Місце І роль курсу «Розміщену продуктивних сил та регіональна економіка» в системі економічних дисциплін 

Вид материала

Документы

Содержание Основні підходи Галузевий підхід Міжгалузевий підхід Раціональний підхід Системно-структурний підхід Екологічний підхід Програмно-цільовий підхід Відтворювальний підхід Основні методи Сутність економічного району та об’єктивний комплексний характер його формування Основні районоутворюючі фактори та принципи Районоутворюючі центри Форми територіальної організації виробництва Суспільно-політичний устрій Адміністративно-територіальний поділ країни.

Подобный материал:

• Робоча програма навчальної дисципліни розміщення продуктивних сил та регіональна економіка, 315.09kb.
• Екзаменаційні питання (завдання контрольної роботи) з курсу «Регіональна економіка», 184.59kb.
• Закони та закономірності розміщення продуктивних сил, 40.74kb.
• Питання на іспит з курсу, 44.01kb.
• Завдання для контрольної роботи з дисципліни “Регіональна економіка” студентів заочної, 31.81kb.
• Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни " Регіональна економіка" для студентів, 3057.55kb.
• Роль І місце готельного господарства І туризму в народногосподарському комплексі України, 120.62kb.
• Робоча навчальна програма з дисципліни "Порівняльне конституційне право" для студентів, 431.9kb.
• Галузь застосування: у системі професійно-технічної освіти при вивченні предмету «Основи, 391.19kb.
• Рада по вивченню продуктивних сил україни страшинська лариса Володимирівна, 767.87kb.

Наукові методи аналізу територіальної організації господарства України

Основні підходи

У сучасних наукових дослідженнях, особливо прикладного характеру, слід розмежувати поняття “підхід” та “метод”, врахувати при цьому їхню діалектичну єдність.

Підхід можна розглядати як теоретичну позицію дослідження, стратегію вивчення того чи іншого процесу. Підхід показує, в якому напрямі потрібно спрямовувати дослідження, як, розпочинаючи науковий пошук, підійти до вивчення будь-якого процесу або явища. Саме прийнятий підхід визначає вибір конкретних методів вирішення проблеми.

Метод пізнання будь-якої науки можна визначити як сукупність розумових прийомів і практичних операцій щодо збору, опрацювання і подання інформації, потрібної для вирішення певних завдань.

Метод – своєрідні тактичні прийоми дослідження. Тільки єдність підходів і методів дослідження соціально-економічних процесів, у тому числі розміщення продуктивних сил, забезпечує високу наукову результативність.

Дослідження процесів розвитку і розміщення продуктивних сил здійснюється за допомогою сукупності підходів. Серед них найбільш ефективними на різних рівнях пізнання є такі: галузевий, міжгалузевий, регіональний, системно-структурний, історичний, комплексний, екологічний, проблемний, програмно-цільовий, відтворювальний.

Галузевий підхід. Попередником галузевого підходу був аналіз пункту розміщення окремого підприємства залежно від розташування джерел сировини, палива, трудових ресурсів та районів споживання готової продукції за критерієм мінімізації витрат. На цьому принципі ґрунтувалася класифікація галузей і виробництв.

У науковій літературі за проблем розміщення різних галузей досліджуються численні фактори, що впливають на їхню територіальну організацію. При цьому найбільш скрупульозно аналізується вплив транспортного фактору. Водночас галузевий підхід не завжди дає змогу достатньою мірою врахувати особливості міжгалузевих зв’язків, які в сучасному суспільному виробництві набувають все більшого значення.

Міжгалузевий підхід, або аналіз розвитку і розміщення сукупності галузей, що тісно взаємодіють (за сировинними, проміжними та кінцевими продуктами, технологічними та іншими ознаками), є дещо менш розробленим порівняно з галузевим.

У суспільному господарстві порівняно небагато галузей, міжгалузевих сукупностей, інших комплексів (наприклад, паливно-енергетичний, агропромисловий тощо), що тісно взаємодіють. Міжгалузевий підхід у дослідженні розвитку і розміщення продуктивних сил дає змогу розкрити особливості залежності територіальної організації будь якої галузі від розвитку в розміщення ряду інших безпосередньо пов’язаних з нею галузей. Це сприяє досягненню важливих соціально-економічних цілей, найбільш повному врахуванню впливу науково-технічного прогресу.

