Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація

Вид материала

Документы

Содержание Влияние культурно-цивилизационных детерминант на трансформирование архаичной ментальности Influence of the cultural and civilization sources on transforming of archaic mentality of frenchmen Аναβαζιζ – ЯК ІСТОРИЧНО-ДУХОВНІ НАПРЯМНІ Львівський національний університет імені Івана Франка Aναβαζιζ КАК ИСТОРИЧЕСКИ-ДУХОВНОЕ ВОСХОЖДЕНИЕ Аναβαζιζ AS HISTORICAL AND SPIRITUAL GUIDES OF FOWARD-PROGRESSIVE DEVELOPMENT Актуальність суспільно-політичної та культурно-просвітницької діяльності „шістдесятників” Ключові слова

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни львівський національний університет імені івана, 926.17kb.
• Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 8214.57kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни львівський національний університет, 69.32kb.
• Кость історія української журналістики, 4185.92kb.
• Львівський національний університет імені Івана Франка ватаманюк остап Зіновійович, 565.2kb.
• Консульське право, 4328.16kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 603.97kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 142.27kb.
• Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 106.69kb.
• Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана, 596.31kb.

ВЛИЯНИЕ КУЛЬТУРНО-ЦИВИЛИЗАЦИОННЫХ ДЕТЕРМИНАНТ НА ТРАНСФОРМИРОВАНИЕ АРХАИЧНОЙ МЕНТАЛЬНОСТИ

(НА ПРИМЕРЕ ФРАНЦУЗКОЙ НАЦИИ)


Дорошенко Сергей


Представлено направление трансформации традиционной ментальности. Сделан вывод, что влияние детерминанты символов, идей, произведений цивилизации принесло утверждение в сознании французов индивидуалистических ценностей. Определено возможность использования данной методологии для анализа украинской ментальности.

Ключевые слова: цивилизация, Франция, детерминанта, французская ментальность.


INFLUENCE OF THE CULTURAL AND CIVILIZATION SOURCES ON TRANSFORMING OF ARCHAIC MENTALITY OF FRENCHMEN


Doroshenko Sergiy


The article deals with the direction of the transforming the traditional mentality is presented. The author makes a conclusion that influence of determinant of characters, ideas, works of civilization has brought the assertion of individualistic values in Frenchmen consciousness.

Key-words: civilization, France, determinant, French mentality.


Стаття надійшла до редколегії 26.05.2008.

Прийнята до друку 3.12.2008.


Аναβαζιζ – ЯК ІСТОРИЧНО-ДУХОВНІ НАПРЯМНІ

ПОСТУПАЛЬНО-ПРОГРЕСИВНОГО РОЗВИТКУ


Халецькій Олексій, Костенко Володимир, Халецька Ольга


Львівська державна академія ветеринарної. медицини ім. С.З. Гжицького,

вул. Пекарська, 50,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1,

м  Львів, 79000, Україна.


Aναβαζιζ – це світосходження, що відбувається хвилеподібно – „гілковано” – „різомно”. Сучасне світотворення постає у ноосферизаційному одухотворенні. Розвиток суспільства представлений через історично-духовне сходження, в якому через формації, цивілізації, події та ідеї зростає значення свідомісно-духовних чинників.

Ключові слова: світотворення, дієпоступ, універсальний еволюціонізм, історіологія, хвилеподібно-„гілковано”-„різомний” розвиток, перфекційний розвиток, ноосферизаційне одухотворення.


Від середини ХХ ст.через НТР у сфері економічній, низку народно- і національно-демократичних революцій 1989 – 1992 рр. у сфері соціально-політичній, виникнення нової універсалістської свідомості (віхою утворення якої можна вважати створення „світової павутини Інтернет WWW” 1992 – 1993 р.) людство переходить до нової доби постіндустріального (друг. пол. ХХ ст.) та інформаційного (від поч. ХХІ ст.) суспільства, в якому відбувається тотальна інтелектуалізація всіх сторін суспільного життя, різко зростає (власне, стає вирішальним) значення духовних (свідомісно-духовних) чинників розвою [9, с. 182]. Оскільки будь-яка людська діяльність, по-перше, опосередкована свідомістю (свідомісна); по-друге, має, за вдалими висловом українського неогегельянця В. Залозецького-Саса, „світоглядне підпорядкування” [8, с. 25], то розвиток суспільства, який відбувається триєдино у сферах економічній, соціально-політичній і духовній, є провадженням так званих соціально-культурних проектів [7; 9]. Вони виходять із загальних уявлень про світ (так званих універсальних образів світу), які є певною діяльнісно-духовною матрицею перетворень [9, с. 180]. Якщо враховувати новітні науково-філософські уявлення з середини ХХ ст. синергетики, квантової гравітації, інфляційно-сценарної моделі Всесвіту, теорії семантично насиченого меона, математичних моделей „подорожей у часі” А. Орі „і прочая, і прочая, і прочая”, з надією на якесь наближення до сучасного універсального еволюціонізму, то світ не є данність, а є його світотворення [1; 3; 7; 8, с. 25, 32; 9, 178-179, 183-184]. Оскільки творення є різновидом дії (а саме – здійсненням нової якості), то, відповідно, первенем Всесвіту є дієтворення (βιζ, – шаленство творчого процесу за Г. Аренд або М. Фуко), чим виявляється належність універсального еволюціонізму до філософського напряму актуалізму (Геракліт, Парацельс, Г. Ляйбниць, Ф. Шеллінг, А. Шопенгауер, Е. Гартман, Ф. Ніцше, В. Вундт, Г. Спенсер, Д. Джентіле, Д. Донцов, П. Тілліх), який визнає первенем світу не матерію або дух, а дію (у Бергсона – дієтворення) або силодію (динамізм), від якої („порожнеча, пронизана дією” за Ольжечем) вони є похідними [9, с. 179; 10, с. 179]. У цьому сенсі з минулих філософів (енергетизму В. Оствальда, А. Ейнштайна, В. Гейзенберга і Е. Шредингера, З. Фройда і К.-Г. Юнга, емерджентного еволюціонізму С. Олександера, А. Уайтхеда, Я. Сметса, А. Лавджоя, М. Вернадського, теїстичного еволюціонізму П. Тейяра де Шардена і А. Тойнбі) найближче до сучасного універсального еволюціонізму А. Бергсон [1], якого можна вважати (за Бергсоном „у світі не має речей, а є лише дії”) його філософським попередником, а сучасний народжуваний універсальний еволюціонізм – осучасненим і прогресованим бергсоніанством. Утворювані потоком дійснення світу два береги матеріальної та ідеальної реальності, немов стрічка Мебіуса, мережать все „тантричне плетиво світотворення” (Е. Юнгер).

