Geum.ru

Місце І роль курсу «Розміщену продуктивних сил та регіональна економіка» в системі економічних дисциплін 

Вид материалаДокументы

Содержание


Національні особливості регіоналізації та глобалізації в Україні
Основні принципи розміщення продуктивних сил.
Фактори розміщення продуктивних сил.
Природно-географічні фактори
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6
Глобалізація

Результатом глобалізації процесів господарського розвитку виступає трансформація світового економічного порядку, зокрема модифікація просторової та суб’єктної структури геоекономіки та взаємозв’язків між її елементами. Вплив глобалізації на регіональний розвиток проявляється у перетворенні національних регіонів у самостійних акторів світогосподарської системи та активних учасників глобальних конкурентних відносин. Конкурують як фірми регіонів – за ресурси та споживачів, так і регіони як агреговані економічні суб’єкти – за ресурси та споживачів своєрідного товару “регіон” як місця для інвестування, бізнесу, проживання. Крім того, глобалізація кардинально змінює пріоритети в системі конкурентних переваг регіону: вона позбавляє регіони традиційних переваг, оскільки локальні ресурси набувають глобального характеру. Низька вартість праці, забезпеченість природними ресурсами, місткий внутрішній ринок – все це набуло назви “прозорих ресурсів” [28, які вільно використовуються транснаціональними компаніями. Причому прагнення отримати доступ до даних ресурсів виступає основним мотивом діяльності ТНК та, відповідно, однією з рушійних сил глобалізації. Дану тенденцію можна охарактеризувати, як глобалізацію локальних ресурсів. Забезпеченість регіону корисними копалинами або наявність надлишкової робочої сили більше не являються конкурентною перевагою в умовах, коли ці ресурси можна безперешкодно придбати на глобальних ринках. Місткий внутрішній ринок також не гарантує стабільності конкурентної позиції регіону, оскільки по-перше, на сьогодні транспортні витрати складають незначну частку собівартості продукції, а по-друге, споживачі обирають товар, звертаючи увагу, перш за все, на якість, марку товару, а не його національну приналежність.

Отже, глобалізація перетворює регіони на повноправних учасників міжнародних економічних відносин, але разом з тим актуалізує для них необхідність ідентифікації та захисту унікальних локальних конкурентних переваг як імперативів підвищення міжнародної конкурентоспроможності в умовах глобальної конкуренції.
Регіоналізація

Іншим глобальним процесом, який визначає тренди розвитку територіальних утворень є регіоналізація. Як правило, в економічній літературі регіоналізація розглядається як розвиток економічних, політичних, соціально-культурних та інших зв’язків між країнами одного регіону або як виникнення регіональних об’єднань (блоків) держав [2, с.328. Однак, дане тлумачення відображає лише частину сутності категорії “регіоналізація”. На нашу думку, на сучасному етапі розвитку світового господарства до процесу регіоналізації активно включаються як суб’єкти макрорівня (держави), так і мезорівня (національні регіони), що призводить до виникнення мегарегіонів (МЕРКОСУР, НАФТА, КАРІКОМ тощо) та нових економічних регіонів відповідно. Формування нових економічних регіонів було зафіксовано та теоретично обґрунтовано у 90-х рр.. ХХ століття англійським економістом М.Кітінгом. Він стверджує, що поняття нового регіоналізму об’єднує ряд різнорідних процесів, суть яких полягає в утворенні регіонів, що не пов’язані з офіційними кордонами та характеризуються високим конкурентним статусом [9,с.69. Так, за підрахунками К.Омае автора відомої праці “Кінець національної держави”, якщо Токіо та три прилеглі префектури утворили б самостійну державу, вона посіла б третє місце в світі після США та Німеччини за обсягами ВВП. Інший регіон Японії (Осака, Кіото, Кобе) посів би шосте місце після Великобританії [30,с.80. Іншим прикладом формування високорозвиненого регіону виступає “велика п’ятірка” (urban pentagon ) на території ЄС, до складу якої входять Лондон, Париж, Мілан, Мюнхен, Гамбург: охоплюючи менше 20% території ЄС, вона виробляє 50% ВНП

Необхідно зазначити, що процес регіоноутворення згідно концепції нового регіоналізму має три основні форми [3, с.16:
  • виокремлення висококонкурентних регіонів в межах існуючих адміністративних районів країни;
  • виникнення віртуальних регіонів, які не мають чітких просторових кордонів, але володіють доступом до інноваційних ресурсів;
  • формування транскордонних регіонів на територіях кількох держав.