Раціональний підхід зосереджує увагу на вивченні специфічного для цього регіону просторового поєднання продуктивних сил, враховує те, що відрізняє один район від іншого. Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил зумовлено тим, що об’єктивно існують відмінності в людській життєдіяльності навіть в межах однієї країни – в господарстві, в рівнях життя, в суспільно-політичному устрої, в культурі. Значення регіонального підходу в дослідженні розміщення продуктивних сил зростає у зв’язку з реформуванням управління економічною і соціальною сферами в регіонах на основі розширення їхніх прав, самоврядування і самофінансування.

Системно-структурний підхід передбачає аналіз складних об’єктів. Наприклад, міжгалузеві комплекси, економічні райони аналізуються, з одного боку, як складні, динамічні, відносно автономні, цілісні утворення, а з іншого – як невід’ємні елементи багаторівневих територіальних суспільних систем. Цей метод потребує узгодження розміщення продуктивних сил, координації результатів і висновків, зроблених на різних територіальних рівнях.

Історичний підхід дає відстежувати розростання процесу розміщення продуктивних сил у часі, виявляти закономірності та принципи цього процесу з точки зору певних історичних умов, певної епохи.

Комплексний підхід орієнтує на всебічний аналіз розміщення продуктивних сил у взаємозв’язку з внутрішніми і зовнішніми факторами і процесами, передбачає визначення збалансованості та пропорційності розвитку і розміщення продуктивних сил, виявлення взаємозв’язків і взаємозалежностей між усіма їхніми компонентами.

Екологічний підхід розкриває процес взаємодії територіальних соціально-економічних систем і навколишнього природного середовища з позицій необхідності досягнення динамічної рівноваги між людиною, її діяльністю і природою.

Проблемний підхід передбачає дослідження існуючих або прогнозованих суперечностей суспільного розвитку, форм їхнього прояву в господарському житті. Суперечності, які відбиваються у свідомості людей як наявність диспропорцій і дисбалансів у розвитку і розміщенні продуктивних сил, як порушення динамічної рівноваги в системі “природа – суспільство – територія”, сприймаються як ключові, актуальні проблеми суспільного розвитку. Проблемний підхід є методологічною основою розробки і реалізації різноманітних цільових комплексних програм.

Програмно-цільовий підхід передбачає визначення проблемної програми узгодженої за матеріалами, трудовими, фінансовими ресурсами, виконавцями і термінами завершення комплексу планових заходів різного характеру, здійснення яких забезпечує сучасну реалізацію поставленої мети або системи цілей. Одна з головних особливостей цього підходу – це скінченність проблем, для вирішення якої створюється програма, у часі.

Відтворювальний підхід передбачає використання в органічній єдності всіх фаз відтворювального циклу, тобто виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ у часі та просторі. Такий підхід дає можливість розкрити численні істотні сторони виробничих відносин у їхній різноманітності та особливих формах вияву. Найважливіше місце у відтворювальному підході відводиться дослідженням внутрішньо районних і міжрайонних зв’язків, відповідності наявності ресурсів і потреби в них, оптимального розміщення виробництва і розселення тощо.

Основні методи

Для аналізу розміщення продуктивних сил і територіальної організації господарства широко використовуються як традиційні, так і нові методи. До основних з них слід віднести:

– аналіз господарської діяльності конкретного підприємства – виробничого потенціалу, технологічних особливостей, складності виробничого процесу, зв’язків по поставках сировини і реалізації готової продукції, енергетичної і кадрової забезпеченості, перспективу розвитку тощо;

– вивчення елементарної системи виробництва, до складу якої входить підприємство;

– аналіз галузевого розміщення продуктивних сил і галузевої структури господарства міста, району, області, країни;

– виявлення і аналіз форм організації – ТВК, промвузлів, АПК тощо, як основ територіальної організації виробництва;

– картографування територіальних аспектів розвитку і розміщення продуктивних сил, формування економічних районів. Карта може бути використана як логічна образно-знакова модель території з сучасним розміщенням виробництва, транспорту, невиробничої сфери, розселенням людей та ін;

