Geum.ru

Всесвітній день привітань, Всесвітній день телебачення,Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних

Вид материалаДокументы

Содержание


Критерії оцінки творів, висунутих на здобуття Полтавської обласної премії імені Леоніда Бразова
Юлія волощук
Свіча пам
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Наталя алдушина, у-15
Подобный материал:
1   2   3   4

Критерії оцінки творів, висунутих на здобуття Полтавської обласної премії імені Леоніда Бразова:

1. Премія імені Леоніда Бразова в усіх номінаціях присуджується за твори, які змальовують і виховують високі моральні почуття, духовні проблеми сучасного суспільства, що було властивим для творчості Леоніда Бразова.


2. Твори, висунуті на премію імені Леоніда Бразова, повинні мати високу художню вартість (номінації – поезія, проза, драматургія, публіцистика) і наукову значущість (номінація – критика і літературознавство).


3. Твори, що пропонуються на здобуття Полтавської обласної премії імені Леоніда Бразова, мають бути написані українською мовою. Твори, написані іншими мовами, не розглядаються оргкомітетом.


4. Твори, подані на здобуття Полтавської обласної премії імені Леоніда Бразова, мають бути опубліковані в українських (або зарубіжних) видавництвах чи періодичних виданнях накладом не менше 300 примірників.


5. Твори, подані на здобуття Полтавської обласної премії імені Леоніда Бразова, можуть бути написані одноосібно або у співавторстві.

ЮЛІЯ ВОЛОЩУК

Соцдослідження

Що ми читаємо??

Пам’ятаєте приказку: «Скажи мені що ти читаєш, і я скажу тобі хто ти»? Або ще: «Скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, у кого ти вкрав ту книгу». Або: «Моя Батьківщина там, де моя бібліотека». У радянські часи люди так любили читати, що над ліжками вішали спеціальні полички для книг (а в нас замість тих поличок з книжками ─ пульт від телевізора в руках) або ходили вулицями, поглинаючи якусь книгу очима. Чи не мали б так чинити й ми, філологи? Оперативна група філологів-журналістів провела розслідування: що читають сьогодні ті, хто називають себе знавцями українського слова, і чи панує на нашому факультеті культ книги? І ось які результати ми отримали:
  1. Чи читаєте ви сучасну літературу?

А) так ─ 68 %;

Б) ні ─ 32 %.

2) Яким авторам ви віддаєте перевагу ─ зарубіжним чи українським:

А) українським ─ 37 %;

Б) зарубіжним ─ 63 %.

3) Найпопулярніші серед українських письменників:

В. Симоненко ─ 16,2 %

В.Шевчук ─ 15 %

П.Загребельний ─ 13,5 %,

Д. Павличко ─ 10,8 %.

Інші 44,5 % віддають перевагу творам Б.Олійника, М. Матіос, О. Забужко, М. Бойко, О.Гончара…

4) Найпопулярніші серед зарубіжних письменників:

Пауло Коельо ─ 12,7 %

Дж.Уотсон ─ 4,7 %

П. Зюскінд ─ 9,5 %.

С.Кінг ─ 7,9 %

Бенкс ─ 7,9 %

Інші 44,5 % віддають перевагу

5) Чому не читають сучасні літературу?

А) Не люблю читати ─ 12,5 %;

Б) Надаю перевагу класиці ─ 25 %;

В) Не маю часу ─ 21,8 %;

Ґ) Надаю перевагу журналам, пресі ─ 40,7 %.

6) Як часто ви купуєте книги сучасних авторів?

А) Дуже часто ─ 18 %;

Б) Час від часу ─ 30 %;

В) Рідко ─ 52 %.

Ось такі читацькі інтереси на нашому філологічному. Висновки робіть самі.

Підготували МАРІАННА НІКАЛІНА, АРТЕМ ДОВГИЙ, РОМАН МИКОЛАЄЦЬ.

СВІЧА ПАМ’ЯТІ

Тоді не було бідувань війни,


Поля сарана не жерла,


Та й люди, здається не мали вини…


За віщо ж вони померли?!


