Geum.ru

Дідик Сергій Євгенович удк 343. 36 Кримінально-правова охорона правосуддя від незакон

Вид материалаЗакон

Содержание


Кримінально-правова характеристика відповідальності судді (суддів) як спеціального суб’єкта злочину за чинним кримінальним кодек
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

РОЗДІЛ 3

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ СУДДІ (СУДДІВ) ЯК СПЕЦІАЛЬНОГО СУБ’ЄКТА ЗЛОЧИНУ ЗА ЧИННИМ КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ


3.1. Поняття судді як спеціального суб’єкта злочину


Критерієм, що покладений в основу виділення розділу «Злочини проти правосуддя», як і інших розділів КК України, які об’єднують посягання на однорідний або тотожний порядок суспільних відносин, є родовий об’єкт злочинів. Така систематизація норм Особливої частини КК України по розділах є основною. Додатково норми розділів у теорії кримінального права, в свою чергу, поділяються на групи. Це потрібно для більш правильної кваліфікації, розміщення окремих норм у розділі, що значно полегшує можливість застосування тієї чи іншої норми закону, усвідомлення ступеня суспільної небезпечності конкретного злочину 167, с. 11. В теорії кримінального права є різноманітні підходи до систематизації норм розділу «Злочини проти правосуддя». Науковці систематизують їх за різними критеріями, наприклад, М.І. Бажанов, В.І. Тютюгін, І.С. Власов, І.М. Тяжкова – за об’єктом посягання 84; 22, с. 52–53; О.Б. Смирнов, Н.О. Носкова, Я.М. Кульберг, Ш.С. Рашковська, Н.Р. Ємєєва, Г.П. Новосьолов – за суб’єктом вчинення злочину 167, с. 12; 94, В.О. Навроцький – за механізмом заподіяння шкоди правосуддю 120, с. 523 тощо.

Вважаємо, що для класифікації норм розділу ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України кожний із зазначених критеріїв є важливим та актуальним. Для нашого дослідження найбільш вдалим є критерій розподілу за суб’єктом вчинення злочинів проти правосуддя, який дає змогу виокремити злочини, що вчиняються суддею (суддями) як спеціальним суб’єктом.

Злочини проти правосуддя, які можуть вчинюватись суддею (суддями) як спеціальним суб’єктом злочину, є найбільш тяжкими серед усіх посягань проти правосуддя та посягають на саму серцевину здійснення правосуддя. Саме це, як зазначалося у вступі, послугувало однією з підстав вибору даної теми дослідження.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Відповідно до чинного законодавства України про кримінальну відповідальність, зокрема частини першої ст. 2, підставою кримінальної відповідальності визнається вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого КК. У цьому положенні закону міститься відповідь на питання про те, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого КК. Тому інколи говорять, що єдиною підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність у її діянні всіх ознак складу злочину 18, с. 185.

Вважаємо, що ґрунтовнішою є позиція Ю.В. Бауліна, відповідно до якої потрібно розрізняти матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочину, а процесуальною – обвинувальний вирок суду. Відповідно до частини другої КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена у законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. В свою чергу в межах єдиної матеріальної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони. Фактична сторона – це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична – це передбаченість такого діяння як складу злочину у КК України. Підставою кримінальної відповідальності є повна відповідність фактичної та юридичної сторони вчинення суспільно небезпечного діяння 84, с. 35.

У КК України не має визначення загального поняття складу злочину, воно дається наукою кримінального права, виходячи із законодавчого визначення підстав кримінальної відповідальності (ст. 2 КК України), законодавчого визначення злочину (ст. 11 КК України). Також теоретичне узагальнення ознак складів конкретних злочинів, передбачених нормами Особливої частини КК України 83, с. 31–33. Під складом злочину в науці кримінального права розуміють сукупність встановлених законом про кримінальну відповідальність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують визначене суспільно небезпечне діяння (дію чи бездіяльність) як злочин 201, с. 67. Правильно наголошував В.М. Кудрявцев, що склад злочину утворюють групи ознак об’єктивного (об’єкт діяння, наслідки, час, спосіб, обставини вчинення злочину), так і суб’єктивного (суб’єкт, вина, мотиви, цілі, емоції) характеру, передбачених законом про кримінальну відповідальність як інтегративне, необхідне та достатнє для притягнення особи до кримінальної відповідальності (під інтегративним розуміється існування даних ознак в єдиному ансамблі, під необхідним – що за відсутності всіх ознак складу в сукупності особа не може притягуватись до кримінальної відповідальності, а під достатнім – що немає потреби встановлювати додаткові дані для притягнення особи до кримінальної відповідальності) 91, с. 73.

