Geum.ru

Donetsk compartment of shevchenko scientific society

Вид материалаДокументы

Содержание


Монологічна природа діалогу
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

МОНОЛОГІЧНА ПРИРОДА ДІАЛОГУ

У цій статті - думки з приводу прочитання навчального посібника-хрестоматії “Слобожанська хвиля” В.В.Оліфіренка, С.М.Оліфі­ренко. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. Це одна зі спроб налагодження діалогу української і російської культур в нових реаліях сьогодення



Чим привертає увагу ця книга? Своєю нетеоретичністю: в ній зібраний матеріал таким, яким він залишився в історії української та російської літератур. Без коментарів, чи майже без коментарів, хоча вибрати і розташувати літературні тексти – це також коментар. У роботі “Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія” Е. Гуссерль вбачав в кризі наук кризу європейської культури. Чому так сталося? Тому, вважає засновник феноменології і відповідного їй методу аналізу свідомості, що мислення було відокремлене від сущого, воно трактувало світ взагалі”. За концепцією німецького філософа, треба повернутись до античної культури, до первинної настанови раціонального мислення, яке орієнтоване на вічні основи буття. На це як ніяка інша форма суспільної свідомості зорієнтована література, яка спроможна замінити навіть філософію, бо осмислює буття з сущого, набуваючи статусу категорії культури. Питання полягає у тому, заявив Р.Рорті, (Стенфордський університет, США), на науковій конференції “Філософія моралі в контексті різноманітності культур” (Москва. 5-7 червня 2002 р.) “яка культура найкращим чином буде сприяти створенню і збереженню того клімату терпимості, що краще за все процвітає в демократичних суспільствах” [1, c.39]. І Р.Рорті з усією прямотою констатує духовний вибір: “На ринку ідей” з’явилася література, “культурний продукт”, кращий за філософію і релігію тим, що “спроможний охопити єдиним баченням усі попередні плоди людської уяви” [1, c.37].

Очевидно, у американського філософа література виступає як універсум, як така цінність, яка має системний зміст, що визначає духовне життя індивіда та організацію ним власного оточення.

Мета цього повідомлення – викласти свої думки на предмет учбового посібника – хрестоматії з української літератури “Слобожанська хвиля” [2, c.280], яку запропонували відомий в Україні краєзнавець В.В.Оліфіренко та вчитель російської мови та літератури вищої категорії С.М.Оліфіренко. Про що книга?

Підготовлена і видана вона за сприяння Донецької держадміністрації і під егідою Донецького відділення Наукового товариства ім. Шевченка, Донецького відділення Товариства „Україна-Світ” та Українського культурологічного центру (м. Донецьк) згідно з Указом Президента України “Про Національну програму “Закордонне українство”. До книги були залучені твори письменників, які перебували на слобожанських землях: Білгородській, Курській і Воронезькій областей Російської Федерації. Це Й.Горленко, Г.Сковорода, Л.Боровиковський, М.Костомаров, І.Череватенко, П.Барвінський, О.Коваленко, К.Буревій, Є.Плужник, В.Череватенко, М.Дикарєв, О.Довженко, А.Малишко. Привертає увагу подання образу відомого японського письменника, вихідця зі Слобожанщини В.Єрошенка та російських письменників О.Кольцова, І.Буніна, В.Будакова, які писали свого часу про Україну.

Отже, книга сповідує діалог культур. Книга про те, як на тлі великого часового простору, вважай, з початку XVIII століття, українці працювали в Росії, залишаючись українцями. Загальний пафос збірника, який, з усього видно, „Східний видавничий дім” адресує школярам прикордонних російських областей дружню проникнену всеперемагаючою толерантністю програму. Те, що учбовий посібник адресується закордонній російській школі чомусь сором’язливо замовчується, та вектор дослідницького пошуку вгадується з перших сторінок [2, c.15-19], які розкривають деякі правила української граматики: український алфавіт, вимова звуків української мови. Одне заняття присвячене букві Г і Ґ в українській мові.

