Роль філософії у самовизначенні особистості

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3

Ліліана Кудрик

Роль філософії

у самовизначенні особистості

Вступ

Для людської цивілізації завжди були і будуть актуальними проблеми, пов’язані з світоглядною орієнтацією людини, з осмисленням нею свого місця і ролі в суспільстві, а також з відповідальністю за власні вчинки, за правильний вибір форм та напрямків власної діяльності. І тут чи не найголовніша роль належить філософії. Саме вона постійно розгортає велику і плідну критично-рефлексійну роботу, інтелектуальні роздуми над глибинними цінностями людського життя, над конкретним історичним призначенням людини, над раціональністю її дій, мораллю, способом ставлення до світу.

Динамічні процеси сучасного суперечливого світу ставлять кожну людину в складні умови соціального життя. Зростаюча напруга, пов’язана зі зміною ціннісних орієнтацій, необхідність пошуку і швидкого знаходження рішень, стресові ситуації – все це проблеми людського буття, збереження і розвитку особистості, її внутрішнього світу, світоглядної культури.

У сучасних умовах світоглядні уявлення і переконання молоді формуються у контексті переоцінки нашого історичного минулого, утвердження плюралізму, розмаїття думок, поглядів на різні аспекти суспільного життя. Щоб не блукати у лабіринтах нових суспільних процесів, правильно зорієнтуватись, збагнути смисл свого

існування, людині, особливо молодій, потрібна духовна вісь, якою є філософсько-світоглядна культура.

Філософія завжди перебуває в “опозиції” до емпіричної соціальної дійсності, бачить недосконалість світу повсякденної реальності, суспільних відносин, руйнує усталені стереотипи, шукає шляхи гармонізації людини і навколишнього світу.

Сучасна філософія є узагальненою філософською думкою людства, що ґрунтується на теоретичних надбаннях, здобутих у лоні кожної національної філософії. Ідейною основою сучасної філософії є загальнолюдські пріоритети і цінності. Тому вивчення філософії є однією з головних передумов входження кожної молодої людини у загальнокультурний світовий контекст.

Філософи у всі часи і епохи брали на себе унікальне завдання: прояснити смисл людського буття, відповісти на питання, що таке щастя, добро, а також правильно зорієнтувати людину, як їй повніше і глибше реалізувати свій духовно-інтелектуальний потенціал. Крім того, філософи намагалися вирішити ще одне, не менш суттєве завдання: вивести людину зі сфери земного, буденного у світ вищий, духовний для того, щоб там вона могла віднайти істинні цінності, ідеали й збагнути, як їй жити і діяти.

І. Філософія і світогляд

Існування людини у навколишньому світі, природі і суспільстві є способом реального утвердження її сутнісних ознак, можливостей, котрі реалізуються як через її практичну діяльність, так і в процесі духовного виробництва. Саме на цій основі у людини виникає, тільки їй притаманне, специфічне духовне осмислення і переживання існуючого світу речей і предметів, суспільного середовища у формі відчуттів, сприймань, уявлень, емоцій, котрі формують відповідне світовідчуття, світосприймання і світорозуміння. У своєму узагальнюючому вигляді всі вони формують єдине цілісне утворення, яке називається світоглядом.

Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття.

У процесі формування світогляду формується індивідуальність людини, її переконання та життєва позиція. Світогляд – результат і наслідок виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти.

Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми мислення.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти у ньому такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.

Структуру світогляду визначають:

- досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

- знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

- мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На її основі формується світоспоглядання;

- цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

- принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

Інтерактивний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність різноманітних шарів і рівнів. За критерієм загальності виділяються такі рівні світогляду: індивідуальний, груповий (професійний, національний, класовий), загальнолюдський світогляд. За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний, ренесансний, новочасний і т. ін. За ступенем теоретичної “зрілості” – стихійно-повсякденний і теоретичний світогляд.

