2 Європейська історія жанру та його основні ознаки…

Вид материала

Документы

Содержание Висновки до ІІ розділу Розділ iii. традиції пікарески в «мертвих душах» м.в.гоголя 3.2. Соціальна проблематика твору Сей образ так ёмко описан с натуры Вдовец несчастный - жалкий Плюшкин Едят довольно, сытно-сладко: в хозяйстве много яблок, груш

Подобный материал:

• План. Поняття підприємства, його завдання І основні ознаки. Характерні ознаки І властивості, 96.62kb.
• Історія Конституції України. Конституція України як основний закон, 67.5kb.
• План Термін та його ознаки. Термінологія як система. Історія І сучасні проблеми української, 84.15kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1213.49kb.
• Урок № Тема: «Вступ. Що вивчає історія стародавнього світу», 510.37kb.
• Тема Загальні положення, 259.35kb.
• Гідропривод основні функції, переваги та недоліки, історія розвитку. Принцип дії гідроприводу., 254.18kb.
• Нні оцінки репутації замість нарахування балів за досягнення певних показників,, 198.22kb.
• Дайте визначення предмету "Історія України", вкажіть на основні методологічні принципи,, 76.21kb.
• Програма кандидатського іспиту зі спеціальності 03. 00. 05-ботаніка Укладачі, 169.69kb.

Висновки до ІІ розділу;


Виникнення і розвиток такого літературного жанру, як шахрайський роман обумовлені змінами в суспільному житті. Суспільні цінності, такі як багатство, презирство до людей праці, викликали появу прошарку людей, які прагнули досягти певного рівня життя не гребуючи ніякими засобами. Жадоба наживи призвела до ігнорування основних загальнолюдських цінностей: моральності, духовності, порядності, поваги до людської праці.

Зародився шахрайський роман у Іспанії наприкінці раннього періоду Відродження. Невипадково саме Іспанія стала батьківщиною шахрайського роману. В Іспанії того періоду склалися досить особливі суспільні умови, які і стали підгрунттям для створення саме таких романів. Іспанія вела колоніальні війни, захопила багато колоній і продовжувала захоплювати колонії. Іспанія також вела війни з сусідніми державами.

Такий стан суспільства призвів до виникнення прошарку людей, які створили своє багатство не працюючи, а здобули його під час воєн за рахунок переможених людей. Це призвело до формування суспільних поглядів, згідно яких авантюристи, шахраї досить просто і швидко досягають багатства, що треба працювати, треба «шукати» свою долю не гребуючи ніякими засобами.

Одночасно такий стан іспанського суспільства призвів до зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирства до повсякденної праці, моральної деградації і почуття безнадійності. Такі суспільні погляди зумовили виникнення декласованого елемента – маси авантюристів, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення – пікаро.

Доля цих людей привернула увагу письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей,


зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрощів і зрештою досягає певного матеріального благополуччя.

Шахрайський роман показує, що люди подібні його героям, стверджують життєвий принцип, що можливо жити і не працювати, жити за рахунок інших, які мають створювати суспільні блага для того, хто вміє пристосуватися до суспільних умов. Герої шахрайського роману вважають себе спритнішими, розумнішими від простих людей, а тому вони можуть жити за рахунок інших. Роман показує, що такі суспільні настрої є однією з головних сил, які призводять до деградації суспільства, до того, що людини втрачають вмотивованість чесно працювати. Вони майже вимушені йти шляхом обману, крадіжок, презирства до ближніх, бажання вижити будь-якою ціною.

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину у її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення суспільної дійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII – XVIII століттях. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX століття.

РОЗДІЛ III. ТРАДИЦІЇ ПІКАРЕСКИ В «МЕРТВИХ ДУШАХ» М.В.ГОГОЛЯ


3.1 Сюжетно-композиційна своєрідність поеми;


Гоголь давно мріяв написати твір, в «якому б була зображена вся Русь». Це повинне було бути грандіозним описом побуту та традицій Росії першої третини XIX століття. Таким твором стала поема «Мертві душі», написана в 1842 р. Перше видання твору мало таку назву: «Пригоди Чічікова, або Мертві душі». Така назва знижувала справжнє значення цього твору, переводило в область авантюрного роману. Гоголь пішов на це по цензурних міркуваннях для того, щоб поема була видана.

Визначення жанру стало ясно письменникові тільки в останній момент, тому що ще працюючи над поемою, Гоголь називає її то поемою, то романом. Щоб зрозуміти особливості жанру поеми “Мертві душі”, можна зіставити цей твір з “Божественною комедією” Данте, поета епохи Відродження. Її вплив відчувається в поемі Гоголя. “Божественна комедія” складається із трьох частин. У першій частині до поета приходить тінь давньоримського поета Вергілія, що супроводжує ліричного героя у пекло, вони проходять всі кола, перед їхнім поглядом проходить ціла галерея грішників. Фантастичність сюжету не заважає Данте розкрити тему своєї Батьківщини - Італії, її долі. По суті, Гоголь задумав показати ті ж кола пекла, але пекла Росії. Недарма назва поеми “Мертві душі” ідейно перегукується з назвою першої частини поеми Данте “Божественна комідія”, що називається “Пекло”.

Умовно перший том поеми «Мертві душі» можна розділити на три частини: перша - приїзд Чічікова і його слуг у губернське місто NN, знайомство із сановниками, відвідування будинку губернатора; друга - поїздка до поміщиків; третя – укладання купчої, спілкування з донькою губернатора й поспішний від'їзд Чічікова з міста NN через виниклі дурні плітки про ловця «мертвих душ».

Експозицією поеми можна вважати перший розділ, у якій відбувається знайомство читачів з багатьма героями твору, серед яких і Павло Іванович Чічіков, і жителі міста NN (від простих мужиків, що розмовляють про колесо брички Чічікова до самого губернатора), і деякі поміщики (Манілов, Собакевич, Ноздрьов), чиї маєтки Чічіков відвідує. У першому розділі дана широка панорама життя, яка більше деталізовано буде представлена далі. Тут дана й зав'язка поеми - згадується про задум Чічікова, про його аферу.

