Провідний спеціаліст Кременчуцького районного управління юстиції
| Вид материала | Документы |
- Провідний спеціаліст Кременчуцького районного управління юстиції, 214.42kb.
- Провідний спеціаліст Кременчуцького районного управління юстиції, 424.32kb.
- Шолохова Марина Вікторівна спеціаліст Ікатегорії Кременчуцького районного управління, 230.47kb.
- Спеціаліст Iкатегорії Кременчуцького районного управління юстиції, 393.41kb.
- Особливості правового регулювання праці вагітних жінок та жінок, які мають дітей, 1384.57kb.
- Аконів України, поваги до прав, честі І гідності інших громадян, до правил співжиття,, 388.18kb.
- Аконів України, поваги до прав, честі І гідності інших громадян, до правил співжиття,, 780.21kb.
- Законодавство про громадські організації, 197.21kb.
- Шолохова Марина Вікторівна спеціаліст Ікатегорії Кременчуцького районного управління, 443.24kb.
- Інформація, 255.75kb.
4. Розвиток ідей українського конституціоналізму у період Гетьманату та Директорії
 | За гетьманату особливого значення набула “Грамота до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, визначало право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи |
Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою “Закони про тимчасовий державний устрій України”, яким регулювалися питання “про гетьманську владу”, “про віру”, встановлювалися “права і обов’язки українських козаків та громадян”.
У спеціальному розділі наголошувалося на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також “про Раду Міністрів і про міністрів”, “про Фінансову Раду”, “Про Генеральний Суд”. Отже цей документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринциповіші питання організації Української гетьманської держави.
За цим законом уся повнота державної влади зосереджувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо управління державою; призначав голову і членів Ради Міністрів; був “Верховним Воєводою Української Армії і Флоту”; мав право помилування засуджених. Силу конституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів і затверджений П. Скоропадським “Тимчасовий Закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України”. За обумовлених обставин верховне управління державою переходило до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, другого обирав Державний Сенат, а третього – Рада Міністрів.
Внутрішню соціальну природу гетьманату і наведених вище його документів дуже влучно й іронічно охарактеризував В. Винниченко: “як понуру німецько-генеральську оперетку”, а директиви цієї “оперетки” називав “німецько-поміщицько-офіцерськими літературними творами”1. Не може обминути увагу той факт, що гетьманський маніфест був написаний російською мовою, а вже згодом перекладений українською.
Боротьба національно-патріотичних сил в Україні проти запровадженого в ній правління, а також революція у Німеччині в листопаді 1918 р. Зумовили падіння гетьманату. 15 листопада було розповсюджено відозву до населення якою офіційно скасовувався гетьманат і встановлювався інститут Директорії у складі п’яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично, за обставин, що склалися, провідна роль у Директорії, належала С. Петлюрі, який згодом став її головою.
Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення, варто назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР та ін. За часів Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою “Основний державний закон Української Народної Республіки”.
Згідно з цим проектом, значно розширеним і допрацьованим, Україна визнавалася унітарною державою з поділом на землі. Проголошувався принцип поділу державної влади на законодавчу (Державна Рада), виконавчу (Голова держави і Рада Міністрів), владу “в справах справедливості” (незалежні суди).
Державною мовою визнавалася українська. Вказувалося, що відносини держави з православною церквою будуть визначені окремим законодавчим актом. Проект конституції мав досить узгоджену структуру. Послідовність його глав була такою: 1) “Українська держава”; 2) “Православна Церква”; 3) “Права і обов’язки громадян”; 4) “Державна Рада і Державний Сейм”; 5) Голова держави”; 6) “Правительство”; 7) “Самоврядування”; 8) “Суд”; 9) “Оборона держави”; 10) “Переходові і кінцеві постанови”.
Про масштаби роботи конституції УНР свідчить велика кількість підготовчих матеріалів до її глав та окремих положень.
На розгляд Урядової комісії з вироблення конституції УНР було подано 3 проекти: Центральної Ради, Всеукраїнської Національної Ради та О. Ейхельмана. За основу прийняли проект Конституції, розроблений Всеукраїнською Національною Радою.
Варто зазначити, що цей конституційний проект був досить демократичним, особливо коли згадати, що його було розроблено в умовах громадянської війни.
