Місце І роль курсу «Розміщену продуктивних сил та регіональна економіка» в системі економічних дисциплін 

Вид материала

Документы

Содержание Основні напрями Основною метою

Подобный материал:

• Робоча програма навчальної дисципліни розміщення продуктивних сил та регіональна економіка, 315.09kb.
• Екзаменаційні питання (завдання контрольної роботи) з курсу «Регіональна економіка», 184.59kb.
• Закони та закономірності розміщення продуктивних сил, 40.74kb.
• Питання на іспит з курсу, 44.01kb.
• Завдання для контрольної роботи з дисципліни “Регіональна економіка” студентів заочної, 31.81kb.
• Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни " Регіональна економіка" для студентів, 3057.55kb.
• Роль І місце готельного господарства І туризму в народногосподарському комплексі України, 120.62kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни "Порівняльне конституційне право" для студентів, 431.9kb.
• Галузь застосування: у системі професійно-технічної освіти при вивченні предмету «Основи, 391.19kb.
• Рада по вивченню продуктивних сил україни страшинська лариса Володимирівна, 767.87kb.

Билет № 19-20

В цій темі розглянуті сучасні особливості поділу праці і формування основних економічних районів країни.

В 1998 році Рада по вивченню продуктивних сил України завершила розробок з економічного районування і в проекті Закону України “Про концепцію державної регіональної економічної політики” запропоновано сітка економічних районів України:

Донецький район (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, харківська області);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, тернопільська, Хмільницька області);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області);

Причорноморський (Одеська, Херсонська, Миколаївська області);

Автономна республіка Крим.

Ця нова сітка економічних районів в цілому відповідна основним науковим критеріям економічного районування. Ця сітка інтегрального економічного районування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчальних закладів України.

Макро (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування, які об’єднають декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

Мезо (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних (макро) районів і окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.

Мікро (інтегральні) економічні райони пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території адміністративних районів, окреслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Донецьк, Харків, Одесу).

На формування економічних районів основних вплив має територіальний поділ праці. Він проявляється, перш за все, у формуванні галузей спеціалізації окремих територій. Ці галузі, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення територіально-виробничих комплексів (ТВК).

Територіальний поділ праці формується лише за умови розвитку взаємозв’язків місцевостей з різною спеціалізацією господарства на основні розвиненого обміну. Рушійними силами цього процесу є рівень розвитку науково-технічного процесу, спеціалізація діяльності людей в певних економічних регіонах, економічний ефект виробництва. Однак головним рушієм розвитку територіального поділу праці в сучасних умовах є економічний ефект.

Територіальний поділ праці всередині країни і між країнами передбачає наявність промислових відмінностей у господарстві, розірваність між окремими стадіями виробництва, між виробництвом і споживанням.

Територіальний поділ праці проявляється в різних масштабах. Тому і спеціалізація господарства окремих регіонів також повинна розглядатися, виходячи з масштабів поділу праці.

Рівні територіального поділу праці:

• світовий поділ праці (охоплює всі держави світу);
  
• міжнародний поділ праці (в межах певного об’єднання держави);
  
• міжрегіональний внутрідержавний поділ праці (між економічними районами країни);
  
• внутрирегіональний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами регіону (підрайонами, адміністративними одиницями);
  
• внутріобласний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами адміністративних областей;
  
• локальний поділ праці – всередині окремих господарських часник області, між містами і приморськими зонами.
  

Билет № 22

В цій темі потрібно розглянути поняття, цілі та завдання Державної регіональної економічної політики, а також специфіку проведення регіональної економічної політики в Україні.

Державна регіональна економічна політика це сукупність організаційних правових і економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку відповідно до нинішніх і стратегічних цілей.

Ці заходи спрямовуються на:

• стимулювання ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів;
  
• раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалу;
  
• створення нормальних умов для життєдіяльності населення;
  
• забезпечення екологічної безпеки.
  

В цілому регіональна економічна політика характеризується сукупністю цілей, які стоять перед суспільством і визначають її стратегію й тактику. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі потреби, вирішення яких сприяє екологічному піднесенню регіонів.