Діалог культур – чи не найактуальніша ттема в історії України останнього тисячоліття. Через Україну проходили, осідали й жили різні етноси, наша країна мала економічні, політичні зносини з литовською австрійською, польською, російською та багатьма іншими державами. Це було тоді, коли князівен з київських пагорбів віддавали за європейських королів і ті, їдучи в такі глухомані як Париж, Лондон, швейцарські столиці і німецькі міста, плакали дрібними сльозами та брали собі на згадку книги київських пасторів.

Процес спілкування супроводжувався трансформацією різновекторних спрямувань. Коли Україна мала свою державність за часів Київської Русі, її культура домінувала над іншими. Але коли державність було втрачено, українців небезуспішно “ополячували” на Заході і “русифікували” на Сході, що дається взнаки й сьогодні, найяскравіший приклад тому – сепаратистські зазіхання на цілісність держави, найбільш чітко продемонстровані у Сіверодонецьку Луганської області.

В історії слов’янських народів відомий приклад, коли відбулося “розчинення” культур північних етносів, зокрема, мови (угрів, фіннів) у руській мовній культурі, яка врешті-решт лягла в основу мовної політики Московського царства, а з завоюваннями окраїн (від Карпат до Тихого океану) – і мов приєднаних народів. Українська історія пережила й період “злиття” культур в єдину культуру, звичайно ж на основі російської.

Отже, проблема, яку означили автори, унікальна за своєю сутністю – українці, які у всі часи існування Росії підживлювали, а у багатьох випадках, створювали культуру північного сусіда, виставлялися як його, а не України представники. Тобто, про діалог мова не йшла, хоча й всі розуміють: діалог у своїй основі має монологічну природу. Не буде двох монологів, не відбудеться діалог.

Мені пригадалося, як незабутній Олесь Гончар перед публікацією свого знаменитого “Собору” звертався до членів Спілки письменників Радянського Союзу, щоб російські побратими допомогли в дерусифікації України, хоча й пам’ятав, що від самих початків Росії великодержавний шовінізм був притаманний усім письменникам, починаючи від О.Пушкіна (“клеветникам России”) і до О.Твардовського (який дорікав за те, що в “Прапороносцях” відсутні російські прізвища героїв).

А чи пам’ятають представники ідеї “третього Риму”, що свого часу в історії Росії був період, коли французька культура заполонила увесь “вищий світ”? Чи пам’ятають вони, хто вбив О.Пушкіна?

„Смеясь, он дерзко презирал

Чужой страны язык и нравы

Не мог понять он нашей славы…” –

писав М.Лермонтов, той геніальний Лермонтов, який у своїй “Колыбельной песне» проявив себе великодержавником, рекомендуючи російським матерям над колискою співати:

Злой чечен ползет на берег

Точит свой кинжал.

Но отец твой старый воин

Закален в бою

Спи малютка, будь спокоен

Батюшки-баю.

Донецький професор філософії І.Пасько, аналізуючи особливості російської національної ідеї (збіг її ідей з імперативами слов’янофільства; відповідність національної ідеї, народженої разом з державою ідеї народу, як месіанської ідеї, як ідеї народу – Месії; релігійна архітектоніка російського месіанства: М.Суслов – патріарх Алексій ІІ) називає вражаючим моментом те, що російська національна парадигма є інваріантною в історії. “Від виникнення до сучасності, – пише І.Пасько, – вона анітрохи не змінилась. Ортодоксальні догми, виголошені псковським монахом Філофеєм, філософські парадигми Н.Данилевського, К.Леонтьєва, Г.Вернадського, Л.Гумільова, геополітичні доктрини російських правлячих кіл є лише різними вербально дієвими формами російської ідеї, котра з самого початку існує тільки в просторі, але поза часом. Таким чином, російська ідея постає як певний чіткий менталітет, як російськоцентрична візія історії, як месіанська політична практика” [3, c.31]. Така ідея була надзвичайно корисною на початках розбудови Росії, але ж не пізніше, особливо не тепер, у ХХІ столітті. “Щастя людське, – підкреслював цитований “Слобожанською хвилею” Г.Сковорода, – не в достаткові, не в багатстві, навіть не в здоров’ї, а в гармонії душі” [1, c.30].