Світогляд за своєю суттю є цілісним сприйняттям людиною структури буття, узагальнюючим осмисленням сенсу та мети людського життя, віднайденням людиною головних і значимих ціннісних орієнтирів. Саме на цій основі відповідно і формується лінія людської життєдіяльності, поведінки, способи і принципи пізнання світу, переконання та ідеали. За таких умов якісний рівень світогляду особистості стає виміром її духовної та інтелектуальної зрілості, внутрішнього багатства, освіченості, а також соціальної активності, гуманізму, доброти, моральної чистоти [8, c.89-96].

Факт наявності у людини певного світогляду є виявом вищої форми її самосвідомості як духовно-соціального суб’єкта історії, котрий має можливість не лише орієнтуватись у природній та соціальній діяльності, але й свідомо регулювати та контролювати свою діяльність. Перед кожною людиною постійно виникають питання: що робити? куди йти? у чому сенс життя? І тут світоглядна позиція людини, її світоглядні орієнтири стають передумовою віднайдення правильної відповіді на поставлені питання, а також івизначальним фактором успішної практичної реалізації світоглядних установок, їх втілення у життя. Отже, світогляд людини є для неї тією своєрідною духовною призмою, через яку вона пропускає, переломлює свої інтелектуально-духовні запити, осмислює і переживає все існуюче і у такий спосіб реалізує власну людську сутність.

Будучи за змістом і формою синкретичним духовним утворенням, світогляд включає у себе найрізноманітніший пізнавальний матеріал, котрий нагромаджують як природничі, так і гуманітарні науки, а також обширний пласт осмисленого людського життєво-буденного досвіду та релігійних переживань.

Історично першими формами світогляду були міфологія та релігія, що сформувались на ранніх етапах людської цивілізації.

Найдавнішою формою світогляду вважається міфологія, яка була ровесницею людської історії. Міфологія (від грец. mifos – оповідь і logos – слово, поняття, вчення) – форма суспільної свідомості, спосіб розуміння світу, характерний для ранніх стадій суспільного розвитку. Міф об’єднав у собі початки знань, релігійних вірувань, різних видів мистецтва, філософії. Лише у пізніші часи ці елементи отримали самостійне життя і розвиток. Міф був єдиною універсальною синкретичною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. Міфи існували у всіх народів світу. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість народів.

Інтелектуальна своєрідність міфу полягає у тому, що думка виражається у конкретних емоціях, поетичних образах, метафорах. Зближуються явища природи і культури, людські риси переносяться на навколишній світ, космос і природні сили, які одухотворються, уособлюються, олюднюються.

У міфології відсутнє розмежування світу і людини, думки і емоції, суб’єктивного і об’єктивного. Це цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення сплетені в єдину образну картину світу, що поєднує реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку і емоції. Міфологічна свідомість втілювала колективний досвід осмислення дійсності багатьма поколіннями. Міфологічне світорозуміння передавалось насамперед у колективних містеріях-діяннях (обрядах, танцях). Міфи не розповідались, а колективно “переживались”, “відтворювались”. Міф виконував різноманітні функції: минуле пов’язувалось з теперішнім і майбутнім; формувались колективні уявлення того чи іншого народу; забезпечувався зв’язок поколінь; міфологія закріплювала систему цінностей, підтримувала, заохочувала певні норми поведінки.

Із занепадом первіснообщинних форм суспільного життя міф, як форма суспільної свідомості, зійшов з історичної сцени, але не зник. Так само, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що разом із ним щось втрачено назавжди, людство сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності недосяжного зразка. І, мабуть, завжди будуть ностальгійні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (Г.Маркес чи Ч.Айтматов), у гіршому – породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у ХХ столітті.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства. У ній буття осягається іншими, ніж у міфі, засобами. У релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт та об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії.

Релігія (від лат. relegio – благочесність, побожність, святиня, предмет культу) – така форма світогляду, в якій засвоєння світу здійснюється через подільність на земний, природний, що відображається органами чуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний і надчуттєвий світ. Специфіка релігії полягає в особливому характері “другого” світу та його смислової ролі. Земний світ починає розглядатись як наслідок надприродного.

У релігії виникає ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприроднього світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу. Зв’язок із Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

Важливою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. У релігії, поряд із світовідчуттям, добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але ця ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру.

