Дідик Сергій Євгенович удк 343. 36 Кримінально-правова охорона правосуддя від незакон
| Вид материала | Закон |
- Національний університет внутрішніх справ на правах рукопису Орлов Сергій Олександрович, 919.26kb.
- Острозька Академія" робоча програма вивчення курсу, 251.79kb.
- Острозька Академія" типова програма вивчення курсу, 386.88kb.
- 1. Поняття Особливої частини кримінального права України, 664.74kb.
- Луцький інститут розвитку людини – учасник проекту «Доступ до правосуддя та правової, 97.75kb.
- Тема 15. Правова свідомість та правова культура, 92.32kb.
- Правова система україни й міжнародне право, порівняльне правознавство в. Є. Мармазов, 342.24kb.
- Кримінально-виконавче право України: Курс лекцій. Семаков Г. С, Гель А. П., Київ, 2000, 2338.08kb.
- Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ царюк сергій Васильович, 402.44kb.
- 12. 00. 09 кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова, 67.92kb.
3.3. Суб’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями)
Нерозривність зв’язків суб’єктивного та об’єктивного в злочинному діянні є безперечним фактом. Так, В.М. Кудрявцев зазначав, що суб’єктивна сторона багато в чому породжує, спрямовує й регулює об’єктивну сторону злочину 90, с. 12, 13. У життєдіяльності суспільства не існує таких процесів, які б були тільки об’єктивними або тільки суб’єктивними. Суб’єктивні, це ті самі об’єктивні процеси, але залучені до орбіти людської діяльності, яка у свою чергу значною мірою детермінована впливом об’єктивного чинника – природних і соціальних явищ 25, с. 42–43. Хоча суб’єктивна сторона і відображає психічну, нематеріальну діяльність винної особи, вона завжди повинна встановлюватися як факт об’єктивної дійсності, оскільки психічна діяльність особи в злочині, як і в будь-якій свідомій поведінці, об’єктивується в її діянні 132, с. 128. Науковці кримінального права цілком правильно вважають, що неможливо вивчати дії або бездіяльність людини у відриві від її внутрішніх, суб’єктивних чинників, бо сам термін «діяння» означає певну поведінку особи, зумовлену її свідомістю й волею 220, с. 5, а при вчиненні злочинного діяння – сваволею та ілюзією 78, с. 296. Тому, продовжуючи досліджувати злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею, спинимось на суб’єктивній стороні.
Під суб’єктивною стороною злочину у науці кримінального права розуміють внутрішню сторону злочину, тобто психічну діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчинюється, і до його наслідків 84, с. 161. Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотиви та мета вчинення злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину є різними. Але не всі вчені дотримуються таких поглядів. Наприклад, О.М. Костенко, виходячи із принципу соціального натуралізму, обґрунтовує, що вина не належить ні до ознак суб’єктивної сторони злочину, ні до ознак об’єктивної сторони злочину. Вина є виявом цих ознак у вигляді злочину. Тому, продовжує О.М. Костенко, визначення у ст. 23 КК України вини як «психічного ставлення…» є неправильним. Особа є винуватою у вчиненні злочину не тому, що вона «психічно ставиться» до вчиненого нею злочину та його наслідків у формі умислу або необережності, а тому, що вчинила злочин 78, с. 239–240.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Стосовно кримінальної відповідальності КРЄС вважає, що: 1) судді підлягають кримінальній відповідальності згідно з кримінальним законодавством за правопорушення, скоєні ними не під час виконання своїх судових обов’язків; 2) кримінальна відповідальність не повинна застосовуватися, якщо судді вчинили ненавмисне порушення при здійсненні посадових повноважень.
Є, однак, європейські країни, у яких судді можуть нести цивільну відповідальність за свідомо хибне рішення або інші грубі порушення, особливо на державному рівні, після того, як незадоволена сторона підтвердила своє право на компенсацію з боку держави. Так, у Чеській Республіці держава може бути відповідальна за збиток, заподіяний незаконним судовим рішенням або неправомірною судовою дією, але потім вона має право пред’явити регресний позов до судді, якщо і тільки після того, як правопорушення судді буде встановлене в порядку кримінального або дисциплінарного розгляду. В Італійській Республіці держава може, за певних умов, зажадати відшкодування від судді, що спричинив відповідальність держави, скоївши умисно обман чи допустивши «грубу недбалість», але в останньому випадку відповідальність судді може бути обмежена (п. 56 Висновку № 3 (2002)) 27.
