Geum.ru

Дідик Сергій Євгенович удк 343. 36 Кримінально-правова охорона правосуддя від незакон

Вид материалаЗакон

Содержание


3.2. Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями)
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

3.2. Об’єктивні ознаки злочинів проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями)


Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей та ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об’єктивну сторону, а внутрішня – його суб’єктивну сторону. Під об’єктивною стороною злочину розуміють зовнішню сторону (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом а також засобами вчинення злочину 84, с. 116–117. Ознаки об’єктивної сторони злочину залежно від їх опису (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК України поділяють на дві групи – обов’язкові та факультативні. Обов’язковою ознакою будь-якого злочину є діяння (дія або бездіяльність). Суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, а також засоби вчинення злочину можуть бути як обов’язковими (якщо вони зазначені безпосередньо в диспозиції статті Особливої частини КК), так і факультативними (якщо вони не закріплені у відповідній статті Особливої частини КК) ознаками об’єктивної сторони.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

1. Недопущення захисника до участі у справі. Це діяння проявляється у разі невиконання суддею вимог КПК України про допуск захисника до участі у справі або коли порушуються встановлені законодавством строки надання захисника. Наприклад, не призначення захисника при розгляді кримінальної справи у випадках, коли його участь є обов’язковою (ст. 45 КПК України), відмова запросити до участі у справі захисника, запрошеного підозрюваним, обвинуваченим, підсудним (ст. 47 КПК України);

2. Ненадання своєчасно захисника. Проявляється у разі порушення встановлених законодавством строків надання захисника. Наприклад, допуск захисника до участі в справі не на тій стадії, із моменту початку якої він має право здійснювати захист (ст. 44 КПК України);

3. Іншому грубому порушенні права на захист. Може полягати у вчиненні суддею різних діянь, що спрямовані як щодо самого потерпілого від цього злочину, так і щодо його захисника. Наприклад, відмова обвинуваченому запросити кількох захисників (ст. 47 КПК України); заміна захисника за відсутності клопотання особи або без її згоди (ст. 46. КПК України); необґрунтована заборона захисникові застосовувати науково-технічні засоби при ознайомленні з матеріалами справи (ст. 48 КПК України); необґрунтоване обмеження обвинуваченого та його захисника в строках ознайомлення з матеріалами справи (ст. 218 КПК України) та ін. Як видно з наведених прикладів, діяння можуть вчинюватися як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності.

Варто зазначити, що недопущення чи ненадання своєчасно захисника може ґрунтуватись на законних підставах. Кримінальна відповідальність суддів за ст. 374 КК України може наставати лише за незаконне недопущення чи за незаконне ненадання своєчасно захисника. Тому вважаємо, буде коректною в диспозиції частини першої ст. 374 КК України зазначити вказівку на незаконність вчинення таких дій. Тим паче, тенденція вказівки на незаконність кримінально-караних діянь простежується в ряді статей КК України, зокрема, ст. 371 «Завідомо незаконні затримання, привід, арешт або тримання під вартою», ст. 373 «Примушування давати показання», ст. 359 «Незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації», ст. 361 «Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин…» тощо.

Слушно зазначають вчені у науково-практичних коментарях, що у разі порушення права на захист підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, пов’язаного з незаконним втручанням у діяльність його захисника, діяння винного утворюють сукупність злочинів, передбачених статтями 374 та 397 КК України.

Потрібно наголосити, що про допуск захисника до участі в справі суддя виносить постанову, а суд – ухвалу. Якщо ж постановою судді чи ухвалою суду допуск захисника до участі в справі був здійснений не на тій стадії, із моменту початку якої він має право здійснювати захист, то така постанова чи ухвала буде незаконною (неправосудною). У зв’язку з цим дії судді, на нашу думку, можуть утворювати сукупність злочинів, передбачених частиною другою ст. 375 та частиною першою ст. 374 КК України, при умові встановлення інших ознак частини другої ст. 375 КК.

