Geum.ru

Всесвітній день привітань, Всесвітній день телебачення,Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних

Вид материалаДокументы

Содержание


РУСЛАН КАДНАЙ, випускпик факультету філології та журналістики
Аня Бабчук
Осіння пісня
Аня Нізгурова
Оксана Мачульська
Танцюють, вирують в морозному вітрі
Подобный материал:
1   2   3   4

До дня памяті жертв голодомору СРСР


...Червона віспа іржавих поглядів,

Холодні вставки голоду в очах...

Байдужість тут перекриває страх

Небо зблідло від страждання землі.

Дощ із бруківки моргає зажурено,

І ціле місто як місце поминок,

І тихо душі знялись у політ.

Вози тремтять, розтрушують солому;

А тут дитячий пальчик ділять дві ворони,

Переминає візник талони,

І радуються діти: додому, додому.

Тумани сором’язливо вкрили осінь,

Що плаче, показує налиті груди:

Мене висмоктують і продають іуди,

А діти на возах ─ голодні, босі.

Розчавлена вода під колесами

Скавчить, дарма небо шукає зіницями,

Воно у ранах, сколоте спицями,

Стікає туманами довготелесими.

РУСЛАН КАДНАЙ, випускпик факультету філології та журналістики


Поетичне джерельце

Аня Лакиза, Ж-21


Що таке добро?

Похмурим осіннім днем ти йдеш по вулиці рідного міста. Сотні людей проходять повз тебе, у них десятки проблем, тисячі думок і безліч незавершених справ. Ти теж належиш до нього, вічно зайнятого власними турботами полтавського народу. Здається, світ проходить повз тебе, здається, ти обминаєш світ. Неначе сувора сіра пані, Байдужість никає містом й сковує посмішки перехожих. Але ти не піддаєшся, адже у твоїй душі тепло та світло,а на вустах незрадливий, позитивний усміх. Ти посміхаєшся! Самому собі та випадковому перехожому. Хіба це не прекрасно, дарувати радість просто так?.. Може, це і є воно, те заповітне та довго шукане людьми добро? Маленька зміна на обличчі, маленьке диво ─ посмішка, та здається, що вона виростає, панує над буденним і похмурим днем.

А ось у парку ти намагаєшся пробратися через веселу, гомінку юрбу дітлахів-дитсадівців, котрих вихователька привела подивитися на «мешканців осені»: яскраві листочки, що вкрили все довкола. Зупиняєшся й помічаєш в очах малечі, ще не знаючої лиха та гріха, іскорки позитивної енергії, що заряджає всіх навколо. А один хлопчик несе букет із листя виховательці: «Маріє Іванівно, це вам, за те, що ви нас любите». Мабуть, це теж добро, невинне, радісне. Добро не може оминути твою душу, воно повинно залишитися в ній.

Їдеш у міському транспорті й спостерігаєш, як водій кричить на бабусю, що в неї не вистачає кількох копійок, щоб заплатити за проїзд. Мовчки платиш за неї й допомагаєш старенькій вийти з маршрутки. Бачиш у її погляді вдячність, і розумієш, що ти, можливо, усе ж добра людина.

У твоїй душі є щось велике, у ній повинна вміститися людина з її проблемами, живе у твоїй душі момент щастя, любов до ближнього й до навколишнього світу. І ти розумієш, що заради цього варто жити!

******

Ти мріяла і мрією жила.

Та мрія сенс в житті тобі давала.

Ти мрію ту любила до безтями

І з мрією у світ надій пливла.

Замріявшись, літать на хмарі вчилась.

Замріявшись, злітала до зірок,

Ти мріяла зробити новий зробити крок,

І разом з мрією коханню ти молилась.

Любила мрію так, як люблять раз.

Вона ж тобі лише всміхалась стримано.

Любила мрію легко так і вільно,

Любила ти, не помічала час.

Ось мрія вже живе у твоїх снах.