Добірка матеріалу також засвідчує, що підкорення одного народу іншим – то кара Божа. “І покарав Господь Слов’янське племено гірше, ніж другії племена, бо сам Господь сказав: кому дано більше, з того більше і зищеться. І попадали Слов’яни в неволю до чужих: Чехи, і Полабці – до Німців, Серби і Болгари – до Греков і до Турок, Москалі до Татар” [2, c.59-60]. М.Костомаров не сказав, що росіяни і татари асимілювалися і виробили такі суспільні відносини, які були оформлені Петром І в закони, і яким Й.Сталін надав нового дихання в радянські часи.

Зважаючи на те, що чиновництво в Україні здебільшого залишилося з радянських часів, воно не шукало і не шукає третього шляху у міжнаціональних відносинах, не знаходить і інших чинників по захисту інтересів українського етносу. Звертаючись до “Книги буття українського народу” М.Костомарова, укладачі аналізованого посібника знайшли за можливе вибрати такий уривок: “І хоча апостол сказав: “Всяка власть од Бога, а не єсть воно те, щоб кожний, що захватив власть, був сам од Бога. Уряд, і порядок, і правлєніє повинні бути на землі… урядник і правитель… повинні бути слугами, і не достоїть їм робити те, що здумається, а те, що постановлене… і самі вони послідніші, бо всім слуги” [2, c.59].

Зі здобуттям Україною незалежності гармонія в стосунках народів не настала, напруга не спала, тільки набула прихованих і через те більш витончених загроз державотворенню. Ті загрози чатують незалежність звідусіль: і з прибоєм чорноморської хвилі, яка потужніша за хвилю сільського ставка на Слобожанщині, і в газетному рядкові численних і не лише російськомовних часописів та газет і на голубому екрані. На розвиток російської культури в Україні з російського бюджету виділяється коштів набагато більше, ніж з українського на розвиток української культури. До того ж вузи і школи, які здебільшого користуються іноземною мовою, також працюють на Росію, хоча й фінансуються державою. Не меншим парадоксом є й той, що багатії, які обікрали український народ (наприклад, зять колишнього Президента В.Пінчук) є меценатом російської, переважно московської культури.

Що робити? Заборонити? Але ж заборона несумісна з демократією. В Україні склалася унікальна ситуація: ще жодній країні не вдавалося разом з будівництвом держави здійснювати демократичні перетворення. Майдан поставив завдання, образно кажучи, подолати прірву, що виникла на шляху до Європи, двома стрибками. Таке, на нашу думку, можна вирішити, відкинувши розпач і надмірне сподівання та звернувшись до історичної ретроспективи, до того підґрунтя нашого сьогодення, яке, переконаний Г.Гадамер, “поглиблює усвідомлення наявного натепер у нас понятійного горизонту” [4, c.233]. “Понятійний горизонт” – це те тло, на якому формується і розвивається соціоетнічний тип культури як історичної цілісності, той тип, що і сьогодні, як і тисячу років тому, має поліетнічні за своєю сутністю риси характеру. “Понятійний горизонт” і становить той ґрунт, міцність якого дає можливість Україні подолати прірву до цивілізованого суспільства двома стрибками.

Але вирішення проблеми ускладнюється тим, що “понятійний горизонт” народів (особливо російського і українського) суттєво відрізняється один від одного. Не завжди, як ми бачили, з новими соціальними умовами, росіяни спроможні вбирати в себе, збагачуватись тим надбанням, яке створене українською традицією – національна приналежність відіграє тут головну роль. Зазвичай самосвідомість народу формується сталим і тривалим існуванням в окремій державі, але це правило поки що не стосується росіян в Україні.

Та з часом крига скресне. Навчальний посібник В.В.Оліфіренка, С.М.Оліфіренко – це краплина. Та краплини не те, що тристарічну мерзлоту, а й камінь-граніт руйнують.


ЛІТЕРАТУРА
  1. Рорти Р. От религии через философию к литературе: путь западных интеллектуалов //Вопросы философии. - 2003. - №3.
  2. Слобожанська хвиля: Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури Північної Слобожанщини / В.В.Оліфіренко, С.М.Оліфіренко. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. – 280 с.
  3. Пасько І. Українська ідея: пошуки концепту //Донецький вісник Наукового товариства ім.Шевченка. Т.6. – Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. – С.232.

Гадамер Г. Актуальность прекрасного. - М.: Искусство, 1991. – 366 с.