В „інфляційно-сценарній моделі Всесвіту як просторово-часової піни” А. Гута - А. Лінде первенем вже не світу, а Всесвіту (або Мегасвіту, за визначенням фізиків, або Універсуму як множинності усіх світів) визначається та творчісна силодія, яка „вибулькує” [9, с. 138] світи. Розвинута у квантовій гравітації С. Хокінга математично-космологічна тотожність творення і еволюції (розвитку) отримала всебічне богословсько-філософське обгрунтування [3] у спритників-єзуїтів (К. Раннер, Е. Фер, А. Морено, В. Маркоцці, П. Оверхаге та інш.) у концепції перманентно-продовжуваного творення. Творення – це здійснення нового, небувалого, а еволюція – розвиток того, що вже є, існуючого. Бог-Творець, тобто той, що творить. Оскільки Бог-Творець вічний, то і творення також мусить бути вічним. Оскільки Творець і творення є вічнопродовжуваними (триваючими), то весь час щось створюється (існує) і воно розвивається (еволюціонує). Отож, творення і еволюція (розвиток) ототожнюються [3; 9, с. 183-184]. Еволюція постає одним із способів творення світу, а творення світу відбувається через еволюцію, або, за вдалим визначенням папи Римського Іоанна Павла ІІ, „еволюція є промисел Божий” [9, с. 184]. Так чи інакше, через все це „нагромадження Пеліона на Оссу”, у сучасних науці, богослів’ї і філософії універсального еволюціонізму постає ідея тотожності творення – розвитку світу.

У синергетиці (так зване перевідкриття часу) утверджується ідея всепоступальності розвитку („від хаосу до порядку”, за І. Пригожиним), який, на думку сучасних мислителів, відбувається хвилеподібно (О. Тофлер) – „гілковано” (синергетика) – „різомно” (постмодерністський постструктуралізм Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі), а розвій по колу (уявлення давніх суспільств), лінійний (уявлення середньовіччя) або по спіралі (новочасні уявлення ХVІІІ–ХІХ ст.ст.) є його певними локальними проявами [8, с. 30]. Ми вважаємо, що варто говорити про поступально-прогресивний розвиток [8, 32; 9, с. 183-185], певним чином розрізняючи ці поняття. Поступ (фундований у всепоступальності синергетики) – це рух вперед, а прогрес – саме здійснення поступального руху [9, с. 183]. „Гілки” (різні варіанти розвитку) прямують в різні бокі, але Світове Древо Мегаісторії (А. Тойнбі) в цілому тягнеться (звідси – тяглість або номадологія у Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі, або поверхня у М. Гайдеггера чи у постструктуралізмі Ж. Дельоза і Ж. Дерріда тощо) вгору (всепоступальність синергетики або поступально-прогресивний розвій універсального еволюціонізму). Узагальнюючи всі попередні визначення прогресу, у сучасній науковій думці він визначається як перфекційний, тобто удосконалююче-перевершуючий розвиток [9, с. 184-185]. Удосконалення визначається як „повнота здійснення законотенденцій розвитку”, а старе перевершується новим [11; 8, с. 31; 9, с. 184-185]. Все є його (тобто творення) розвитком, який розгортається як поступ. Вперше (чи вперше?) у світотворенні суспільне пере- творення через свідомісне відтворення (відображення) постає як створення нового ІІІ (після І літосферного і ІІ біосферного) світу духовного (чи не духовної вічності гностиків?). Ноосферизаційне одухотворення – це збільшення 1) свідомісно-духовної визначальності; 2) інтелектуальної насиченості історичного розвитку.Отже, критеріями (мірилом) поступально-прогресивного розвою, на нашу думку, є: у всесвітньому процесі – його ноосферизаційне одухотворення, у суспільному розвитку – збільшення його свідомісно-духовної визначальності, на сучасному етапі переходу до інфо-суспільства – його інтелектуалізація, для України – досягнення євроукраїнської ідентичності (самовідповідності) [9, с. 184-185; 10, с. 276]. До того, лише цікаво буде зауважити, що так само як перфекційний, тобто удосконалююче – перевершуючий розвиток, у сучасній еволюційній теології визначається Бог [9, с. 184]. Отож, узагальнюючи все вище сказане, можна сказати, що все є ланцюгом поступальних дій (або подій, творення, розвитку, універсальної еволюції тощо), або ж, одним словом, все є дієпоступ [8, с. 32; 9, с. 179], як осучаснена і прогресована бергсоніада світотворення. Дієпоступ у всій його повноті є αναβαζιζ – світосходження, а світосходження в його конкретності є дієпоступ.