За частиною другою ст. 374 КК України караються ті самі дії, якщо вони:

1. Призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи. Тут слід розуміти таке діяння судді, яке безпосередньо спричинило зазначені наслідки. При цьому слушним є зауваження В.І. Тютюгіна, а саме, якщо порушення права на захист зумовило не засудження невинного, а, навпаки, необґрунтоване звільнення від відповідальності особи, яка є винною у вчиненні злочину, то такий результат злочину слід розглядати як спричинення ним інших тяжких наслідків і кваліфікувати вчинене за частиною другою ст. 374 КК України. В свою чергу, коментуючи частину другу ст. 375 «Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали чи постанови» КК України, В.І. Тютюгін зазначає серед тяжких наслідків засудження невинної особи до тривалого строку позбавлення волі чи до довічного позбавлення волі 86, с. 989, 991. Необґрунтоване звільнення від відповідальності особи, яка є винною у вчиненні злочину, до тяжких наслідків за частиною другою ст. 375 науковець не відносить. На нашу думку, така непослідовність зумовлена не лише тим, що поняття «інші тяжкі наслідки» є оціночним, зміст якого встановлюється в кожному конкретному випадку, а й нелогічністю побудови законодавцем диспозиції ст. 375 КК України. Вважаємо, що така кваліфікуюча обставина, як «засудження завідомо невинної особи» повинна бути безпосередньо передбачена у ст. 375 КК України;

2. Ще однією кваліфікуючою ознакою частини другої ст. 374 КК є ті самі дії, які вчинені за попередньою змовою групою осіб. Ознаки цієї співучасті повинні відповідати ознакам відповідної форми співучасті, зазначеної у частині другій ст. 28 КК України. При цьому учасниками такої групи можуть бути тільки спеціальні суб’єкти, зазначені у ст. 374 КК України;

3. Така кваліфікуюча ознака, як спричинення інших тяжких наслідків може проявлятись у самогубстві заарештованого чи засудженого, тяжкому захворюванні, втраті близьких, заподіянні значних матеріальних збитків тощо. Зміст тяжких наслідків визначається у кожному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Постанова суду − це процесуальний акт у судовій справі, який виноситься суддею одноособово або приймається пленумами Верховного Суду України і вищих спеціалізованих судів та президіями ВС України, вищих спеціалізованих судів, Апеляційного суду України і Касаційного суду України, апеляційних судів областей і прирівняних до них судів. У адміністративному судочинстві – це письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову (п. 12 ст. 3 КАС України).

Дискусійним у кримінальному праві є питання про віднесення судових рішень Конституційного Суду до предмета складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України. Деякі вчені вважають, що рішення Конституційного Суду не можуть бути предметом цього складу злочину (Г.Г. Криволапов, О.І. Чучаєв, Л.В. Іногамова-Хегай). На нашу думку, ґрунтовнішою є позиція науковців, які міркують, що такі рішення є предметом зазначеного злочину 93, с. 87–88.

Відповідно до Закону «Про Конституційний Суд України» КСУ приймає рішення та дає висновки у справах щодо: конституційності законів та інших нормативних актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість; додержання конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України. Відповідно до ст. 69 зазначеного Закону рішення і висновки КСУ рівною мірою є обов’язковими до виконання. Тому, на нашу думку, рішення і висновок КСУ є предметом зазначеного злочину. У зв’язку з цим вважаємо, що у змісті диспозиції ст. 375 КК України поряд з вироком, рішенням, ухвалою і постановою потрібно передбачити висновок, який дають судді Конституційного Суду України. Такі зміни даної статті дали б змогу уникнути дискусій про кримінальну відповідальність суддів КС України.

У літературі висловлюється думка, що вердикт присяжних засідателів також є судовим рішенням, за завідомо неправосудне винесення якого повинна наставати кримінальна відповідальність 144, с. 699. Деякі вчені стверджують, що вердикт сам по собі не судове рішення, а підстава для прийняття такого рішення судом. Вердикт – висновок (думка, умовивід) присяжних із питань про винуватість або невинуватість підсудного, він обов’язковий тільки для головуючого судді, який за наявності передбачених кримінально-процесуальним законом умов може із вердиктом не погодитись 63, с. 16. Але цей висновок ґрунтується на законодавстві Російської Федерації. Відносити вердикт до судового рішення за українським законодавством не можна, оскільки такий термін у законодавстві не використовується.