Основні напрями регіональної економічної політики визначає вищий орган законодавчої влади – Верховна Рада України, яка в процесі розробки бюджету на наступні роки передбачає пріоритети розвитку галузей, затверджує регіональні програми розвитку та розміщення продуктивних сил депресивних (відсталих) регіонів.

Основною метою державної економічної політики є:

• збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалів кожного регіону і тісної співпраці між ними;
  
• послідовне здійснення заходів, спрямованих на вирівнювання рівнів соціально-територіального поділу праці, раціоналізації системи розселення, соціальних та інших особливостей;
  
• підтримка внутрішньорегіональної збалансованостіекономічного розвитку ,екологічного стану ,соціально демографічних та соціально політичних процесів.
  Головним завдання державної регіональної економічної політики є:
  

В економічній сфері:

• поліпшення функціонування галузей виробництва в ринкових умовах;
  
• створення сприятливих умов розвитку підприємництва і ринкової інфраструктури при проведенні приватизації державного майна, земельної реформи та інших ринкових перетворень;
  
• облаштування державних кордонів і насадження зв’язків між прикордонними регіонами;
  
• удосконалення економічного районування та узаконення на найвищому рівні мережі економічних регіонів.
  

В соціальній сфері:

• забезпечення повної зайнятості населення;
  
• підвищення рівня добробуту та стабілізація рівня життя населення;
  
• гарантування продовольчої забезпеченості; запобігання погіршеною демографічною ситуації і депопуляції населення; здійснення заходів щодо продовження життя населення і підвищення його природного приросту.
  

В екологічній сфері:

• запобігання забрудненню довкілля;
  
• ефективне використання природних ресурсів;
  
• екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил.
  

Билет № 23

Основні принципи державної регіональної економічної політики.

Сучасна державна регіональна економічна політика ґрунтується на таких основних принципах:

• забезпечення єдності завдань соціально-економічного розвитку країни та окремих регіонів;
  
• правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування, підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку території;
  
• дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;
  
• досягнення економічного та соціального ефекту за рахунок раціонального використання ресурсів, системи управління і розвитку міжрегіональних зв’язків.
  

Реалізація вказаних принципів сприятиме реформуванню системи управління державним сектором економіки, зміцненню економічної основи місцевого самоврядування і розміщенню прав місцевих органів влади у бюджетній сфері.

Билет № 21

України, нерозривно пов'язано з розвитком міжнародного поділу праці формуванням міжнародних економічних зв'язків. Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції чи надання послуг у світовому масштабі. Кожна країна світу концентрує на своєї території виробництво певних видів продукції, для виробництва якої вона має найбільші сприятливі економічної природні передумови. Україна повинна мати певні переваги перед іншими країнами у виробництві продукції спеціалізації. Для цього необхідно мати : вигідне економіко - географічне положення; специфічні агрокліматичні умови ; попит на продукцію спеціалізації на світовому ринку та високий рівень конкурентоспроможності.

В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини - одна з найважливіших сфер діяльності. Створення розвиток цих відносин з усіма країнами світу, особливо з найбільш розвинутими, сприятиме
інтернаціоналізації виробництва, підвищенню рівня його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегрувати в Європейський світовий ринок. В той же час структура та обсяги експорту не відповідають стану України у світогосподарських зв'язках. Україна, населення якої становить майже 1,5% населенню світу, яка має великий виробничий природно-ресурсний потенціал, має невідповідно низьку частку у світовому експорті - 0,2%. Якщо у Канаді на душу населення експортується продукції на суму 5,6 тис.дол., Японії -3,1, Великобританії-3,0, США - 2,0, Росії – 1.2, та в Україні – 9.8 тис.дол.

Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилась, не може нормально розвиватися поза світовим господарством, без тісних економічних зв'язків з іншими країнами світу. Міжнародні економічні зв'язки - це система господарських зв'язків міжнаціональними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні зв'язки сприяють зростання національного доходу, прискореному розвитку науково-технічному процесу, підвищення рівня життя населення.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку економіки особливо важливим є повне використання зовнішніх економічних зв'язків для вирішення початкових науково-технічних господарських проблем.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв'язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному швидкому розвитку продуктивних сил зростанню на цій основі життєвого рівня населення.

