Geum.ru

Дідик Сергій Євгенович удк 343. 36 Кримінально-правова охорона правосуддя від незакон

Вид материалаЗакон

Содержание


Злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями): історична та порівняльно-правова характеристика законодавства про крим
2.1. Становлення та розвиток законодавства щодо кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею
2.2. Відповідальність судді (суддів) за кримінальним законодавством деяких зарубіжних країн
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

РОЗДІЛ 2

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СУДДЕЮ (СУДДЯМИ): ІСТОРИЧНА ТА ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНОДАВСТВА ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ


2.1. Становлення та розвиток законодавства щодо кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються суддею (суддями)


Розвиток норм сучасної кримінальної юстиції коріниться в історії права, що надає сучасним дослідникам повчальні уроки, які потрібно опанувати, знати та уміти їх використовувати. Дослідження пам’яток кримінального права надає можливість знайти відповіді на різноманітні питання, що виникають на практиці й у теорії. Адже неможливо зрозуміти сучасні процеси, що виникають у суспільстві, й керувати ними, не опанувавши їх попереднього розвитку. У зв’язку з цим, доречно зазначав Г.В. Плеханов, що потрібно вивчати факти минулого для того, щоб відкривати в них закони прогресу: «Майбутнє здатний передбачати той, хто пізнав минуле» 138, с. 573.

Весь процес розвитку суспільства пройнятий прагненням до створення справедливого правосуддя. У досягненні цієї мети важливе значення відіграє кримінально-правова охорона правосуддя. В історії кримінального права вона здійснюється шляхом встановлення відповідальності за суспільно небезпечні діяння, що вчиняються особами, які здійснюють правосуддя (так би мовити, посягання «зсередини»), та шляхом встановлення відповідальності за злочини, що вчиняються іншими особами, які не мають влади у цій сфері (так би мовити, посягання «ззовні»). Найбільш суспільно небезпечними злочинами проти правосуддя є ті, що вчиняються самими суддями, які використовують свої службові повноваження у злочинних цілях. У цьому контексті є актуальним дослідження історії формування законодавства про кримінальну відповідальність суддів.

Наразі в Україні не проведено спеціальних досліджень історії законодавства щодо кримінальної відповідальності суддів. Лише деякі аспекти цього питання досліджували в своїх роботах Д.І. Багалій, М.П. Василенко, О.О. Кваша, О.Ф. Кістяківський, О.М. Лазаревський, О.О. Маліновський, Д.П. Міллер, М.М. Музиченко, І.В. Теличенько, М.М. Ясинський та ін.

Тому метою дослідження в цьому підрозділі дисертаційного дослідження є з’ясування місця і ролі норм, що передбачають кримінальну відповідальність судді як спеціального суб’єкта злочину в структурі пам’яток історії кримінального права та виявлення історичних закономірностей криміналізації злочинних діянь суддів у правових джерелах України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Відповідальності за злочинні посягання на правосуддя, так би мовити, «зсередини» в нормах Литовських статутів не передбачалось, але встановлювалася заборона вирішувати судові справи несправедливо чи за хабар.

На західноукраїнські землі (Галицька, Львівська, Перемишльська, Саноцько-Холмська, Подільська, Белзька), які були приєднані до Польщі, з 1433 році було поширено польське земське право. Серед збірників польського права виділяють Вислоцький статут 1347 року. У першій частині статуту йдеться про усунення недоліків і помилок судочинства, а в другій частині містяться положення, що стосуються цивільного та кримінального права. Іншою пам’яткою польського права був Вартський статут 1420–1423 років. У 1782 році з’являється Збірник польських законів.