Дієпоступ світотворення (хаосмос як поєднання хаосу, осмосу – шарпанини і космосу за Д. Джойсом) відбувається як космогенез літосфери у- творення, біосфера самовідтворення (Г. Уелс), антропоноосфера перетворення. Ноосфера – сфера дієрозуму (М. Вернадський і Е. Ле Руа на семінарі у А. Бергсона 1924 р., П. Тейяр де Шарден, М. Мойсеєв, М. Булатов, В. Загороднюк та інш.). Отже, світорозвиток (тотожний світотворенню) сьогодні – це ноосферизаційне (свідомісно-духовне) одухотворення світу [8, с. 25; 9, с. 185]. За вдалим висловом Л. Клагеса, людина є направленим до образів оком світу [9, с. 181]. Це схоже (а „все перехідне є лише подобою” за Й. Гете) на нову чергову актуалізацію бергсоніанського (М. Блондель, Л. Лавель, М. Ікбал тощо) „буття – це дія, а дія – це дух”, де людина, за стоїками або ап. Павлом (І Коринф.3:9) – здійснювач Бога на землі [2, с. 196]. Виникає підозра, що розбудова ноосфери дієрозуму є засобом створення Еону духовної вічності. На нашу думку, у ельгреківському полум’янінні ноосферизаційного одухотворення Всесвіту постає як антроподицея (людино-виправдання) у світорозвитку (продовжуваному світотворенні), так і сенс всієї трагікомедії суспільно-історичного розвою. Сакраментальне „так навіщо пишем кров’ю на піску” (Булат Окуджава) знаходить відповідь у світотворенні ноосферизаційного одухотворення. А відтак, через світотворче (як здійснення нової якості світу) ноосферизаційне одухотворення антропо-соціально-історичний розвиток є власне історично-духовним сходженням [1; 4; 5; 9, с. 183-185]. Тобто свідомісно-духовна компонента (одухотворення) історичного розвитку виступає його головним чинником, головною смислоутворюючою детермінантою (визначником) [9]. Суспільно-історичний (або антропо-суспільно-історичний) розвиток – це історично-духовний розвій.

Одухотворення історичного процесу – це збільшення ролі свідомісно-духовної компоненти (або чинників, або визначників) його розвитку. Блиски ідей і сліпуче сяйво світла духовного спалахують лише у темному потоці історії. Можливо, свідомісно-духовні чинники розвитку суспільства – це, по-перше, ідеї як компоненти історично-духовного розвою суспільства; по-друге, їх визначальна здійсненність у ньому. В історіографії ідеї переважно не розглядаються як компоненти історичного процесу. Серед ідей найбільше значення мають соціально-культурні проекти (універсальні образи світу) суспільно-історичного розвою, створювані інтелектуальною елітою [9; 10]. Ідеї входять у життя як ніж у тіло. Вочевидь роль свідомісно-духовного чинника в історичному розвою суспільства весь час зростає [1; 4; 5; 9, с. 182]. На нашу думку, головними комплементарними лейтмотивами (за визначенням І. Бойченка 2000 р.) історичного розвитку, який відбувається у трьох сферах: економічній, соціально-політичній і духовній (А. Вебер), є 1) формації [6; 9] як певні якісні ступені історично-духовного сходження, 2) цивілізації [5; 9] як різні локальні способи історично-духовного розвитку, яким притаманна фізіогномічна єдність (тобто єдність відміннісних рис), певні 3) періоди [4; 9] розвою на одній якісній ступені історично-духовного розвою, 4) події [7; 9] (події, особи, твори) та 5) ідеї [8; 9] як ідеальна (свідомісно-духовна) сторона і матриця (так званий соціально-культурний проект синергетиків і універсал-еволюціоністів або наших тоталлологів тощо) історичного розвитку. Історично-духовний розвій і цивілізації співвідносяться як океан і хвилі.

Роздмухуваний духовними вітрами історичний процес відбувається як ланцюг (чи коштовне намисто) здійснення соціально-культурних проектів (універсальних образів світу) [9, с. 180-183] через безконечний семіозис новоозначувань („бісовську текстуру” Р. Барта або „лабіринт” У. Еко) і особистісну трансгресію (Г. Аренд, М. Бланшо, М. Фуко та інш.) в Еон духовний у Вирії [9, с. 185]. Всі, навіть найпротилежніші [10, с. 278-279] ідеї та думки, є тільки „іграшковими солдатами” у цьому великому αναβαζιζ-і – поході світосходження (так званий ІІІ αναβαζιζ, після І Ксенофонтового і ІІ Флавія Арріана), через що є позірним осоружний різнобій (а насправді взаємодоповнюваність) ідей [8, с. 30-31]. Іноді мерехтливі блиски світла духовного на темному потоці історії стають всеспопеляючими блискавками. Соціально-культурний проект – це дієусвідомлення законотенденцій доби (історично-духовної доби). Через космогенез літосфери світ утворюється, через біосферу життя набуває здатності самовідтворення, а через суспільне (свідомісно-духовне) перетворення набуває спосіб перетворювального оновлення, тобто новотворення, або вічного творення. Якщо ідеальне – це інформаційно-свідомісно відтворюване, подальший розвиток творення, то ноосферизаційне одухотворення світу є власне продовженням світотворення [8, с. 32; 9, с. 184]. Наскрізна для нинішнього часу ідея „люди як боги”, тобто світотворці (Г. Уелс, Б. Шоу, А. Кларк тощо) знаходить своє звершення (від „гри у бісер” Г. Гессе до „лабіринта” У. Еко) у безконечному семіозисі новоозначування як нинішньому продовжуваному світотворенні (за А. Кларком, „у малому маштабі гра у Бога”). Свідомісно-духовне новотворення – це і є Еон духовної вічності [9, с. 187]. Еон як сфера духовної вічності – це не просто нагромадження (сукупність) всіх ідей і не просто вся цілокупність духовної сфери (наук, мистецтв, релігійно-філософських утворень тощо), тому що вічним є не самі ідеї, а тільки їхні творення і розвиток (творення-розвиток, як треба було би сказати), тому що Еон духовної вічності – це духотворення головно через безконечний семіозис новоозначування (гностично-агональний метод Г. Блума або „лабіринт” У. Еко). Явища духовні, за аналогією з співвідношенням невизначеностей В. Гейзенберга 1927 р., мають корпусколярно-хвильову природу. Вони поширюються у сфері духовній як нескінчена хвиля (що застосував, наприклад Г. Кюнг [3] для оновлення християнського віровчення у межах керігми у напрямі універсального екуменізму). Історично-духовна (у своїй квінтесенції – історико-філософська) тяглість [8, с. 31-32] має дещо містичний присмак, але пряна приправа містики і містагогія, як її своєрідна “дегустація”, можуть бути застосовані [8, с. 28, 31] лише при їхній нівеляції (узневаженні). За вдалим іронічним зауваженням Л. Вітгенштайна у „Логіко-філософському трактаті” 1921 р. „правда (тобто правда цілісності – О. Х.) належить містикам, але вона не може бути висловлена, оскільки суперечить граматиці”. На нашу думку, в „обітованій” філософії універсального еволюціонізму головним способом дослідження історично-духовного процесу постає історіологія (М. Карєєв 1915 р., Ю. Семенов 2003 р., О. Халецький 2003 р.) як послідовно (логіка історії) – поступальний, узагальнено-конкретний (так звана теорія середнього рівня між філософією історії і конкретною історією) історично-духовний розвиток (або тяглість) [9, с. 179-180, 183]. Сучасний рівень знань дає змогу нам неясно і смутно [9], але все ж таки збагнути „чому” і „як” відбувається творення (новотворення). Але „таємницею таємниць” залишається питання: із якої безодні з’являється це незбагненне „нове”. Спробу дослідити гностично-агональним (протиборчим) методом „вписування в традицію” зробив Г. Блум (із Йєльських критиків 70-х років) через використання історико-філософської спадщини християнського гностицизму ІІ ст., каббали ХІІІ – ХІV ст. вчень Д. Віко, Ф. Ніцше, З. Фройда, тлумачень іудейської містики Г. Шолемом і М. Бубером (до цього можна було би додати надзвичайно актуалізовані від 2000-го року ваджраяністські методики). Він виділяє шість етапів новотворення: по-перше, клінамен – відхилення від шляху традиції, по-друге, тессера – доповнення традиції, по-третє, кенозис – спільне применшування традиції та іновації, по-четверте, даймонізація – протиставлення нового старому, по-п’яте, аскезис – спільне обмеження пристосування старого і нового, по-шосте, апофрадес – „повернення” традиції в іновацію, тобто перетворення нового на традицію [11]. Можливо поєднання з історіологією у єдиний (попри всю неоковирність) історіологічну-гностично-агональний (протиборчий) або просто історіологічно-духовний підхід (разом з природничо-науковою теорією єлиної силодії) дозволить хоча би щось прояснити.