– економічне районування як метод науки про розміщення продуктивних сил, систематизацію інформації, удосконалення територіальної організації господарства і його управління;

– порівняльний метод, за допомогою якого на основі аналізу статистичних даних і основних економічних показників визначається місце галузі серед інших галузей району чи серед інших районів;

– статистичні методи – групування, розрахунки середніх величин, розрахунки відповідних показників, розрахунки динамічних рядів і визначення на їх основі темпів зростання приросту, тощо;

– вивчення і визначення ТВК регіонів за допомогою методів енерговиробничих циклів, який розкриває зв’язок підприємств від видобутку сировини до виробництва готової продукції, включаючи і обслуговуючі цю групу підприємства та наукові установи;

– балансовий метод, що використовується при аналізі розвитку і розміщення продуктивних сил. На його основі визначають обсяги виробництва по галузям, рівень розвитку окремих галузей, співвідношення між ними, зміни в їх розміщенні.

Для вирішення питань раціонального розміщення продуктивних сил в межах країни та міжрайонного обміну потрібні балансові розрахунки у розрізі економічних районів по паливу, чорним металам, будівельним матеріалам та іншим масовим видам промислової і сільськогосподарської продукції. На основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та розподілі різноманітних ресурсів. Він є одним з основних методів планування розвитку і розміщення продуктивних сил. Балансові розрахунки широко використовуються при розробці довгострокових галузевих схем розміщення виробництва і генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і регіонів.

Але особливу увагу заслуговує використання методу територіальних пропорцій у розміщенні виробництва. Пропорції – це певна відповідність частин між собою і цілим, співвідношення між складовими частинами. Для великої за територією держави життєво важливе значення має територіальна структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних пропорцій у процесі комплексного розвитку і розміщення господарства. Метод територіальних пропорцій застосовується у виробничій і в невиробничій сфері як для забезпечення ефективності використання сприятливих умов і факторів розвитку регіонів, та і для оцінки їх участі у розподілі і споживанні створених матеріальних благ;

– системний аналіз – сукупність засобів і методів для вивчення складних об’єктів – узагальнених динамічних систем. Їх дослідження здійснюється поетапно. На першому етапі після постановки задачі пізнається об’єкт дослідження як територіальна соціально-економічна система, визначається мета і робиться підбір критеріїв для вивчення об’єкта як системи. На другому етапі окреслюються межі системи, яка вивчається, визначається її структура (підсистеми), багатство елементів і зв’язків між ними. На третьому етапі складається математична модель системи, визначається ступінь її сформованості.

У територіальній організації господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнається реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш складні їх утворення – ТВК і соціально-економічні комплекси (СЕК);

– математико-статистичні методи – одержання кількісної інформації і обробка даних;

– математичне моделювання – формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення виробництва, побудова відповідних моделей (систем математичного рівня);

– методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових об’єктів тощо.

14. Сутність економічного району та об’єктивний комплексний характер його формування
    

На сучасному світі суспільне виробництво відбувається -\ постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування еко­номічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об'єктивним. Він відбувається через формування відпо­відної певним регіональним передумовам господарювання тери­торіальної організації продуктивних сил та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспіль­ний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціаліза­цію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внут­рішніх та міжрайонних зв'язків. Об'єктивними передумовами фор­мування економічних районів виступають наявні у даному регіоні:

• природні ресурси
  
• особливості економіко-географічного положення території
  
• система розселення
  
• чисельність населення
  
• територіальна організація виробництва
  
• виробничий потенціал
  
• спеціалізація господарства
  
• рівень господарського освоєння території.
  

На основі формування згідно даних передумов територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об'єктивно існуючих економічних районів. В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й між­районні економічні зв'язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М.Алампієва економічний рай­он — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка мас свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана і іншими час­ тинами суспільним територіальним поділом праці.

Методологічні основи економічного районування закладені у
дослідженнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема у працях
М.М.Колосовського, М.М.Баранського, П.М.Алампієва, Ю.Г.Саушкіна, А.М.Колотієвського, І.В.Нікольського та ін. Певний позитивний вклад у розробку проблем територіально-виробничого комплексоутворення і економічного районування внесли українські вчені М.М.Паламарчук, Л.М.Корецький, Ф.Д.Заставний, В.А. Поповкін.

