе! Жаль, что твое око наробило так погано; а ми ждали тебя сегодня (на Пасху. — В. М.) непременно. Пожалуйста, не мешкай, когда выздоровеешь».

_____________________

¹ Мойсівка (Мосівка) — село Пирятинського повіту Полтавської губернії, власниця якого Т. Волховська двічі на рік влаштовувала бали. Шевченко разом з Євгеном Гребінкою приїхав на бал до Мойсівки 29 червня 1843 року. Тут він познайомився з Олексієм Капністом, Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, родиною поміщиків Закревських. Афанасьєв-Чужбинський згадував, що «серед гучних тостів і вітань Тарас підсів до мене й сказав, що він не сподівався такої гостинності від поміщиків і що йому дуже до вподоби деякі “молодиці й дівчата”».

² Це була толерантна відповідь на фразу з листа Лазаревського від 16 березня, в якій ішлося про те, що графиня Анастасія Толстая «чрезвычайно жалеет о твоей болезни и боится, чтобы Михайло Семёнович не удержал тебя в Москве и на Пасху; она даже сомневается и в твоей болезни и думает, что ты остался там для Михаила Семёновича».


Страшнуватий опис поета залишив Микита Савичев¹, з яким Шевченко зустрічався в березні 1858 року: «Тараса Григоровича не можна було пізнати, і я, лише придивившись, упізнав його. Жовтозелений, у зморшках, худий, похнюплений, убитий фізично й морально...» Наче дивився очима Рєпніної, яка також побачила Шевченка «зовсім потухшим», розбитим фізично й душевно. Безперечно, поет, який одужував, перебував не в кращій фізичній формі, але морально вбитий він, очевидно, на той час уже не був; досить прочитати його щоденник і листи, щоб переконатися в цьому.

Що ж до зовнішнього вигляду Шевченка після заслання, то зберігся автопортрет з бородою, виконаний Шевченком на початку 1858 року в Нижньому Новгороді, який вміщено в книзі. Привертають увагу високе мудре чоло і глибокі страдницькі очі. Григорій Галаган, який зустрівся з Шевченком 25 березня, писав: «Наш поэт сильно переменился, постарел; над его широким лбом распространилась лысина, густая борода с проседью при его глубоком взгляде даёт ему вид одного из мудрых наших дидов-полковников, к которым часто приходят за советом». 30 березня 1858 року, тобто відразу після повернення до Петербурга, Шевченко зробив першу фотографію з натури — «в шапці і кожусі». Додамо — з бородою — «відростив бороду, справжнісіньке помело...» Михайло Щепкін ще в січні 1858 року в листі до Шевченка з Москви в Нижній Новгород писав: «Цілую тебе в бороду». Катерина Юнге (Тол-

_________________________

¹ Савичев Микита Федорович (1820—1885) — офіцер Уральського козачого війська, з яким Шевченко познайомився в Новопетровському укріпленні. Стаття Савичева «Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко» (Казачий вестник, 1884, 24, 27 травня) є цінним мемуарним джерелом для вивчення життя поета в засланні. У цих спогадах є, зокрема, такі слова: «Ніколи Шевченко не промовив жодного слова нарікання на своє становище, ніколи я не бачив його сумним, зажуреним. Він був фізично міцний, рум’яний, погляд у нього був завжди ясний і одвертий».


стая), яка п’ятнадцятирічною бачила Шевченка відразу після приїзду до Петербурга, згадувала: «Увійшов він, з довгою бородою, з добродушною усмішкою...»

Хоча Шевченко й не був у захваті від згаданої фотографії, але два роки потому створив на її основі автопортрет. З фотографії дивиться на нас згорьований, але мудрий і добродушний Кобзар з глибоким поглядом над широким чолом і лукавинкою в очах... Володимир Яцюк, який досліджував цей сюжет, зауважив: «На офортному зображенні дано іншу психологічну характеристику образу портретованого... бачимо майже повну протилежність: цілковита суворість, щемна туга, що межує з гнівом, таїна вольового спалаху очей».

Гарно написав Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Тарас Григорович постарів, змінилося обличчя, але в його очах те саме тихе світло думки і почуття, якого я не міг забути після довгої розлуки».