  1. Національні особливості регіоналізації та глобалізації в Україні

Україна як національна держава в процесі глобалізації може ізолювати себе зсередини. Але з таким самим успіхом вона може проявити активність у зовнішній сфері і заново визначати і формувати свою політику в глобальних масштабах переплетень, діалогів і конфліктів. Це ж стосується і акторів дій на всіх рівнях і проміжних ступенях соціального життя — від профсоюзів, церков і споживацьких асоціацій до конкретних осіб.

До позитивів глобалізму в Україні можна зарахувати можливість глобального регулювання екологічної ситуації в державі, забезпечення суспільства від глобальних загроз різного характеру, які непереборні для кожної окремої держави і навіть наддержави (скажімо, планетарні катастрофи), можливість «підтягнути» в економічному плані країну до рівня високо розвинених, світова координація боротьби зі СНІДом, наркоманією, тероризмом тощо.

Щоправда, вирівнювання економічного розвитку — це тільки задекларований «позитив», на практиці відбувається збільшення економічної прірви між країнами внаслідок глобалізації.

Які ж для України негативи глобалізму, його загрози?

По-перше, це вже згадане збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між Україною та країнами «золотого мільярда» — за оцінками ООН, різниця між ВВП багатих і бідних країн становила у 1960 р. — 1:30, у 1990 р. — 1:60, у 1999 р. — 1:90. Отже, цей процес прискорюється.

По-друге, зростання безробіття, бідності, безпритульності, а також техногенне перевантаження і деградація довкілля.

По-третє, економічне і політичне послаблення України, пригнічення внутрішнього національного ринку, національної економіки, що призведе до практичного усунення України з конкурентного середовища.

По-четверте, зростання рівня тіньової економіки, її розростання до рівня глобально-світової і вихід з-під контролю України як нації-держави. Загальна криміналізація економічної діяльності, зростання корупції.

По-п'яте, конфлікт між вимогами глобалізації та соціально-культурними і економічними традиціями нашої держави (наприклад, глобальна еліта вимагає від України вільного продажу землі іноземцям, що протиприродно для господаря-укра-їнця).

Для України основною вимогою сьогодення є спрямування глобалізму не лише на осмислення світових проблем і процесів, а, передусім, на наукове забезпечення управління сучасним світовим розвитком. Суперечливість і турбулентність цього розвитку вимагає активного пошуку стабілізуючих, врівноважуючих механізмів управління надскладними глобальними відносинами і процесами в інтересах виживання людства.

Відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь-якої країни, що є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку. За всю історію становлення України регіональній політиці не приділялося достатньо уваги, що в свою чергу довело країну до відсутності структурованого і ефективного регіонального управління. 
Сьогоднішній етап державотворення дозволяє і вимагає законодавчого закріплення нової ідеології регіональної політики і формування нової архітектури регіонального управління. Бачення регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці, а регіонального управління як перманентного перерозподілу повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально-економічним та політичним реаліям сьогоднішньої України.
Українські економісти вже вказували на необхідність утворення органів управління регіонального субнаціонального рівня. Зокрема, В.Симоненко у монографії “Регионы Украины: проблемы развития”, зауважує, що необхідний взаємозв`язок між цілями соціально-економічного розвитку, відповідними програмами і організаційно-управлінськими структурами. Автор монографії пропонує, наприклад, створення представництв Уряду України у крупних економічних районах (регіонах) з наступними функціями: управління державною власністю; координація господарської діяльності в масштабах економічних районів; інформаційне, фінансове, техніко-організаційне сприяння міжрегіональній і внутрірегіональній кооперації і комбінуванню виробництва, налагодження оптимальних міжрегіональних і міжгалузевих виробничих зв`язків; підготовку пропозицій щодо виділення державних інвестицій і контроль за ефективністю їх використання; сприяння в рамках економічних районів реалізації загальнонаціональних програм демонополізації та роздержавлення; здійснення контролю за прямим, тобто виробничим використанням державної власності; аналіз і оцінка результатів діяльності державного сектору; сприяння створенню нових ефективних підприємств і об`єднань; утворення спеціалізованих виробництв, розвиток виробничої і соціальної інфраструктури .