У середині ХVІІ ст. із формуванням Української державності встановлюються нові джерела права – українські закони, поступово трансформується звичаєве право окремих земель у суто національне, так зване загальне право. З ліквідацією панування польських магнатів і шляхти на все населення звільненої території України поширилися правові норми, що склалися у середовищі козаків. Вироблені протягом тривалого часу норми козацького звичаєвого права набули характеру загальнонаціональних норм права у формі загального права. Норми загального права охоплювали всі без винятку верстви українського населення, впливали на встановлення нових прав і обов’язків громадян, проникли у важливі сфери суспільного життя. Важливим судовим органом даного періоду в Україні була «копа» («купа», «кона»). Копи широко застосовували у своїй практичній діяльності норми загального права, що являло собою «здоровий глузд» суддів 61, с. 41. Керувалися суди також законами вищих органів державної влади України (універсали, декрети, ордери, інструкції та ін.) та польсько-литовським законодавством. Скликалися копи для вирішення спорів чи претензій між сусідами (копи сільського кутка), між усією громадою (копи громади) та жителями окремих громад (копи регіону). На таких копах проводилося слідство та відправлялося правосуддя. Пов’язані круговою порукою усі члени «копи» повинні були захищати територіальну безпеку, запобігати злочинам, карати за скоєні злочини, які порушували громадський спокій. Про наявність відповідальності за злочини проти правосуддя в літературі згадок немає.

Після поразки, якої зазнало українське військо гетьмана Івана Мазепи, посилилося втручання царської влади у внутрішні справи України, поширилось на території України і деяке російське законодавство, судова система Російської імперії.

1743 року за наказом Анни Іоанівни було перекладено на російську мову, внесено зміни та додатки до «Зводу законів, за якими судиться малоросійський народ». Але ця правова пам’ятка не була ухвалена і її текст став просто підручником, за яким вивчали українське право і який і був, по суті, практичним коментарем до Литовських статутів. Так, у його артикулі 1 глави 25 зазначалося: «Всяким судиям ведать должно как тяжкий есть грех под видом права челвека неправедно погубить, или на здоровю изувечить, либо честь его лишить, и для того надлежит прилежно предразсуждать, кого и в каких делах опороченного либо оговорьонного достойно взять в роспрос или на мучение, а кого от сего и освободить, ведая же над собою праведного судию всех Бга и его Страшного суда боясь, дабы невинная кровь от рук их не была взыскана и отмщение Божие за неправость не последовало с великим разсуждением и опасением приступать должны к самому мучения делу…» 61, с. 208. Таким чином вказувалось на відповідальність суддів перед Богом!

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Пізнавальним для нашого дослідження є Угорський кримінальний кодекс 1879 року, норми якого застосовувалися на Закарпатті 61, с. 93. У § 468 розділу ХLІІ «Злочини і проступки по службі і зловживання званням адвоката» встановлювалося покарання судді і присяжного засідателя до п’яти років ув’язнення у цухтгаузі за вимагання чи отримання хабара, щоб вчинити діяння, яке випливає з його службових повноважень. § 469 цього ж розділу встановлює покарання судді від п’яти до десяти років ув’язнення у цухтгаузі за незаконне вирішення кримінальних чи цивільних справ з корисливих мотивів. Ув’язненням до трьох років карались судді за порушення кримінального слідства стосовно особи, невинуватість якої була йому відома (§ 476). Судді за вчинення перелічених злочинів, окрім ув’язнення у цухтгаузі, позбавлялися займаної посади і звання 210, с. 442-445.

На початку ХІХ ст. при формуванні Зводу законів Російської імперії вперше зроблено спроби розмежувати норми процесуального та матеріального характеру (до 1 квітня 1830 року надруковано 46 томів Повного зібрання законів Російської імперії, що надалі перевидавалися). У міру накопичення нових законів зростала і кількість томів 118, с. 48–51. Підсумовуючи кодифікаційні роботи з часів Уложення царя Олексія Михайловича до Зводу законів 1832 року, видатний російський правник М.С. Таганцев вказував на те, що протягом майже двох століть комісія ішла за комісією, змінювались прийоми, цілі та напрями роботи, змінювались люди, а законодавство продовжувало розвиватися шляхом сепаратних указів, вносячи хаос та безладдя в судову практику, слугуючи головною опорою хабарництву та неправосуддю 171, с. 184.