Особливо значущою в композиційному плані є та частина, де показана низка поїздок Чічікова в різні маєтки. Опис цих відвідувань дається відповідно до чіткої схеми: спочатку дається опис селянських хат і всього господарства в цілому, потім йде розповідь про поміщицьку садибу, інтер'єр будинку, зовнішності хазяїна (обличчя, характер, улюблене заняття - «завзяття», мовна характеристика), після - опис застілля, бесіди Чічікова й поміщика про мертві душі, від'їзд Чічікова з маєтку.

Кожен попередній поміщик у поемі Гоголя протиставлений наступному. Так, безгосподарний мрійник Манілов, що не має ніякого «завзяття», протиставлений надмірно дріб'язковій Коробочці, що цікавиться тільки побутовою сферою життя й грошима, що збирає, в «мішечки, розміщені по шухлядках комодів». Здирниці Коробочці протиставлений молодець Ноздрьов, що пропалює життя й колекціонує борзих собак. Руйнівник господарства Ноздрьов, що часто програється «вщент» на ярмарках, подан для контрасту з хитрим торгашем Собакевичем, що охочий до їжі. Сам Михайло Семенович Собакевич, який має міцне велике господарство, протиставляє себе Степану Плюшкіну, чий маєток перебуває в запустінні, а селяни вмирають від голоду.

Існує літературний міф, відповідно до якого кожен наступний поміщик, до якого приїжджає Павло Іванович, «более мёртв, чем предыдущий» [А. Білий]. Цей міф виник, імовірно, через буквальне прочитання гоголівського висловлення, даного в «Чотирьох листах до різних осіб із приводу “Мертвих душ”» (лист 3-і): «Один за другим следуют у меня герои один пошлее другого». [23]

Дослідникові творчості Гоголя Ю. В. Манну вдалося розвінчати цей міф і довести невірність припущення того, що Манілов і Коробочка «менш мертві», ніж Ноздрьов і Собакевич. Гоголь пише про Манілова: «От него не дождёшься никакого живого или хоть даже заносчивого слова <…>, если коснёшься задирающего его предмета. У всякого есть свой задор: у одного задор обратился на борзых собак» (це можна сказати про Ноздрьова), інший «мастер лихо пообедать» (таким є Собакевич), «но у Манилова ничего не было». Якщо ж під «мертвотністю» розуміється та шкода, що поміщики наносять селянам, то й у цьому аспекті Манілов не здається більше «живим». Він зовсім не знає специфіки життя російського селянства (тому безглуздо припускає, що селяни будуть купувати товари в купців, забираючись на міст, що розкинувся над ставком), не уявляє, скільки селян на нього працює, а скільки вже вмерло. Собакевич же знає поіменно всіх своїх селян, уявляє собі, хто з них на яку роботу здатний. Кріпаки Собакевича живуть у міцних хатах, зрубаних «напрочуд». Все це доводить, що Манілов нічим не краще Собакевича або Ноздрьова.

Гоголь відкриває галерею поміщиків саме Маніловим з багатьох причин. По-перше, Чічіков почав об'їзд поміщиків з Манілова тому, що ще в будинку губернатора той йому здався привітною й люб'язною людиною, у якого буде неважко придбати мертві душі. Цей розрахунок виявився вірним. Манілов став єдиним поміщиком, хто подарував Чічікову померлих селян, навіть не подумавши попросити за них гроші. Письменникові важливо показати, що на своєму помилковому шляху Чічіков спочатку не зіштовхується із серйозними перешкодами й складностями. Манілов лише, роняючи від несподіванки цибух, дивується проханню Павла Івановича. Така реакція доводить незвичайність і чудність діяльності Чічікова. По-друге, загальний емоційний тон навколо образа Манілова ще безтурботний, фарби, які згадує письменник у зв'язку із цим героєм, світлі (зелена, синя, жовта) або приглушено-сірі. Надалі світловий спектр змінюється, у ньому починають домінувати темні, похмурі тони, а із Чічіковим відбуваються неприємності одна за іншою. Дослідник І. Золотуський у монографії «Гоголь» (Серія ЖЗЛ) пише: «Весело-прозаически началась поэма: въезд в город, объезд чиновников, приятные разговоры, вечера. Потом следовал комический Манилов, не вызывающий тревоги, потом Коробочка, когда что-то шевельнулось в левой стороне груди. Потом как бы глушащий эту тревогу балаган Ноздрёва – и вот Собакевич с его душой, спрятанной на дне тайника, и образ старости, предвещающий смерть». [20]

Особливість побудови «галереї поміщиків» полягає в тім, що в кожного наступного поміщика Чічікову усе складніше й складніше здобувати померлих селян. Коробочка довго не могла зрозуміти, що від неї хоче Чічіков («Адже я мертвих ніколи не продавала»), Ноздрьов почав пропонувати придбати разом з мертвими душами шарманку, коней або хортиць щенят, а в підсумку взагалі не продав Чічікову селян, а Собакевич, імовірно, догадавшись про те, що така угода вигідна Павлу Івановичу, запросив за мертвого сто рублів, тобто стільки, скільки коштував живий селянин. Однак Степан Плюшкін не тільки продав Чічікову найбільшу кількість померлих селян, але й неймовірно порадувався можливості звільнитися від «мертвих душ», за яких йому тепер не прийдеться платити подушну подать.

Композиція «галереї поміщиків» має й ще одну важливу особливість. Важливо відзначити, що Чічіков украй рідко попадає в той маєток, у який планував потрапити. Так, він їде в Заманіловку, а попадає в Маніловку, прямує до Собакевича, але, збившись із шляху, о другій годині ночі попадає до Коробочки, від Коробочки знову планує поїхати до Собакевича, але заїжджає в шинок, а потім їде до Ноздрьова, з яким познайомився ще в губернському місті, але відвідувати його не збирався. Після Ноздрьова Чічіков все-таки опиняється у Собакевича, але від нього вже нікуди їхати не збирається. Однак Михайло Семенович повідомляє про поміщика Плюшкіна, що морить голодом своїх селян. Зацікавившись, Чічіков їде й до цього поміщика. Тут дають про себе знати «бічні ходи»: «с тщательностью перечислены недолжные повороты на пути к Ноздрёву, к Коробочке…»[28]. Якби в поемі було показано, як Чічіков задумав поїхати до Манілова й Собакевича та благополучно опинився в них, то в такій побудові було б щось схематичне. Але якби Гоголь показав, що Чічіков, задумавши поїхати до Манілова й Собакевича, у підсумку не опиняється в жодного з них, а приїжджає, наприклад, до «Боброва, Свиньина, Канапатьева, Харпакина, Трепакина, Плешакова» (ці імена згадує Коробочка), то в такій побудові було б щось вигадане, неприродне.