Було ряд спроб внести зміни і доповнення до КПК України, наприклад, законопроектом «Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України» № 3544, зареєстрованим від 23 травня 2003 року. Ним пропонувалось доповнити КПК главою 37 «Провадження у кримінальних справах, які розглядаються судом за участю присяжних» та рядом доповнень у статті КПК України. Зокрема, у п. 22 ст. 32 пропонувалось визначити поняття вердикту як рішення про винність або невинність підсудного, яке винесене колегією присяжних. Стаття 474 проекту передбачала, що виправдувальний вердикт колегії присяжних має наслідком винесення судом виправдувального вироку. Обвинувальний вердикт обов’язковий для головуючого по кримінальній справі, за винятком випадків, передбачених цією статтею. Головуючий кваліфікує обвинувачення підсудного відповідно до обвинувального вердикту. Обвинувальний вердикт колегії присяжних не береться судом до уваги, якщо суд визнає, що діяння підсудного не містить ознак злочину. В такому разі суд виносить постанову про розпуск колегії присяжних і направлення справи на новий розгляд в іншому складі суду, починаючи зі стадії попереднього слухання. Така постанова не підлягає оскарженню. Але ці зміни так і не були внесенні, позаяк і 19 лютого 2004 року законопроект був знятий з розгляду.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Підставами для скасування або зміни вироку, ухвали, постанови у касаційному провадженні кримінального судочинства є: 1) істотне порушення кримінально-процесуального законодавства; 2) неправильне застосування кримінального закону; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, може бути скасований або змінений і в зв’язку з однобічністю, неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідністю висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи (ст. 398 КПК України).

Підставами для перегляду судового рішення, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є: 1) нововиявлені обставини (зловживання суддів під час провадження у справі, якщо воно встановлено вироком, що набрав законної сили, або за неможливості постановлення вироку – матеріалами розслідування (ст. 400-5 КПК України)); 2) неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

Апеляційний чи касаційний суди, встановивши обставини, передбачені кримінально-процесуальним законом, скасовує обвинувальний вирок чи постанову і закриває справу (статті 376, 400-1 КПК України).

Таке ж значення мають рішення суду апеляційної інстанції про скасування чи зміну відповідного рішення або про закриття справи в адміністративному, цивільному та господарському процесах. Кодекс адміністративного судочинства України ці положення закріплює у ст. 210 «Підстави для зміни судового рішення», ст. 202 «Підстави для скасування судового рішення та ухвалення нового», ст. 203 «Підстави для залишення позовної заяви без розгляду або закриття провадження у справі», ст. 204 «Підстави для скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд».

ЦПК України передбачає дані положення у розділі V «Перегляд судових рішень». ГПК України – у розділі ХІІ «Перегляд судових рішень в апеляційному провадженні», розділі ХІІ-1 «Перегляд судових рішень у касаційному провадженні», розділі ХІІ-2 «Перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України», розділі ХІІІ «Перегляд рішення, ухвали, постанови господарського суду за ново виявленими обставинами».

Тобто неправосудність судових рішень може полягати в такому: по кримінальних справах – у засудженні невинного, виправданні винного, невідповідності вироку наявним доказам; неправильному призначенні основного чи додаткового покарання, виправної установи, зарахуванні часу попереднього ув’язнення; виправданні підсудного, якщо його вина доведена; призначенні несправедливо м’якого чи, навпаки, занадто суворого покарання; незаконному затриманні тощо; по цивільних, господарських справах – у неправильній відмові чи, навпаки, задоволенні позовної вимоги; неправильному визначенні суми, що підлягає стягненню тощо; по справах про адміністративні правопорушення – необґрунтоване накладення адміністративного стягнення чи неправомірне звільнення від нього, викривлення (перекручення) фактичних обставин адміністративного правопорушення тощо. Неправосудними можуть також бути: постанови, винесені судом на стадії попереднього слухання справи (наприклад, про закриття справи); ухвала суду апеляційної інстанції (про зміну вироку, залишення його в силі чи скасування) тощо 41, с. 70.

У зв’язку з цим вважаємо, що єдиним документальним підтвердженням неправосудності (неправомірності) судового акта є рішення, прийняте відповідним судом згідно із процесуальним законом. Також відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади» 141 та ст. 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Тому існує необхідність ще до порушення кримінальної справи отримати рішення апеляційного чи касаційного суду про скасування вироку, рішення, ухвали або постанови, що є предметом цього злочину. Бажано, щоб таке рішення містило прямий висновок про неправосудний характер скасованого судового акта 112, с. 2.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Відповідно до Основних принципів незалежності суддів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року) судді зобов’язані зберігати професійну таємницю щодо своєї роботи та конфіденційної роботи, отриманої в ході виконання ними своїх обов’язків, за винятком відкритих судових розглядів, і їх не можна примушувати давати свідчення з цих питань (п. 15). Також відповідно до Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя «судді зобов’язані зберігати професійну таємницю стосовно своїх міркувань та інформації, що стала відома при виконанні обов’язків судді протягом усього строку перебування на посаді» (п. 12).