Поняття регіоналізації
Перш ніж дослідити значення регіоналізації для національної стратегії, ознайомимося із даним терміном ближче. Звернемося до великого економічного словника Борисова[2]. Автор дає таке визначення цьому поняттю: регіоналізація – це розвиток, укріплення економічних , політичних та інших зв’язків між областями та країнами, що входять до певного регіону, виникнення регіональних об’єднань країн. 
На рівні країни – поняття регіоналізації означає укріплення економічних, політичних та інших зв’язків між областями.
У міських комплексах України проживає близько 67,2% усього населення. При цьому протягом тривалого періоду зберігається тенденція до зростання кількості міських жителів, а отже, проблеми життєзабезпечення цього населення, облаштованості міських поселень і механізми взаємодії внутрішньо міських структур стають дедалі актуальнішими, визначаючи в кінцевому підсумку рівень життя суспільства в цілому. 
Сьогодні, в період розвитку економіки України, політики часто говорять про регіоналізацію економіки. Що вони мають на увазі? – самоуправління на місцевих рівнях. І говорячи про регіоналізацію – як відповідь на проблеми національної стратегії розвитку мається на увазі зростання самоуправління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних повноважень і господарської самостійності в регіонах. [3]
Отже, регіон є природним економіко-адміністративно-управлінським територіальним утворенням. У більшості випадків географічно-територіальні межі регіонів природно пов’язані з історичними адміністративними межами областей України. Пропозиції щодо перегляду адміністративно-територіального представлення регіонів потребують зваженого підходу та детального аналізу. [4]
З однієї сторони регіон – це та підсистема держави, яка відіграє важливу роль для всієї системи, з іншого – регіон є проміжною ланкою, на рівні якої можна розрізняється та стимулюється активність підприємств малого та середнього бізнесу.
Політики голосно заявляють про те, що для того щоб модернізувати управлінську систему необхідно відмовитися від діючої регіональної політики, яка орієнтується не на розвиток, а на утримання регіонів. Адже кожен регіон має свої особливі ведучі галузі господарства, в кожного регіону є чудові перспективи для процвітання.
Регіони повинні господарювати так, щоб після обов’язкових відрахувань центральній адміністративно-управлінській системі вони отримали реальну винагороду за свою “активність”.

Актуальність регіоналізації України
Так чому питання регіоналізації стає все більш актуальним? Тому що з кожним роком ми бачимо, що все більша частка доходів отримується в великих містах, тоді як доходи населення в регіонах зменшується. Це породжує міграцію, перенаселення великих міст та вимирання українських сіл.
Покажемо вищеописане в цифрах: період дослідження – останніх 7 років.
Отже якщо в 2002 році населення Києва отримувало 17653 млн.грн доходу , що становить 9,5% загального отриманого доходу в країні, то в 2008 році населення Києва отримало 112097 млн.грн. доходу, що становить вже 13% доходу країни. Те саме стосується і заробітної плати. Для прикладу розглянемо кризову середню заробітну плату 2009 року. Звичайно, що найвища середня заробітна плата за підсумками січня-вересня 2009 року - в Києві і становить вона 3101 грн. До найбільш високооплачуваних регіонів відносять також Донецьку та Дніпропетровську область, проте їх середня заробітна плата коливається на рівні 2000 грн, що аж на 1000 грн менше столичної зарплати.