Г. Прокопенко


Голодомор 1932-1933 рр. є однією з найстрашніших трагедій в історії українського народу. Це найтяжчий акт геноциду й військовий злочин в історії людства. Від організованого комуністичним режимом СРСР під керівництвом Сталіна штучного голоду і терору 1932-33 років загинуло близько 10 мільйонів українців.

ООН визнав голод 1932 1933 років трагедією Україны та інших республік колишньої СРСР. На жаль, ці події названі лише «трагедією», а не геноцидом проти українського народу.

Згідно з наказом президента Леоніда Кучми від 1998 года в останню суботу листопада на Україні відмічають День пам’яті жертв голодоморів. З 2000 року ця дата відмічається як День пам’яті жертв голодоморів та политичних репресій.

У листопаді 2006 року президент України Віктор Ющенко підписав прийнятий Верховною Радою закон "Про голодомор 1932 1933 років на Україні". Законом голодомор визнається геноцидом українського народу. Публічне заперечення голодомору, згідно з законом, вважається "насміхом над пам’яттю мільйонів жертв голодомору, приниженням гідності українського народу та є противоправним".

Минуло сім з половиною десятиліть від часу жахливої трагедії в історії українського народу, але серед істориків і до сьогодні немає одностайності щодо трактування причин голоду 1932-1933 років. Частково це можна пояснити тривалим замовчуванням радянською історіографією самого факту голодомору в СРСР через заборону дослідження даної проблеми. Іншою причиною є слабкість джерельної бази, адже ні архіви, ні вітчизняні засоби масової інформації тих часів не дають прямої інформації про голодомор, залишаючи цю проблему великою білою плямою для наукових досліджень. Треба визнати, що пріо-ритет у розробці даного питання належить представникам зарубіжної історичної науки. Після відзначення українською діаспорою США і Канади 50-ї річниці голодомору, спеціальна комісія американського Конгресу під головуванням Дж. Мейса почала розслідування його обставин.

До першої групи слід віднести національно-політичні причини, як це роблять західні історики Дж.Мейс, Р. Конквест та інші. Суть їх можна передати словами Р. Конквеста: "... Голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами". Характерною особливістю поглядів істориків цієї групи є акцентування уваги на штучності та спланованості голоду з боку сталінського керівництва.

До другої групи належать дослідники, котрі пріоритетними серед причин голодомору нази-вають соціально-економічні аспекти, як то: на-сильницькі хлібозаготівлі, повернення до політики продрозкладки, застосування політики "ножиць цін" щодо селянства з метою забезпечення індустріальних новобудов першої п'ятирічки фінансами тощо. За умов світової кризи перевиробництва й різкого падіння цін на аграрну продукцію Радянський Союз за рахунок збільшення експортних поставок хліба одержував необхідні машини та обладнання в Європі та Америці (В.Данилов, Н.Іваницький, В.Марочко, Н.Верт та ін.)

Третю групу дослідників представляють історики, які наголошують на необхідності синтезованого підходу в пошуці причин трагедії, маючи на увазі необхідність враховувати сукупність політичних і економічних чинників. Вони виділяють такі основні причини голодомору 1932-1933 років: непосильні для селян хлібозаготівлі; надмірний хлібний експорт СРСР; небажання колгоспників працювати в громадському господарстві; конфіскація властями продовольчих запасів; економічні прорахунки; спроба повернутися до "воєнно-комуністичних" методів управління сільським господарством; намагання змінити обличчя українського селянства тощо.

Доречно у зв’язку зі сказаним навести тезу з навчального посібника авторського колективу під головуванням В. Смолія: "Яке забарвлення мав геноцид - національне чи соціальне? ...У межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення". Необхідно, як ми вважаємо, брати до уваги й прагнення більшовицького режиму жорстоким ударом докорінно змінити психологію селянства, зламавши її традиційні засади. Лише тримаючи селянство під постійним тиском з боку влади, показавши засобом штучного голодомору, яким жахливим може стати існування селян, якщо того забажає партія, більшовики змогли змінити природу українського трудівника села, перетворивши його на слухняного і підконтрольного колгоспника.