У підсумку, наша думка щодо αναβαζιζ – світосходження полягає у наступних тезах: 1) світ є його світосходження, який 2) поступально-прогресивно (хвилеподібно-“гілковано”-“різомно”) проходить (відбувається), з появою людини, як його 3) ноосферизаційне одухотворення (діяльнісно-свідомісне перетворення), а відтак – розвиток суспільства є власне 4) історично-духовним сходженням, в якому (через формації, цивілізації, події, ідеї) 5) зростає значення (роль, визначальність, значення) його свідомісно-духовних чинників.

_____________________________________

1. Бергсон А. Творческая эволюция / Бергсон А. – М.: КАНОН – Пресс, 1998.
   
2. Біблія або кн. Св. Письма Старого й Нового Заповіту. – Українське Біблійне Товариство, 1993.
   
3. Кюнг Г. Начало всех вещей. Єстествознание и религия / Кюнг Г. – М.: Библейско-богословский институт св. ап. Андрея, 2007.
   
4. Мак-Ніл В. Піднесення Заходу. Історія людського суспільства / Мак-Ніл В. –К.: Ніка – центр, 2002.
   
5. Павленко Ю. Історія світової цивілізації / Павленко Ю. – К.: Либідь, 2000.
   
6. Семенов Ю. Философия истории / Семенов Ю. – М.: Современные тетради, 2003.
   
7. Синергетическая парадигма. Человек и общество в условиях нестабильности. – М.: Прогресс – Традиция, 2003.
   
8. Халецький О.В. Історико-філософська культурна спадщина як пост-історицизм / Халецький О.В. // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицього державного педагогічного університету ім. І.Франка. – Дрогобич: НВЦ „Каменяр”, 2002.
   
9. Халецький О.В. Історія як суспільно-духовний проект здійснення універсальних образів світу / Халецький О.В., Костенко В.Г., Онуфрів Р.І., Дзера М.М. та ін. // Науковий вісник ЛДАВМ ім. С.З.Гжицького. – Т. 5 (№ 2). – Ч. 2. – Львів, 2003.
   
10. Халецький О.В. Елітистський дискурс у сучасній український соціально-філософській думці / Халецький О.В., Халецька О.О. // Науковий вісник ЛНУВМ та БТ ім. С.З.Гжицького. – Т. 9. (№ 4 (35). – Ч. 1. – Львів, 2007.
    
11. Blum H. A map of Misreading / Blum H. – N.Y., 1975.
    

Aναβαζιζ КАК ИСТОРИЧЕСКИ-ДУХОВНОЕ ВОСХОЖДЕНИЕ


Халецкий Алексей, Костенко Владимир, Халецкая Ольга


Aναβαζιζ – это мировосхождение. Творение мира тождественно мироразвитию и происходит волнообразно через „ветвление” вариантов развития и „ризомно”. Современное мироздание происходит как ноосферизационное одухотворение. Развитие общества представлено как исторически-духовное восхождение, в котором через формации, цивилизации, идеи и деяния возростает значение сознательностно-духовных определяющих.

Ключевые слова: мироздание, дееразвитие, универсальный эволюционизм, историология, волноподобно-„ветвительно”-„ризомное” развитие, перфекционное развитие, ноосферизационное одухотворение.


Аναβαζιζ AS HISTORICAL AND SPIRITUAL GUIDES OF FOWARD-PROGRESSIVE DEVELOPMENT


Khaletsky Oleksiy, Kostenko Volodymyr, Khaletska Olha


Аναβαζιζ – is a world progress. A world progress is identical to a world development and is held undulatory “branchly” – “root”. Modern world formation, as the achievement of its new quality, arises in newspheric spirituality (actively conscious transformation).Therefore, the development of society is a historical and spiritual progress within which, because of formation, civilization, events and ideas the meaning of consciously – spiritual factors is increased.

Key-words: universe, universal evolutionism, undulating –“wave-like” – “risoma” development, perfection development, noosferizations inspiring, historiology, conscious- spiritual pre-conditions of development, αναβαζιζ – historical and spiritual ascent.


Стаття надійшла до редколегії 10.06.2008.

Прийнята до друку 3.12.2008.