У третій частині дається зображення губернського міста NN і його мешканців. На зміну статичному опису маєтків приходить динамічне зображення суперечок міських чиновників, пліток дам.

У фіналі поеми Гоголь звертається до принципу композиційної інверсії. Гоголь звертається до минулого головного героя, розповідає про дитинство і юність Чічікова, даючи читачам можливість довідатися, як сформувався характер і світогляд набувача.

Особливе місце в композиції першого тому поеми «Мертві душі» займають авторські міркування й вставні історії. Так, наприклад, на початку твору авторські міркування здебільшого носять іронічний характер (наприклад, міркування про товстих і тонких панів), але, починаючи з п'ятої глави, у поему включаються патетичні (про велику і богату російську мову) або ліричні міркування (про «юність і свіжість», про дорогу й про Росію). Своєрідним ключем до розуміння поеми стають «Повість про капітана Копейкина» і притча про Кіфу Мокійовича та Мокія Кіфовича.

Композиція поеми Гоголя «Мертві душі» була ретельно продумана автором. Вона - втілення архітектонічної стрункості й оригінальності.


3.2. Соціальна проблематика твору;


Письменник показує в поемі великим планом образи поміщиків, цих господарів Росії. Причому він зображує не кращу освічену частину дворянства, а тих, хто становив його основну масу. Так поема перетворюється в геніальне викривання кріпосництва як такого соціально - економічного ладу, що закономірно породжує культурну й економічну відсталість країни, морально розкладає той клас, що був у той час вершителем долі держави. Ця ідейна спрямованість поеми розкривається, насамперед, у системі її образів.

Глави про поміщиків, яким приділено більше половини першого тому, автор розташував у строго продуманому порядку: марнотратного мрійника Манілова заміняє ощадлива Коробочка; їй протиставлений поміщик, що впав в злидні, пройдисвіт Ноздрьов; потім знов зворот до господарського поміщика-куркуля Собакевича; галерею кріпосників замикає скнара Плюшкін, що втілює крайню ступінь падіння поміщицького класу.

Знайомство з мешканцями патріархальних панських садиб – Маніловим, Ноздрьовим, Собакевичем, Коробочкою, Плюшкіним - виявляє основні типові риси російського провінційного дворянства: паразитизм, жадібність, бездумне марнотратство, розумову й моральну злиденність. Як чудовий письменник-реаліст Гоголь розкриває ці загальні якості в індивідуальних, яскравих і неповторних образах, створюючи типові характери.

Створюючи образи Манілова, Коробочки, Ноздрьова, Собакевича, Плюшкіна, Гоголь використовує загальні прийоми реалістичної типізації (зображення села, панського будинку, кабінету, портрета хазяїна та його мовлення, розмови про міських чиновників) У тих випадках, коли це необхідно, з'являється біографія персонажа.

Розташування поміщиків у поемі не випадково. Спочатку Чічіков приїзджає до маєтку Манілова, що називають парадним фасадом поміщицької Росії, а потім гостює в господарської, акуратної "скнари" Коробочки, щоб потім побувати в розореній садибі фамільярного, відчайдушного Ноздрьова й у поважного куркуля Собакевича. Завершує цю безрадісну подорож картина цілковитої старості й запустіння села Плюшкіна. У такій послідовності рух - від кращого до гіршого. І стосується це, головним чином, не стільки панських садиб, скільки їхніх мешканців.

Манілов при першому знайомстві робить приємне враження культурної делікатної людини. Але вже в цій поверховій характеристиці чується знаменита гоголівська іронія. Про це говорить і книга, два роки закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, і порівняння його очей із цукром. У вигляді цього героя виразно проступає нудотна солодкуватість. Схильність Манілова до вишуканих, пишномовних зворотах у мовленні свідчить про його прагнення здаватися освіченою, висококультурною людиною.Аналізуючи мовлення Манілова, В. В. Виноградов слушно зауважує: «Для Манилова речь - это чистая поэзия, ис­кусство для искусства. Поэтому он, не смея понять слов Чичикова в прямом смысле, «ничуть не затруд­нился» [10, c.27-28]

Він запитує Чічікова: «Может быть, здесь... в этом, вами сейчас выраженном изъяснении... скрыто другое... Может быть, вы изволили выразить­ся так для красоты слога?» [10, c.28] На цьому тлі стає природним те замилування, яким перейнявся Манілов, слухаючи Чічікова. Коли Чічіков блиснув вищими формами офіційно-риторичного стилю: «Обязанность для меня — де­ло священное, закон. Я немею перед законом», — автор не пропускає нагоди підкреслити замилування Манілова: «Последние слова понравились Манилову, но "в толк самого дела он всё-таки никак не вник...». [10, c.32] Порівняти також: «Манилов, обворожённый фразою, от удовольствия только потряхивал одобрительно го­ловою, погрузясь в такое положение, в каком нахо­дится любитель музыки, когда певица перещеголяла самую скрипку и пискнула такую тонкую ноту, какая не в мочь и птичьему горлу». Бажання бути приємним часто виражається в ряді перебільшених компліментів на адресу гостя: «Слу­чай мне доставил счастие, можно сказать, редкое, об­разцовое, говорить с вами и наслаждаться приятным вашим разговором»; або: «Я бы с радостью отдал по­ловину всего моего состояния, чтобы иметь часть тех достоинств, которые имеете вы» [10, c.33]. Те ж люб'язно-сентиментальне ставлення Манілов проявляє й до знатних сановників. Звідси зрозумілі й характеристики, які він дає: віцегубернатор -«приятный человек», поліцеймейстер - «милый человек», дружина його - «прелюбезнейшая женщина». Манілов чемний і ввічливий навіть із прикажчиком, якого величає люб'язний, і із Селіфаном, до якого звертається на ви. У ньому сентиментальність сполучається із претензіями на культуру та з невмінням, у силу своєї безтолковості, безгосподарності, їх здійснити.

Це відбивається й у його «аглицком» саду, і в меблях, і у свічнику, і в книзі, і в організації виховання своїх дітей. Це чудово відзначено й у мовленні: у вживанні іноземних слів (прожекти, сюрпризи, негоція), у спробах виражатися витіювато: «я не могу постичь»; «не мог получить такого блестящего образования, ка­кое, так сказать, видно во всяком вашем движении;не имею высокого искусства выражаться».