Про можливість настання відповідальності суддів за судову помилку наголошується і в Європейській хартії про Закон «Про статус суддів», де в п. 5.3 зазначається, що кожна особа повинна мати можливість без додержання особливих формальностей оскаржити судову помилку в конкретній справі до незалежного органу. Якщо в результаті повного та ретельного розгляду цей орган виявить безперечне порушення з боку судді, він має повноваження передати справу на розгляд дисциплінарної інспекції або принаймні рекомендувати це органові, що відповідно до закону має відповідну компетенцію. Включення такого пункту до Європейської Хартії, як видно з Пояснювальної записки до неї від 8-10 липня 1998 року), зумовлене тим, що державами організовано процедуру оскарження різною мірою, але вона не завжди досить добре налагоджена.
«Такий незалежний орган, про який йдеться, не буде займатися лише перевірками, чи допустили судді порушення. Судді не мають монополії на помилки при здійсненні правосуддя (виділено нами). Тому цілком можливо, щоб той самий незалежний орган аналогічним чином передавав справи, коли він вважатиме таку передачу виправданою, до дисциплінарного органу, який має юрисдикцію над суддями, або ж до органу, на який покладено відповідальність щодо розгляду справ, де оскаржуються дії адвокатів, працівників суду, судових приставів тощо. Однак щодо закону про статус суддів Хартія має детально охоплювати лише процедуру розгляду справ стосовно суддів» 145.
Як вбачається із міжнародних документів, дисциплінарна відповідальність суддів за судову помилку допускається. У зв’язку з цим можна зробити висновок, що судова помилка не виключає вини судді, оскільки дисциплінарна відповідальність, як і кримінальна, може наставати лише за винне діяння. Судова помилка є обставиною, яка вказує на відсутність умислу, але не виключає необережної форми вини. При постановленні неправосудного рішення через помилку відсутні ознаки прямого умислу, тому й настання кримінальної відповідальності за ст. 375 КК України неприпустиме. Користуючись цим, на практиці зловживання суддів у більшості випадків кваліфікуються як судові помилки. У ряді випадків, скасовуючи постанови про порушення кримінальної справи за ст. 375 КК України, суди посилалися на те, що висновки слідчих чи прокурорів про неправосудність судових рішень базуються на неправильному розумінні нормативного законодавства, яке застосовувалось суддями під час розгляду таких справ, або змісту ст. 375 КК України щодо розмежування понять «завідомо неправосудне рішення» та «судова помилка» 112, с. 12.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Така норма сприяла б запобіганню судових помилок і загалом поліпшенню кримінально-правового забезпечення охорони порядку здійснення правосуддя, охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань суддів.
Потрібно відзначити і проблеми, які виникають у зв’язку з вирішенням питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності за постановлення неправосудного рішення колегіально (кількома професійними суддями чи за участі народних засідателів), оскільки відповідно до законодавства, судочинство в Україні здійснюється одноособово або колегіально.
Як доречно наголошує О.М. Костенко, для сучасного суспільства актуальною є розробка концепції відповідальності членів колегіальних органів. Відсутність правового регулювання цієї відповідальності зумовлює можливість зловживання статусом колегіального органу, наприклад, статусом виборчої комісії. Колегіальність не може означати безвідповідальність. З цього випливає, що законодавчий статус будь-якого колегіального органу має визначатися так, щоб завжди можна було встановити вину для відповідальності його членів при незаконній діяльності цього органу чи прийнятті ним незаконних рішень (наприклад, рішень щодо незаконної приватизації чи незаконної передачі земельних ділянок у власність тощо). Без цього законодавчий статус колегіального органу має визнаватися неправовим, тому що суперечить принципу природного права, а саме: «Ніхто не може мати імунітету від протидії свавіллю». Це стосується і постановлення судового акта колегією суддів. Інститут «таємниці нарадчої кімнати» і механізм постановлення судового акта колегією суддів має бути визначений у законодавстві таким чином, щоб завжди була можливість встановити вину кожного члена колегії у разі постановлення нею завідомо неправосудного судового акта, кримінальна відповідальність за який передбачена, зокрема, у ст. 375 КК України 168, с. 9–10.
Отже, для притягнення суддів до кримінальної відповідальності за постановлення завідомо неправосудного рішення колегіально необхідно встановити, що кожен із суб’єктів діяв умисно, усвідомлював завідомо неправосудний характер такого рішення.