А як виглядала Варвара Рєпніна? Є портрет художниці Глафіри Іванівни Псьол (1823—1886), з якою був знайомий Тарас Шевченко¹, виконаний у 1839 році, коли Варварі Миколаївні виповнилося тридцять років, тобто за чотири роки до її знайомства з поетом. Але хотілося побачити Рєпніну такою, якою її зустрів Шевченко в Москві в березні 1858-го. Виявилося, що така можливість є, бо саме у 1858 р. було створено акварельний портрет Варвари Рєпніної. Він зберігається у Державному музеї О. С. Пушкіна в Москві. Щоправда, досі під портретом, про всяк випадок, ставили знак питання: чи ж таки це справді Рєпніна?


___________________

¹ У листі до Андрія Лизогуба з Орської фортеці від 1 лютого 1848 року Шевченко писав: «Нікому в світі я тепер так не завидую, як малярам і Глафірі Іванівні, а, може, вже вона покинула, крий Боже, малювать!»


Автором портрету був художник і літограф європейського масштабу Леопольд Фішер, який тонко відчував техніку акварельного малярства. Він створив блискучий зразок реалістичного салонного портрету, в якому художник не прагнув до скільки-небудь глибокого психологічного розкриття особистості, а вміло й добросовісно передав іконографічну схожість у насиченій кольоровій гаммі з використанням яскравих тонів. Саме це й дало змогу науковому консультанту Державного музею ім. О. С. Пушкіна Н. Нечаєвій припустити, що на акварелі зображено саме Варвару Рєпніну. Справді, модель Фішера разюче схожа зі згаданим портретом Глафіри Псьол. Так само фотографія Рєпніної кінця ХІХ століття підтверджує цю схожість. На користь версії Нечаєвої свідчить і те, що портрет походить з родини Рєпніних.


Церква Успіння Пресвятої Богородиці на Покровці

(знесена у 1936 р.)


«Вона була в церкві»


Тарас Шевченко бачив церкву Успіння Пресвятої Богородиці 18 березня 1858 року, коли з Михайлом Щепкіним приїжджав до Михайла Максимовича. Звідки впевненість? Річ у тому, що мені вдалося встановити, де мешкав тоді Максимович, який приїхав із дружиною з України до Москви. Спочатку заглянемо в «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 р., з якого дізнаємося: в Дев’ятинському провулку¹ М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці (на плані М’ясницької дільниці міста будинок Гофмана позначено № 254, а церква № 260).

________________________________

¹ Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.


Перевіряємо інформацію за «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана знаходився в Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю¹.

Поруч із ним знаходився будинок якогось колезького асесора Льва Бояркіна, в нарисі про цей провулок його окремо згадав відомий москвознавець Віктор Сорокін². Але — жодного слова про Максимовича, бо таких відомостей Сорокін не мав. Це є ще одним підтвердженням того, що ми — українські дослідники — маємо самі розшукувати документальні матеріали про місця проживання в Москві наших видатних співвітчизників.

Щодо церкви Успіння Пресвятої Богородиці, то маємо підказку від самого Шевченка, який, записуючи в щоденнику про візит до Максимовича, згадав про неї, правда не називаючи:

«В первом часу поехали мы с Михайлом Семёновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской беседы». Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель учёного просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки³. Она проиграла для нас на


________________________

¹ У травні 1858 року Максимович із дружиною виїхали з Москви в Україну. Коли у жовтні 1858 року Максимович повернувся до Москви без дружини, то поселився в іншому місці, про що повідомив Шевченка в листопаді 1858 року: «Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса». Поет тут у Максимовича не міг бути, як писали деякі дослідники. Проте Тарас Григорович неодноразово заходив до цього будинку в березні 1858 року, бо саме в ньому тоді жив Сергій Аксаков.

² Сорокин В. В. Белый город. С. 360.

³ Поетова захопленість Марією Максимович стала відомою в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала вже 26 березня: «Говорят, Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от неё в восхищении».


фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер»¹, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

Марія Максимович, скоріше за все, відвідала саме церкву Успіння Пресвятої Богородиці.

Та Шевченко думав про інше. Ключові слова у цьому запису: «И грустно, и завидно». У сім’ї 54-річного Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його.