Падіння директорії на початку 1919 р. і створення так званого другого українського радянського уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процес.
5. Конституції радянського періоду
 | За радянських часів у наукових працях, в яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 р., як правило наголошувалося лише одна специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст.2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на ХХІІ з’їзді КПРС ідеї загальнонародної держави. |
Більшість норм і положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 р., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 р., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.
За радянських часів у наукових працях, в яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 р., як правило наголошувалося лише одна специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст.2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на ХХІІ з’їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.
Конституція УСРР увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст.4 зазначалося, що УСРР “заявляє про свою повну солідарність з існуючим радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції”. На дотримання радянських традицій правам і свободам людини (йшлося лише про трудящих, а точніше про працюючий та експлуатований народ) відводилося у Конституції передостаннє місце. На перший же план було висунуто питання організації центральної влади, а також радянської влади на місцях. Закріплювалася повнота влади Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, проголошувалися інші відомі більшовицькі гасла.
Створення у 1922 р. СРСР і прийняття у 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р., здебільшого пов’язаних із розподілом компетенції.
Саме з цих питань у ході конституційного процесу виникло багато розбіжностей між прихильниками “націонал-більшовизму”, яких звинувачували у “конфедералізмі”, та сталінської “автономізації”. Перевагу було віддано ідеї федералізації, яка хоч і не гарантувала Україні, як суб’єкту радянської федерації, по-справжньому самостійного статусу, все ж сприяли закріпленню її державного статусу. Та поступово в процесі “загвинчування гайок” у політиці щодо республік, союзні органи перебрали на себе все більше повноважень, вдаючись як до випробуваних практикою заходів, так і до поширення “відомчого законодавства”.
У грудні 1936 р., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийняту нову Конституцію СРСР, одразу ж охарактеризовану як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона була покликана замаскувати той “великий терор”, який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі і від якого Україна потерпала, мабуть більше, ніж інші регіони.
Конституція 1936 р. фактично перетворювала СРСР на унітарну державу, де майже всі зазначені державні повноваження були зосереджені в руках союзних органів.
Й. Сталін великий майстер політичних містифікацій. І Конституція СРСР 1936 р. являла собою, мабуть, чи не найкращу з них. У ній навіть закріплювалися положення щодо прав кожної союзної республіки вільного виходу з Союзу РСР, хоча фактично це було неможливо.
Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.
У повоєнний час питання необхідності прийняття нової Конституції Радянського Союзу, а отже, й союзних республік поставало неодноразово ще за часів М. Хрущова. Що ж до України, то воно виникло лише у 1976 р., коли почалося інтенсивне опрацювання проекту союзної Конституції.
Необхідність прийняття нових союзних республіканських конституцій була соціально обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки, пов’язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких заплямувалися офіційною пресою як дисиденти – все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення Хрущова від керівництва державою у 1964 р. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.
За таких умов і почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 р.
Слід зазначити, що спочатку робота над проектом Конституції України ґрунтувалася на досить демократичних засадах.
Було створено конституційну комісію на чолі з першим секретарем компартії України В. Щербицьким та організовано спеціальну робочу групу, до складу якої увійшли фахівці-державознавці. Робоча група інтенсивно працювала, на її засіданнях жваво обговорювалися принципові й поточні питання, пов’язані з підготовкою проекту Конституції, хоч усі розуміли, що жодній з союзних республік не вдасться закласти у проект своєї Конституції щось специфічно національне, особливо, властиве саме цій республіці.
Цікаво, що підготовлений робочою групою проект Конституції обговорювався навіть на засіданні конституційної комісії. Із урахуванням кількох зауважень його було прийнято. Однак на цьому все й скінчилося. Через певний час представників України, як і інших союзних республік, викликали до Москви, де вони одержали відповідні матеріали до своїх конституцій. Вже це свідчило, чим насправді був суверенітет республік.