Як правильно зазначають вчені, не підлягає кримінальній відповідальності суддя, який залишився при окремій думці під час постановлення неправосудного рішення. Під окремою думкою судді слід розуміти процесуальну форму викладення незгоди одного із суддів з рішенням суду в цілому 217, с. 251. Процесуальне законодавство передбачає, що суддя, який залишився в меншості, має право в нарадчій кімнаті викласти письмово свою окрему думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає (статті 379, 399 КПК України, ст. 82 ГПК України, ст. 19 ЦПК України, статті 25, 242 КАС України). Окрема думка судді Конституційного Суду України також викладається у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України, які публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та інших офіційних виданнях України (статті 64, 67 Закону «Про Конституційний Суд України»). Заслуговує на увагу пропозиція Н.Р. Ємєєвої, яка зазначає, що відповідальність за постановлення завідомо неправосудного акта, постановленого колегією професійних суддів у суді касаційної, наглядової інстанцій, або в рамках конституційного судочинства, можлива лише, якщо неправосудний акт прийнятий за попередньою змовою суддів. Якщо ж ознака такої форми співучасті відсутня – кримінальну відповідальність повинен нести суддя-доповідач, у випадку, якщо він умисно перекрутив у своїй доповіді матеріали справи з метою прийняття завідомо неправосудного акта 41, с. 77. Отже, окрема думка судді, який у нарадчій кімнаті виклав її в письмовій формі, є гарантією його невинуватості у разі постановлення неправосудного судового рішення іншими суддями.
На підставі викладеного обґрунтовується, що склади злочинів, які передбачені в частині першій ст. 374, частині першій ст. 375, частині другій 387, частині другій ст. 397 КК України є формальними, вони можуть вчинятись лише з прямим умислом. Вчинення дій, передбачених у диспозиції цих статей, з необережності виключає відповідальність. Відмінною суб’єктивною стороною характеризуються склади злочинів, передбачені в статтях 380, 381 КК України. За вчинення діяння, що передбачені в цих статтях, суддя може нести відповідальність як з умисної, так і з необережної форми вини. Також пропонується визначення судової помилки. Зазначається про необхідність розрізняти «винну» судову помилку та судову помилку без вини. Пропонується доповнити розділ ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України нормою, яка передбачала б відповідальність за постановлення суддею (суддями) через недбалість неправосудного акта.
3.4. Проблеми та практика застосування кримінальної відповідальності щодо судді (суддів), що вчиняють злочини проти правосуддя
Незважаючи на тривалу законодавчу регламентацію кримінальної відповідальності суддів за злочини проти правосуддя, на сьогодні реальної практики застосування даних норм практично немає. Це пов’язано передусім з недосконалістю механізму притягнення суддів до кримінальної відповідальності та наявності в суддів спеціального кримінально-правового імунітету. Ці фактори перешкоджають і ускладнюють можливість настання кримінальної відповідальності суддів навіть у випадках явних зловживань. Але, як слушно наголошує О.М. Костенко, згідно із доктриною природного права правосуддю підлягає будь-яка наділена волею і свідомістю людська істота чи утворена людьми спільнота, якщо вона проявляє свою волю і свідомість у вигляді правопорушення. Звідси О.М. Костенко виводить такий принцип природного права: «Ніхто не може мати імунітету від протидії свавіллю». Іншими словами, проявляючи свавілля, зокрема, зловживаючи правом, не може знаходитися за межами правосуддя 168, с. 9.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Водночас для забезпечення гарантії діяльності суддів, з урахуванням їх особливого статусу, визначеного Законом України «Про статус суддів», передбачено деякі особливості порядку порушення кримінальної справи та притягнення їх до кримінальної відповідальності.
Конституцією України (ст. 126) та Законом України «Про статус суддів» (ст. 13) передбачено один із принципів незалежності судді – його недоторканність, який, зокрема, виражається в тому, що суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом. Згідно зі ст. 149 Конституції України ці гарантії поширюються і на суддів Конституційного Суду України.
Особливості притягнення до кримінальної відповідальності суддів регламентовано ст. 13 Закону України «Про статус суддів», відповідно до якої судді є недоторканними. Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Незважаючи на це, підстави для порушення цієї категорії кримінальних справ мають містити два необхідні елементи: 1) наявність ознак злочину в події, що сталася і стала відома прокурору (слідчому); 2) наявність достатніх даних, на основі яких встановлюються об’єктивні ознаки конкретного злочину, тобто доказів, що вказують на те, що діяння, яке розглядається, є суспільно небезпечним, протиправним та кримінально караним, підтверджують реальність події злочину (час, місце, спосіб та інші обставини).
Порушення кримінальної справи проти судді з ініціативи незадоволеної судовим рішенням сторони стало поширеним явищем у деяких європейських державах. КРЄС вважає, що в країнах, у яких окрема особа може захотіти розпочати кримінальне розслідування, повинен бути механізм запобігання або припинення такого кримінального розслідування, або судового розгляду щодо судді у зв’язку з виконанням ним своїх функцій, у тих випадках, коли відсутні належні підстави для притягнення судді до кримінальної відповідальності 27.