Сьогодні, незважаючи на наукові досягнення, релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це пов’язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов’язку, справедливості, святості, благоговіння перед життям. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв’язку індивіда з родом, то для релігії – досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. У цьому полягає позитивне значення релігії, бо людське життя знецінюється, коли немає нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню. У такому випадку світський гуманізм, за словами М.Бердяєва, перетворюється на свою протилежність – антигуманізм. Але і засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, тому що у ньому можуть відображатися і такі негативні настрої як фанатизм, нетерпимість і вороже ставлення до людей іншої віри тощо. Ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, що стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі.

Виникнення філософії спричинили такі чинники:

- психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість);

- духовні (міфологія, релігія, знання);

- соціальні (розподіл праці, дозвілля).

Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.

На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери нерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, – це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.

Філософія (грец. phileo – люблю, sofia – мудрість, буквально – любов до мудрості (дехто трактує також як мудрість любові)) – форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов’язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людини [22, c.486].

У житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов’язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію. Саме моментами вибору і визначається, хто вона? що вона? яке її місце на цій землі? і нарешті, саме розуміння того, що вона – людина.

Німецький філософ Макс Шелер вважав, що саме можливістю вибору, тобто певним ступенем свободи, “вирваністю” з панування тваринних інстинктів відрізняється людина від усіх інших видів, що існують на землі [18. c. 131-193]. З розвитком суспільства, укоріненням і зростанням його внутрішніх зв’язків, ростом економічної незалежності зростає і кількість ситуацій вибору, в які потрапляє людина. Отже, можна сказати, що зростає і “кількість” філософії. Роблячи таке припущення, можна дійти висновку, що людина тим більше людина, чим ближча вона до філософії, чим тісніше пов’язана з нею, чим більше вона філософ. Кожна людина тією так чи інакше має стосунок до філософії, знає вона це чи ні.

Крім життєвої філософії, яка живе глибоко у кожному з нас, існує ще досить обширний простір знань про світ, що також називається філософією. Це філософія не своя, а інших людей, яких звичайно і називають філософами – Сократа, Платона, Аристотеля, Декарта, Спінози, Сковороди, Канта... Вже ці імена та ідеї, що стоять за ними, свідчать про неоднорідність філософії, про те, що дехто вважає великим недоліком філософії і її хворобою. “Філософію знову і знову звинувачують у тому, що вона, по суті, не рухається вперед, що ті самі філософські проблеми, які цікавили ще греків, продовжують зачіпати і нас” [4. c.245].

Якщо наука у розумінні багатьох людей може бути уподібнена до будівлі, яку постійно нарощують нові покоління будівників і архітекторів, будівлі, яка може інколи різко змінювати свій образ, але все-таки зберігає конструктивну основу і ряд своїх найхарактерніших рис, то філософія нагадує будівлю, що перебудовується кожен раз новим архітектором практично заново. При цьому за архітектором закріплене право зберігати будь-які частини попередньої будівлі, але у цілому рішуче перепланування – це незмінна у філософії умова творчості генія. Кожна з філософських систем позбавлена того, що є невід’ємною частиною будь-якої науки – міцної аксіоматичної основи. Тому не дивно, що у філософії непросто складаються стосунки з іншими науками, тому філософія не може розглядатися як одна з наук, хоча і є навчальною дисципліною.

Щодо проблеми співвідношення філософії і науки існують полярні погляди, де філософія або представлена як наука вищого ґатунку, “наука наук”, що переважає всі спеціальні науки, або, філософії не знаходиться місця серед інших наук, її відносять до сфери псевдонаук і псевдознання, а термін “метафізика” вимовляється з презирством, як синонім слова “шарлатанство”.

Традиційна точка зору на співвідношення науки і філософії могла би коротко бути сформульована так: наука народилася з філософії, отже, філософія – свого роду донаукова стихія, материнське лоно, але не наука, подібна до інших. Точні науки, що приймаються як певний зразок наукового знання, мають у своїй основі базу аксіом, якої позбавлені філософія і низка гуманітарних наук, але навіть гуманітарні науки передбачають наявність свого особливого предмета і методу (методів), чого теж позбавлена філософія.