Законодавець України передбачив у ст. 381 КК відповідальність за розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, особою, яка їх здійснює, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв’язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили шкоду здоров’ю особи, взятої під захист. Частина друга цієї статті регламентує відповідальність за ті самі дії, якщо вони спричинили смерть особи, взятої під захист, або інші тяжкі наслідки. Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він перешкоджає збереженню в таємниці інформації, яка забезпечує виявлення, розкриття, припинення розслідування злочинів та судочинство у кримінальних справах, а також ставить під загрозу життя, здоров’я, власність та особисту безпеку осіб, діяльність яких пов’язана із здійсненням правосуддя 86, с. 1002.

Основним безпосереднім об’єктом злочину є охоронюваний кримінальним законом порядок відносин, що забезпечує збереження в таємниці інформації про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист.

Додатковим безпосереднім об’єктом може бути охоронюваний кримінальним законом порядок відносин, що забезпечує нормальні умови реалізації права особи на захист та особисту безпеку та інших прав та свобод (як особи, яка має право на захист, так і особи, взятої під захист, або її близьких), прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави.

Предметом злочину є відомості про заходи безпеки щодо осіб, узятих під захист. Як правильно зазначають науковці, ці відомості можуть містити інформацію про осіб, узятих під захист, або тих, які здійснюють такий захист, про їх місцезнаходження, маршрути пересування, види та характер заходів, що застосовуються, строки, способи, місце й час здійснення тощо 124, с. 753. Зазначені відомості не можуть бути розголошені, оскільки закон передбачає конфіденційність даних про осіб, узятих під захист (ст. 10 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів»), а відомості про цих осіб та заходи безпеки відносить до інформації з обмеженим доступом (частина друга ст. 52-3 КПК України).

Під розголошенням відомостей про заходи безпеки, як пишуть вчені, слід розуміти дії, внаслідок яких вони стають надбанням хоча б однієї особи, яка не має права на ознайомлення з ними. Обсяг інформації, форми й спосіб їх доведення до відома сторонніх (неправомочних) осіб (довірлива розмова, усна доповідь, виступ у засобах масової інформації, листування, демонстрація документів тощо) на кваліфікацію не впливають. Розголошення припускає доведення відомостей до відома й фактичне ознайомлення з ними хоча б однієї сторонньої особи. Тому злочин може бути вчинений лише шляхом дії, а ознаки розголошення відсутні, якщо інформація не доводиться до відома і не стає в дійсності, а лише могла стати надбанням третіх осіб унаслідок бездіяльності судді (наприклад, у випадках порушення правил зберігання документів чи їх втрата внаслідок невиконання особою покладених на неї обов’язків) 86, с. 1003.

Склад злочину, передбаченого ст. 381 КК України, є матеріальним, тому обов’язковою ознакою його об’єктивної сторони є наслідки, що спричинили шкоду здоров’ю (завдання потерпілому побоїв, нанесення легкої чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень тощо), спричинили смерть особи взятої під захист, або спричинили тяжкі наслідки (заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, загибель близьких, знищення майна в значних розмірах тощо) та причинний зв’язок між діянням та наслідками. Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених наслідків.

Суддя повинен притягуватися до кримінальної відповідальності і за розголошення даних досудового слідства або дізнання. Так, згідно з частиною другою ст. 387 КК України суддя повинен притягуватись до відповідальності за розголошення даних досудового слідства або дізнання, якщо такі дії ганьблять людину, принижують її честь та гідність. Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що розголошення даних досудового слідства або дізнання здатне негативно вплинути на процес розгляду кримінальної справи, ускладнити проведення досудового слідства або дізнання, оскільки обвинувачені, його співучасники або інші особи, зацікавлені у розгляді справи, можуть знищити сліди злочину, речові докази, приховати предмети, здобуті злочинним шляхом, переховуватися від слідства, підготувати докази своєї «невинуватості» та вчинити інші дії, які здатні перешкодити встановленню істини у справі.

Основним безпосереднім об’єктом злочину є охоронюваний кримінальним законом порядок відносин, що забезпечує збереження в таємниці інформації досудового слідства або дізнання.

Додатковим безпосереднім об’єктом може бути охоронюваний кримінальним законом порядок відносин, що забезпечує нормальні умови реалізації права особи на честь і гідність та інших прав та свобод, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

З вищевикладеного, на основі аналізу юридичної літератури і законодавства можна зробити висновок, що незаконні діяння судді можуть вчинюватись як шляхом дії, так і бездіяльності. Відповідальність передбачена як у матеріальних складах, так і формальних складах злочинів. Досліджуваній групі злочинів властивий високий ступінь суспільної небезпечності. Обґрунтовується доцільність внесення змін до ряду статей розділу ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України та необхідність доповння його статтею «Одержання хабара суддею чи народним засідателем».