Україна робить кроки до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідно правової бази прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України. В лютому 2008 року Україна була прийнята в СОТ.

Об’єктивними причинами, що перешкоджають нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність продукції на світових ринках. З вітчизняних промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більш10%.

Форми міжнародних економічних зв»язків

• науково-технічне співробітництво;
  
• зовнішня торгівля;
  
• видання кредитів позик;
  
• створення спільних підприємств;
  
• спеціалізація кооперування виробництва;
  
• торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництв комплектуючого обладнання;
  
• спільна участь країн у розробці багатих природних ресурсів;
  
• іноземні інвестиції;
  
• міжнародний туризм;
  
• культурні зв’язки;
  
• та інші форми.
  

Билет № 24

Комплексний розвиток господарства країни не можливий без всебічного розвитку її регіонів. Під регіоном треба розуміти частину території країни, відмінну від суміжних територій, з певним поєд­нанням природно-географічних, соціально-економічних, демогра­фічних, національно-культурних, екологічних та інших ознак. Ці ознаки повинні характеризуватися єдністю і цілісністю, бути комплексоутворюючими. Регіон може як збігатися з межами адміні­стративно-територіальної одиниці, так і об'єднувати території кіль­кох таких одиниць.

Вченими проведено класифікацію регіонів щодо проблемності їх розвитку. В умовах мирного часу при стабільній економіці в дер­жаві виділяються динамічні (піонерні) і проблемні регіони. Ди­намічні (піонерні) - це регіони з прогресивним станом економіки, високим рівнем життя населення, стабільною культурно-політичною та екологічною ситуацією. Для умов економічної кризи, коли всі регіони охоплені спадом у всіх сферах людського буття, ця кла­сифікація потребує уточнень. У такому випадку під динамічними розуміють такі регіони, які знаходяться у більш вигідному стано­вищі з позицій структури господарського комплексу і можливостей забезпечення зайнятості населення. Оскільки усі галузі господарсь­кого комплексу залежать від кон'юнктури попиту і пропозиції, пари­тету цін та інших економічних чинників, вигідність становища таких регіонів визначається часткою галузей обробної промисловості та сфери послуг. До того ж, як підказує світовий досвід, названі галузі виступають рушійною силою прогресу, основним джерелом попиту на робочу силу.

Проблемні - це регіони, розвиток яких з певних причин суттєво відстає від середнього у державі рівня. У свою чергу вони поділяються на слаборозвинуті та депресивні.

Слаборозвинутими називаються такі регіони, економічна відсталість яких викликана передусім географічними чи історич­ними чинниками. Найважливішими географічними чинниками, що об'єктивно впливають на структуру і ступінь розвитку господарсь­кого комплексу, можна назвати рельєф місцевості та конфігурацію території регіону, від яких залежать транспортна доступність і вит­рати на перевезення, а також особливості клімату, які визначають природні умови розвитку господарства. Гірський рельєф, пересічна місцевість, значна витягнутість у певному напрямку чи деяка ізольованість території водною або іншою перешкодою, посушли­вий чи надмірно зволожений клімат створюють несприятливі пере­думови для збільшення концентрації населення у регіоні, підвищують затратність виробництва, часто призводять до посилен­ня екстенсивності у сільському господарстві. Вплив історичного чинника на формування економіки регіону проявляється у певних тенденціях нерівномірного розвитку його різних місцевостей. Отже, названі чинники концентруються у про­блемах економічного характеру, адже у слаборозвинутих регіонах обмежений рівень і нераціональна структура зайнятості населення, несприятливі умови для активізації ділової, інвестиційної, соці­альної та інших сфер діяльності.

Депресивними називаються такі регіони, економічна відста­лість яких зумовлена стагнацією, спричинена структурною кризою, що охопила виробництва, які стали неефективними у результаті зміни умов розвитку. Найчастіше депресивними є старопромислові регіони з характерними для них видобувними або традиційними га­лузями спеціалізації промисловості. У них переважають видобуток корисних копалин із виснажених родовищ і виробництво засобів виробництва, що відбувається здебільшого за застарілими технологіями, з високою витратоємністю, низькою рентабельністю, не­достатньою екологізацією виробництва. Навіть за умов загального стійкого розвитку національної економіки у таких регіонах по­тенційно можуть виникати економічні кризи.