Згадаймо, що незадовго до того, наприкінці 1857 — початку 1858 року у Нижньому Новгороді Шевченко неодноразово проводив час у «храмі Пріапа» мадам Гільде² і якось записав у щоденнику, що й тут його знайшла нудьга. Тоді ж поет випадково побачив двадцятирічну Лідію Голіцину — «чернобровое милое задумчивое создание». 18 листопада 1857 року після невдалого, на його погляд, сеансу з написанням портрету Софії Варенцової Шевченко знову зустрів юну Голіцину: «Впечатление неудачного сеанса как ветром свеяло. Полюбовавшись на это кроткое создание, я во весь день был счастлив. Какое животворно чудное влияние красоты на душу человека».


________________________

¹ Так назвав Шевченко вірш «Садок вишневий коло хати...» (1847). Переїхавши з чоловіком у 1859 р. з Москви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович завезла туди й автограф поета, подальша доля якого невідома.

² Скажімо, 1 листопада 1857 року занотував у щоденнику: «…Пошёл к маdame Гильде, где и положил якорь на ночь»; 26 листопада зафіксував: «…Отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде и там переночевал».

Тарас Григорович все життя прагнув до щастя з коханою жінкою і все життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо Шевченкові поетичні рядки: «Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..» Недавній епізод із Піуновою свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з «привабливою для Шевченка парою» (Іван Драч). Мабуть, не випадково він переписав на пам’ять дружині Максимовича саме вірш «Садок вишневий коло хати...», який є поетичним гімном сім’ї та коханню:

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.


Марія Максимович була живим, але й недосяжним уособленням Шевченкових мрій про дружину. Родом з української землі, з рідної Київської губернії — красуня, мила, добра, розумна, серцем відчувала українську пісню, чарівна співачка. Мала добру освіту, грала на фортепіано, бо ж вийшла з панської, поміщицької сім’ї. Але ж із небагатої — безприданниця… Згадаймо, як наприкінці 1859 року Тарас


Григорович відповідав своєму братові В. Г. Шевченкові¹ на його пораду шукати собі дружини, ближчої за духовним й інтелектуальним рівнем, ніж проста сільська дівчина: «Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку. Так-то, брате мій!..»

Тепле та захоплене ставлення до «щирої землячки» відчувається й у щоденниковому записі від 21 березня:

«Вечер провёл у своей милой землячки М. В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!»

Знову ж таки, скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Україною, за Дніпром...


___________________

¹ Шевченко Варфоломій Григорович (1821-1892) — троюрідний брат Шевченка та його свояк. Поет познайомився з ним у 1844 р. Першу частину цікавої документальної драми-колажу «Гора» Іван Драч назвав: «Варфоломій Шевченко — поміркована голова». Драч зазначає, що Варфоломій «вчив Тараса, як жити, ще до арешту. Поет не послухав... Коли поет наприкінці свого життя намагався влаштувати Варфоломія на кращу роботу, то саме так він характеризував свого названого брата: чоловік не дуже дурний і не дуже розумний, а дуже-дуже щирий...» Троюрідний брат Шевченка став для нього по суті рідним, користувався великим довір’ям поета, і Варфоломій усім серцем бажав «довести йому по смерті його, що був гідним того». За словами Пантелеймона Куліша, Варфоломій Шевченко така людина, що нею можна похвалитись перед усіма земляками.


Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!

У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він в Петербурзі привів до Шевченка кріпосну дівчину з України, яка позувала художнику для картини «Дві дівчини». Тарас Григорович радів з того, що вона нагадала йому про Україну: «Як пташка з божого раю, нащебетала мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло».

Милостивий, Ти до мене добрий:

Плакуном нехай не поросте

Та дорога, за якою — обрій,

Україна, дівчинка і степ…

Любов Голота.


Та повернемося до церкви Успіння Пресвятої Богородиці.

Історик Москви Іван Снєгірьов писав про неї у 1857 р., тобто за рік до того, як храм побачив Шевченко:

«Величественная и великолепная, единственная в своем роде церковь Успения Божией Матери на Покровке составляет украшение не только Покровской улицы, но и древней нашей столицы. На нее постоянно устремлялось внимание любителей и знатоков храмового зодчества, соотечественников и чужестранцев. Славный в свое время архитектор и академик Баженов, высоко ценя достоинства сего священного здания, отдавал ему преимущества перед другими московскими церквами».