О.М. Костенко для розвитку сучасної кримінально-правової доктрини використовує принцип соціального натуралізму, який дає можливість по-новому розглядати роль кримінального законодавства і роль правової культури у механізмі протидії злочинності і забезпеченні соціального порядку. Вчений наголошує, що для вітчизняної кримінально-правової доктрини важливе значення може мати розвиток на основі принципу соціального натуралізму вчення про склад злочину. Згідно із цим принципом склад злочину – це система передбачених кримінальним законом ознак, наявність яких у вчинку особи дає підстави визначити цей вчинок злочином 78, с. 238.

Отже, для притягнення до кримінальної відповідальності важливим є встановлення ознак суб’єкта складу злочину. Ще А.Н. Трайнін наголошував, що питання про суб’єкт злочину має велике значення 176, с. 190. Я.М. Брайнін також зазначав, що характеристика суб’єкта злочину допомагає правильній оцінці суспільної небезпечності діяння і особи того, хто вчинив злочин 19, с. 112. Доречно стверджує й В.І. Терентьєв, досліджуючи відповідальність спеціального суб’єкта злочину у кримінальному праві України, що суб’єкт злочину є початковою ланкою кримінальної відповідальності і своїми ознаками (або їх відсутністю) визначає характер відповідальності. Тому в процесі криміналізації і реалізації кримінальної відповідальності ознаки суб’єкта злочину виступають підставою для диференціації кримінальної відповідальності як основного напряму реалізації сучасної кримінальної політики 175, с. 58.

В.Я. Тацій вказує, що питання про суб’єкт злочину за своєю суттю є питанням про особу, яка вчинила злочин, і підлягає кримінальній відповідальності. Це прямо випливає з найменування розділу ІV Загальної частини КК України: «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)» 84, с. 148.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Ще однією обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є вік особи. Встановлення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, залежить від відповідних історичних умов розвитку суспільства, політики держави по боротьбі з злочинністю. Потреба встановлення вікових меж притягнення до кримінальної відповідальності пов’язана із здатністю особи розуміти соціальну значущість і характер своїх дій, управляти своїм діями відповідно до загальноприйнятих правил поведінки, вимог суспільних заборон, норм поведінки, які встановлюються в суспільстві і визначаються державою, оскільки є соціальною цінністю. Здатність особи належним чином оцінювати свої вчинки, мати можливість вибирати відповідні варіанти поведінки за наявності різних спонукальних мотивів досягти допустимого результату залежать від досягнення особою відповідного віку 175, с. 48.

Згідно з чинним законом про кримінальну відповідальність, зокрема, частина перша ст. 22 кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років (це загальний вік кримінальної відповідальності). За окремі злочини, підвищена суспільна небезпечність яких очевидна, законодавець встановлює понижений вік кримінальної відповідальності. Так, за вчинення злочинів, що перелічені в частині другій ст. 22 КК, відповідальність настає з 14 років.