Але ці зовнішні ввічливі манери не можуть сховати порожнечі його душі. Усі заняття Манілова складаються з безглуздих мріянь, дурних і нездійсненних прожектів. На цю думку наводить й опис його садиби, що є в Гоголя найважливішим прийомом характеристики поміщиків. Який хазяїн, така й садиба. У Манілова в селі панують безладдя й спустошення. Слабовілля Манілова підкреслює й те, що господарством у поміщика займається п'яниця-прикажчик.

Господарство поміщика перебуває в повному занепаді. "Дом господский стоял на юру, то есть на возвышении, открытом всем ветрам, каким только вздумается подуть" Краде ключниця, "глупо и без толку готовится на кухне", "пусто в кладовой", "нечистоплотны и пьяницы слуги". А тим часом споруджена "беседка с плоским зеленым куполом, деревянными колоннами и надписью: "Храм уединенного размышления". Мрії Манілова нісенітні й безглузді. "Иногда говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или через пруд выстроить каменный мост" Гоголь показує, що Манілов вульгарний і порожній, реальних духовних інтересів у нього немає. "В его кабинете всегда лежала какая-то книжка, заложенная закладкою на четырнадцатой странице, которую он постоянно читал уже два года". Вульгарність сімейного життя (відносини із дружиною, виховання Алкіда та Фемістоклюса), нудотна солодкуватість мовлення ("майский день", "именины сердца") підтверджують проникливість портретної характеристики персонажа. "В первую минуту разговора с ним не можешь не сказать: "какой приятный и добрый человек!" В следующую минуту разговора ничего не скажешь, а в третью скажешь: "Черт знает что это такое!" - и отойдешь подальше; если не отойдешь, почувствуешь скуку смертельную". Гоголь із приголомшливою художньою силою показує мертвотність Манілова, нікчемність його життя. За зовнішньою привабливістю ховається духовна порожнеча.

Інший тип поміщиці з'являється в образі Коробочки.

Сей образ так ёмко описан с натуры:

Душонка - потёмки, коробкой фигура.

В пределах Отчизны их знает читатель:

Торговля - смысл жизни, весь мир - покупатель.[61]

Коробочка - це «одна из тех матушек, не­больших помещиц, которые плачутся на неурожаи, убытки» (так її характеризує Гоголь), і це чудово віддзеркалюється в її мовленні. «Да беда, времена плохи, вот и прошлый год был такой неурожай, что боже храни». «Как же жаль, право, что я продала мёд купцам так дёшево». Ще приклади: «Народ мёртвый, а плати, как за живого». «Теперь Мне выехать не на чем: некому лошадей подковать». «Урожай плох, мука уже такая неавантажная» [10, c.46]. Мовлення Коробочки віддзеркалює її тупість і неуцтво, острах нового, незвичного, страх до пропозиції Чічікова продати мертві душі: «Право, не знаю, ведь я мёртвых некогда не продавала». «Право, я боюсь, на первых-то порах, чтобы как-нибудь не понести убытку». «Моё такое неопытное вдовье дело! лучше ж я маненько повременю» [10, c.46]. Часом у мовленні «дубинноголовой» Коробочки виявляється крайня примітивність її думки, що доходить до якоїсь дитячої наївності. «Нешто хочешь ты их откапывать из земли?»- запитує вона Чічікова про померлих. Або в іншому місці: «А может, в хозяйстве-то как-нибудь под случай понадобятся».

На відміну від Манілова вона хазяйновита й практична. Вона добре знає ціну "копійці". Тому вона так боїться продешевити, продаючи Чічікову незвичайний товар. Всі доводи заповзятливого ділка розбиваються о її незламну "дубинноголовость" і жадібність. Виходить, при всіх індивідуальних особливостях вона відрізняється такою же вульгарністю й "мертводушием", як Манілов.

Разом із тим, образ скнари Коробочки вже позбавлений тих "привабливих" рис, які відрізняють Манілова. І знову тип - "одна из тех матушек, небольших помещиц, которые набирают понемногу деньжонок в пестрядевые мешочки, размещенные по ящикам комодов". Інтереси Коробочки цілком сконцентровані на господарстві. "Крепколобая" та "дубинноголовая" вона боїться продешевити, продаючи Чічікову "мертві душі". Цікава "немая сцена", що виникає в цій главі. Аналогічні сцени -майже у всіх главах, що показують укладання угоди Чічікова із черговим поміщиком. Це дозволяє з особливою виразністю показати духовну порожнечу Павла Івановича і його співрозмовників. У фіналі третього розділу Гоголь говорить про типовість образу Коробочки, незначній різниці між нею й іншою аристократичною дамою.

Галерею "мертвих душ" продовжує в поемі Ноздрьов. Яскраво індивідуалізоване мовлення брехуна Ноздрьова. Ноздрьов - це «разбитной малый» із властивою йому «зоркостью и бойкостью характера». Його буйна й невгамовна натура виявляється і у постійному бажанні «погуляти», і в страсті до азартної гри, і в прагненні до авантюри, і в здатності напаскудити ближньому, і в нестримній брехні. Спритна, найвищою мірою неорганізована безпардонна натура Ноздрьова ласа на здійснення усіляких нечесних учинків, на роздування пліток небилиць. Майже все його мовлення - це порожня, вульгарна балаканина, суцільна брехня. Ось приклади. «Я один в продолжение обеда выпил семнадцать бутылок шампанского». «На этом поле русаков та­кая гибель, что земли не видно; я сам своими руками поймал одного за задние ноги». «Пруд, в котором... водилась рыба такой величины, что два человека с трудом вытаскивали штуку» [10, c.66]. Спростування облудності Ноздрьова робиться не тільки способом прямого викриття, але й іншим, дуже тонким, замаскованим прийомом. У кабінеті його «были показаны турецкие кинжалы, на одном из которых по ошибке было -вырезано: мастер Савелий Сибиряков». У підкреслених словах безсумнівна ноздрьовськоа брехня і їм же дане пояснення. «Вот кисет, вышитый какою-то графиней,»- це теж деталь, украй характерна для мовлення брехуна Ноздрьова. У цих прикладах ясно відчутна риса прибрехати й похвастати й одночасно авторське викриття цієї хвалькуватості героя. Недовіра до слів Ноздрева, таким чином, зростає.