Проте не можна заперечувати того факту, що Конституція УРСР закріпила низку демократичних інституцій у межах, визначених правлячим режимом: Україна проголошувалася народною державою, заснованою на принципах народовладдя і верховенства Конституції та чинних законів; декларувалося, що трудові колективи є важливими суб’єктами політичного життя країни; що основним напрямком розвитку політичної системи суспільства є подальше розгортання демократії; багато уваги було приділено проголошенню прав-намірів. Однак, як показало життя, усі демократичні положення цієї Конституції здебільшого мали формальний характер. Зберігалося ж і зміцнювалося фактичне панування комуністичної партії, яка проголошувалася провідною політичною силою суспільства.
Роки, що минули, показали, що Конституція України 1978 р. не зумовила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. Однак, прийняття її певним чином сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, до побудови справді демократичної правової соціальної держави.
6. Розвиток конституційного процесу після проголошення незалежності України
 | Лише за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України – Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити свою державу, дотримуючись загальновизнаних принципів і норм демократичного співжиття. |
На цих засадах і почався з 16 липня 1990 р. – Дня проголошення Декларації про державний суверенітет України. Прагнення України на початку 90 – х років минулого століття стати незалежною суверенною державою об’єктивно спричинилося до початку процесу розробки і прийняття нової Конституції Укаїни.Першим етапом цього конституційного процесу слід вважати період від 16 липня 1990р до 26 жовтня 1993р. Початок цього пов’язується з прийняттям Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України.У цьому важливому політико – правовому документі вперше були закладені основоположні принципи, які пізніше знайшли своє правове закріплення у Конституції України 1996р.
У Декларації було проголошено, що державний суверенітет України – це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
У декларації закріплювалися державно – правові ознаки, які характеризували Україну, як незалежну, суверенну державу.
Так у розділі 1 “Самовизначення української нації” зазначалося, що Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід`ємного права на самовизначення.
Україна здійснює захист і охоронну національної державності українського народу. Єдиним джерелом державної влади в Республіці, як було зазначено у розділі 2 “Народовладдя”, є народ України.
У розділ 3 “Державна влада” закріплювалися положення про те, що Україна самостійна у вирішенні будь – яких питань свого державного життя. Державна влада в Республіці здійснюється, як зазначалося у Декларації за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу, та судову.
У розділі 4 “Громадянство України” вказувалося, що Україна має своє громадянство і регулює інтеграційні процеси.
Державно – правовій ознаці верховенства України на всій території був присвячений розділ 5 “Територіальне верховенство”.
Зокрема зазначалося, що Україна як суверена національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід`ємного права на самовизначення.
У розділі 6 “Економічна самостійність” було записано, що Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Україна має право на свою частку в багатстві СРСР, зокрема в алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки.
У розділі вказувалось, що Україна самостійно створює банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а за необхідності запроваджує свою грошову одиницю.
У розділі 7 “Економічна безпека” і 8 “Культурний розвиток” відзначалося, що Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природних ресурсів. Вона самостійна у вирішенні питань науки, освіти і культурного і духовного розвитку української нації, причому гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки право їх вільного національного та культурного розвитку.
Національні, культурні та історичні цінності на території України визнавалися виключно власністю народу Республіки.
У Декларації вказувалося, що Україна має право на повернення у власність народу національних і історичних цінностей, що знаходять за межах України.
Розділ 9 “Зовнішня і внутрішня безпека” закріплював право України на власні Збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді України.
Україна урочисто проголосила про свій намір стати у стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти й не набувати ядерної зброї.
У розділі 10 “Міжнародні відносини” закріплювалося положення про те, що Україна як суб`єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Україна визнавала перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Україна як суб`єкт міжнародного права, самостійно вступає у відносини з іноземними державами, укладає з ними договори і обмінюється дипломатичними і консульськими представниками, бере участь у діяльності міжнародних організацій.
24 жовтня 1990р. Верховна Рада України утворила Конституційну комісію (комісія з розробки нової Конституції Української РСР). Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, яка була ухвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 року.
Основні загально методологічні принципи цієї концепції:
1) Нова Конституція Республіки має ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, закріплювати, розвивати і конкретизувати її положення. Через всю Конституцію мають бути проведенні ідеали правової держави.