АКТУАЛЬНІСТЬ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ТА КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ „ШІСТДЕСЯТНИКІВ”


Яртись Анатолій


Львівський національний університет імені Івана Франка,

Вул. Університетська, 1,

м. Львів, 79000, Україна.

kafedra_kultury@mail.ru


Висвітлюється суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність „шістдесятників” – нової ґенерації української інтелігенції: І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного, Ліни Костенко, В. Симоненка, В. Стуса, М. Вінграновського та інших. Простежено їх прагнення мирними засобами відродити національну традицію у духовній культурі України в період тоталітарного режиму, відстоювання ними демократичних прав і свобод.

Ключові слова: „шістдесятники”, дисидентський рух, національна традиція, відродження духовної культури, демократичні права і свободи, свобода творчості.


В історії духовної культури українського народу другої половини ХХ сторіччя чільне місце посідає суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність „шістдесятників” – нової ґенерації української інтелігенції, яка сформувалась у період так званої хрущовської відлиги в суспільно-політичному та духовному житті України. Вони прагнули мирними засобами відробити втрачену в період тоталітарного режиму національну традицію в духовній культурі України, відстоювали демократичні права і свободи, зокрема свободу творчості письменників, діячів науки і культури. Шістдесятники створили вагомий ґрунт для відновлення мови і традицій сучасної української державності. Проблеми із становленням української державності та політичної свідомості актуальні і сьогодні, однак якщо спершу йшлося про брак відповідної державницької практики, то в останні кілька років знову піднімається питання про ідеологічну завантаженість діяльності українських політиків. В такому контексті поставлене питання пояснює сенс звернення до історії суспільної активності шістдесятництва, як в літературній, так і в громадській сфері. Аналіз їхніх спроб та помилок, їхніх способів, а головне – мотивів творчості й політичного руху, ось що повинно стати центральним інтересом дослідження шістдесятництва як цілісного культурного феномену.

Дисидентський рух зародився в Україні у 60-70 рр. ХХ ст. серед творчої інтелігенції, невід’ємною частиною якого є суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність шістдесятників. В ньому брали участь письменники, працівники наукової та художньої інтелігенції, інженерно-технічні працівники, робітники, селяни.

Дух шістдесятників, започаткований цими постатями, незадовго здобув масштабу універсального соціально-культурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Ядром цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець), прозаїки (Г. Тютюнник, Е. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя), літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська), маляри та графіки (О. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук), кіномитці і театральні діячі (режисери – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчик), композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк), публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Звиричевська) та ряд інших.

Зазначимо, що після повалення тоталітарних режимів колишні дисиденти, відповідно до своїх переконань, беруть активну участь у суспільно-політичному житті в умовах розбудови суверенної Української держави. Широка громадськість сьогодні має можливість ознайомитись з творчою спадщиною, літературною та громадсько-політичною діяльністю цілої когорти визначних діячів духовної культури українського народу – І. Дзюби, Л. Костенко, В. Симоненка, В. Стуса. Є. Сверстюка, В. Чорновола, І. Світличного, М. Вінграновського, М. Руденка та багатьох інших, які в умовах жорстокого перебування та гонінь викривали тоталітарний режим, відстоювали демократичні права та свободи.

Дисиденти різними формами і методами (усними і письмовими заявами в керівні органи державної влади, власними творами і дослідженнями, деклараціями і маніфестами, зверненнями до світової та вітчизняної громадськості, мітингами, демонстраціями) виступали проти всевладдя ленінсько-марксистської партії, переслідувань діячів культури за їх політичні та релігійні переконання, за оригінальні погляди на літературу та мистецтво, боролися проти антинаціональної політики влади, порушення прав людини.

Вони не вдавалися до активних дій з метою зміни існуючого ладу, а наголошували на необхідності радикальних демократичних перетворень. Незважаючи на це, їх переслідували, забороняли друкувати їхні художні та політичні твори, виступати на зборах і мітингах, організовували судові процеси, ув’язнювали в таборах, насильницьки утримували в психіатричних лікарнях, перешкоджали у працевлаштуванні.

У період тоталітарного режиму на сторінках вітчизняної культурологічної літератури суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність шістдесятників замовчувалась або висвітлювалась тенденційно, фальсифіковано. Найчастіше їх зараховували до табору націоналістів, а творча спадщина була заборонена.

Перші наукові розвідки про дисидентський рух в Україні, діяльність шістдесятників були опубліковані за межами України. Ними насамперед цікавилась політично активна українська діаспора. В зарубіжній періодиці Заходу друкувалися твори самвидаву, статті про „шістдесятників”, репресивні акції тоталітарного режиму проти учасників опозиційного руху. У більшості випадків ЦК була або політична публіцистика, або виклад хронології, або літературознавчі огляди. Науково-аналітичних праць було обмаль, серед яких можна відзначити В. Кравціва та І. Кошелівця [4; 5].

Згодом рух опору 60-80-их років став предметом академічного інтересу. Однією із перших праць такого плану була книжка англійського дослідника Дж. Берна „Український націоналістичний рух в СРСР з 1956 року” (Лондон, 1956). Спираючись на досить обмежене коло джерел, головним чином, матеріали самвидаву, автор розглянув структуру, склад, методи діяльності і програмові засади руху опору в Україні.

У 1980 р. американський дослідник К. Фармер видав книгу „Український націоналізм у післясталінську еру: міф, символи та ідеологія в радянській національній політиці” (Лондон, 1980), яка була присвячена аналізу руху опору 60-70-их років в Україні. Виникнення опозиції режимові автор пов’язував з конфліктом духовних та ідеологічних цінностей, кий виник між дисидентами і державою в національному питанні. Розгляд проблеми цінностей продовжив американський дослідник Я. Білоцеркович у монографії „Дисидентство радянської України”: дослідження політичного відчуження” (Лондон, 1988). Книга може слугувати довідником з дисидентського руху в Україні.

У 1983 році на Заході вийшла книга Л. Алексєєвої „История инакомыслия в СССР”, яка була перевидана у 1992 р. у Вільнюсі – Москві. Перший розділ її був присвячений аналізу українського національного руху. Виклад подій у книзі приваблює об’єктивністю і виваженістю .