Тому ряд істориків наголошує на розселянюванні України після голодомору, що й було метою режиму. Таким чином, аналізуючи погляди істориків на причини голодомору в Україні 1932-1933 років, можна прийти до висновку: він став прямим наслідком свідомої політики тодішнього сталінського керівництва держави, мав характер геноциду щодо українства, випливав з хибної концепції соціально-економічних перетворень кому-ністичного режиму в Україні, став наслідком командно-адміністративного примусу з боку тоталітарної системи. Киридон Є. П. ,ссылка скрыта

Американський історик Р. Конквест у праці "Жнива скорботи", писав: "Кількість жертв у справжній війні проти селянства перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час першої світової війни". Слід нагадати, що за час тієї війни всі воюючі сторони разом втратили приблизно 10 млн. У 1933 році від голоду в Україні щохвилини вмирало 17 людей.

Охопивши Північний Кавказ, Крим, Кубань, Курщину, Поволжя, найжахливішим голод виявився саме в Україні. Бо саме в Україні та на Кубані було наказано вилучати у селян не тільки зерно, а взагалі будь-яке продовольство. При тому всі залізниці та кордони з Росією були блоковані військами, щоб не дати українським селянам врятуватися втечею. Села України обезлюдніли. Чорні прапори над сільрадами засвідчували про вимерлі села. В містах безперервно проводилися облави, на вулицях міст і особливо Харкова кожного дня прибирали сотні трупів померлих селян. Часто харків’янам доводилося переступати через трупи, прямуючи вранці на роботу.

Взагалі смерть від голоду є одним з найбільш важких видів страти. Голодуюча людина часто втрачає не тільки гідність, а й будь-яку людську подобу. Так, коли на вулиці Харкова хтось розлив молоко, до цього молока кинулися голодуючі – злизувати його з землі. Люди їли листя з дерев, хробаків, солому. Поширеним явищем був канібалізм. Відомі випадки, коли мати вбивала одну свою дитину, щоб нагодувати її м’ясом інших. Часто люди привозили своїх дітей до міста й тут залишали, сподіваючись, що їх хто-небудь врятує. Проте більшість таких дітей відловлювали спеціальні бригади й розміщували до "дітприйомників", де на них чекала смерть від голоду та хвороб.

Відомо, першим офіційно про голодомор та величезну кількість жертв повідомив італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго. В травні 1933 р. він писав до свого уряду, що жертв людомору від 10 до 15 млн. "Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, її вже досягли...".

Радник американського президента Рузвельта П. Дюранті у своїх репортажах з Москви писав, що "будь-яке повідомлення про голод в СССР - це перебільшення або злісна пропаганда". Його статті, а також фальшиві повідомлення інших подібних "журналістів" західна преса друкувала широко й охоче. За свої брехливі "репортажі" від своїх хазяїв Дюранті отримав Пулітцерівську премію ("за чесну і об’єктивну журналістику"), а від Сталіна - особливу подяку. Але правду він знав. У депеші англійського посольства з Москви 30 вересня 1933 р. повідомлялося: "Україну повністю знекровлено...». Дюранті вважає цілком можливим, що в СРСР « померло не менше 10 млн. - посередньо чи безпосередньо від браку харчів». Проте це не завадило президенту США Ф. Д. Рузвельту саме в 1933 році повністю від-новити дипломатичні стосунки США з СРСР. Водночас країни Заходу, зокрема Франція зірвали розгляд Лігою Націй питання про голод в Україні.

У 1932 році в Україні було зібрано зерна лише на 12% менше, ніж у середньому за 1926 - 1930 рр. Це засвідчує, що за бажання влади страшного лихоліття та голоду можна було уникнути й забезпечити населення необхідним мінімумом продуктів харчування. Однак тоталітарна держава прагнула за будь-яку ціну прискорити проведення колективізації.