Щоб уникнути випадків необґрунтованого передчасного порушення кримінальної справи, питання про їх порушення за фактом постановлення суддею завідомо неправосудного акта, потрібно вирішувати лише після скасування судових рішень у встановленому законом порядку з одночасним вирішенням питання про винесення відповідними судами окремих ухвал з цього приводу або відображення останніми висновку про завідомо неправосудний характер скасованих ними рішень у своїх апеляційних чи касаційних ухвалах 112. Такі висновки можна зробити, виходячи із міжнародних документів. Так, у рекомендації № R (94) 12, Принцип 1 (2)(a)(і) передбачено, що «рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза процедурами оскарження, як це передбачено законом», а Принцип І (2)(a)(іv) передбачає, що «за винятком рішень щодо амністії, помилування або аналогічних рішень, уряд або адміністрація не повинні мати можливість приймати які-небудь рішення, які заднім числом анулюють судові рішення». У Висновку «Оцінювання роботи суддів» (Перша експертна комісія Міжнародної асоціації суддів, Софок, 1 жовтня 2006 року) вказано, що для того, щоб уникнути можливої упередженості і виключити зовнішній вплив, що може зашкодити незалежності суддів, вся процедура проведення оцінки діяльності суддів має бути прозорою. У процесі оцінювання мають застосовуватися зрозумілі, чітко визначені критерії. Результатом такої процедури мають бути рішення разом з поясненнями та таке рішення і пояснення мають надаватися відповідному судді. Рішення також може бути оскаржене відповідним суддею (п. 7). Якість рішення судді в жодному разі не може бути предметом оцінювання, за винятком, якщо з самого оцінювання зрозуміло, що суддя припустився помилки в надмірно великій кількості рішень. Якість рішення судді може бути перевірена тільки судом вищої інстанції (п. 8). Також у висновку зазначається про неможливість допущення шкідливого впливу такого факту, що рішення певного судді було переглянуте чи змінене вищим судом. Це не означає, що цей суддя – поганий суддя (п. 9).
Вивченням практики досудового слідства в даній категорії справ встановлено, що основними причинами для скасування більше половини постанов про порушення кримінальних справ цієї категорії є те, що рішення судів не визнавалися незаконними, а саме не скасовувалися в апеляційному чи касаційному порядку або в іншому порядку, визначених процесуальним законом, як того вимагає п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади».
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Таким чином, дослідивши об’єктивні та суб’єктивні ознаки складів злочинів проти правосуддя, що можуть вчинятися суддею (суддями) як спеціальним суб’єктом злочину за КК України, практику притягнення суддів до кримінальної відповідальності, можна зробити такі висновки:
1. На основі аналізу ознак суб’єкта злочину, ознак спеціального суб’єкта злочину, особливого правового статусу судді зроблено висновок, що суддя як спеціальний суб’єкт злочину – це фізична осудна особа, наділена відповідно до Конституції України повноваженням здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки в Конституційному Суді України та на професійній основі в судах загальної юрисдикції, яка, користуючись службовим становищем, вчинила злочин, передбачений КК України.
Слід мати на увазі, що наявність у судді імунітету ні в якому разі не декриміналізує його злочинне діяння. Вчинений злочин продовжує залишатися таким, а кримінально-правовий імунітет суддів характеризується наявністю особливостей кримінального переслідування суддів.
2. Виходячи із аналізу ознак складів злочинів, передбачених статтями 371, 374, 375, 380, 381, 387, 397 КК України, ми дійшли таких висновків:
– регламентація відповідальності у частині другій ст. 371 КК України за завідомо незаконний арешт є нелогічною. Диспозицію цієї статті потрібно відредагувати, виключивши вказівку на завідомо незаконний арешт. Частину другу ст. 371 КК України потрібно викласти так: «завідомо незаконне тримання під вартою». Також у зв’язку з цим потрібно внести зміни до назви цієї статті, виключивши вказівку на завідомо незаконний арешт, і викласти її так: «Завідомо незаконні затримання, привід або тримання під вартою»;
– кримінальну відповідальність за постановлення неправосудного рішення повинні нести судді судів загальної юрисдикції, судді Конституційного Суду України, народні засідателі. У зв’язку з цим, а також з метою усунення неоднозначного тлумачення диспозиції ст. 375 КК України та забезпечення ефективного застосування її на практиці слід внести відповідні зміни у її диспозицію, зазначивши серед суб’єктів цього злочину народних засідателів та вказавши на висновок, який дає Конституційний Суд України. Такі зміни даної статті дадуть змогу уникнути дискусій про кримінальну відповідальність народних засідателів та суддів Конституційного Суду України за цією нормою;
3. Доведено доцільність встановлення кримінальної відповідальності третейського судді (суддів) за прийняття завідомо незаконного рішення, якщо ним спричинено тяжкі наслідки. Обґрунтовується суспільна небезпечність таких дій третейського судді (суддів) та неможливість їх кваліфікації за ст. 375 КК України чи іншим злочином проти правосуддя, чи злочином у сфері службової діяльності.