Протягом усього післявоєнного періоду в економічно розви­нутих країнах світу продовжують удосконалюватися форми і методи регіональної політики. Зокрема, поряд з методами прямого (дирек­тивного) державного втручання у процеси регіонального розвитку застосовуються і суто економічні методи стимулювання потрібних структурних зрушень у мезо- та мікрорегіонах. Але у країнах з бага­тоукладною економікою у межах державної регіональної політики завжди ведеться пошук балансу між розвитком районів (територій) і рівнем життя людей. Досягти такого балансу потрібно і в Україні, що має стати сенсом проведення державної регіональної політики.

Причинами й аргументами на користь проведення регіональ­ної політики у світі зазвичай є різні рівні розвитку регіонів і на­явність специфічних регіональних проблем. Зважаючи на розміри території України, неоднаковий природно-ресурсний потенціал різ­них місцевостей, відмінності у розміщенні продуктивних сил, стро­катий етнічний і релігійний склад населення, його традиції культури та особливості політичних поглядів, потреба у проведенні регіональ­ної політики є очевидною.

Реальна необхідність розробки регіональної політики в Ук­раїні обумовлена такими причинами:

• розпадом єдиного народногосподарського комплексу СРСР та лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, що призвело до необхідності встановлення нових міжрегіональних зв'язків як всередині держави, так і за її межами;
  
• становленням державності України, що висунуло нагальну
  необхідність створення національного господарського комплексу на базі ефективного використання усіх місцевих ресурсів, переваг раціонального територіального поділу праці;
  
• економічною кризою, яка по-різному охопила економіку регіонів і позначилася на їхньому соціально-економічному становищі;
  
• переходом до ринкових відносин, роздержавленням і при­ватизацією, відмовою від багатьох важливих соціальних гарантій тощо.
  

У 90-ті роки окреслилися як загальні тенденції змін в еко­номічній структурі регіонів України, так і специфічні. До загальних відносяться наступні:

• зменшення обсягів виробництва у загальному секторі еко­номіки, який становить фундамент економічного виробництва, виступає основою створення продукту і доходу. Особливо це стосується галузей матеріального виробництва - промисло­вості, сільського господарства, будівельної індустрії;
  
• зростання частки галузей, які налають послуги, перш за все ринкового характеру, - транспорту, зв'язку, житлово - комунального господарства, загальної комерційної діяльності по забезпеченню функціонування ринку;
  
• недорозвиненість галузей з виробництва і споживання високих технологій;
  
• деформації у процесі відтворення основного капіталу, за­
  мала частка його чистого нагромадження, що пов'язане з
  віковою структурою основних фондів;
  
• скорочення зайнятості у переважній більшості сфер економічної діяльності, зростання рівня прихованого безробіття;
  збільшення питомої ваги зайнятих у сільському господарстві,
  особливо в особистому підсобному, що є захисним засобом
  створення особистого доходу в умовах деформації структури
  виробництва, відсутності робочих місць у промисловості,
  будівництві, на транспорті. Проте така форма зайнятості при­
  зводить до регресу, оскільки в умовах кризи продукція цього
  сектора здебільшого не набуває товарної форми, а споживається самими ж виробниками та членами їх родин.
  

Як приклад прояву специфічних тенденцій змін у структурі економічного виробництва можна виділити Вінницьку, Дніпропет­ровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Кіровоградську, Миколаїв­ську, Полтавську, Рівненську, Сумську і Хмельницьку області, в яких на фоні тотального падіння виробництва зросла питома вага кінцевого продукту, створеного у промисловості. Однак лише на Сумщині розширювалася зайнятість у цій галузі.

Ще одна тенденція - це різке зменшення кількості робочих місць в обробній промисловості порівняно з традиційними галузями. Такі зрушення сприяють консервації неефективної структури вироб­ництва та відсталої структури зайнятості й одночасно означають, що власне структурна перебудова, регульована державними важелями управління, ще не розпочалась, тобто продовжується спонтанний процес структурного спаду.