На перший погляд, єдиним висновком може бути той, що філософії немає місця серед інших наук, але є ще один аспект проблеми, який слід брати до уваги: проблема впливу. Чи справляє розвиток філософської думки вплив на розвиток наук і якщо так, то яким чином і у зв’язку з чим це відбувається? Філософія володіє здатністю чинити на науки такий сильний вплив, що без урахування цього не може бути зрозумілий сам процес наукового розвитку, процес нарощення знання і процес зміни характеру пізнаного та його ролі у житті людини.

Філософія може розглядатися як фундамент усієї решти культури, “квінтесенція культури”. Але реальна сфера впливу філософії на науку залишається до сьогодні багато у чому не виявленою, хоча їх тісний зв’язок абсолютно очевидний. Як зазначає С.Шевцов, “філософія впливає не на ту науку, яка існує як сукупність певних фактів, що мають науковий характер, а на майбутню науку, або, інакше кажучи, філософія визначає подальший розвиток науки...”[17. c.16]

Сьогодні наука є досить автономною соціальною структурою, здатною до самостійного розвитку. Але такий розвиток ніколи не може бути цілком самостійним. Характерно, що в епохи наукових криз наука часто звертається до філософії. Подібна картина дуже наочно проявляється сьогодні у галузі штучного інтелекту: “…якщо на попередньому етапі спеціалісти з комп’ютерної науки тісно співробітничали в основному з психологами, логіками і лінгвістами, то зараз до них долучилися філософи, семіотики, культурологи, спеціалісти з етики і навіть фахівці зі східних релігій”[11. c.6].

Можна сказати, що філософія є поглядом на світ, який здатний змінювати речі навколо нас, змінювати свого носія і таким чином впливати на світ. Тому немає двох філософій – життєвої і власне філософії. Вона завжди одна, вона пронизує всю людину, всі сфери її діяльності.

Філософія за своєю суттю є системою знання з високим ступенем теоретичного узагальнення, раціонального обґрунтування власного змісту і водночас включає в себе принципи та ідеали, котрі визначають мету, засоби і характер діяльності людини, смисл її буття. У філософії сконцентровані знання, погляди, теоретичні принципи, котрі виражають найзагальніше, універсальне бачення світу, його розуміння, а також тлумачення сутності людини. Це дає підстави говорити про філософію як особливий тип і спосіб світобачення і світорозуміння, в якому чітко проглядається рівень теоретичного, абстрактно-логічного знання, що має прямий вихід на практику і слугує людині необхідним життєво-світоглядним орієнтиром і водночас мотивом її життєдіяльності, моральної поведінки. Філософія творить такий тип світогляду, котрий є особливим відображенням світу, який прямо спирається на пізнання дійсності і є фактичним результатом філософської рефлексії людини над усією існуючою об’єктивною реальністю. Об’єктом філософського світогляду є світ, природа, універсум, космос, Бог.

Отже, за характером формування та способом функціонування філософія формує теоретичний рівень світогляду, що є понятійно-категоріальним, логіко-розмисловим. Це означає, що у філософії процес пізнання чи осмислення світу, як трактування людського буття, є можливим лише через систему логічних понять і категорій, котрі є тими важливими гносеологічними координатами, завдяки яким відбувається проникнення у таємниці буття, інтерпретація дійсності та орієнтація людини у ній.

Але філософський світогляд включає у себе і ті окремі елементи, котрі існують на життєво-практичному рівні світогляду. Тут вони слугують своєрідним базисним, опорним матеріалом, без якого філософський світогляд не міг би функціонувати. Вони проходять подальше логічне осмислення, інтелектуальну переробку і підносяться на рівень теоретичного мислення.