Розвиваючи теорію економічного районування, відомий районолог М.М.Колосовський виходив з того, що організація проду­ктивних сил економічного району набуває форми комплексу На його думку, районний комплекс проявляється в різних конкретних формах залежно від видів енергії, сировини та інших ресурсів. Аналізуючи районні комплекси, вчений застосував нові методи, зокрема метод енерговиробничих циклів, за допомогою якого йому вдалося глибоко вивчити структуру виробництва районів та міжгалузеві зв'язки. В процесі вивчення особливостей роз­міщення продуктивних сил встановлено, що рівень їх розвитку в окремих районах має значні відмінності. Це пов'язано з вико­ристанням досягнень науково-технічного прогресу і розвитком територіальної організації виробництва.

Оскільки система економічних районів — це прояв територі­ального поділу праці, районоутворення виступає як важлива умова регіонального управління народним господарством. Раціо­нальна територіальна організація продуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва в усіх територіальних ланках країни.

Основою економічного регіону є комплексність розвитку продуктивних сил. Поняття комплексного розвитку є одним з основних, базових та ґрунтовних понять економічної науки про розміщення продук­тивних сил та економіку районів. Територіальна організація госпо­дарства, вивчення якої являє собою предмет цієї науки, найваж­ливішим своїм завданням вважає саме забезпечення комплексного розвитку продуктивних сил всіх територій країни. Нерозривно пов'язана з комплексним розвитком продуктивних сил і основна ме­та науки регіональної економіки, а саме — забезпечення максималь­но ефективного функціонування господарства регіонів задля як­найбільш повного забезпечення потреб населення країни та всіх без винятку її територій в товарах та послугах. Комплексність розвитку продуктивних сил в діалектичній єдності виступає поряд із достат­ньо протилежною щодо неї за економічним змістом, але близькою за соціально-економічною сутністю спеціалізацією господарства, яка формується під впливом територіального поділу праці. При цьому комплексний розвиток продуктивних сил виступає основною рушій­ною силою формування оптимальної для даних передумов господа­рювання спеціалізації регіонального виробництва.

Даючи визначення поняттю комплексного розвитку, перш за все треба розглянути явище комплексності і особливості цього яви­ща в економічному, територіально-господарському контексті. Роз­глядаючи явище комплексності, треба виходити з того, що це понят­тя є багатовимірним, і, судячи з усього, не може бути визначено ка­тегорійною характеристикою лише однієї якості, як, наприклад, у випадку з економічною категорією "гроші" (товарний еквівалент). Різні дослідники по-різному підходять до визначення поняття ком­плексності. Однак всі вони відзначають те, що комплексність г яви­щем, притаманним комплексу.

Головною ознакою комплексу є те, що він являє собою систе­му. Явище комплексності, таким чином, нерозривно пов'язано з явищем системності, а саме — із взаємозв'язком елементів системи. Без системності, очевидно, немає й комплексності. Так, конгломе­рат, який характеризується нульовим рівнем системності (повною відсутністю взаємозв'язків між набором своїх елементів), відзнача­ється й відсутністю комплексності, оскільки в даному випадку від­сутніми є основні ознаки комплексності — взаємопов'язаність, взаємообумовленість та відповідна їм пропорційність розвитку еле­ментів. З нашої точки зору, не треба змішувати або ототожнювати поняття комплексності та комплексного розвитку, оскільки ком­плексність є явищем, а комплексний розвиток процесом. Звідси, комплексність є певною ознакою процесу розвитку системи, яка в цьому випадку розглядається як комплекс. При цьому територіальна соціально-економічна система є формою існування продуктивних сил, а територіальне господарство являє собою господарський (в регіональному вимірі) або ж (в національному вимірі) народногоспо­дарський комплекс.