Потрібно зазначити, що визначення загального віку кримінальної відповідальності не означає, що за всі злочини настає відповідальність з 16 років. У частині першій ст. 18 КК України зазначено: «Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність». Вважаємо, що законодавець допускає можливість встановлення віку кримінальної відповідальності і в статтях Особливої частини КК України. Йдеться про норми, які передбачають відповідальність за злочини, які можуть скасуватися спеціальним суб’єктом злочину. Правильно зазначають науковці, що в теперішній час існує потреба диференційованого підходу при встановлені вікових критеріїв кримінальної відповідальності, які враховують, з одного боку, здатність і готовність цілеспрямовано діяти і, з іншого – вік, з досягненням якого за законом дозволено виконувати певні професійні обов’язки, обіймати певні посади чи займатись певною діяльністю 175, с. 119. У зв’язку з цим законодавець за допомогою формулювань бланкетних диспозицій робить посилання на інші нормативні акти, в яких передбачений вік, з якого можна здійснювати ту чи іншу діяльність чи виконувати певні обов’язки. В результаті складається ситуація, за якої відповідальність за вчинення певної категорії злочинів настає по досягненні віку, з яким законодавець пов’язує зайняття певної посади чи виконання певних обов’язків (службові злочини, злочини проти правосуддя, військові злочини та ін).

Так, вік, з якого суддя як спеціальний суб’єкт злочину може нести кримінальну відповідальність, безпосередньо визначається нормативними вимогами, яким повинен відповідати кандидат на посаду судді, зокрема й віковому цензу. Статті 127, 128 Конституції України передбачають загальний вік – 25 років щодо кандидата на посаду судді. Для окремих категорій носіїв судової влади передбачено інші вимоги щодо віку. Так, ст. 59 Закону «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року №3018-ІІІ передбачає, що на посаду суддів спеціалізованих судів може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України не молодший 30 років. Суддею апеляційного суду та Вищого спеціалізованого суду також може стати лише особа, яка на день обрання досягла 30 років. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на момент обрання 35 років. Вимоги до судді Конституційного Суду України визначаються у ст. 16 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 січня 1996 року №422/96-ВР. Згідно з цією статтею суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років. Як видно з наведеного, вік, з якого суддя як спеціальний суб’єкт злочину може нести кримінальну відповідальність, диференціюється залежно від судової інстанції, в якій суддя здійснює правосуддя (місцевий суд, апеляційний суд, Верховний Суд України та ін.).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Ще однією складовою змісту статусу судді є службові обов’язки судді, під якими потрібно розуміти нормативно визначені вид та міру необхідної поведінки носія судової влади, котрі забезпечують реалізацію інтересів суб’єктів, з якими суддя вступає у правовідносини, виконуючи професійні функції 115, с. 27. У досліджуваних нами нормах КК України й передбачена відповідальність за невиконання або неналежне виконання службових обов’язків носія судової влади. Службові обов’язки, як і службові права, мають характер додаткових і не виключають необхідності виконувати (реалізовувати) конституційні (загальні) та інші громадські юридичні права і обов’язки.

Повноваження судді – це вид та міра службової поведінки носія судової влади, яка спрямована на реалізацію функцій судової влади і має формальне визначення у відповідному рішенні судді 115, с. 59, 74. Тобто, реалізовуючи свої права та обов’язки, суддя постановляє відповідне рішення, яке і є формальним вираженням його діяльності. Якщо ж суддя реалізує свої повноваження незаконно й постановляє неправосудні рішення, то він повинен притягуватись до відповідальності.

Професійна судова діяльність передбачає також наявність певного соціального статусу, професійно-освітнього рівня, життєвого досвіду у суб’єкта, що її здійснює. Тому законодавець шляхом закріплення нормативно оформлених вимог встановлює спеціальну правосуб’єктність судді. Правосуб’єктність судді визначає здатність конкретної людини бути носієм спеціального правового статусу – здійснювати судову владу в державі 115, с. 84.