В Україні перші спроби дати узагальнення та оцінити події 60-80-их років простежуються у статтях, відкритих листах і заявах самих дисидентів, які друкувалися у самвидаві, а з проголошенням державного суверенітету України були опубліковані. Останнім часом з’явилися дослідження мемуарно-публіцистичного характеру, серед яких необхідно виділити есей В. Сверстюка про діяльність „шістдесятників”, насичений цікавими спостереженнями й узагальненнями щодо духовної атмосфери, в якій зароджувався дух опору. До книжки увійшли збірка есеїв, літературно-критичних статей і виступів автора, присвячених відродженню духовності й морально-етичним проблемам [8].

Найбільш повний науковий аналіз руху опору поданий у монографії Георгія Касянова „Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-их років”. Книга присвячена подіям, пов’язаним з виникненням і розвитком руху протесту, у центрі уваги автора – протистояння української інтелігенції тоталітарній державі. Одночасно простежуються спроби національно-культурного відродження 60-их років і його придушення, формування опозиції режиму, аналізуються політичні партії в дисидентському русі [3].

Поряд з монографічними дослідженнями у періодичних виданнях опубліковані окремі наукові статті, автори яких аналізують рух опору 1960-80-их років. Заслуговують на увагу публікації О. Зарецького, В. Медвідя, О. Пахлевської, В. Табачковського та інших дослідників [2; 6; 7; 9].

З проголошенням державного суверенітету України опубліковані публіцистичні твори І. Дзюби, В. Чорновола, В. Мороза, поезії Ліни Костенко, В. Симоненка, В. Стуса та інших відомих діячів духовної культури, які започаткували рух опору тоталітарному режиму 1960-80-их років. Їх літературна спадщина сприяє об’єктивно оцінити суспільно-політичну та культурно-просвітницьку діяльність „шістдесятників” та в цілому рух опору 1960-80-их років [1].

Дисидентство зародилося у період десталінізації, внаслідок паралічу страху перед тоталітарним режимом, започаткованим Микитою Хрущовим після ХХ з’їзду партії. Його обмежені викриття злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм, а спроба Л. Брежнєва обмежити лібералізацію привела до протестів і опозиції серед інтелігенції. На формування інакодумства істотно впливали і зовнішні фактори. Передовсім це стосується антикомуністичних виступів опозиції у країнах „соціалістичного табору”, зокрема 1956 р. в Угорщині, а потім у Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 р. та розповсюдженою в Україні з 1963 р. „Загальною декларацією прав людини”.

Дисидентський рух в СРСР розвивався трьома потоками. Найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний рух. Він складався переважно з представників російської інтелігенції, з-поміж якої були фізик-ядерник Андрій Сахаров, письменник Олександр Солженіцин та ряд інших культурних діячів. В Україні дисидентство викристалізувалось у змаганнях за національні та громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Наприклад, Олександр Мотиль доводить, що зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинилося насамперед політичним курсом радянського керівництва, особливо хрущовською відлигою та намаганням Л. Брежнєва покласти їй край. Інші дослідники, серед яких виділяються В. Ісаїв та Б. Кравченко, підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. В даному контексті дисидентство було найповнішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією Російської Імперії.

Проти чого виступали українські дисиденти і яку мету вони ставили перед собою? В даному випадку існувала велика різноманітність і відмінність у їх поглядах. Літературний критик і один із найвидатніших дисидентів Іван Дзюба одночасно прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко окреслив свою мету: „Я пропоную… одну єдину річ: свободу – свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду” [1].

Націонал-комуніста І. Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо у сфері національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага к радянської системи, так і українського народу. „Національна справа, – писав він, – це справа всього народу і справа кожного громадянина, … вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними пов’язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподібне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів” [1, с. 37].

На відміну від І. Дзюби, історик Валентин Морозов продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито висловлюючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Разом з тим українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, одночасно вони виступали проти національних репресій в Україні, відстоювали громадянські права в СРСР.

Перші прояви дисидентського руху мали прояви наприкінці 50-их – на початку 60-их років ХХ ст., коли на Західній Україні було організовано кілька груп. Серед них виділялася одна, так звана „Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із складу Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їх учасників на закритих судових процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

Молодий журналіст і відданий комуніст В’ячеслав Чорновіл, побувавши на цих процесах у Львові, написав „Записки Чорновола” – збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні і цинічні маніпуляції властей правосуддю. В свою чергу, арешти засудив у палкій промові перед великою аудиторією в Києві Іван Дзюба. Він подав П. Шелесту та В. Щербицькому свою працю „Інтернаціоналізм чи русифікація?” – тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії і механіки русифікації в Україні. Безпосереднім поштовхом для написання цієї славнозвісної праці стали проведені 1965 р. в Україні арешти творчої молоді. Серед заарештованих – відомі літератори: І. Світличний, Б. Горинь, М. Косів, талановитий художник П. Заливаха, психолог М. Горинь, провідний спеціаліст Інституту географії АН УРСР Микола Горинь.

Праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” була оголошена антирадянською, націоналістичною за змістом висвітлених у ній проблем. Згодом автора виключили із Спілки письменників України і він опинився за ґратами.

Виступаючи на захист молодої української інтелігенції І. Дзюба писав: „Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий націоналізм і зовсім не властивий шовінізм” [1, с. 27].

Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав „Репортаж із заповідника ім. Берії”, емоційна і викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. У 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис „Український вісник”, мета якого полягала в тому, щоб не дати властям ізолювати дисидентів один від одного і від суспільства, інформувати світ про подробиці переслідувань у СРСР. На початку 70-их років дисидентський рух став впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомим на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної праці.

Дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, хоча вони походили з різних частин України. Багато інтелігентів залишили село і приєдналися до міської когорти. Звідси походив наївний ідеалізм і складна аргументація, притаманні їхнім заявам. В Україні діяло близько тисячі активних дисидентів, але тих, хто підтримував і „співчував” їм, налічувалися сотні, й навіть тисячі.