2) В центрі уваги Нової Конституції має бути людина як найвища соціальна цінність, її права і свободи та їх гарантії. Основним об`єктом конституційного регулювання повинні бути відносини між громадянами, державою і суспільством. Регулювання Конституцією цих та інших відносин має бути спрямоване на забезпечення умов життя гідних людини, формування громадянського суспільства
3) Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демократичний і гуманістичний вибір народу України, чітко наказати прихильність України загальновизнаних нормам міжнародного права.
4) Норми нової Конституції – норми прямої дії – Неприпустимою є відмова від їх застосування внаслідок відсутності конкретизуючи законів або інших нормативних актів.
5) Нова Конституція має бути стабільною. Для цього передбачався жорстокий механізм її змін і доповнень.
6) Для забезпечення стабільності та ефективності Конституції має бути запроваджений інститут конституційних законів, посилання на які міститимуться у пакеті Конституції.
Пропонована така структура нової Конституції і преамбула 9 розділів і 26 глав, у яких висвітлювалися б такі питання: засади конституційного ладу, права і свободи людини і громадянина, громадянське суспільство і держава, територіальний устрій; державний лад; Кримська Автономна Соціалістична Республіка; національна безпека; охорони Конституції; порядок змін і доповнень Конституції і конституційних законів.
Перший проект Конституції України був розроблений Конституційною комісією і постановою Верховної Ради України, внесений 1 липня 1992 року на всенародне обговорення.
Проект включав в основному структурні підрозділи концепції Конституції 1991р. і складався з 10 розділів і 258 статей.
Нарешті, наступний проект Конституції України було представлено Верховній Раді України 26 жовтня 1993р. Він складався з 12 розділів і 211 статей. Основні положення цього проекту зводилися до такого:
Було визначено структуру Конституції, яка включала багато зовсім нових положень.
1) До Конституції України, вперше було включено преамбулу, в якій у стислій формі викладалися завдання, що їх ставить перед собою Основний закон.
2) Розділ 1 проекту був присвячений “Загальним засадам конституційного ладу”. В ньому визначалися сутність України як демократичної, правової соціальної держави, яка за формою правління визнавалася республікою. Були перелічені обов’язки держави перед людиною і суспільством.
Зазначалося, що влада здійснюється народом а також системою державних органів і місцевого самоврядування. При цьому державна влада здійснюється за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу, судову.
Проголошувався принцип верховенства права. Українська мова визнавалася державною мовою, а норми Конституції – нормами прямої дії.
Проголошувався принцип єдності, недоторканості і цінності території України. Громадяни здійснюють свої права згідно з принципом: “дозволено все, що не заборонено законом”, а органи державної влади здійснюють свої повноваження за принципом: “дозволено лише те, що визначено законом”.
Закріплювалося положення, згідно з яким визнавався пріоритет загальнолюдських цінностей, додержання загальновизнаних принципів міжнародного права.
Громадянам України надавалося право чинити опір та перепони будь – якому, хто здійснює спробу насильницької ліквідації української державності, конституційного ладу, порушення територіальної цінності чи чинять дії, спрямовані на захоплення державної влади.
Розділ 2 “Права свободи і обов’язки людини і громадянина” складалися з 6 глав, які містили загальні положення, регламентували питання громадянства, визначали політичні права, економічні і культурні права людини, перелік гарантій прав і свобод, а також обов`язків громадян.
Тут було закріплено права і свободи громадянина, які відповідали Загальній декларації прав людини ООН 1948р. Посилені були і гарантії цих прав і свобод, проте не до такої міри, щоб стати реальними.
Громадянському суспільству і державі був присвячений розділ 3 проекту. Розділ – дуже проблемний тому що в ньому закладалися норми, які належали до інших розділів Конституції. Загальні положення цього розділу не містили ніяких норм прямої дії. Глави були присвячені власності підприємству, екологічній безпеці, сім`ї, освіті, науці і культурі, громадським об`єднанням, свободі інформації (всього 8 глав). Перелічені глави належали до соціальних та економічних прав і свобод громадянина.
Дуже важливим для того періоду був розділ 4 проекту “пряме народовладдя”. Він розкривав сутність народовладдя, їх здійснення, а також надавав народові України право законодавчої ініціативи.