Образ Ноздрьова не менш типовий, ніж образ Манілова або Коробочки. Гоголь пише: "Ноздрев долго еще не выведется из мира. Он везде между нами и, может быть, только ходит в другом кафтане; но легкомысленно непроницательны люди, и человек в другом кафтане кажется им другим человеком".

Як й інші поміщики, він внутрішньо не розвивається, не змінюється залежно від віку. "Ноздрев в тридцать пять лет был таков же совершенно, каким был в осьмнадцать и двадцать: охотник погулять".

Якою неприборканою енергією, активністю, жвавістю, стрімкістю віє від Ноздрьова, цього гульвіси, молодця, відомого в місті "исторического человека". Його зовсім не займають дріб'язкові турботи про нагромадження грошей. Ні, у нього інша, протилежна пристрасть - бездумно й легко витрачати гроші на гульби, картярські ігри, покупку непотрібних речей. Яке ж джерело його доходів? Воно таке ж, як і в інших поміщиків - кріпаки, які забезпечують своїм панам дозвільне й безтурботне життя.

Пристрасть до брехні й карткової гри багато в чому пояснює те, що на жодному із зборів, де був присутній Ноздрьов, не обходилося без історії. Життя поміщика абсолютно бездуховне. У кабінеті " …не было заметно следов того, что бывает в кабинетах, то есть книг или бумаги; висели только сабля и два ружья. Разумеется, хозяйство Ноздрева развалено. Даже обед состоит из блюд, которые пригорели, или, напротив, не сварились. "

Перераховані вище прийоми типізації використовуються Гоголем і для опису образа Собакевича. Він - поміщик-куркуль, незграбний, грубий, «топорный» за своїм характером, зовнішним виглядом та поводінкою. Такими ж якостями відрізняється і його мовлення. Звідси його лаконічне «прошу»- чи кличе він до себе в гості, чи запрошує до обіду. Звичайно, і в Собакевича, при всій брутальності його натури, є якісь елементарні уявлення про пристойність і обов’язок гостинності, і тому він, що рідко зваблювався ким-небудь і рідко озивався про кого-небудь «с хорошей стороны», сповнений поваги до Чічікова, визначає його в розмові із дружиною: «преприятным человеком» і запрошує його до себе в садибу. Елементарну ввічливість проявляє Собакевич й у тім, що, знаючи свою звичку наступати на ноги, у той же час запитує: «Не побеспокоил ли я вас?» або, уже наступивши, відразу вибачається: «Прошу прощения». Але в його натурі переважає черствість, і він приймає Чічікова більш офіційно й сухо, ніж Манілов: «рекомендую тебе», «имел честь позна­комиться» [10, c.87].

Сухі, уривчасті й лаконічні його слова при проводах Чічікова: «Прощайте. Благодарю, что посетили; прошу и вперёд, не забывать». Відтінок офіційної мови почувається й в інших місцях розмови Собакевича із Чічіковим. Звідси його часте «извольте»: «извольте, чтоб не пре­тендовали на меня»; «извольте... и я вам скажу тоже моё последнее слово». Особливо офіційно-канцелярським стає мовлення Собакевича, коли він хоче трохи пристрахати Чічікова у зв'язку з його дивною угодою: «Расскажи я или кто иной - тако­му человеку не будет никакой доверенности относи­тельно контрактов или вступления в какие-нибудь выгодные обязательства»¹⁴. Його розписка - теж зразок канцелярщини: «За­даток двадцать пять рублей государственными ассиг­нациями за проданные ревижские души получил сполна» [10, c.94]. Брутальність і груба прямолінійність Собакевича чудово викривається в його оцінці тих же самих чиновників міста, про яких так люб'язно озивався Манілов. Голова в Собакевича- «такой дурак, како­го свет не производил»; губернатор - «первый раз­бойник в мире... и лицо разбойничье», «дайте ему только нож да выпустите его на большую дорогу - зарежет». [10, c.99-100] Поліцеймейстер - «мошенник, продаст, обма­нет, ещё и пообедает с вами» [10, c.99-100]. Узагальнюючи своє судження про чиновників, він говорить: «Это всё мошенники; весь город там такой: мошенник на мошеннике сидит и мошенником погоняет. Все христопродавцы» [10, c.99-100]. Одну порядну людину виділяє Собакевич - прокурора, але і його нагороджує епітетом «свинья». Собакевич дає нищівну критику й Плюшкіну: «Мошенник, такой скряга, ка­кого вообразить трудно» [10, c.99-100]. Ведмежа брутальність Собакевича позначається й у тім, що він зовсім не соромиться у своїх вираженнях ні у присутності гостя, ні під час обіду. Наприклад: «Купит вон тот каналья-повар, что выучился у француза, кота, обдерёт его, да и подаёт на стол вместо обеда» [10, c.99-100], - так характеризує він губернаторський обід, за що його розмову припиняє дружина. Брутальність Собакевича переходить границі й в іншому місці.

Коли вони із Чічіковим розговорилися про Плюшкіна, Собакевич назвав його «собакой» і додав до його характеристики: «Изви­нительней сходить в какое-нибудь непристойное место, чем к нему» [10, c.100].

Груба, куркульська натура Собакевича добре розкривається в угоді із Чічіковим. Із всіх виведених поміщиків він один веде справжню угоду, спритно орієнтуючись у ній, швидко зміркувавши, що він може одержати з неї для себе певну користь, тримаючи основну нитку цієї угоди у своїх руках. Для куркуля - Собакевича характерна й запитана їм гіперболічна сума, що вразила Чічікова. Мовленню Собакевича властиві вираження справжнього куркуля, торгаша: «Эк, куда хватили... ведь я продаю не лапти»; «Стыдно вам и говорить такую сумму. Вы торгуйтесь, говорите настоящую цену»; «Да чего вы скупитесь? Право, не дорого» [10, c.97]. Необхідно помітити, як різко змінилося мовлення Собакевича, коли він дібрав смаку чиненої операції. Лаконічний, мовчазний, Собакевич входить пускається в таке красномовство, що Чічіков не встигає вставити жодного слова. Собакевич розгортає яскраву характеристику тим мертвим душам, про які мова йде, намагаючись переконати Чічікова в повноцінності продаваного товару. «Вы рассмотрите: вот, например, каретник Михеев, ведь больше никаких экипажей и не делал, как только рессорные. И не то, как бывает московская работа, что на один час, прочность такая, сам и обо­бьёт, и лаком покроет» [10, c.95]. Або інший приклад: «А Пробка Степан, плотник? Я голову прозакладую, если вы где сыщете такого мужика. Ведь что за силища была! Служи он в гвардии - ему бы бог знает что дали, трёх аршин с вершком ростом» [10, c.95]. У запалі азарту Собакевич вдається в цілковитий абсурд і починає хвалити мертвих, як живих, не в спромозі помітити навіть всієї безглуздості своїх доводів. Коли Чічіков спиняє його, Собакевич із ще більшим азартом продовжує свої доводи: «Ну нет, не мечта. Я вам доложу, каков был Ми­хеев, так вы таких людей не сыщете: в плечищах у него была такая силища, какой нет у лошади; хотел бы я знать, где бы вы в другом ме­сте нашли такую мечту» [10, c.94].