За переказом Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-Дам!»; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру цієї церкви. В одному з відомих дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Колокольня пятишатровая — к центральному шатру на своде приставлены четверички с шатрами, размещенными по странам света — то есть по-украински. Оригинальная, выдающаяся художественностью исполнения красота Успенского храма останавливает внимание каждого эффектом своих форм и выисканным сочетанием красного с белым. Этот удивительный по разработке барочных мотивов храм когда-то изучал знаменитый “обер-архитектор” граф Растрелли, он весьма заметно отразится на его храмовых постройках»¹ (Виділено мною. — В. М.).

Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, побачена ним у молодості, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням старовинної російської історії. Втім, храм Успіння на Покровці був, скоріше за все, витвором українського Майстра. Ось що пише про це сучасний москвознавець Лев Колодний: «Колокольня его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас не заработки, неизвестный гений, малороссиянин-

_______________________

¹ Путеводитель по Москве, изданный Московским Архитектурным обществом для членов V съезда зодчих в Москве. Под ред. И. П. Машкова. — М., 1913. С. 204 и С. І, ХХV.


украинец»¹ (Виділено мною. — В. М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати в Москву не «на заробітки», а разом із однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському постоялому дворі на Покровці.

20 березня 1858 року Шевченко знову побував на Покровці біля церкви Успіння Пресвятої Богородиці. В його щоденнику читаємо:

«…Вышел я на Покровку. Зашел к А. А. Сапожникову, моему спутнику из Астрахани до Нижнего. Болен, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью».

Про цю історію розповімо окремо. Передусім, де саме жив астраханський рибопромисловець-мільйонер Олександр Сапожников (1833-1887). У документі того часу читаємо: «Сапожников Александр Александр. Комм. Сов. Поч. Гражд., 1 г. куп., Мясн. ч. на Маросейке, соб. д.». Отже, власний будинок комерційного радника, почесного громадянина, купця 1-ї гільдії Олександра Сапожникова знаходився в М’ясницькій дільниці міста на Маросєйці (на розі Армянського провулка і вулиці Маросєйки).

Будинок цей не зберігся, але місце, де він знаходився, легко побачити, пройшовши до кінця нинішньої Маросєйки, де тепер у № 17 знаходиться Посольство Республіки Бєларусь. Головний будинок міської садиби ХVІІІ століття (є версія, що його автором був Василь Баженов) зберіг багате декоративне скульптурне вбрання середини ХІХ століття.


_________________________

¹ Колодный Л. Москва в улицах и лицах. Центр. — М.: Голос-Пресс, 2004. С. 478.

Є дані, що на одній з капітелей церкви був напис: «Лета 7204 года (1695 р. — В.М.) октября 25 дня. Дело рук человеческих. Делал именем Петрушка Потапов». На його честь названо один із прилеглих провулків — Потаповський.

У Центральному державному архіві кінофотодокументів Росії зберігся документальний фільм, у якому зафіксовано варварське знесення церкви у 1936 р. На її місці тоді було влаштовано пивну.

Шевченко знав Сапожникова ще на початку 40-х рр. у Петербурзі, коли навчався в Академії мистецтв, а дев’ятирічний Олександр, син багатого купця-мецената, брав у нього уроки малювання. Знайомство відновилося 16 серпня 1857 року в Астрахані, коли Сапожников уже був астраханським купцем, рибопромисловцем-мільйонером. «Это уже был не шалун-школьник в детской курточке, которого я видел в последний раз в 1842 году. Это уже был мужчина, муж и, наконец, отец прекрасного дитяти. А сверх всего этого, я встретил в нём простого, высокоблагороднейшего, доброго человека». Після зустрічі Сапожников охоче запропонував Шевченкові каюту на пароплаві «Князь Пожарский», що доставив поета з Астрахані до Нижнього Новгороду. Вчорашній засланець був вдячний Сапожникову й за те, що в холодну ніч він одягнув його на пароплаві: «Александр Александрович, спасибо ему, предложил мне своё теплое пальто, брюки и жилет. Я с благодарностию принял всё это, как дар, ниспосланный мне свыше, и через минуту явился на палубе преображённым в настоящего денди. Бог да наградит тебя, мой добрый Саша, за это братски дружеское преображение!» У цих словах є деяка екзальтованість сприйняття вчинку Сапожникова, але Шевченка можна зрозуміти, він сам зізнавався, що відчував попервах після казарми: «Простое человеческое обращение со мною теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным». До того ж, Сапожников під час поїздки на пароплаві всіляко демонстрував увагу до Шевченка. 2 вересня 1857 року він навіть зробив запис у поетовому щоденнику:

Пятнадцать лет не изменили нас,

Я прежний Сашка всё, ты также всё Тарас.


Шевченко занотував щедре схвалення цих рядків: «...А. А. Сапожников вдохновился и написал двустишие, грациозное и братски искреннее».

Очевидно, що саме добра пам’ять про Сапожникова привела Шевченка до нього 20 березня 1858 року. Але той не прийняв поета. Покірне Шевченкове пояснення цієї відмови тим, що він був «обліплений грязюкою», лише надає прикрому епізоду гіркої драматичності. Навіть, якщо Сапожников справді був хворий, він, безперечно, міг би виявити до поета елементарну людську увагу. Досить сказати, що день потому Аксаков, який був справді хворий і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й Щепкіна, всупереч лікарській забороні, покликав їх до себе.

Мені згадався поетів запис у щоденнику 8 серпня 1857 року, коли він в Астрахані випадково натрапив на будинок Сапожникова, з яким ще не відновив знайомство: «Не будь Александр Александрович Сапожников бриллиантовою звездою астраханского горизонта и безмездным астраханским метрдотелем, я зашёл бы к нему, как старому знакомому, но эти великолепные его недостатки меня остановили». Шевченко таки добре знав людей... Але ж у випадку з Олександром Сапожниковим він врешті-решт помилився.

У «Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка», виданому в 1961 р. Миколою Ткаченком, Сапожников навіть не згадується. У «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка» 1976 року, складеному Василем Анісовим і Єлизаветою Середою, записано, що 20 березня Шевченко «заходив до О. Сапожникова, А. Мокрицького...» Чим закінчився візит до Сапожникова, за цими рядками не зрозуміло, але ще більше дивує, що Петро Жур у літописі «Труди і дні Кобзаря», перераховуючи всі сюжети Шевченкового щоденника за 20 березня, вилучив історію з візитом поета до Сапожникова. Втім, першим вилучив цю подію Олександр Кониський, який, схарактеризувавши Сапожникова в Астрахані як «людину просту, добру і високоблагородну», нічого не сказав про марну спробу Шевченка потрапити до багатія в Москві. У «Шевченківському словнику» (1977) також не оцінено вчинок Сапожникова. Тим більше, що ця історія, чи не єдина в московський період, знову нагадала Шевченкові приниження, які він переживав упродовж довгих років.

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.


За деякими даними відразу після заслання, зокрема в Нижньому Новгороді, у Шевченка «нервовість… виявлялася в хворобливих формах, іноді найнікчемніший випадок змушував його хвилюватися і плакати нерозважними сльозами, як дитину». Скоріше за все, це перебільшення, проте немає нічого дивного в тому, що поетова нервова система була розхитана, і він міг болісно реагувати на неприємні для нього ситуації.

На мій погляд, у випадку з Сапожниковим замало говорити лише про брак будь-якої культури гостинності, а й про його безсовісне ставлення до поета. Адже й після повернення до Петербурга той не захотів підтримувати знайомство з Шевченком. 4 травня 1858 року поет пішов до Сапожникова додому вже в Петербурзі: «Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…»

Втім, коли така ситуація склалася в Москві, Шевченко навіть залишившись наодинці з щоденником, не рефлексував, хоча у випадку з невдалим візитом до Сапожникова, він, очевидно, пережив приниження.

Насамкінець скажу, що у Донському монастирі збереглися вмуровані в північній стіні портал і два наличники з білокам’яного оздоблення церкви Успіння на Покровці. Збереглися також точні обміри і креслення храму. Тобто його можна відновити!