У 1845 році видається Уложення про покарання кримінальне і виправне, яке стало основним джерелом кримінального права як у Росії, так і на частині території України. Уложення вступило в дію з 1 травня 1846 року і в наступні роки зазнало змін та перевидань. Такі переробки було здійснено у 1857, 1866 та 1885 роках. Правосуддя в Уложенні охоронялося як «зсередини», так і «ззовні». У главі V Уложення 1866 року передбачалася відповідальність суддів за постановлення неправосудного вироку чи рішення у п’яти статтях. Так, ст. 366 встановлювала відповідальність за неправосуддя, яке полягало у явному порушенні законів суддею при винесенні судового рішення; стаття 367 − винесення остаточного судового вироку, яким з явним порушенням законів піддано підсудного покаранню вищому порівняно з тим, яке за таку вину визначено законом; стаття 368 − звільнення остаточним судовим вироком винного від покарання зовсім або призначення йому покарання нижче того роду, який за його вину визначено в законах. У ст. 369 передбачається відповідальність судді за засудження обвинуваченого чи обвинувачених до покарання, хоча й того ж роду, однак вище чи нижче того ступеня і міри, які є належними за їхню вину у відповідності з точним змістом законів. Стаття 370, розвиваючи ст. 10 Уложення 1649 року, встановлює відповідальність за винесення несправедливого рішення у цивільній чи кримінальній справі через помилку судді чи неправильне тлумачення законів або непорозуміння 162, с. 274–276.

Отже, в Уложенні про покарання кримінальне і виправне у порівнянно з вище досліджуваними правовими пам’ятками містилось більше норм, що передбачали відповідальність суддів за злочини проти правосуддя. Також слід зазначити, що дані норми були розроблені законодавцем того часу досить детально і деякі з них актуальні й у наш час, наприклад, норми, що передбачали відповідальність суддів за неправосуддя з необережності.

Слід зауважити, що саме в цей час законодавцем повною мірою усвідомлюється суспільна небезпечність порушення вимог закону з боку чинів судового відомства та визнається, що коли ті самі органи державної влади, які покликані охороняти силу законів та суспільний порядок, подають приклад беззаконня та непорядку, саме тоді виникає неповага до властей та моральна розбещеність, за яких держава розхитується в самих її основах 171, с. 86.

Відповідальність за злочини проти правосуддя передбачалась також в Уставі про покарання, що застосовуються мировими суддями, 1864 року. Але в Уставі знайшли закріплення лише злочинні діяння, які посягають «ззовні», тобто за різного роду втручання, перешкоджання здійсненню правосуддя 169, с. 297–298.

У Кримінальному уложенні від 22 березня 1903 року 205, с. 278–339 підвищується кримінально-правова охорона правосуддя шляхом встановлення відповідальності нарівні з суддями і присяжних засідателів. Так, у главі ХХХVІІ «Про службові злочини» і главі VІІ «Про протидію правосуддю» містились норми, які передбачали кримінальну відповідальність за винесення завідомо неправосудного рішення, отримання хабара присяжним засідателем, розголошення присяжним засідателем таємниці нарадчої кімнати, відмову присяжного засідателя від виконання обов’язків. Це пов’язано з тим, що на початку ХХ ст. почали формуватися і діяти народні суди. У зв’язку з цим для забезпечення належної роботи народних судів і була передбачена кримінально-правова охорона цих відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Слід розрізняти такі етапи становлення та розвитку законодавства, що регламентувало кримінально-правову охорону правосуддя від незаконних діянь судді (суддів) в Україні: перший (ХVІ – початок ХІХ ст.) – етап зародження кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь судді (суддів); другий (початок ХІХ – початок ХХ ст.) – етап становлення кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь судді (суддів); третій (початок ХХ ст. – до цього часу) – сучасний етап кримінально-правової охорони правосуддя від незаконних діянь судді (суддів).


2.2. Відповідальність судді (суддів) за кримінальним законодавством деяких зарубіжних країн


Для вирішення поставлених завдань дослідження потрібно дослідити не лише становлення та розвиток кримінального законодавства, що регламентує відповідальність судді як спеціального суб’єкта злочину, а й проаналізувати чинне зарубіжне законодавство про кримінальну відповідальність, здійснити порівняльний аналіз норм чинного Кримінального кодексу України із відповідними нормами кримінальних кодексів інших країн з метою виявлення позитивних моментів, які можуть бути враховані в процесі подальшого законотворення та застосування національного законодавства.