Смертність від голоду з осені 1932 р., тобто з початку діяльності комісії В. Молотова, стала масовою. Пік голодомору припав на зиму 1932 - весну 1933 рр. Вмирали передусім хлібороби, мешканці села. Масовою була дитяча смертність.





Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить.

Т.Г.Шевченко

Вдалині замиготіло старенькими хатинами село, загавкали собаки, приємно повіяло гіркуватим димом, солодко-терпким запахом меду й зерна. Іду широкою витоптаною ґрунтовою дорогою, усе ближче підходячи до перших прибраних дворів, обсаджених деревами, кущами калини та айстрами, які до самих приморозків радують око своїми тонко-вишуканими квітками...

Замислююсь: скільки лиха бачили ці могутні розлогі дуби та липи, кущі калини на своєму віку, зазираючи кожен у своє подвір'я, бачачи, як безпорадно мерли люди під час радянських голодоморів, чуючи крики відчаю: «Як же бути? Що робити? Як же рятуватись?!..»

Біжать роки, змінюються покоління. Зникають одні проблеми, конфлікти, біди, з'являються інші. Але в круговороті життя варто інколи зупинитися й прислухатися, почути дзвони на Зажур-горі, що під Лубнами. Ці дзвони голосять нам про події, які нині називають найстрашнішим геноцидом українського народу. На кращих у світі чорноземах майже рік, за офіційними часовими рамками, із листопада 1932 по червень 1933 року люди пухли з голоду. За різними даними в Україні тоді померло від 2,5 до 10 мільйонів людей... А дзвони усе плачуть, згадуючи уже сімдесят п'яту річницю смертельного горя, закликаючи нас міцно пам'ятати уроки цих трагедій...

Де поділась усмішка весела

І купальські вогнища дівчат?

Де поділись українські села

І садки вишневі коло хат?

Щезло все в голодному пожарі.

Матері дітей своїх жеруть,

Божевільні люди на базарі

Людське м'ясо людям продають!

Щезло все... І всюди на руїні

Бенкетують люті вороги,

Українці мруть на Україні,

В Забайкаллі, в темряві тайги...

О. Веретенченко

Наскільки масштабним було це лихо, можна судити хоча б з історії одного села ─ Сагайдак Решетилівського району. Із несказанним смутком і навіть моторошшу в очах вдивляюся я в заплакані обличчя старожилів села й вслухаюся у відлуння нашої історії, завмираючи від болючих розповідей про людиноненависницькі 1932-1933 роки, коли волею «батька всіх часів і народів» було видушено голодною смертю мільйони й мільйони українців...

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою?

─ Гріх, душа жива!

А може, їм легше буде на тім світі...

Т. Шевченко

«Моє дитя ─ таке миле, все мені прощало, завжди допомагало...», ─ згадуючи донечку Оленку, яка не дожила до семи років у ті страшні часи, а спухла від голоду плаче старенька жінка. Це Марія Григорівна, колишня робітниця колгоспу. Стоячи в старому кожусі вона опиралася на паркан, тримаючись за нього вже сухими руками з тонкими пальцями. «...Та найстрашніше сталося (ця подія й тепер, через стільки літ мені часто сниться), коли тітка Мотря, дружина брата мого дядька, порубала своє мертве дитя й зварила з нього холодець, ─переляканими очима дивиться на мене моя співрозмовниця. ─ Від горя тітка втратила розум, вчинила неймовірне, а потім і сама в муках померла... Харчувалися люди в той страшний рік і цвітом акації, і молодим очеретом, і стеблами соняшнику, і різними травами, макухою, минулорічними гнилими овочами. Траплялися випадки, коли люди поїдали дохлих коней та інших тварин, часто спостерігали канібалізм...»

Про жахливий стан українського села свідчать факти масового людоїдства й трупоїдства. Люди гинули від фізичного виснаження, отруєнь, вбивств, самогубств.