Євген Сверстюк, один із активних „шістдесятників”, у праці „Блудні сини України” так характеризував їхні головні ознаки:

„…Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає…

Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності, насправді – за шукання Істини – замість Ідеї, спущеної зверху для оспівування

Нарешті, третьою ознакою я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апарату будівничих казарм” [8, с. 25].

Головний осередок українських дисидентів на початку 60-их років становили „шістдесятники” – нове молоде покоління письменників, які своєю оригінальною і цікавою літературною творчістю здобули широке визнання.

„Шістдесятники” виступали на захист національної мови та культури, відстоювали свободу художньої творчості. Вони протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Діячі руху розвинули активну культурно-просвітницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу, влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури.

На початку 1960 р. в Києві виник Клуб творчої молоді „Супутник”, президентом якого було обрано Л. Танюка. Діяльність клубу не вписувалась в рамки ухваленої міськкомом комсомолу „ініціативи”. Тут ставилися напівзаборонені п’єси М. Куліша і Б. Брехта, влаштовувалися виставки художніх творів, які відразу заборонялися; історики М. Брайчевський та О. Апанович читали лекції і історії України, далекі від стилю „короткого курсу історії ВКП(Б)”. Вечори молодої поезії за участю Б. Мамайсура, І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко проходили в атмосфері повного ажіотажу.

Перелом у діяльність клубу внесли провідні молоді художники й літератори (Г. Зубченко, Л. Семикіна, В. Зарецький, І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний), які поставили питання про мову діяльності клубу, про його більш виразну орієнтацію на національний контекст. З приходом до КТМ В. Симоненка повніше зазвучала громадська нота в його діяльності. Клуб перетворився на національно-культурний осередок, у діяльності якого суто мистецькі та літературні питання все більше набували громадського і соціального звучання.

В травні 1962 р. у великому залі Жовтневого палацу відбувся вечір пам’яті Л. Курбаса, який перетворився на своєрідну маніфестацію проти злочинів сталінізму. В офіціозі його охарактеризували як „націоналістичне зборище”. Величезний резонанс викликав вечір пам’яті В. Симоненка, проведений клубом творчої молоді у грудні 1963 р. у приміщенні Київського медичного інституту. Щороку проводились вечори пам’яті Т. Шевченка, а в 1963 р. – І. Франка, Лесі Українки. Всі вони ставали політичним подіями в культурному та громадському житті, водночас були відкритим протистоянням офіційному режимові. Восени 1962 р. почався інтенсивний тиск на клуб з боку влади, який закінчився розгоном клубу в 1964 р., усуненням Л. Танюка від керівництва клубом та забороною його вистав.

У 1962 р. виник Клуб молоді „Пролісок” у Львові, який об’єднав молоду творчу інтелігенцію і став своєрідним форпостом „шістдесятників” у Західній Україні. Клуб очолив літературознавець, аспірант Львівського університету М. Косів. З того часу контакти між представниками Львівських і Київських „шістдесятників” постійно зміцнювались. Завдяки цьому саме шістдесятництво набуло нової якості. Львів і Західні Україна в цілому залишались в уявленнях національно свідомої інтелігенції „українським П’ємонтом” і ці уявлення були небезпідставними.

Незадовго у Львові згуртувалось ядро молодих інтелігентів, до яких горнулося широке довкілля: М. Горинь, Б. Горинь, М. Косів, І. Гель, М. Осадчий. Згодом до них приєдналися поети Г. Чубай, І. Стасів, І. Калинець, художники С. Шабатура та інші. Всі вони також увійшли до клубу творчої молоді, який очолив М. Косів.

Характеризуючи найяскравіших представників руху „шістдесятників”, Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен із них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: „Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичні і незрозумілі, так наче його і не вчили, про що і як треба писати. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ і метафори його зазвучали апокаліптично. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості і відвертості. Ліна Костенко рідко виступала з віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна” [3, с. 26].

Культурно-історичними витоками шістдесятництва були:

• світова культура, особливо модерні література і мистецтво ХХ ст.;
  
• класична українська література доби Розстріляного Відродження;
  
• народна творчість (фольклор та міфологія, народне мистецтво).
  

До світоглядних засад шістдесятників необхідно віднести:

• лібералізм (культ свободи у всіх її виявах);
  
• гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості);
  
• духовний демократизм (культ простої, звичайної людини);
  
• духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);
  
• моралізм та естетичний максималізм (культ моральності як мірила людських цінностей);
  
• активний патріотизм (любов до Батьківщини та рідного народу);
  

До естетичних засад шістдесятництва можна віднести:

• критику інакшістю – заперечення соцреалізму власною творчістю;
  
• естетичну незалежність, відстоювання свободи митця;
  
• єдність традицій та новаторства;
  
• інтелектуалізм, естетизм, елітарність.
  

Світогляд шістдесятників, їх життєві установки та моральні принципи формувалися на основі творчого засвоєння кращих традицій української та світової культури. Саме надбання західної культури сприяли підвищенню статусу загальнолюдських цінностей, модернізації свідомості молодшого покоління інтелігенції, посіяли відразу до „соціалістичного реалізму”. Закономірним наслідком цих зрушень було відродження інтересу до власної культури, її багатств. Надзвичайно зріс інтерес до Розстріляного Відродження 20-их років, творчості М. Хвильового, М. Куліша, В. Підмогильного, М. Бойчука. Українська інтелігенція несподівано для себе відкрила цілий материк національної культури високої якості, що кардинально вплинула на її свідомість.

Нове покоління інтелігенції, крім більшої свободи та інформованості, мало в активі вищий культурний рівень, талант і смак. Відбулася певна переоцінка цінностей: це покоління вважало природним своє право на розкутість, щирість почуттів, звернення передусім до внутрішнього світу людини, прагнуло до відновлення чистої естетики, культивувало красу, палко бажало новизни й подолання занедбаності своєї культури.