Як зазначав французький юрист Марк Ансель, вивчення зарубіжного права відкриває перед юристом нові горизонти, дає можливість краще зрозуміти право своєї країни, оскільки специфічні риси цього права особливо чітко виявляються у порівнянні з іншими правовими системами. Порівняння здатне озброїти ідеями і аргументами, які не можливо отримати навіть за дуже доброго знання свого права 3, с. 38. Дійсно, потреби у порівняльному правознавстві для України на даному етапі значні. Необхідність оновлення законодавчого регулювання порядку суспільних відносин, пошук можливостей уникнення помилок тих держав, які успішно пройшли відповідний період розвитку, розширення Україною міжнародних контактів – все це є незаперечним фактором необхідності максимальної активізації роботи в галузі порівняльного правознавства 99, с. 54.

Згідно з теорією держави і права порівняльно-правові дослідження можуть здійснюватися нормативним, функціональним або нормативно-функціональним (комплексним) способами. У нашому порівняльно-правовому дослідженні використовуватиметься нормативно-функціональний спосіб, який, на думку багатьох вчених, є найбільш продуктивним 45, с. 251.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

З аналізу норм КК ФРН видно, що діяння, які вчиняються суддями чи стосовно них, виділяються у окремі параграфи або пункти. КК України окремих норм щодо хабарництва суддів не виділяє, відповідно і покарання суддів за хабарництво передбачено аналогічно покаранню, що передбачене за хабарництво для службових осіб, які займають відповідальне становище. На нашу думку, хабарництво суддів має певну специфіку, тому покарання повинно передбачатись окремими нормами КК. Також важливим є зазначення німецьким законодавцем серед суб’єктів даних злочинів не лише суддів (професійних суддів), а й третейських суддів. Третейські судді можуть притягуватися до кримінальної відповідальності за §§ 331–335 КК ФРН тільки у випадках, коли третейський суддя вимагає хабара від однієї сторони таємно від іншої, або домовляється про прийняття, чи приймає його. Відповідно до українського законодавства третейські судді не можуть нести кримінальну відповідальність за постановлення неправосудного акта чи за одержання хабара.

Передбачаючи кримінальну відповідальність суддів окремими параграфами, абзацами і встановлюючи більш тяжке покарання для суддів порівняно з покаранням для інших посадових осіб за аналогічні злочини, німецький законодавець цим самим відзначає особливу державну і суспільну значущість діяльності судових органів.

Певний інтерес для вітчизняної кримінально-правової науки становить кримінальне законодавство Китайської Народної Республіки. За ознаками, притаманними законодавству КНР, зокрема кримінальному законодавству, ця держава належить до континентальної правової сім’ї.

Кримінальний кодекс КНР 185 об’єднує більшість норм, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя, у розділ «Злочини проти судового порядку». Зокрема, передбачена відповідальність за неправдиві свідчення, знищення доказів, перешкоджання чи примушування до надання свідчень, надання особі, що завідомо вчинила злочин, притулку чи фінансової допомоги, втеча з-під варти та ін. Але відповідальності за злочини проти правосуддя, що вчиняються суддями, даний параграф не регулює, такі норми містяться у § 9 «Службові злочини» КК КНР. Так, § 9 передбачає відповідальність за притягнення завідомо невинуватого до кримінальної відповідальності, незаконне звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок винесення незаконного вироку. Незрозумілою є логіка законодавця, що помістив норми, які передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя, у параграф «Службові злочини». Вони, безперечно, є різновидом службових злочинів, але якщо в КК наявний спеціальний параграф, присвячений кримінально-правовій охороні правосуддя, то всі вони повинні бути передбачені в ньому, керуючись законами і логікою побудови систем 62, с. 69.