Розділ 5 проекту конституції було присвячено органові, який здійснює законодавчу владу в Україні – Верховній Раді України. У
5 – ти главах закріплювалися норми, що регулювали порядок визначення складу Верховної Ради України процедуру її формування, закріплювалися повноваження і організація роботи цього органу. Порівняно з минулими конституціями, у розділ було вміщено спеціальну главу присвячену законодавчому процесові. Окрема глава регламентувала питання бюджету і фінансового контролю.
Про виконавчу владу в Україні йшлося у розділі 6 і 7 проекту Конституції, в яких закріплювався статус Президента України і Кабінету Міністрів України.
Розділ 8 проекту стосувався судової влади. Глава А була присвячена органам правосуддя, а глава Б – прокуратурі. Територіальному устрою і територіальній організації влади в Україні присвячувався розділ 9 проекту Конституції. У главах закріплювалися норми, які регулювали принципи та систему територіального устрою, статус Республіки Крим; статус областей (земель). Окрема глава стосувалася місцевого самоврядування, у якій йшлося як про територіальну організацію влади безпосередньо на місцях (у селах, селищах, містах і районах) так і про місцеве самоврядування та його органи – місцеві ради. Якщо перше дійсно стосувалося згаданого розділу, то друге слід було б розглядати у блоці, присвяченому місцевому самоврядуванні.
Розділ 10 проекту Конституції стосувався охорони Конституції. У ньому регламентувався порядок обрання, організації і діяльності Конституційного Суду України. Але зважаючи на логіку закріплення конституційних інститутів, цей розділ мав бути вміщений після розділу про ВРУ або після розділу про судову владу.
Державним символам України було присвячено розділ 11 проекту Конституції України.
Розділ 12 проекту визначав порядок внесення змін і доповнень до Конституції і конституційних законів.
Закінчуючи характеристику проекту Конституції України, слід зазначити її великий обсяг. Наприклад Конституція США містить 7 статей, які складаються з 21 розділу і 27 чинних поправок. Конституція Італії – 168 статей і 18 перехідних положень.
Другий етап конституційного процесу розпочався після завершення дострокових парламентських, президентських виборів і охоплював період з 10 листопада 1994 по 8 червня 1995 року. Він характеризується відновленням конституційного процесу. Почалася робота Конституційної комісії над третім проектом Конституції України. Завершився 2 етап 8 червня 1995 року укладанням конституційного договору між Президентом України і Верховною Владою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України.
Цей договір дав змогу прискорити конституційний процес в Україні.
У стислій формі він визначав основні положення майбутньої Конституції України і складався з 8 розділів і 61 статті.
В розділі 1 “Загальні положення” визначалися основні загальні засади майбутньої Конституції.
Розділ 2 був присвячений статусу Верховної Ради України та статусу народного депутата.
Розділ 3 визначав статус Президента, особливістю якого було те, що Президент України вважався главою держави і главою державної виконавчої влади.
Розділ 4 закріплював правове становище уряду України – Кабінету Міністрів України.
Розділ 5 був присвячений судоустрою, 6 – розділ прокуратурі.
Розділ 7 фактично визначав органи держави, які функціонували на місцях. Специфікою цього розділу було, те, що він до цих органів відносив одночасно і місцеві органи державної виконавчої влади і місцеве самоврядування.
Розділ 8 містив “Загальні положення”. Характерно, що Конституційний договір визначав строки прийняття нової Конституції України і не включав можливості винесення тексту нового Основного закону на всеукраїнський референдум
(п.4 Договору)
Після підписання конституційного договору почався процес реалізації закладених у ньому положень.
Третій етап конституційного процесу охоплює період з 18червня 1995р. до 28 червня 1996 року.
В липні 1995 було створено Робочу групу з підготовки проекту Конституції України. На основі підготовленою нею матеріалів для підготовки проекту Основного Закону 24 листопада 1995р. Конституційна комісія України утворила з числа її членів Робочу групу для підготовки проекту.
Конституційна комісія згодом схвалила проект, підготовлений Робочою групою, і предала його разом з власними зауваженнями на розгляд Верховної Ради України. 5 травня 1996р. Верховна Рада створила
Тимчасову спеціальну комісію для доопрацювання проекту Конституції. В період з 5 травня по 28 червня 1996 року.
ВРУ постійно обговорювала доопрацьований Тимчасовою комісією проект.