Творчість і громадсько-політична діяльність шістдесятників стала справжнім проривом у сформованій монолітній системі заідеологізованої культури. На цьому суспільно-політичному, культурному, інтелектуальному фоні відбувалося формування творчого і громадського обличчя шістдесятників. Вони відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

До перших речників шістдесятників належали Ліна Костенко і Василь Симоненко, автор гостро публіцистичних поезій, спрямованих проти русифікації і національного поневолення України. У 1962 році побачила світ його перша поетична збірка. У 1965 та 1973 роках у Мюнхені були опубліковані твори Василя Симоненка, однак автор їх не побачив. У 1965 році підіслані злочинці його жорстоко побили і того ж року він помер. Фактично після передчасної смерті у віці 29 років поет перетворився на символ шістдесятництва. Високо оцінюючи роль молодого поета в духовному становленні шістдесятників, І. Дзюба підкреслював, що в „його творчості відбилося становлення серед української молоді нового самопочуття, де крізь нашарування минулої доби цупко проростає вічна зелень і юнь людської гідності, людської розкутості і незалежності, незборимого і невичерпного людського „духу”, що кличе стояти за свій народ і в цьому покладати смисл людського життя” [3, с. 26].

Творчий доробок Ліни Костенко досить вагомий. Вона є авторкою близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші „Мандрівка серця” (1961), „Над берегами вічної ріки” (1977), „Неповторність” (1980), „Сад нетанучих скульптур” (1987), „Вибране” (1989). Перу письменниці належить історичний роман у віршах „Маруся Чурай” (1979), за який вона отримала Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.

Рух шістдесятництва – неоднорідний як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними уподобаннями. Тут представлені і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, В. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи. Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося у жорсткі рамки „соціалістичного реалізму”, загрожувало його існуванню, тому радянська влада та слухняна критика намагалася його дискредитувати, звинувачуючи в „естетизмі”, „абстракціонізмі”, „націоналізмі”, відірваності від життя.

Культурно-просвітницька діяльність шістдесятників, яка не вписувалась в межі дозволеного, викликала незадоволення влади і з кінця 1962 р. почався масовий тиск на конформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипались звинувачення у „формалізмі”, „безідейності”, „буржуазному націоналізмі”. У відповідь на це шістдесятницькі ідеї стали поширюватись в самвидаві.

Наштовхуючись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс з владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

Рух шістдесятництва виразно протримався впродовж десятиліття. У 1962 та 1963 р. Микита Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засуджував „відступи від соціалістичного реалізму” та „прояви формалізму та абстракціонізму”. Після внутрішнього перевороту в КПРС та відставки М. Хрущова восени 1964 р. тиск державної цензури на інтелігенцію різко посилився. З прийняттям постанови ЦК КПРС „Про цензуру”(весна, 1965 р.), партія взяла курс на реставрацію тоталітаризму. З відлигою в культурі та політикою лібералізації було покінчено. КПРС небезпідставно вбачала у творчій, демократичній та ліберальній інтелігенції головну загрозу своїй диктатурі, монополії на владу.

Рух шістдесятників було розгромлено або загнано у внутрішнє „духовне підпілля” арештами, які відбувалися у 1965-1972 рр. У цьому процесі частина шістдесятників без особливого опору перейшла на офіційні позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Е. Гуцало), декого на тривалий час заборонили друкувати (Ліна Костенко, В. Голобородько, Я. Ступак). Окремі шістдесятники, котрі не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, були заарештовані та покарані довголітнім ув’язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко), під час якого вони або загинули, як В. Стус і В. Марченко, або ж після звільнення їм була цілком заборонена літературна діяльність. Серед заарештованих єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений та допущений до літературної діяльності, але вже цілковито в річищі „соціального реалізму”.

На початку 70-их років літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише у творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, В. Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення.

Однак наголосимо, що цей рух відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне у посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму та русифікації. Свідченням цього є книга І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, есе Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного та інших викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса та В. Марченка.

Визначним духовним лідером шістдесятництва був І. Світличний, який стояв і за культурними акціями, і за розповсюдженням самвидаву, і за суто політичними дискусіями нонконформістів. Інтелектуальне лідерство було за І. Дзюбою, Є. Сверстюком. Неабиякі організаторські здібності проявила А. Горська.

Шістдесятництво стало інтелектуально духовним підґрунтям руху опору в Україні, його нового етапу. Еволюція шістдесятників в інші форми конформізму (інакомислення, політичне дисидентство, правозахисний рух тощо) стала змістом цього руху в 60-80-ті роки і визначала напрями формування політичної опозиції режимові [3, с. 31].

Творчий спадок славної когорти шістдесятників сьогодні вписаний золотою сторінкою в духовну скарбницю українського народу та його культуру. І хоч станом на сьогодні Україна перебуває у надзвичайно складній, проте принципово інакшій політичній ситуації, ряд суспільних ініціатив шістдесятників можна було б „перехопити” й переосмислити в світлі актуальної суспільної дійсності. Так, світоглядне звільнення письменників з-під влади заангажованої ідеології, нехай вже і не тоталітарної, однак не менш впливової; утвердження нового гуманістичного світогляду; пробудження автентичної національної гідності; плекання естетики і культури; підтримка не заангажованого мистецтва – усе це ті риси, які провокували духовне очищення періоду „хрущовської відлиги”, і залишаються важливими і для дня сьогоднішнього. Відтак, стверджуємо, що досвід шістдесятників повинен стати наріжним каменем для розвитку нової української політики та філософії, які рухатимуть поступ української культури.

_____________________________________

1. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 1998. – 278 с.
   
2. Зарецький О. Українські шістдесятники і хрущовська відлига в етнокультурному просторі СРСР // Сучасність. – 1995. – № 4.
   
3. Касьянов Г. Неугодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-их років. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.
   
4. Кошелівець І. Панорама найновішої літератури в СРСР. – Мюнхен, 1974.
   
5. Кравців Б. Шістдесят поетів шістдесятих років. – Мюнхен, 1967.
   
6. Медвідь В. Шістдесятництво: міф і реальність // Українські проблеми. – 1997. – № 1.
   
7. Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. – 2000. – № 4.
   
8. Сверстюк Є. Шістдесятники і Захід // Блудні сини Україні. – К., 1993. – С. 23-32.
   
9. Табачковський В. Ще раз про долю творчої спадщини вітчизняних філософів-шістдесятників // Розбудова держави. – 1996. – № 3.