Таким чином, комплексність, як ознака розвитку продуктив­них сил, об'єктивно виділяється лише в тому випадку, коли вона розглядається дослідниками як система взаємопов'язаних елементів. Такий системний підхід до вивчення продуктивних сил на про/язі довгого часу використовувався, як основний в економічній науці радянських часів. Однак вивчення продуктивних сил на основі еле­ментів системного підходу (з розглядом їх складових у в обумовленості та взаємозв'язку) було б в тому чи іншому ступені притаманно практично всім економістам – дослідникам продуктивних сил.

Таким чином, можна виділити на ступні ознаки комплексу (стосовно розвитку і розміщення продуктивних сил):

• об'єктивність існування комплексу;
  
• системність комплексу;
  
• територіальна (конкретно-географічна) прив'язаність комплексу до певних комплексоутворюючих ресурсів;
  
• територіальна та галузева ієрархічність внутрішньої структури комплексу, наявність в ній підкомплексних елементів, які
  самі володіють ознаками комплексу;
  
• глибинний взаємозв'язок між комплексоутворенням та формуванням економічних районів;
  
• взаємозв'язок і взаємообумовленість функціонування різних елементів комплексу;
  
• виробничо-технологічна взаємопов'язаність та взаємопідпорядкованість складових елементів комплексу;
  
• поглиблений розвиток внутрішньої мережі як технологічних, так і економічних зв'язків, які забезпечують процес вироб­ництва й відповідної їм виробничої, соціальної та ринкової інфраструктури;
  
• пропорційність розвитку окремих елементів комплексу;
  
• конкретна спеціалізація господарства комплексу;
  
• емержентний характер економічного ефекту від функціонування елементів комплексу (продуктивність всього комплексу
  є вищою за просту суму продуктивностей його окремих елементів);
  
• керованість комплексом, можливість оптимізаційного
  управління з функціонуванням як окремих елементів комплексу, так і ним самим у цілому;
  
• здатність до самоорганізації та саморегульованого роз­витку елементів і комплексу в цілому за умов існування ефективно­го економічного механізму забезпечення виробництва;
  
• певний рівень самозабезпеченості комплексу як ресурсами виробництва, так і товарами та послугами, з чого витікає здатність комплексу існувати, у тому числі за рахунок роботи на власні потреби;
  
• тісна взаємопов'язаність у комплексі природних, суспільних та матеріально-виробничих продуктивних сил, яка веде до формування єдиної еколого-соціально-економічної відтворювальної системи;
  
• довгострокова економічна ефективність функціонуван­ня комплексу;
  
• економічна доцільність і раціональність розвитку ви­робництва комплексу;
  
• певний рівень економічної й виробничо-технологічної відкритості комплексу по відношенню до зовнішніх джерел ресурсів
  та ринків збуту, без чого комплекс стає автаркічно-системним, а його функціонування — економічно невигідним та соціально й еко­логічно небезпечним.
  

Таким чином, комплексний розвиток продуктивних сил - це заснований на раціональній спеціалізації економічно ефективний тип розвитку продуктивних сил, який характеризується взаємопов'язаністю, пропорційністю, збалансованістю поєднан­ня галузей, виробництв і споживачів в економічному циклі, раціональним ресурсоспоживанням та оптимальною щодо цього територіальною організацією економічної діяльності.

15. Основні районоутворюючі фактори та принципи
    

На формування економічних районів впливають фактори чотирьох основних груп: природно-географічні, соціально – економічні, демографічні та екологічні. Основними серед них є фактори економічного походження:

1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний події праці;
   
2. Територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних виробництв,
   розташованих на певній території;
   
3. Природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалі­зованого господарства району та існування й розвитку інших ком­понентів продуктивних сил даної території;
   

4. Особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв'язків;

5. Районоутворюючі центри — великі міста-економічні
   центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом.
   Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав в межах економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів,
   Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;
   
6. Форми територіальної організації виробництва - промислові, інфраструктурі (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні
   форми територіальної організації господарства регіону;
   
7. Суспільно-політичний устрій (унітарний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим;
   
8. Адміністративно-територіальний поділ країни. У ме­жах економічних, адміністративних та правових механізмів терито­ріального управління й регулювання в полі адміністративно-терито­ріального поділу країни функціонують як самостійні суб'єкти гос­подарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарсь­ких комплексів територій.