Так, частиною першою ст. 399 § 9 КК КНР встановлюється відповідальність суддів за перекручування законів з корисливих мотивів, для переслідування і обвинувачення завідомо невинної особи, з метою усунення переслідування і обвинувачення завідомо винної особи. Також передбачена відповідальність судді, якщо він у процесі судового розгляду по кримінальній справі відступить від реальних фактів і закону, або постановляє неправосудний вирок на підставі вільного тлумачення закону. У частині другій ст. 339 законодавець встановлює відповідальність за такі ж діяння тільки у процесі судового розгляду у цивільних чи адміністративних справах. Як бачимо, відповідальність суддів за неправосуддя у КК КНР, так само як і в КК Іспанії, диференціюється залежно від судового провадження (кримінального, цивільного, адміністративного), у якому було постановлено неправосудний акт. На нашу думку, така деталізація є доречною. За КК КНР, якщо суддя вчиняє діяння, передбачене частинами першою і другою ст. 399 КК КНР, через хабар, то його дії слід кваліфікувати не лише за цією статтею, а й одночасно за ст. 385 глава 8 «Корупція і хабарництво» КК КНР. Передбачає КК КНР й відповідальність за винесення завідомо незаконного рішення у зв’язку з отриманням хабара, за призначення більш м’якого покарання або призначення незаконних умов звільнення, або призначення незаконного відстрочення виконання вироку особі, яка на це не має законних підстав. Також судді можуть притягуватись до відповідальності за злочини у сфері службової діяльності: зловживання службовим становищем, недбале ставлення до службових обов’язків. З наведених прикладів видно, що законодавець КНР диференціює кримінальну відповідальність суддів за неправосуддя залежно від того, у якому судовому провадженні постановлено неправосудний акт, також криміналізує не лише хабарництво у сфері службової діяльності, а й хабарництво суддів, відзначаючи цим його специфіку, підвищену суспільну небезпечність.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Кримінальний кодекс Республіки Білорусь 193 містить главу 34 «Злочини проти правосуддя», яка передбачає норму, що регламентує відповідальність суддів за винесення завідомо неправосудного вироку, рішення чи іншого судового акта (частина перша ст. 392). Санкція цієї статті передбачає покарання у виді позбавлення права займати визначені посади чи займатись визначеною діяльністю, чи обмеження свободи на строк до 3 років, чи позбавлення волі до 3 років. Частина друга цієї статті передбачає відповідальність за те ж діяння, яке спричинило тяжкі наслідки. Покарання відповідно суворіше – позбавлення волі на строк від 3 до 10 років з позбавленням права займати визначені посади чи займатися визначеною діяльністю, чи без позбавлення. Передбачення нормою покарання у виді позбавлення права займати визначену посаду чи займатися визначеною діяльністю КК Білорусі є доречним. Повинні притягуватись до кримінальної відповідальності судді і за частиною другою та частиною третьою ст. 395 КК Республіки Білорусь за фальсифікацію доказів по кримінальній справі та фальсифікацію, що спричинила тяжкі наслідки. Санкції цієї статті також передбачають можливість застосування позбавлення права займати визначені посади чи займатися визначеною діяльністю. Судді за КК Білорусі можуть притягуватись до відповідальності і за службові злочини, відповідальність за які передбачена у главі «Злочини проти інтересів служби».

Важливим для нашого дослідження є Кримінальний кодекс Грузії 194 (офіційна назва держави – Республіка Грузія). Він містить окремий розділ ХІІ «Злочини проти судової влади», який об’єднує чотири глави, зокрема, главу ХLI «Злочини проти діяльності судових органів», главу ХLІІ «Злочини проти процесуального порядку отримання доказів», глава ХLІІІ «Діяння, спрямовані проти запобігання і розкриття злочинів» та глава ХLІУ «Злочини проти виконання судових актів». Така систематизація злочинів проти правосуддя є логічною. Вона сприяє більш ефективному застосуванню цих норм, але залишається незрозумілим, чому відповідальність за деякі злочини проти правосуддя, що вчиняються суддями та правоохоронними органами, також передбачені у главі ХХХІХ «Службові злочини» розділу ХІ. Наприклад, ст. 334 передбачає відповідальність за незаконне звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого чи підозрюваного у вчиненні злочину; ст. 335 – примушування прокурором, слідчим чи дізнавачем підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого чи свідка до надання ними показань, чи експерта та ін. Також у частині першій ст. 336 зазначеної глави КК Грузії регламентується відповідальність суддів за винесення незаконного вироку чи іншого судового рішення, частині другій – за винесення незаконного вироку, якщо було призначене покарання у виді позбавлення волі. Санкція цієї статті, окрім позбавлення волі на певний строк, передбачає обов’язкове додаткове покарання у виді позбавлення права займати посаду чи займатися діяльністю на строк до трьох років.