А тепер розглянувши наведені факти, подумаємо чому вихід із кризи полягає в регіоналізації?
Перш ніж відповісти точно і лаконічно, наведу ще один приклад – історію успіху застосування регіоналізації.
Історія цього підприємства почалася в 1996 році, коли воно в Києві запустило в виробництво продукцію, яку почали споживати по всій території України а згодом і за її межами. Підприємство працювало успішно, отримувало прибутки, давало роботу тисячам людей, вкладало гроші в відкриття регіональних відділень з виробництва. Змінювалася продукція, розширювався асортимент… і все було б добре, якщо б не криза.
І хоча фінансова криза не мала прямого відношення до даного виробництва, все-таки її наслідки відобразилися на результатах діяльності збитком. І постало питання? Що робити щоб підприємство і надалі могло працювати і отримувати прибутки? Дякуючи розумному рішенню генерального директора підприємство скоротило свої витрати шляхом регіоналізації. Перенесло основне виробництво в регіони: Львів та Запоріжжя. Зменшення витрат відбулося за рахунок зменшення заробітної плати та інших витрат. Введені в Києві нові тарифи в середньому збільшують витрати київського пивзаводу в 3,25 разу в порівнянні з поточними тарифами за водокористування і водовідведення і в 6,6 рази - за очищення наднормативних забруднень в стічних водах. Ця історія – історія всім відомої компанії Славутич.
Отже, чому регіоналізація є перспективою національної стратегії розвитку? На рівні підприємств та домогосподарств – регіоналізація зменшує витрати та збільшує прибутки; на макроекономічному рівні – зменшує безробіття в регіоні, збільшує доходи населення, покращує регіональну інфраструктуру.

Першочергові завдання регіоналізації
Які завдання необхідно вирішити для втілення регіоналізації?
Необхідно сформувати правову базу державного регулювання територіального розвитку як цілісний масив нормативно-правових актів, виходячи з єдиних концептуальних уявлень про сутність, зміст та форми державної регіональної політики. При формуванні концептуальної основи врахувати необхідність розглядати регіон як самодостатню систему господарської, управлінської, інформаційної та інтелектуальної активності.
Отже основними завданнями регіоналізації є:
• чітке визначення параметрів територіального розвитку, 
• передбачення управлінської відповідальності за невиконання параметрів розвитку.
Стратегічні параметри територіального розвитку мають враховувати зміни рівня і якості життя населення, забезпечення стійкого і збалансованого відтворення соціального, господарського, ресурсного й екологічного потенціалу територій.
Одночасно необхідно щоденно враховувати, що жодна держава світу не має права відмовитись від відповідальності за територіальну цілісність, екологічні, економічні, етнічні та інші кризи, розвиток усіх територій держави як середовище життєзабезпечення всього народу. Закон про основні засади державного регулювання територіального розвитку повинен означити сам предмет – активний і фінансово самодостатній регіон, встановити суб’єкти, принципи, форми й методи державного регулювання територіального розвитку, визначити його правові основи, а також упорядкувати часто розрізнений, а інколи і нелегітимний вплив джерел влади на процеси територіального розвитку.
Розробка концепції регіональної політики в Україні, на жаль, набула характеру чергової “кампанії” слідом за розробкою концепції адміністративної, муніципальної реформи тощо. Поки що єдиний результат цієї діяльності – кілька проектів концепцій державної регіональної політики України, автори яких намагаються, серед іншого, визначити поняття регіональної політики, сформулювати її мету, зміст тощо.

  1. Основні принципи розміщення продуктивних сил.

Розміщення і розвиток продуктивних сил здійснюються на основі певних принципів. Принципи розміщення продуктивних сил – правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення, ними має керуватися суспільство на певному історичному етапі. Вони суб’єктивні за формою і об’єктивні за змістом. Порівняно з закономірностями принципи є більш динамічними.

Найважливіші принципи:
  • Принцип раціонального розміщення виробництва;
  • Принцип комплексного розміщення виробництва;
  • Принцип оптимальності розміщення виробництва;
  • Принцип збалансованості і пропорційності;
  • Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва;
  • Принцип внутрішньодержавного та міжнародного територіального поділу праці;
  • Принцип обмеженого централізму;
  • Принцип збереження екологічної рівноваги.

Одним з головних є принцип раціонального розміщення виробництва. Суть цього принципу полягає у тому, щоб при розміщенні об’єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближення виробництва низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникнення зустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіону в інший.

Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура комплексу є оптимальною, тобто підтримуються доцільні пропорції між головними, допоміжними та обслуговуючими галузями спеціалізації.

Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування еколого-безпечного типу господарювання, раціональне і комплексне використання природних ресурсів, забезпечення здорових умов життя і праці населення.

Принцип вирівнювання рівнів господарського і соціального розвитку областей та економічних районів передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність і господарської діяльності (напр., національний доход на душу населення).

Принців урахування інтересів економічної інтеграції в європейський і світовий простір означає, що кожна держава розвиває ті виробництва, для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовлена продукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються і інтереси інтеграції в світовий економічний простір.

Принципи розміщення в різних країнах можуть бути неоднаковими. Пріоритетність кожного з них визначається загальною стратегією економічного розвитку держави. На сучасному етапі на перший план виступають соціально та екологічно спрямовані принципи розміщення і розвитку продуктивних сил.

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил і формування регіонів є основою регіональної політики держави. Регіональна політика – це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті.

  1. Фактори розміщення продуктивних сил.

Організації продуктивних сил в регіонах можливо за умовами аналізу множини факторів, що впливають на розвиток і розміщення різних галузей народного господарства. Оцінка факторів розміщення складає головний зміст науки про територіальну організацію виробництва, бо лише при уважному вивченні всіх факторів можна робити висновки про ефективність розміщення.

Факторами розміщення продуктивних сил називають всю сукупність аргументів (причин), що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об’єктів.

Розрізняють такі групи факторів:
  • Природні – кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і використання: кліматичні, гідрогеологічні, орографічні умови та ін..;
  • Екологічні – природоохоронні і конструктивні заходи з метою бережливого використання природних ресурсів і забезпечення сприятливих умов для життя і діяльності населення;
  • Технічні – досягнутий і можливий рівень техніки і технології;
  • Соціально-демографічні – забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої і соціальної інфраструктури;
  • Економічні – вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення і якість продукції, виробничі зв’язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.

Розрізнять такі групи факторів: природно-географічні, геополітичні, демографічні, техніко-економічні, соціально-економічні і екологічні.

Природно-географічні фактори включають якісну і кількісну характеристику природних ресурсів, умови їх експлуатації і використання, кліматичні, гідрогеологічні, орографічні умови тощо. Ця характеристика визначає розмір підприємств, методи видобутку копалин, техніко-економічні показники (собівартість, продуктивність праці, фондо- і капіталомісткість, рентабельність тощо).

Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку.

Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.

Демографічні фактори включають чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення, кількісна та якісна оцінка трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розвиток, чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень безробіття, мобільність робочої сили та форми її економічного руху.

Демографічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- та наукомістких галузей промисловості, а також тих галузей які потребують робочої сили певного професійно-кваліфікаційного складу.

У зв’язку зі зміною соціально-економічної ситуації в державі та появою значного контингенту незайнятого населення ця обставина також враховується при вирішенні територіальної організації продуктивних сил. Зокрема, формування вільних економічних зон сприяє піднесенню ділової активності населення, зростанню рівня зайнятості та відповідно скороченню різних форм безробіття, особливо соціально небезпечних.

Техніко-економічні включають науково-технічний прогрес, транспортні умови, форми суспільної організації виробництва. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних, міжгалузевих і внутрігалузевих зв’язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.

Розміщення промислового виробництва істотно залежить від форм його суспільної організації – концентрації, спеціалізації, кооперування і комбінування. Вдосконалення цих форм забезпечує зростання потужності підприємств, розмірів сировинних та паливно-енергетичних баз в економічному районі.

Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні, стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність, санітарно-гігієнічні умови праці.

З розвитком продуктивних сил актуальність соціально-економічних факторів постійно зростає. В площині практичних дій це означає необхідність створення потужного інфраструктурного потенціалу всієї соціальної сфери та вирішення питань щодо задоволення відповідних соціальних потреб населення. Важливо досягнути внутрірегіональної збалансованості в економічному і соціальному розвитку, і в першу чергу на рівні міських і сільських поселень.

За сучасної економічної ситуації, крім традиційних цілей, соціально-економічні фактори повинні забезпечити зменшення масштабів бідності та посилення соціального захисту населення, розширення продуктивної зайнятості населення і скорочення безробіття.