У зв’язку з цим у законодавстві України визначається ряд вимог щодо осіб, які претендують на посаду судді. Так відповідно до статей 127, 128 Конституції України суддею може бути громадянин України, який проживає в Україні не менше 10 років, володіє державною мовою, досяг віку 25 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше ніж 3 роки та вперше призначений на посаду професійного судді на 5 років Указом Президента України, а також судді (окрім суддів Конституційного Суду України), обрані Верховною Радою України в порядку, встановленому законом. Основний Закон також передбачає, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Так, ст. 59 Закону «Про судоустрій України» передбачає, що на посаду судді спеціалізованих судів може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України не молодший 30 років, який проживає в Україні не менше 10 років, володіє державною мовою, має вищу освіту в галузі знань, що охороняються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше 5 років. Ці судді здійснюють правосуддя лише у складі колегій суддів. Закон України «Про статус суддів» у ст. 7 деталізує положення Основного Закону й передбачає, що суддею апеляційного суду може стати особа, яка, окрім загальних вимог, має стаж роботи в галузі права не менше 5 років, у тому числі не менше 3 років на посаді судді та на день обрання досягла 30 років. Суддею Вищого спеціалізованого суду може бути громадянин, який, окрім загальних вимог, має стаж роботи в галузі права не менше 7 років, у тому числі не менше 5 років на посаді судді, та не молодший 30 років. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який відповідає загальним вимогам Конституції України, має стаж роботи в галузі права не менше 10 років, у тому числі не менше 5 років на посаді судді, та досяг на момент обрання 35 років. Згідно з чинним законодавством, зокрема, статтями 60, 63 Закону «Про судоустрій України», кандидати на посаду судді військового суду, крім загальних вимог до кандидатів у судді, ще й повинні перебувати на військовій службі та мати військове звання офіцерського складу. Після призначення (обрання) судді військових судів входять до штатної чисельності Збройних Сил України та залишаються на військовій службі. Вимоги до судді Конституційного Суду України зазначаються у ст. 16 Закону «Про Конституційний Суд України». Згідно з цією статтею суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше 10 років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх 20 років. У зв’язку з цим, потрібно зазначити, що вимоги до суддів Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції є обов’язковими додатковими ознаками судді як спеціального суб’єкта злочину. Для притягнення судді як спеціального суб’єкта злочину до відповідальності є обов’язковою наявність зазначених додаткових ознак спеціального суб’єкта злочину.

Отже, виходячи із наведеного, суддя як спеціальний суб’єкт злочину – це фізична осудна особа, наділена відповідно до Конституції України повноваженням здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки в Конституційному Суді України та на професійній основі в судах загальної юрисдикції, яка, користуючись службовим становище, вчинила злочин, передбачений КК України.

У теорії кримінального права дискусійним є питання щодо кримінальної відповідальності суддів Конституційного Суду України за злочини проти правосуддя. Наприклад, В.О. Навроцький, Г.Г. Криволапов, О.І. Чучаєв, Л.В. Іногамова-Хегай вважають, що вони не можуть нести кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя. Обґрунтовуючи свою думку, науковці виходять із того, що Конституційний Суд України не здійснює правосуддя, а отже, посягання на його діяльність не охоплюються нормами, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя 120, с. 526. Ряд науковців стверджує, що судді Конституційного Суду України повинні нести кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя, зокрема, за постановлення завідомо неправосудного рішення 93, с. 87–88. Такий висновок, на нашу думку, є прийнятним та підтверджується дослідженим нами вище поняттям «правосуддя» та випливає із законодавства, зокрема, ст. 124 Конституції України, яка регламентує, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, ст. 1 Закону України «Про статус суддів»: судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженням здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Пізнавальним є приклад Російської Федерації. Відповідно до російського законодавства колегія присяжних засідателів виносить вердикт – рішення про винність чи невинуватість підсудного. У процесуальному законодавстві встановлено, що виправдувальний вердикт обов’язковий для головуючого в засіданні судді (частина перша ст. 348 КПК РФ), і він не повинен нести відповідальність за неправосудний вирок, який постановлений на основі такого вердикту. Обвинувальний вердикт, хоч також обов’язковий для головуючого судді, але не перешкоджає постановленню у визначених випадках виправдувального вироку чи винесенні ухвали про розпуск колегії присяжних засідателів (частини четверта-п’ята ст. 378 КПК РФ). За постановлення безпідставно виправдувального вироку суддя повинен нести відповідальність за ст. 305 КК РФ 41, с. 67. Щодо відповідальності присяжних у російських науковців немає єдиної думки. Наприклад, Є.В. Осипова обстоює позицію, що народні і присяжні засідателі не можуть притягуватися до відповідальності за постановлення неправосудного судового акта, оскільки для винесення правосудного потрібні спеціальні знання у сфері процесуального й матеріального права, якими має володіти особа, що здійснює правосуддя професійно 130, с. 70. Якщо дотримуватись такої думки, то можна зробити висновок, що діяльність народних засідателів і присяжних є незаконною, оскільки вони не володіють спеціальними знаннями у сфері процесуального і матеріального права. Виходить, потрібно піддати сумніву кожний судовий акт, винесений за їх участі 41, с. 74. Н. Р. Ємєєва вважає, що присяжні можуть бути суб’єктами даного злочину лише за умови, що неправосудний вердикт виноситься за попередньою змовою з суддями 41, с. 76.