Мовлення Собакевича відрізняється точністю, переконливістю, діловитістю, без усяких реверансів на адресу гостя, хоча він часом і робить натяки на близькі відносини, що нібито існують між ними, намагаючись і через цей хитрий хід одержати для себе хоч краплю вигоди: «только для знакомства», «не могу не доставить удовольствия ближнему»; «что по искренности происходит между короткими друзьями, то должно остаться во взаимной их дружбе» [10, c. 100].

У Собакевича на противагу Ноздрьову все відрізняється добротністю й міцністю. Село й господарство поміщика свідчать про певний статок. "Двор окружен был крепкою и непомерно толстою деревянной решеткой. Помещик, казалось, хлопотал много о прочности. Деревенские избы мужиков тоже срублены были на диво все было пригнано плотно и как следует".

Але це не справляє втішного враження, тому що Гоголь гіперболічно підкреслює каліцтво й безглуздість будівель Собакевича й оточення його будинку. При описі зовнішності цього героя письменник застосовує блискучий художній прийом - він порівнює Собакевича з "средней величины медведем". Це дозволяє читачу не тільки чітко уявити собі вигляд героя, але й побачити його тваринну сутність, відсутність вищого духовного початку.

Якщо Манілов хоча б намагався засвоїти зовнішні манери інтелігентної гуманної людини, то Собакевич не приховує свого глибокого презирства до освіти, визначаючи його словом "фук". Саме собакевичи були головною опорою трону, вони вбивали все гуманне й прогресивне.

Крайню ступінь людського падіння відбито Гоголем в образі найбагатшого поміщика губернії (більше тисячі кріпаків) Плюшкіна. Образ Плюшкіна побудований на одній провідній рисі: це всеохоплююча й спустошуюча його пристрасть - скнарість. Звідси нелюдимість, недовіра до людей, підозрілість. Плюшкін постійно перебуває в стані роздратування, готовий визвіритися на кожну людину. Він опустився до втрати людського образу й перетворився в «прореху на человече­стве». Гоголь із неповторною майстерністю передає всі ці риси в мовленні Плюшкіна. Майже нічого не залишилося в ньому від колишнього культурного хазяїна, мовлення його рясніє просторічними виразами або лайкою. Мовлення його скупе й нескладне, різко пофарбоване емоційно, тому що Плюшкін постійно перебуває в стані роздратування. Роздратування й недоброзичливість почуваються в наступній розмові Плюшкіна з Чічіковим.

Коли Чічіков запитує Плюшкіна, прийнятого їм за ключника: «Где же?» [барин], Плюшкін жовчно відповідає: «Что, батюшка, слепы-то, что-ли?.. Эхва! А вить хозяин-то я!» [10, c.108] Коли Чічіков визнав за обов’язок виразити хазяїнові повагу, той осудливо щось «пробормотал сквозь губы», імовірно (припускає Гоголь): «А по­брал бы тебя черт с твоим почтением». Правда, і Плюшкін чемно звертається до гостя зі словами «прошу покорнейше са­диться», але відразу показує себе вкрай негостинним, висловившись різко негативно про гостинність взагалі: «В них (гостях) ма­ло вижу проку. Завели пренеприличный обычай ез­дить друг к другу, а в хозяйстве-то упущения, да и лошадей их корми сеном» [10, c.115]. Плюшкін з перших же слів пускається в буркотливі скарги на недоліки: «Кухня у меня такая пре­скверная, и труба-то совсем развалилась». «Сена хоть бы клок в целом хозяйстве». «Землишка маленькая, мужик ленив, работать не любит, думает, как бы в кабак». І песимістично робить висновок: «Того и гляди, пой­дёшь на старости лет по миру» [10, c.115]. Роздратування похмурого, що не довіряє людям Плюшкіна-скнари чутно й у наступній його репліці. Коли Чічіков помітив, що в Плюшкіна, як йому казали, більше тисячі душ, він з якоюсь досадою в голосі, усе більше переходячи в грубий тон, запитує: «А кто это сказывал? А вы бы, батюшка, наплева­ли в глаза тому, который это сказывал! Он, пере­смешник, видно, хотел пошутить над вами» [10, c.119]. І небажання показати себе заможним, і недовіра до людей, і дріб'язкова уразливість до перепитувань гостя виявляються в його словах. Варто Чічікову в здивуванні перепитати: «Целых сто двад­цать?», як Плюшкін різко й уразливо відповідає: «Стар я батюшка, чтобы лгать: седьмой десяток живу!». І хоча Чічіков негайно поспішив виразити співчуття Плюшкіну, але останній у тому ж недружелюбному, дратівливому тоні продовжує: «Да ведь соболезнование в карман не по­ложишь», і на підтвердження своїх слів жовчно висміює співчуття, надане йому капітаном, що видає себе за родича Плюшкіна. І тільки коли Чічіков приголомшив свого співрозмовника тим, що для нього «готов и на убыток»,

Плюшкін стає лагідним, виражає неприкриту радість, і чує зовсім інші слова; «Ах, батюшка! ах, благодетель ты мой! Вот уте­шили старика! Ах, господи ты мой! ах, святители вы мои!» Майнувша на обличчі Плюшкіна радість миттєво зникає, і знову його мовлення пересипається наріканнями на долю, скаргами на свій «народ»: «Приказные такие бессовестные...». «У меня что год, то бегают. Народ-то больно прожорлив, от празд­ности завёл привычку трескать, а у меня есть и са­мому нечего». «Ради нищеты-то моей уже дали бы по сорока копеек». «По две копеечки пристегните» [10, c.121]. І тільки вже в момент від'їзду Чічікова, коли Плюшкін одержав від нього гроші, коли гість показав себе таким вихованим, що навіть відмовився від чаю, він знаходить для нього кілька чемних слів: «Прощайте, батюшка, да благословит вас бог!». Підозрілість Плюшкіна чудово виявляється й далі, у його ставленні до Прошки, Маври й взагалі до двірського.