Та мрія поселилась поруч тебе.

Вона нікого не любила, окрім себе,

А ти її кохала у думках.

Омріяне життя сприймала за реальність,

Ти не хотіли жити в справжніх днях.

Ти мріяла кохати на зорях,

І не важливою була холодна дальність.

Аня Бабчук, Ж-21

Ми зустрілися випадково,

Мабуть, звела на доля.

Я закохався у твої очі ─

Ясні, мов зорі серед ночі.

Тепер ти ─ моя мрія,

І не згасне у серці надія.

Я хочу, щоб ти був поруч зі мною,

Моя душа до тебе лине.

Любов у серці не загине.

Ми разом ─ це життя,

І мабуть вже немає вороття.

Чому не знаю,

Але сильно-сильно кохаю!

Іноді гірко плачу,

Бо боюсь, що тебе втрачу…

Я сумую за тобою, знай,

І прошу мене, ти кохай!

Ірина Домненко, У-33

ОСІННЯ ПІСНЯ

(пер. з Поля Верлена)

Скрипка ридає

В осені довгім тужінні,

Так монотонно

Моє серце б'ється в безсиллі.

І, наче мертва,

Душить дзвоном година,

З плачу виринає

У спогаді давнішня днина.

Йду проти вітру страшного,

Контроль я втрачаю.

А за вікном скрізь

Однаково листя вмирає.

******

Вона сиділа у кімнаті без світла. Одна. Без світла електричного й у душі. Бездумно перебирала в пам'яті образи, картини сьогоднішнього дня. в її очах не палав той вогник, який усі знайомі називають нестримною енергією її серця. Вона думала про нього...

"Я не ненавиджу тебе. Я тебе просто не розумію.

Я бачила твій довгий погляд, я відчувала його за декілька метрів, не існувало ні зацікавлених людей, ні переповнених коридорів, ні голих стін... Лише твій погляд, який пізнаю з мільйонів, мільйярдів чоловічих очей.

А тепер він зник. Закрився безглуздою маскою гордості, неприступності чи мужності, чи ще невідомо яких сміхотворних причин.

Я не ненавиджу тебе. Хочу, але не можу. І кожного разу, коли зустрічаю, ти посилаєш мені якусь болючу й солодку іскру усвідомлення, що ти все-таки тут, поряд, що я ще не остаточно втратила тебе.

Але я тебе не розумію. І не розумію, чому я не розумію тебе. Адже відчуваю, навіть на відстані, твою незриму присутність у моєму заплутаному житті.

Та я і не хочу тебе розуміти. Не хочу розуміти твою теперішню байдужість, бо, якщо зроблю це, то вибачу тобі. А значить відпущу зі свого серця. Та я не хочу, щоб ти не був зі мною. Я не хочу не бачити твоїх очей, не чути твого голосу, невідчувати твоєї присутності в мені.

Я не хочу тебе розуміти. Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів мене, щоб прочитав збентежені думки в моїй голові. І щоб, коли наші очі ще раз зустрінуться в німому коридорі, ти не пройшов повз мене, а зупинив нарешті мій біг по замкненому колу.

Я не ненавиджу тебе.

Я просто сумую за тобою..."

Одинока сльоза ледь помітно пробігла обличчям. Вона порушила дану колись собі обіцянку не плакати через чоловіків...


Аня Нізгурова, У-22


Життя ─ театр

Серед вічних проблем і чвар

Прагне наша душа порятунку,

І тоді Величність театр

Відкриває свої лаштунки.

І вмикаючи стоні ламп,

Знов висвітлює суть людини

І Шекспірівський щедрий талант

Глядачам дарує щоднини…

Де на сцені життя ─ дует ─

Два життя, два єства, дві долі…

Він, Вона і сумний сюжет

В нерозірванім вічнім колі.

Й неважливо яке століття,

Край на кулі земній який…

Вічність їм здається лиш миттю,

Мить розтягується на віки.