Отже, слід наголосити, що детально про відповідальність присяжних в Україні можна буде говорити лише після законодавчої регламентації процесуальної діяльності суду присяжних. На нашу думку, після введення суду присяжних в Україні присяжні повинні притягуватися до кримінальної відповідальності за винесення завідомо неправосудного акта. Відповідно до ст. 375 КК України потрібно буде внести зміни, зазначивши у її змісті присяжних, а також акт, який вони будуть виносити, здійснюючи правосуддя (наприклад, вердикт). Як обґрунтовано зазначила О.О. Кваша, не слід довіряти вирішення людських доль особам, які не несуть жодної відповідальності за правомірність своїх дій при відправленні правосуддя 67, с. 206.

Окрім професійних судів, в Україні діють третейські суди. У зв’язку з цим як на практиці, так і в теорії виникають питання про кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя третейських суддів.

Конституція України встановлює право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина п’ята ст. 55). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга ст. 22, ст. 64 Конституції України). Одним із способів реалізації права кожної людини будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24 лютого 2004 року № 3-п/2004). Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК України, ст. 6 Закону України «Про третейські суди»).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Таким чином, жоден нормативний акт в Україні не визначає третейські суди як орган державної влади. Третейський суддя не є службовою особою органів державної влади чи місцевого самоврядування, правоохоронних чи судових органів. Законом на третейського суддю не покладається владних повноважень, а також жодних владно-представницьких функцій, у тому числі функцій представника влади.

Не секрет, що для кримінальних структур, які вчиняють «рейдерство» (неофіційна назва процесу перерозподілу власності шляхом протиправного захоплення різних об’єктів), третейське судочинство стало інструментом для незаконного відбирання чужого майна. Наприклад, «рейдери» розподіляються на дві групи, які умовно можна назвати «лжепозивачі» та «лжевідповідачі». Знаходять людину, яка погоджується стати третейським суддею, і починають тяжбу, предметом якої є майнові права, скажімо, на якийсь об’єкт нерухомості. «Лжепозивач» заявляє, що «лжевідповідач» зобов’язаний повернути йому це майно, наприклад, на підставі невиконаного договору оренди. При цьому варто зазначити, що, насправді, жодна зі сторін судової справи не має відношення до цієї нерухомості, а справжній її власник навіть і не підозрює, що його майно хтось намагається поділити. Але третейський суддя (ним не обов’язково повинна бути стороння людина, рейдери можуть призначити на цю роль когось зі своїх), не перевіряючи ніяких документів, що встановлюють право на нерухомість, визнає правоту однієї зі сторін і виносить ухвалу визнати право власності за одним із сперечальників. З цим документом переможець «лжепроцесу» звертається до компетентного суду з заявою про видачу виконавчого документа, на підставі якого бюро технічної інвентаризації визнає за ним право власності на спірну нерухомість. При цьому компетентний суд при зверненні громадянина з заявою про видачу виконавчого документа не розглядає справу по суті, а лише відповідно до ст. 56 Закону України «Про третейські суди» встановлює формальні моменти. Добившись свого, рейдер під прикриттям юридичних документів, стає власником зазначеного об’єкта. При цьому якщо потерпілий доведе, що документи, на підставі яких рейдери оформили право власності на об’єкт, з’явилися в результаті явно неправомірного рішення третейського судді, то такий суддя (судді) не несе відповідальності.