У зв’язку з цим та беручи до уваги зарубіжний досвід, пропонуємо передбачити кримінальну відповідальність третейських суддів у розділі ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України. Зміст статті – викласти так:
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
2. Ті самі дії, вчинені з метою засудженням завідомо невинної особи за злочин невеликої або середньої тяжкості, –
карається …
3. Ті самі дії, вчинені з метою засудження завідомо невинної особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, –
карається…».
9. При дослідженні складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, дійшли висновку, що доцільним буде викладення цієї норми в такій редакції:
«Стаття 375. Постановлення суддею (суддями) або народними засідателями завідомо неправосудного вироку, рішення, висновку, ухвали або постанови
1. Постановлення суддею (суддями), народними засідателями завідомо неправосудного вироку, рішення, висновку, ухвали або постанови, –
карається…
2. Ті самі дії, пов’язані із засудженням завідомо невинної особи за злочин невеликої або середньої тяжкості, –
караються …
3. Ті самі дії, пов’язані із засудженням завідомо невинної особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, –
караються…».
10. Дослідивши питання суддівського імунітету, дійшли висновку, що частину третю ст. 147 КПК України потрібно викласти у такій редакції:
«Стаття 147. Відсторонення обвинуваченого від посади
…
Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України, а осіб, обраних Верховною Радою України, вирішується Верховною Радою України на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України». Далі – за текстом.
ВИСНОВКИ
Проведене дослідження кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь суддів дає підстави зробити ряд теоретичних висновків та внести деякі практичні рекомендації щодо вдосконалення норм чинного законодавства про кримінальну відповідальність.
1. На основі проведеного дослідження було виявлено, що становлення і розвиток в Україні норм законодавства про кримінальну відповідальність, які передбачали відповідальність суддів за злочини проти правосуддя, було складним і суперечливим. Це можна пояснити цілим рядом обставин: нестабільністю суспільних відносин, перебуванням українських земель під впливом різних держав, нерівномірним розвитком національної системи законодавства, швидкими змінами соціального життя. Тобто формування кримінально-правової охорони правосуддя є наслідком природно-історичного розвитку суспільства. У зв’язку з цим виділено такі етапи становлення та розвитку в Україні кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь судді:
Перший етап (ХVІ – початок ХІХ ст.) – зародження кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь судді (суддів).
Дослідження правових джерел цього періоду свідчить, що посилюється кримінально-правова охорона правосуддя. Вперше встановлюється кримінальна відповідальність суддів за злочини проти правосуддя. У гетьманських інструкціях і ордерах набули розвитку норми Литовських статутів, що містили вказівки на здійснення справедливого правосуддя без хабарництва і за законом. Правові пам’ятки гетьманської доби ХVІІ–ХVІІІ ст. уперше встановлюють відповідальність суддів за неправосуддя. Це свідчить про розвиток правової культури, зміну ідеології в суспільстві та посилення кримінально-правової охорони правосуддя.
Другий етап (початок ХІХ – початок ХХ ст.) – становлення кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь судді (суддів).
Аналіз правових норм цього часу свідчить, що в них здійснюється детальна регламентація відповідальності суддів за злочини проти правосуддя. Прикладом є Уложення про покарання кримінальне і виправне 1866 року, яке у п’яти статтях встановлювало відповідальність суддів за неправосуддя (у чинному КК України – одна стаття). Потрібно зазначити, що дані норми були розроблені законодавцем того часу досить детально і деякі з них актуальні і дотепер, зокрема, норми, що передбачали відповідальність суддів за необережні злочини.
Третій етап (початок ХХ – до цього часу) – сучасний етап кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь судді (суддів).
Встановлено, що нарівні з суддями за злочини проти правосуддя передбачається кримінальна відповідальність народних засідателів і присяжних. Уперше злочини проти правосуддя у КК УРСР 1960 року були об’єднані в межах однієї глави VІІІ. Проте відповідальність суддів встановлюється лише за умисне неправосуддя.