Чи трагічне буття, чи комічне ─

Прийде час і усе мине,

Та на сцені театру ─ вічне,

Пересічне життя земне.

І уже в цьому білому світі

Йде театр у життя навісне,

Коли замість ясних софітів,

Місяць в небі і сонце ясне,

Коли супровід сцен життєвих ─

Шум міський чи пташиний спів…

Для закоханих це несуттєво,

Бо Ромео Джульєтту зустрів.

І хоч хисту нема театрального,

Не суди збожеволілих цих,

Бо на сцені життя реального ─

Він, Вона!.. І усе для них.

Оксана Мачульська,У-33

Бесполезно что-то говорить,

Бесполезно кого-то винить.

Поздно нам что-то ценить,

Поздно – уже порвана нить.


Взор, упавший на меня –

Отраженье января:

Холод ,боль, печаль и скука.

Можно жить нам друг без друга.


Нужно раньше было так.

Не по воле я твой враг.

Не хочу я быть с тобой.

Ты уже не мой герой.

*******

Нет судьбы в пустом тумане,

Если сердце не живёт,

Когда в бело-серой дымке

Кто-то за руку ведёт.


Не слышны шаги в обмане,

Солнце тёмное встаёт.

Спички мокрые в кармане…

Кто же счастье подкуёт?


Не могу расстаться с мыслью,

Что не будет никогда…

Сок песочный такой кислый!

Употребляю без тебя.


Не хочу я слышать небо.

Не хочу встречать рассвет.
Дождь осенний…Ну а мне бы

Извести себя на нет.


Море тонет в чёрном поле,

Солнце грязью залило.

И не слышно – сердце ноет

Свет увидеть не смогло.

*****

Чай остыл ─ в душе прохлада,

Утешать меня не надо.

Мысли в голове кружат,

Сердцу правду говорят.


Верить в душу перестала,

Эта жизнь меня достала.

Мир обрушился с небес,

Свет из глаз моих исчез.


Обернуться б белой птицей,

Прокричать с небес: "Твоя".

С белым светом помириться ─

Как, когда, не знаю я.


Боль не стихнет, а печали

Навсегда в моей душе.

Мир упал. Лечить мечтами?

Не помогут они мне.


Жизнь ─ одна несправедливость,

Брошусь в омут с головой.

Всё, что мне когда-то снилось,

Позабыла. Бес с тобой.


Ірина Гредасова,У-41

Сил нема, щоб від тебе піти.

Серце біль у крові затопило.

Затихає останнє прости

І сльоза десь між вій закотилась.

Відмирають зажурені сни,

Відлітають замріяні ночі.

Хоч було вже останнє прости,

А мене відпустити не хочеш.

Замерзає у парку весна.

Осінь наша на листя розпалась.

Тільки вітер наказує нам,

Щоб зими в почуття не впускали.

Любі друзі! Редакція вітає Вас із початком зими. Не забувайте, що наближається сесія й слід добре попрацювати, аби потім з чистою сумлінням і гарним настроєм святкувати Новий рік. На успіх та добрий настрій даруємо Вам вірш про зиму:

Іван Коваленко

Танцюють, вирують в морозному вітрі,

Покровом пухнастим на землю лягають,

Дерева, дороги і поле вкривають.

Сніжинки-перлинки пливуть у повітрі,

Спадають, злітають без краю, без ліку.

Легенькі, маленькі, холодні од віку.

Осяяли душу зірками ясними –

Світлішають думи і мчаться за ними.

Фотоусмішка


Засновник: факультет філології та журналістики ПДПУ імені В. Г. Короленка

Видавець: творча група факультету
Відповідаль-ний редактор:

Юлія Волощук
Адреса редакції::

Газета «Філолог», ф-т філології та журналіс-тики,кафед-ра української літератури вул..Остро-градського 2,

м .Полтава, 36000





Наша адреса: fillgg@rambler.ru