Філософія у своєму історичному розвитку постійно спиралась на сукупний досвід людського пізнання, а також активно розвивала свої власні пізнавальні інтенції, завдяки чому їй і вдавалося створювати універсальну, узагальнюючу систему поглядів на світ. На цій основі можемо говорити про філософію як про вищу форму світогляду, в якому представлені як широкі теоретичні уявлення про світ, так і відповідні життєві установки на те, як людині жити, діяти, задовольняти свої релігійні потреби, естетичні смаки, етичні ідеали тощо. Будучи універсальним, всезагальним поглядом на світ, філософія задовольняє потреби людського розуму і вимоги серця.

До формування світогляду причетні і такі теоретичні науки, як, скажімо, математика, фізика, біологія, соціологія, котрі володіють певним світоглядним потенціалом і слугують формуванню того чи іншого способу світобачення і світорозуміння. Однак сама по собі жодна з тих наук не є світоглядом.

Одна з характерних особливостей філософії як форми знання полягає у тому, що вона у процесі рефлектування над світом, на відміну від конкретних наук, здатна виходити поза межі людського емпіричного досвіду. Жоден досвід не дає можливості збагнути світ як цілісну, безкінечну у просторі й неперехідну в часі, невичерпну у своїй різноманітності об’єктивну реальність, з якою людина постійно співвідноситься. І лише філософія розгортає свої пізнавальні інтенції у напрямку універсального світобачення, маючи своїм предметом Універсум, всезагальні засади буття. Тому філософські узагальнення мають значно ширший потенціал, аніж узагальнення будь-якої конкретної науки. Духовна історія людства засвідчує, що великі філософи, творячи свої вчення, доктрини, водночас творили й універсальні світоглядні системи, котрі мали велику теоретичну і життєво-практичну значимість для людства. Питання: що означає “бути,” “існувати”, “для чого жити?”, “як жити?” та інші філософія не просто ставила чи абстрактно рефлектувала над ними, але завжди намагалася перевести їх у площину конкретного практичного вирішення, знаходження оптимальних варіантів для реалізації людиною своїх духовних і матеріальних потреб, для раціональної побудови суспільних відносин, економічних, політичних дій індивіда та його постійного духовного вдосконалення.

Таким чином, широкі світоглядні проблеми і водночас проблеми практичних дій, життя людини у світі завжди складали зміст головних філософських пошуків. Відповідно до особливостей тої чи іншої історичної епохи, культури народів, їх цивілізаційних, національних надбань, філософія пропонувала людству величезну кількість варіантів вирішення цих важливих проблем. Серед них були більш або менш ефективні, просто надумані, спекулятивні, далекі від життя, однак філософія за будь-яких обставин завжди була у пошуку і засвідчувала наміри допомогти людству дати відповіді на всі питання, котрі історія ставила і ставить перед ним.

Філософські картини життя дуже багатоманітні, однак усі вони будуються навколо відношення людина – світ або світ – людина (яке і є предметом філософії). Власне на цьому розрізненні базуються дві лінії у філософському знанні, які можна назвати об’єктивістською і суб’єктивістською.

Об’єктивістські концепції, незалежно від того, чи є вони матеріалістичними, чи ідеалістичними, віддають пріоритет світові, вважаючи, що він об’єктивний, не залежить у своєму існуванні і якостях від бажань суб’єктів і людського способу бачення. Істина для всіх одна: для людей, демонів, богів і будь-яких розумних істот. Об’єктивістські філософські концепції вважають, що ми всі можемо і повинні знаходити спільні позиції з питань про якість дійсності і про своє місце у ній, а ті, хто обстоює особливі позиції – помиляються, впадають в ілюзію. Яскравими прикладами об’єктивізму були філософські системи Гегеля і Маркса. Вчення цього типу дуже цінують роль пізнання у житті людей, оскільки вважають, що раціональне знання безпосередньо пов’язує нас з істиною і показує світ таким, якими він є.