Мовлення Плюшкіна сповнене повчальними сентенціями, що є результатом і його багаторічного життєвого досвіду, і його похмурого, буркотливого характеру, і його крайньої підозрілості й скнарості: «Соболезнование в карман не положишь». «Ведь что ни говори, а против слова-то божия не усто­ишь». «Хорошего общества человека хоть где узнаешь: он и не ест, а сыт». Плюшкін перетворився у відлюдного людиноненависника. Він недовірливий до людей. Характерні епітети, якими він визначає людей, з його погляду негідних: злодюжки, шахраї. Вже в самих цих епітетах помітен скнара. Мовлення Плюшкіна стисле, лаконічне, їдке, пересипане безліччю просторічних слів і виразів, що робить його ще більш яскравим й індивідуалізованим. Ось низка прикладів: «Вот бают; тысячи душ, а подитка сосчитай, а и ни­чего не начтёшь». «Да лих-то, что с того времени до ста двадцати наберётся». «Эхва! А вить хозяин-то я!» «И такой скверный анекдот, что сена хоть бы клок в целом хозяйстве». «Он, пересмешник, видно, хотел пошутить над вами». «Однокорытниками были, вместе по заборам лазили». «Театральная актёрка вымани­ла» (деньги). «Козявки и всякая дрянь было напичкалась» [10, c.119].

Біографія персонажа дозволяє простежити шлях від "ощадливого" хазяїна до напівбожевільного скнари. "А ведь было время, когда он был женат и семьянин, и сосед заезжал к нему пообедать навстречу выходили две миловидные дочки выбегал сын. Сам хозяин являлся к столу в сюртуке. Но добрая хозяйка умерла, часть ключей, а с ними мелких забот перешли к нему. Плюшкин стал беспокойнее и, как все вдовцы, подозрительнее и скупее". Незабаром сім'я повністю розвалилася, і в Плюшкіні розвиваються небачені дріб'язковість і підозрілість: "сам он обратился наконец в какую-то прореху на человечестве". Отже, аж ніяк не соціальні умови призвели поміщика до останнього рубежу морального падіння. Розігрується трагедія самітності, що переростає в кошмарну картину самотньої старості.

Вдовец несчастный - жалкий Плюшкин

Кукует эдакой кукушкой,

В слезах влача за годом год.

Да... пропадает барский род! [61]

Виразний опис села Плюшкіна з “особенной ветхостью“ сільських хат, з величезними купами згнилого хліба, з панським будинком, що виглядав як “старезний інвалід”. Один тільки сад був мальовничо гарний, але ця краса - краса занедбаного цвинтаря. І от на цьому тлі перед Чічіковим стала дивна фігура: “не то мужик, не то баба, в неопределенном платье, таком рваном, засаленном и заношенном, что если бы Чичиков встретил его где – нибудь у церкви, то вероятно, дал бы ему медный грош”. Але не жебрак стояв перед Чічіковим, а багатий поміщик, власник тисячі душ, у якого комори, комори й сушильні повні усілякого добра. Однак все це добро гниє, псується, перетворюється в потерть, тому що безроздільно охопила Плюшкіна жадібна скнарість, витравила в нього всяке розуміння дійсної цінності речей, затьмарила практичний розум колись досвідченого хазяїна. Відносини Плюшкіна з покупцями, його ходіння по селу за збором усякого непотрібу, знамениті купи мотлоху на його столі, скнарість, призводять Плюшкіна до безглуздого накопичення, що приносить його господарству одне руйнування. Усе занепало, селяни ”мрут как мухи “, десятками значаться в перегонах. Безглузда скнарість, що панує в душі Плюшкіна, породжує в ньому підозрілість до людей, недовіру до всього оточуючого, жорстокість і несправедливість стосовно кріпаків. У Плюшкіна немає ніяких людських почуттів. Речі для нього дорожче людей, у яких він бачить тільки шахраїв і злодіїв.

Він живе гірше, ніж "последний пастух Собакевича". Незліченні багатства пропадають даремно. Застережливо звучать слова Гоголя: "И до какой ничтожности, мелочности, гадости мог снизойти человек! Мог так измениться!.. Все может статься с человеком".

Таким чином, поміщиків в "Мертвих душах" поєднують загальні риси: нелюдськість, ледарство, вульгарність, духовна порожнеча. Однак Гоголь не був би, великим письменником, якби не обмежився лише "соціальним" поясненням причин духовної неспроможності персонажів. Він дійсно створює "типові характери в типових обставинах", але "обставини" можуть полягати й в умовах внутрішнього психічного життя людини. Падіння Плюшкіна не зв'язане прямо з його положенням поміщика. Хіба втрата сім'ї не може зломити навіть найдужчу людину, представника будь-якого класу або стану?! Словом, реалізм Гоголя містить у собі й найглибший психологізм.

Манілов, Коробочка, Ноздрьов, Собакевич - ці герої антисоціальні, їхні характери потворні.

У поемі зображена кріпосницька Русь, країна, у якій вся земля з її багатствами, її народ належали правлячому дворянському класу - кріпаки, які забезпечують своїм панам дозвільне й безтурботне життя. Трагічна доля закріпаченого народу особливо сильно почувається в образах кріпосних людей. З їх допомогою Гоголь говорить про те отупіння й здичавіння, що несе рабство людині. У цьому світлі й треба розглядати образи дядька Мітяя,

дівчиська Пелагеї, що не вміла відрізняти, де право, де ліво, плюшкінських Прошку й Мавру, забитих до крайнього ступеня. Соціальна пригніченість і приниженість віддрукувалися на Селіфані й Петрушці. Останній навіть мав шляхетне спонукання до читання книг, але його більше залучало не те, про що читав він, а процес самого читання, що "вот-де из букв вечно выходит какое-нибудь слово, которое иной раз черт знает что значит".