Негативні тенденції розвитку регіонів потребують комплекс­ного підходу до їх подолання, вирішення економічних, соціальних, екологічних та інших проблем. При цьому головною стає необхідність оптимального поєднання всієї множини об'єктів природи, суспільства і такої територіальної організації їх функціонування, при якій регіональні природно-суспільні системи мали б стабільну здатність до стійкого розвитку та відтворення, В умовах зростаючо­го дефіциту природних, матеріальних, територіальних, економічних та інших ресурсів і. критичності екологічної ситуації необхідно за­безпечити умови стійкого відтворення природних та суспільних сис­тем. Оскільки всі регіони в державі безпосередньо або опосередко­вано взаємопов'язані, то зміни економічної ситуації в одному з них позначаться на економічній ситуації в інших. Все це необхідно вра­ховувати при розробці регіональної політики в країні як в галузі економічної діяльності, так і соціальній сфері.

Важливою умовою подолання кризових явищ та забезпечення економічного зростання є перебудова управління регіональним роз­витком у напрямі розширення прав і самостійності регіонів щодо вирішення багатьох питань економічного й соціального характеру.

Головним має бути загальнодержавний рівень управління регіональним розвитком, якому належить забезпечувати входження України у світовий соціально-економічний процес, розповсюджува­ти нововведення з урахуванням територіальних відмінностей, роз­робляти генеральний напрям соціально-економічного розвитку з ви­значенням його основних регіональних відмінностей. За центром треба залишити функції міждержавних відносин, оборони й оборон­ної роботи, поліпшення екологічної ситуації, регулювання грошово­го обігу, контролю за банківськими операціями, стратегію регіонального прогнозування, розвитку культури, освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку загальнодержавного транспорту й енергетики, космічних, океанічних і геологічних досліджень тощо.

Одним із напрямів подальшого розвитку регіонів в умовах економічної кризи є структурне регулювання їх економіки, яке треба провести з метою забезпечення функціонування національної еко­номіки як цілісної системи на базі оптимального розміщення про­дуктивних сил, з урахуванням місцевих ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історичного розвитку. Оптимальність у цьому випадку визначається, з одного боку, рівнем розвитку соці­ально-економічних потенціалів районів, а з другого - загальною ефективністю національної економіки з огляду на її місце у світовому економічному просторі. Завдання вирівнювання соці­ально-економічних потенціалів регіонів реалізується через усунення регіональних диспропорцій в економічній,, зокрема виробничій, структурі кожного конкретного регіону, збільшення пропозиції ро­бочих місць, забезпечення можливостей утворення особистого до­ходу, одержання освіти, медичного обслуговування, соціального за­безпечення.

Серед завдань регулювання структури регіональної економіки можна виділити:

• визначення регіональних, галузевих пріоритетів розвитку,
  розробку механізму їх реалізації;
  
• запровадження у практику управління індикативного пла­нування розвитку територій;
  
• науково обґрунтоване розміщення і розвиток наукоємних
  виробництв з урахуванням існуючого територіального поділу
  праці та можливостей його прогресивних змін;
  
• розширення попиту за рахунок створення нових робочих
  місць, підвищення вартості робочої сили, а натомість платоспроможності населення і підприємств;
  
• проведення політики протекціонізму до сільського господарства, яке є важливою складовою економіки регіонів;
  
• екологізацію виробництва, особливо у високо індустріальних регіонах;
  
• забезпечення і відновлення рекреаційних ресурсів регіонів
  як важливої складової їх економіки;
  
• запровадження у практику управління регіональних програм зайнятості з урахуванням необхідності ліквідації диспропорцій між професійним і кваліфікаційним попитом та пропозицією робочої сили, можливостей само зайнятості, специфіки регіонального трудового потенціалу.
  

Важливим механізмом проведення регіональної політики по­винна стати адміністративно-територіальна реформа. Вона, окрім іншого, повинна внести зміни в адміністративно-територіальний устрій держави. Висловлюється думка про укрупнення областей до кількості мезорайонів.

Билет № 25

В цій темі потрібно визначити сутність механізму реалізації державної економічної політики та його складові елементи.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики – це система конкретних економічних важелів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток та вдосконалюється структура господарського комплексу регіону.

Основними складовими цього механізму виступають:

а)