Протилежністю об’єктивізмові є суб’єктивізм, коли світ, спільний для всіх живих суб’єктів, замінюється на багато “світиків”. Я – сам собі Всесвіт, я бачу дійсність виключно з власної точки зору і я безмірно самотній, тому що ніхто не може розділити зі мною мого індивідуального світу. Вся інша дійсність переломлюється через моє унікальне “я”, тому важко сказати, чи є що-небудь об’єктивне. Тут варто згадати слова давньогрецького софіста Протагора: “Людина є міра всіх речей: існуючих – що вони існують, а неіснуючих – що вони не існують”. Все залежить від мене, і світ ніби зростається зі мною, стає моєю проекцією, результатом моєї активності. Кордони між “я” і світом розмиваються при домінуванні особистісного начала. Яскравим прикладом такого суб’єктивізму виступає філософія Жан-Поль Сартра, який вважає, що “людина, не по своїй волі закинута в буття” – цілком вільна. Спільних істин і спільних правил немає. Кожен проходить через життя на свій страх і ризик, роблячи все, що забажає, і відповідає тільки перед самим собою. Підпорядкуватися спільним істинам і поглядам – означає зрадити самого себе.

Це крайня позиція, яка нехтує загальнолюдськими моральними цінностями і нормами, які людина зобов’язана поважати і намагатися дотримуватись їх у своєму житті.

Величезний “простір” між двома крайніми полюсами і є полем філософських пошуків. Однією з найважливіших проблем є питання: що у світі – від нас, а що – від самого світу? Що від суб’єктивності і що від об’єктивності? Що залежить від людини і що не залежить? Як у старій молитві: “Господи, дай мені зрозуміти, що я можу змінити, дай мені зрозуміти, що я змінити не можу, і навчи відрізняти перше від другого”. Філософія вже дві з половиною тисячі років намагається це відрізнити, але її пошуки не завжди успішні.

Філософи, бажаючи зрозуміти світ, одночасно стараються розібратися у тому, чи можливе взагалі його осягнення і як саме воно можливе? Чи можемо ми отримувати істинні об’єктивні знання, чи будь-яка наша зверненість до світу є поглядом через спотворюючі окуляри потреб і пристрастей? Великий філософ XVIII ст. Імануїл Кант висунув ідею про те, що простір і час, через які ми сприймаємо світ, є лише способом нашого людського бачення і який світ “сам по собі”– зовсім невідомо. Це позиція агностицизму (вчення про неможливість осягнення сутності дійсності). Філософи-прагматисти вважають, що головне – отримувати практичні результати, а що там насправді – зовсім не важливо. Однак, більшість філософів не погоджуються з такою відмовою від пізнання. Якщо і не пробитися до реальності “самої по собі”, то, принаймні, слід виробити єдину точку зору на те, яким світ нам уявляється.

У західній філософії в наші дні домінують і сперечаються між собою два основних підходи. Згідно з першим, жодних спільних точок зору на світ і долю людини взагалі бути не може. Кожна людина у тому числі філософ “варяться у власному соці” і не мають виходу до своїх “братів по розуму”.

Проте більш прийнятним видається другий підхід, згідно з яким можливе взаєморозуміння між людьми, а отже, і формування єдиних, загальнозначимих уявлень про те, що таке світ і людина. Як би там не було, філософи завжди спілкуються між собою, а також з іншими людьми і шукають спільну мову, спільні ракурси бачення, незважаючи на те, що “суб’єктивних світів” справді багато і вони інколи досить далекі один від одного.

Щоб не впадати у крайнощі, а дотримуватися давнього мудрого принципу “золотої середини”, можна сказати, що світ, в якому плине наше життя – це сплав суб’єктивного й об’єктивного, того, що залежить і того, що зовсім не залежить від нас, і ця складна діалектика кожен раз конкретно розглядається філософією на новому рівні і в новій історичній ситуації. При цьому філософи обговорюють проблему світу і людини понятійною мовою і ніколи нічого не приймають просто на віру. Їхня справа – у всьому сумніватися, все піддавати строгому критичному аналізові і ніколи не зупинятися на досягнутому рівні знання. У цьому філософія протилежна релігії, яка прагне точно відтворити давній канон. Філософська картина світу – це картина, яку постійно вимальовує допитливий інтелект, яка включає складне переплетіння людського і надлюдського, матеріального і духовного, хвилинного і вічного.

Blog

Роль філософії у самовизначенні особистості

Содержание