Гоголь, як у дзеркалі, відбив всю огидну сутність дворянсько-бюрократичного ладу з його дикими поліцейськими порядками, мораллю кріпосників і поміщицькою сваволею. Щодо цього глибоке значення мають вкладені у вуста Чічікова міркування про кріпосних і збіглих селян у сьомому розділі поеми.

Коробочка має гарненьке село, у неї повен двір усякого птаха, є "просторные огороды с капустой, луком, картофелем", є яблуні й інші фруктові дерева.

Живут зажиточно, в достатке почти что, восемьдесят душ,

Едят довольно, сытно-сладко: в хозяйстве много яблок, груш,

Свиней, коров, гусей, индюшек, медку, мочала и пеньки,

Лошадок, курочек-несушек, пшеничной и ржаной муки...[61]

Коробочка не бачить нічого далі свого носа. Все нове лякає її. Це типова представниця дрібних закуткових поміщиків, які ведуть натуральне господарство. Її поведінкою керує також пристрасть до наживи.

За Коробочкою в гоголівській галереї кріпосників прямує ще один представник поміщиків – Ноздрьов. Це непосида, герой ярмарків, пиятик і карткового стола. Його господарство вкрай запущене. У відмінному стані перебуває тільки псарня. Серед собак він як "батько рідний", серед великого сімейства. Доходи, одержувані із селян, він відразу пропиває. Це говорить про його моральне падіння, байдужність до людей.

Садиба Ноздрьова допомагає краще зрозуміти і його характер, і жалюгідне становище його кріпаків, з яких він вибиває все, що можливо. Тому неважко зробити висновок про безправне й злидарське положення кріпаків Ноздрьова. На відміну від Коробочки, Ноздрьов не схильний до дрібної скнарості. Його ідеал - люди, що завжди вміють весело пропалювати життя, не обтяжені ніякими турботами. У главі про Ноздрьова мало деталей, що відбивають побут його кріпаків, але сам опис поміщика подає вичерпну інформацію про це, оскільки для Ноздрьова кріпаки люди й майно - рівнозначні поняття.

Говорячи про Плюшкіна, Гоголь викриває жахи кріпосного права. Гоголь повідомляє, що Плюшкін - шахрай, всіх людей переморив голодом, що у в'язниці колодники краще живуть, ніж його кріпаки. Главу про нього він уважав однією із самих важких. Адже Плюшкін не тільки завершує галерею поміщицьких "мертвих душ" - ця людина несе в собі найбільш явні ознаки невиліковної смертельної хвороби. Доля кріпаків Плюшкіна особливо вражаюче каже про трагічну долю російського народу, яким правлять жадібні, порожні, марнотратні люди, що виживають із розуму. Тому гоголівська поема неминуче змушує задуматися про те, яким страшним злом Росії протягом століть було кріпосне рабство, як воно калічило й ламало долі людей, гальмувало економічний і культурний розвиток країни.

Властиве Коробочці накопичення перетворилося в практичного поміщика Собакевича в справжнє куркульство. Невтримна пристрасть до збагачення штовхає його на хитрість, змушує вишукувати всі нові й нові засоби наживи. Саме це й змушує його активно застосовувати нововведення: у своєму маєтку він уводить грошовий оброк. На кріпаків він дивиться тільки як на робочу силу й, хоч поставив мужикам хати, напрочуд збудовані, здере з них три шкіри. Деяких селян він перевів на грошово-оброчну систему, вигідну поміщикові. Собакевич піклується про своїх кріпаків, звичайно не з людинолюбства, а з міркування: скривдиш мужика - "тобі ж гірше буде". Собакевичу (цим він відрізняється від Плюшкина й більшості інших поміщиків) властива деяка господарська жилка (не розоряє власних кріпаків, домагається відомого порядку в господарстві, вигідно продає Чічікову мертві душі, відмінно знає ділові й людські якості своїх селян).

Собакевич - затятий кріпосник, що ніколи не упустить своєї вигоди, навіть якщо мова йде про померлих селян. Ганебний торг через "мертві душі" виявляє визначальну рису його характеру - нестримне прагнення до наживи, жадібність, корисливість.При окресленні образа Собакевича письменник широко використає прийом гіперболізації. Досить згадати його дивовижний апетит або портрети полководців з товстими ногами, "неслыханными усами ", що прикрашали його кабінет.

На відміну від інших поміщиків він відразу зрозумів сутність Чічікова. Собакевич - це хитрий пройдисвіт, нахабний ділок, якого важко провести. Все навколишнє він оцінює лише з погляду своєї вигоди. У його розмові із Чічіковим розкривається психологія куркуля, що вміє змусити селян працювати на себе й витягти із цього максимальну вигоду.

Гоголь наділив кожного поміщика оригінальними, конкретними рисами. Що ні герой, те неповторна особистість. Але при цьому його герої зберігають родові, соціальні ознаки: низький культурний рівень, відсутність інтелектуальних запитів, прагнення до збагачення, жорстокість у звертанні із кріпаками, моральна неохайність, відсутність елементарного поняття про патріотизм. Ці моральні виродки, як показує Гоголь, породжені кріпосницькою дійсністю й розкривають сутність кріпосницьких відносин, заснованих на гнобленні й експлуатації селянства. Твір Гоголя приголомшило насамперед правлячі кола й поміщиків. Ідейні захисники кріпосного права доводили, що дворянство - краща частина населення Росії, жагучі патріоти, опора держави. Гоголь образами поміщиків розвіяв цей міф. Крутикова каже, що поміщики "проходят перед нами без масок, без прикрас, льстецы и обжоры, угодливые невольники власти и безжалостные тираны своих врагов, пьющие жизнь и кровь народа... "Мертвые души" потрясли всю Россию". [29]

З величезною силою Гоголь висунув обвинувачення кріпосницькому ладу, всьому укладу життя, у якій маніловщина, ноздрьовщина, плюшкінська злиденність - типові й повсякденні життєві явища. Поема потрясла всю Росію, тому що будила самосвідомість російського народу.

Образ Батьківщини Гоголь зобразив реально, але із гнівом. Кріпосне право гальмувало розвиток Росії. Запущені села, сумовитий побут, кріпосне право не збільшували достоїнства Росії, не звеличували її, а тягли в минуле. Гоголь у мріях бачив Росію іншою. Образ птаха-трійки - це символ могутності його Батьківщини. Їй належить чільна роль у світовому розвитку.