2. Дослідження норм кримінальних кодексів сімнадцяти зарубіжних країн у сфері кримінально-правової охорони правосуддя дало нам змогу виявити, що: у більшості досліджуваних кодексів зарубіжних країн відповідальність за злочини проти правосуддя передбачена в об’єднаних у межах одного розділу (наприклад, КК Іспанії, КК КНР, КК Латвійської Республіки та ін.). Крім того, вивчення норм, які передбачають відповідальність суддів за вчинення злочинів проти правосуддя, дало змогу виявити переваги та недоліки кримінального права України, визначити напрями його подальшого вдосконалення, зокрема:
– варто розглянути питання про обґрунтованість встановлення кримінальної відповідальності суддів, використовуючи приклад КК Іспанії, яким передбачена відповідальність за винесення явно незаконного вироку або рішення з грубої необережності чи через невибачальне незнання. Відповідальність суддів за постановлення неправосудного рішення через грубу необережність як кваліфікуюча обставина передбачена КК Франції та КК Данії. На нашу думку, потрібно трансформувати такий досвід для вдосконалення вітчизняного Кримінального кодексу України, тобто відповідальність за постановлення неправосудного рішення через недбалість;
– зважаючи на практику КК ФРН, КК КНР, КК Франції, КК Норвегії, КК Голландії, практику Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року, пропозиції, що містяться в Кримінальній конвенції про боротьбу з корупцією (ETS 173) від 27 січня 1999 року, вважаємо, що доречним є питання встановлення кримінальної відповідальності суддів за хабарництво окремою статтею у розділі ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України, оскільки хабарництво суддів порівняно із хабарництвом у сфері службової діяльності має специфіку, підвищений ступінь суспільної небезпечності. Досвід зарубіжних країн свідчить, що повинна бути диференційована відповідальність залежно від характеру діяння, яке суддя вчиняє за хабар;
– кримінальне законодавство деяких зарубіжних країн, зокрема КК Норвегії, КК ФРН, передбачає відповідальність третейського судді, який при розгляді справи чи винесенні рішення по справі обходить закон на користь або шкоду однієї із сторін, або якщо скоює такі дії таємно від іншої сторони за хабар. Така практика варта уваги, тому законодавець України має ретельно дослідити питання кримінальної відповідальності третейських суддів і скористатися таким досвідом для подальшого вдосконалення Українського законодавства про кримінальну відповідальність;
– більшість досліджуваних КК зарубіжних країн диференціюють відповідальність суддів на підставі різних критеріїв, а саме у КК Норвегії відповідальність посилюється, якщо неправосудним рішенням була застосована смертна кара або позбавлення волі більше 5 років; КК Франції, КК КНР, КК Іспанії відповідальність суддів диференціюється залежно від судового провадження (кримінального, цивільного, адміністративного), у якому було постановлено неправосудне рішення; КК Голландії – якщо неправосудним рішенням засуджується завідомо невинна особа; як кваліфікуюча обставина у КК Латвійської Республіки виступає постановлення незаконного рішення, яким засуджується невинна особа за тяжкий чи особливо тяжкий злочин; КК Грузії, КК Азербайджанської Республіки, КК Киргизької Республіки, КК РФ посилюють кримінальну відповідальність, якщо незаконним вироком було призначене покарання у виді позбавлення волі. Такі тенденції повинні бути сприйняті і відображені у КК України.
3. Проаналізувавши різні доктрини щодо визначення об’єкта злочину, автор обґрунтовує прийнятність позиції вчених, які об’єкт злочину визначають як охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми, що виникають у суспільстві з приводу матеріальних і нематеріальних предметів.
4. На підставі аналізу юридичної літератури та норм, що містяться у розділі ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України, встановлено, що об’єктом кримінально-правової охорони цього розділу є не лише порядок здійснення правосуддя, а й порядок діяльності органів та осіб, що сприяють здійсненню правосуддя. Пропонується родовий об’єкт злочинів, відповідальність за які передбачена у розділі «Злочини проти правосуддя», визначати як охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми в суспільстві, що забезпечує нормальну діяльність судів, органів та осіб, що сприяють законному здійсненню правосуддя.
5. На основі проведеного дослідження робиться висновок, що буде логічним розділ ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України назвати «Злочини проти правосуддя та порядку діяльності, що сприяє його здійсненню». Обґрунтовується, що таке формулювання назви вказаного розділу дасть змогу уникнути суперечностей щодо двозначного розуміння поняття «правосуддя».