Розміщення цієї статті у главі «Службові злочини» за наявності спеціального розділу «Злочини проти судової влади» вважаємо нелогічним.

Кримінальний кодекс Азербайджанської Республіки 195 відповідальність за злочини проти правосуддя передбачає у главі ХХХ «Злочини проти правосуддя» розділу ХІ «Злочини проти державної влади». Відповідальність судді як спеціального суб’єкта злочинів проти правосуддя передбачена лише в ст. 395. У частині першій зазначається, що судді підлягають покаранню у виді штрафу розміром від 500 до 1000 мінімальних розмірів оплати праці або позбавлення волі на строк до трьох років за винесення завідомо неправосудних вироків, рішень, ухвал чи постанов. У частині другій цієї статті передбачається відповідальність за те ж діяння, пов’язане з винесенням незаконного вироку до позбавлення волі або таке, що спричинило інші тяжкі наслідки. За таке діяння судді підлягають покаранню у виді позбавлення свободи на строк від 5 до 8 років.

Кримінальний кодекс Республіки Таджикистан 196 у частині першій ст. 349 глави 32 «Злочини проти правосуддя» встановлює відповідальність суддів за винесення завідомо незаконного вироку, рішення чи іншого судового акта. Санкція цієї статті передбачає покарання у виді штрафу чи позбавлення волі до 2 років. Потрібно наголосити, що з досліджуваних норм КК різних країн, у КК Таджикистану передбачена найнижча санкція за винесення завідомо неправосудного рішення. Встановлення не суворих санкцій властиве досліджуваному кодексу. У частині другій ст. 349 передбачені кваліфікуючі ознаки діяння. Зокрема, а) пов’язане з винесенням вироку до позбавлення волі; б) пов’язане зі створенням штучних доказів для обвинувачення; в) що спричинило тяжкі наслідки. За такі злочини судді підлягають покаранню у виді позбавлення волі на строк від 3 до 5 років з позбавленням права обіймати визначену посаду чи займатись визначеною діяльністю строком до 5 років. Також судді повинні притягуватись до відповідальності за примушування підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка до надання показань або експерта до надання висновку шляхом погрози, шантажу чи інших незаконних дій (ст. 354).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

– кримінальне законодавство деяких зарубіжних країн, зокрема Норвегії, ФРН, передбачають відповідальність третейського судді, який при розгляді справи чи винесення рішення по справі, обходить закон на користь або шкоду однієї із сторін, або якщо вчиняє такі дії таємно від іншої сторони за хабар. Така практика заслуговує уваги, тому законодавець України має ретельно дослідити питання кримінальної відповідальності третейських суддів і можливості використати такий досвід для подальшого вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства;

– потрібно наголосити на доцільності встановлення у санкціях статей КК України, що регламентують відповідальність суддів за злочини проти правосуддя, користуючись прикладами КК Республіки Білорусь, КК Грузії, КК Азербайджанської Республіки, додаткового обов’язкового покарання, що передбачає позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

– більшість досліджуваних КК зарубіжних країн диференціюють відповідальність суддів залежно від різних критеріїв, а саме: у КК Норвегії відповідальність посилюється, якщо неправосудним рішенням застосовано позбавлення волі понад 5 років; КК Франції, КК КНР, КК Іспанії відповідальність суддів диференціюється залежно від судового провадження (кримінального, цивільного, адміністративного), у якому було постановлено неправосудне рішення; КК Голландії – якщо неправосудним рішенням засуджується завідомо невинувата особа; як кваліфікуюча обставина у КК Латвійської Республіки виступає постановлення незаконного рішення, яким засуджується невинувата особа за тяжкий чи особливо тяжкий злочин; КК Грузії, КК Азербайджанської Республіки, КК Киргизької Республіки, КК РФ посилюють кримінальну відповідальність, якщо незаконним вироком було призначене покарання у виді позбавлення волі. Такі тенденції повинні бути сприйняті й відображені у КК України.