Такі схеми давно вже вийшли з розряду суто теорії і досить широко застосовуються на практиці. Дійшло вже до того, що деякі третейські суди поставили на потік розгляд справ, пов’язаних із створенням формальних підстав для переходу активів, узаконення нерухомості, забезпечення позовних вимог шляхом заборони відчуження майна, стягнення заборгованості, встановленням прав власності на будинки, землю, майно, і, по суті, забезпечують юридичне прикриття самозахоплень 43.

Так, у СВ Орджонікідзівського РВ ЗМУ УМВС України у Запорізькій області розслідувалась кримінальна справа, порушена за фактом привласнення майна територіальної громади Лівадійського селища, в особі Лівадійської селищної ради м. Ялта, невстановленими особами. В ході розслідування зазначеної кримінальної справи встановлено, що рішенням постійно діючого третейського суду Х. було незаконно змінено власника на недобудований об’єкт у селищі Лівадія м. Ялта та на земельну ділянку, що знаходиться під вказаним об’єктом. У процесі розслідування цієї справи від 3 жовтня 2007 року була призначена науково-правова експертиза. На вирішення експертизи було поставлено запитання: «Чи є суддя третейського суду службовою особою, зокрема, представником влади, при винесенні будь-яких рішень по справі…?» Подібна справа розслідувалась і Прокуратурою Орджонікідзевського району. По цій справі також була призначена науково-правова експертиза. На вирішення експертизи поставлено подібне запитання: «Чи є суддя постійно діючого третейського суду службовою особою, зокрема, представником влади, при винесенні будь-яких рішень по справі?».

На проблемах третейського суддівства наголошував і Голова Верховного Суду України В.В. Онопенко, стверджуючи, що в Україні завдяки третейським судам з’явився новий вид «рейдерства». Про це він заявив в інтерв’ю в Києві перед початком розширеного спільного засідання президії Верховного Суду України, президії Ради суддів та колегії Державної судової адміністрації.

«В нас з’явився інший, ще страшніший вид «рейдерства»… Це третейські суди», – сказав В,В. Онопенко – Коли ми задумували і приймали закон про суди (третейські), це була спроба «розвантажити» судову систему, але сьогодні третейські суди приймають рішення, які не мають права приймати». «Скажімо, виділяють десятки гектарів землі в Криму, визнають право власності, власності на важливі об’єкти в країні, але, щоб реалізувати ці рішення, вони мають звертатися до місцевого суду, щоб виписати виконавчий лист. Так ось, ми зараз відстежуємо тенденцію, коли третейські суди приймають ось такі незаконні рішення», – пояснив В.В. Онопенко. Загалом, говорячи про проблему «рейдерства», В.В. Онопенко зазначив, що вона викликає надзвичайну стурбованість у Верховного Суду України 32.

19 березня 2007 року на розгляд Верховної Ради був внесений законопроект № 3346 від 19 березня 2007 року про внесення змін до Закону України «Про третейські суди» щодо унеможливлення використання третейських судів у «рейдерських» схемах, метою якого є законодавче обмеження можливості використання третейських судів у «рейдерських» схемах. Проте згодом його було відкликано.

Водночас питання кримінальної відповідальності третейських суддів загострюється. Зважаючи на викладене та беручи до уваги зарубіжний досвід, вважаємо необхідним врегулювати питання кримінальної відповідальності третейських суддів у розділі «Злочини проти правосуддя» КК України. На нашу думку, статтю слід викласти так:

«Прийняття третейським суддею (суддями) завідомо незаконного рішення.

Прийняття третейським суддею (третейськими суддями) завідомо незаконного рішення, що спричинило тяжкі наслідки, –

карається …»

Встановлення відповідальності третейських суддів окремою статтею у розділі «Злочини проти правосуддя» КК України дасть змогу уникнути суперечностей щодо можливості настання для них кримінальної відповідальності, а також сприятиме кримінально-правовій охороні правосуддя.

У процесі проведення дослідження поняття судді як спеціального суб’єкта злочину дисертантом було визначено поняття «суддя як спеціальний суб’єкт злочину». Додатково було обґрунтовано пропозиції науковців про потребу доповнення змісту ст. 375 КК вказівкою на народних засідателів. Також пропонується передбачити кримінальну відповідальність третейських суддів за винесення завідомо неправосудного рішення у розділі ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» КК України.