6. Дисертантом додатково обґрунтовується, що злочинам проти правосуддя, які можуть вчинюватися суддею (суддями) як спеціальним суб’єктом злочину, властиві такі ознаки:
– спеціальним суб’єктом таких діянь є суддя (судді), який володіє спеціальним правовим статусом;
– дані злочини вчиняються лише при здійсненні правосуддя;
– при вчиненні цих злочинів важливе місце займає зловживання владою, що і робить їх подібними до злочинів у сфері службової діяльності;
– особливий порядок притягнення до відповідальності за вчинення цієї категорії злочинів;
– високий ступінь та особливий характер їх суспільної небезпечності.
7. На основі аналізу ознак суб’єкта злочину, спеціального суб’єкта злочину, особливого правового статусу судді одержано висновок про те, що суддя як спеціальний суб’єкт злочину – це фізична осудна особа, наділена відповідно до Конституції України повноваженням здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки в Конституційному Суді України та на професійній основі в судах загальної юрисдикції, яка, користуючись службовим становище, вчинила злочин, передбачений КК України.
При цьому слід мати на увазі, що наявність у судді правового імунітету ні в якому разі не декриміналізує його злочинне діяння. Вчинений злочин продовжує залишатися таким, а кримінально-правовий імунітет суддів полягає в наявності особливостей їх кримінального переслідування.
8. Виходячи з аналізу ознак складів злочинів, передбачених статтями 374, 375, 380, 381, 387, 397 КК України, дійшли таких висновків:
– регламентація відповідальності у частиною другою ст. 371 КК України за завідомо незаконний арешт є нелогічною, оскільки таке злочинне діяння повністю охоплюється диспозицією ст. 375 КК України. Частину другу ст. 371 потрібно відредагувати, виключивши склад злочину, що передбачає відповідальність за завідомо незаконний арешт, і викласти так: «Завідомо незаконне тримання під вартою». Також у зв’язку з цим потрібно внести зміни до назви цієї статті, виключивши вказівку на завідомо незаконний арешт, і викласти її так: «Завідомо незаконні затримання, привід або тримання під вартою»;
– кримінальна відповідальність судді (суддів) за ст. 374 КК України може наставати лише за незаконне недопущення чи за незаконне ненадання своєчасно захисника. Тому, вважаємо, буде коректним у диспозиції частини першої ст. 374 КК України вказати на «незаконні» дії щодо недопущення захисника. Тенденція вказівки на незаконність кримінально-караних діянь простежуються в ряді статей КК України. З огляду на це пропонується диспозицію частини першої ст. 374 КК України викласти так: «Незаконне недопущення …»;
– якщо постановою судді чи ухвалою суду допуск захисника до участі в справі був здійснений не на тій стадії, із моменту початку якої він має право здійснювати захист, то така постанова чи ухвала буде незаконною (неправосудною). У зв’язку з цим у разі встановлення прямого умислу та інших ознак, передбачених частиною другою ст. 374 КК, дії судді, на нашу думку, можуть утворювати сукупність злочинів і кваліфікуватися за частиною другою ст. 375 та частиною першою ст. 374 КК України;
– кримінальну відповідальність за постановлення неправосудного рішення повинні нести судді судів загальної юрисдикції, судді Конституційного Суду України, народні засідателі. У зв’язку з цим, а також з метою усунення неоднозначного тлумачення диспозиції ст. 375 КК України потрібно передбачити у цій статті серед суб’єктів злочину народних засідателів та вказати на висновок, який дає Конституційний Суд України. Такі зміни даної статті дали б змогу зняти дискусії про кримінальну відповідальність народних засідателів та суддів Конституційного Суду України за цією нормою;
– така особливість завідомо неправосудного акта, як вирішення справи по суті, повинна застосовуватися лише щодо частини першої ст. 375 КК України, а саме за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Для притягнення до відповідальності за частиною другою ст. 375 КК України, на нашу думку, не має значення, постановлений суддею (суддями) завідомо неправосудний акт вирішує справу по суті чи ні. Відповідальність повинна наставати за постановлення будь-якого завідомо неправосудного акта, якщо він спричинив тяжкі наслідки або був учинений з корисливих мотивів чи з інших особистих інтересів;
– судове рішення може бути визнане неправосудним лише в судовому порядку і лише із підстав, визначених процесуальним законодавством;
– встановлення мотивів постановлення завідомо неправосудного рішення може свідчити про прямий умисел судді і в свою чергу сприятиме відмежуванню його від судової недбалості. Тому встановлення мотивів тут є дуже важливим;
– у разі встановлення прямого умислу судді на злочин, який полягає у неприйнятті, несвоєчасному прийнятті або у прийнятті необґрунтованого рішення про вжиття заходів безпеки щодо осіб, узятих під захист, і, як наслідок, постановлення неправосудної постанови, таке діяння судді, на нашу думку, утворює сукупність злочинів і його потрібно кваліфікувати за частиною другою ст. 375 та ст. 380 КК України.