«Мені, тринадцятирічному сільському хлопчакові, ─ згадує учитель Іван Кравченко, ─ запам'яталось, як восени 1932 року мій батько для державної хлібоздачі відвіз дві підводи, наповнені з горою мішками із зерном. Та подія не раз поставала в моїй уяві, коли наша сім'я страждала від голоду взимку й навесні 33-го. Ех, як би виручили нас хоча б 2-3 тих мішечків!». Згадуючи, Іван Федорович гірко усміхається легкою кривою посмішкою.

«─ Чого, батьки, сумуєте?»

«─Невесело, сину!

Дніпро на нас розгнівався,

Плаче Україна...»

Т. Шевченко

До нашої розмови приєдналася старенька Катерина Василівна, що кілька хвилин стояла осторонь задумавшись, мабуть, пригадувала свою тяжку юність: «Декотрі люди, що від голоду втрачали будь-які моральні якості, розкопували могили похованих раніше багатих і знатних односельців, надіючись знайти там хоч якусь коштовну річ, щоб обміняти її на шматок хліба.»

«У нас, ─ пригадував старожил Степан Петрович, ─ люди хоча й голодували, але з останніх сил прагли відновити справедливість, влаштовуючи протести, вірили й надіялися на краще. У березні по хуторках та селах прокотилася чутка, що влада нарешті змилостилася й на станціях даватимуть голодуючим зерно. І ось сюди, гнані голодом, з останньою надією потяглись сотні знесилених, виснажених недоїданням людей. Але хліба ніхто й не думав давати, всюди стояли неприступні вартові. Доведені до відчаю селяни з криками кинулися на склади. Голодуючі збили замки, увірвалися всередину. Зчинилась давка, хто хутчіш насипав пшеницю чи жито в мішки, хто просто стояв, жував зернята, не в змозі стримати голод. Невдовзі на станцію увірвалася кіннота. Немов колись татари, тепер свої, «захисники робітників і селян», почали розправу над нещасними, які не могли й тікати». Хвилину помовчавши, з розпачем додав: «Радянській владі скільки не давай, то все рівно не нагодуєш. Раніше в панів працювали наші батьки, то й там голодували краще, ніж у радянському колгоспі».

Сонце повільно зникало за обрієм, залишаючи лиш де-не-де маленькі промінчики світла. Повітря наповнилося вологістю пізньої осені. Так, перейшовши в туманний сутінок, наша розмова скінчилась. Час повертатися додому. Дорогою я прокручую у голові усе те, що почула від живих свідків. Уявляю і аналізую ті факти, із яких видно неприховану ненависть до українців.

Україна століттями переживала криваві знущання на своїй же рідній землі. Від монголо-татарських навал до здобуття незалежності. Наші діди-прадіди тяжко працювали, помираючи від виснаження і цькування поневолювачів. Але, незважаючи на нестерпне життя, живучи у тенетах страху, свідомі українці, просто сильний духом народ як міг боровся задля своєї українсько'ї національної ідеї. Селяни, робітники, поети прагли свободи, не боячись репресій і катувань.

Міркую над цим, і сльози навертаються на очі. Чому саме рідній Україні стільки тисячоліть доводилося терпіти наругу над собою й своїм народом?! Як боляче за нашу державу, яка й до сьогодні стогне від кривд, знущань, брехні й ненависті! Чому наше правління так не охоче визнало болючу правду, тільки зараз ухваливши Закон «Про голодомор 1932-1933 років» (від 28 листопада 2006 року)? Отже, ми, як носії ідей правди й справедливості, просто зобов'язані знати свою історію, зокрема свідомо визнати трагічну сторінку українського геноциду. Наші пращури йшли до перемоги, борючись вмирали, а сучасне покоління, опустивши руки, плине за течією часу, не відстоюючи своїх прав. Чи буде Україна єдиною щасливою й справедливою державою - насправді залежить від кожного й усіх нас, від того, чи зможемо ми, навчаючись чужого, відтворити й піднести на належний рівень свою історію. Але забуваючи й цураючись своєї минувшини, чи варті ми майбутнього?

НАТАЛЯ АЛДУШИНА, У-15



















Київ, 26 листопада 2006 року