9. На основі аналізу санкцій норм кримінальних кодексів зарубіжних країн та санкцій норм національного законодавства дисертант дійшов висновку про доречність встановлення у санкціях статей 375, 380, 381, частини другої ст. 387 та частини другої ст. 397 додаткового обов’язкового покарання, що передбачає позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
10. Дослідивши питання кримінальної відповідальності судді (суддів) через судову помилку, дійшли таких висновків:
– під судовою помилкою слід розуміти неправильне усвідомлення суддею змісту правової норми чи хибне розуміння фактичних обставин справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального законодавства або невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, в результаті чого ухвалюється судове рішення, неправосудність якого зафіксована в ухвалених пізніше рішеннях суду;
– потрібно розрізняти «винну» судову помилку та судову помилку без вини. При постановленні судового рішення через помилку без вини суддя кримінальної відповідальності не несе, тому що він не тільки не усвідомлював неправосудності такого рішення, а й не міг цього усвідомити, тобто у його діянні відсутня вина, а отже, і склад злочину. Постановлення судового рішення через «винну» помилку, коли суддя не усвідомлював його неправосудності, не передбачав настання суспільно небезпечних наслідків, але міг би за належної сумлінності, уважності, свідомості, волі його передбачити, суддя повинен нести відповідальність, оскільки, як зазначено у міжнародних документах, «судді не мають монополії на помилки при здійсненні правосуддя».
11. При дослідженні ознак складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України, ми дійшли висновку, що доцільно викласти цю норму в такій редакції:
«Стаття 375. Постановлення суддею (суддями) або народними засідателями завідомо неправосудного вироку, рішення, висновку, ухвали або постанови
1. Постановлення суддею (суддями), народними засідателями завідомо неправосудного вироку, рішення, висновку, ухвали або постанови, –
карається…
2. Ті самі дії, пов’язані із засудженням завідомо невинної особи за злочин невеликої або середньої тяжкості, –
караються …
3. Ті самі дії, пов’язані із засудженням завідомо невинної особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, –
караються…».
12. Дослідивши особливості правового статусу третейських суддів та беручи до уваги зарубіжний досвід, вважаємо доречним передбачити кримінальну відповідальність третейських суддів у розділі «Злочини проти правосуддя» КК України. Зміст статті викласти так:
«Стаття 3753. Прийняття третейським суддею (суддями) завідомо незаконного рішення
Прийняття третейським суддею (суддями) завідомо незаконного рішення, що спричинило тяжкі наслідки –
карається…».
13. Доведено, що злочинному діянню, яке полягає в одержанні хабара суддею чи народним засідателем, притаманні особливості характеру його вчинення та підвищений ступінь суспільної небезпечності порівняно із злочинами у сфері службової діяльності. З огляду на це та зважаючи на зарубіжний досвід, пропонується передбачити відповідальність за такий злочин окремою статтею із обов’язковою диференціацією покарання залежно від діяння, яке вчиняється за хабар. Зміст статті викласти в такій редакції:
«Стаття 3752. Одержання хабара суддею чи народним засідателем
1. Одержання суддею чи народним засідателем в будь-якому вигляді хабара за постановлення вироку, рішення, висновку, ухвали чи постанови, –
карається …
2. Ті самі дії, вчинені з метою засудженням завідомо невинної особи за злочин невеликої або середньої тяжкості, –
карається …
3. Ті самі дії, вчинені з метою засудження завідомо невинної особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, –
карається…».
14. З проведеного дослідження дисертант доходить висновку про необхідність доповнити КК України нормою, яка передбачала б відповідальність судді (суддів) за злочинні діяння, вчинені через недбалість, і конструювати її так:
«Стаття 3751. Постановлення суддею (суддями) через недбалість неправосудного рішення
Постановлення суддею (суддями) через недбалість неправосудного рішення, яким вирішується справа по суті, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, –
карається …».
15. Дослідивши питання суддівського імунітету, ми дійшли висновку, що частину третю ст. 147 КПК України потрібно викласти у такій редакції:
«Стаття 147. Відсторонення обвинуваченого від посади
…
Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України, а осіб, обраних Верховною Радою України, вирішується Верховною Радою України на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора України». Далі – за текстом.