Geum.ru

3 Розділ Життєвий та творчий шлях М. Довнар-Запольського

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Гурткова діяльність М.Довнар-Запольського
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7

1.2. Гурткова діяльність М.Довнар-Запольського


Потреба друкувати результати своєї наукової роботи постає перед будь-яким скільки-небудь результативним науковим об'єднанням. І якщо це об'єднання є „студентським ” , а саме таким був заснований гурток, то питання перетворюється у важко вирішувану проблему. В перші роки існування можливість мати власний друкований орган була для гуртка недосяжною мрією. Сама можливість організувати студентській науковий гурток була кроком до лібералізації університетського життя. Та й слід визнати, що наукова продуктивність гуртка в перші роки була невисокою. Митрофан Вікторович Довнар-Запольський, який очолював гурток, ще не мав того авторитету та педагогічного досвіду, що прийде з часом, склад гуртка був строкатим. До нього входили студенти майже всіх факультетів Університету св. Володимира. За таких умов, зрозуміло, що наукові зацікавлення студентів були різними й досить важко було Митрофану Вікторовичу спрямувати їхню працю в одне русло. Але з часом починають виявлятися якісні зміни. В 1906—1907 навчальному році в гуртку виголошуються доповіді з економічної історії Росії Г. А. Максимовичем, Є. Д. Сташевським та П.П.Смірновим, згодом до них долучився А. М. Гнєвушев. Те, що ці доповіді писалися під науковим керівництвом М. В. Довнар-Запольського, не викликає жодного сумніву. До цього часу належить входження до складу гуртка згодом відомого українського історика Дмитра Дорошенка і, разом з тим, утворення за участі останнього української секції при історико-етнографічному гуртку (секція створювалась з метою легалізації української студентської громади). Того ж часу гурток отримав асигнування в одну тисячу карбованців.[25,с.167]

Це була надзвичайно важлива подія для членів гуртка. З'явилася можливість регулярно друкувати їхні роботи. Крім того, це був акт визнання наукової значимості. В Києві подібні асигнування отримувало ще Історичне товариство Нестора літописця (800 рублів щорічно). Станом на 1913; рік воно налічувало 176 членів. Переважно це були далеко не початківці, як у гуртку. Асигнування ставило і товариство і гурток певним чином в один ряд, що, зрозуміло, значно підвищувало авторитет останнього.

Така подія позитивно вплинула на наукову продуктивність гуртка. Після першого випуску «Сборника статей» у досить короткі строки почали готуватися до друку інші випуски. Всі випуски «Сборника статей» можна поділити на дві групи. До першої — належить друк окремих монографічних досліджень, друга група - це, власне, і є збірники статей. Зокрема, в якості випусків. Н. Ф. Яницький «Экономический кризис в Новгородской области XVI в.»(четвертий випуск), Г. М. Бєлоцерковський «Тула и Тульский уезд в XVI й XVII веках»(п'ятий випуск), Б. Г. Курц «Сочинение Кильбургера о русской торговле» (шостий випуск). З колективних збірників статей гурток видав ще третій та сьомий випуски, а також «Юбилейный сборник статей», який був випущений з нагоди десятиріччя гуртка і присвячений М. В. Довнар-Запольському. Таким чином протягом 1913-1915 років вийшло вісім випусків «Сборника статей», кілька десятків студентів, дуже часто вперше, отримали змогу опублікувати свої статті. Гурток перетворюється на справжню кузню наукових кадрів. І хоча в гуртку готували переважно істориків Росії, українська історіографія має завдячувати цим золотим для гуртка рокам за: П. В. Клименка, В. М. Базилевича, В. О. Романовського, П. К. Федоренка та ін.

Хоча гурток значно активізував свою роботу, в 1915 році він не отримав очікуваних асигнувань. Розуміючи, які згубні наслідки це може мати для гуртка, М. В. Довнар-Запольський починає боротьбу за збереження фінансування. У тому ж році він пише до міністра освіти листа, в якому зазначає що, кошти які виділяло Міністерство освіти, вистачило лише для оплати друку 6-го й 7-го випусків «Сборника статей» та частково для оплати «Юбилейного сборника статей» 3, 4, 5 випусків. Решту коштів внесли члени гуртка. Асигнувань міністерства за 1915 рік не вистачить навіть для оплати минулих випусків «Сборника статей», а члени гуртка підготували до друку ще кілька нових великих робіт: В. М. Базилевич «Тульская окраина в XVI и XVII веке», С. Г. Грушевский «Коломенский уезд в XVI веке», П. К, Федоренко «Положение крестьян Черниговской губернии накануне раскрепощения», а також ряд невеликих рефератів вартих друку. Митрофан Вікторович висловив переконання що гурток повністю виправдав сподівання міністерства, крім того: «Наконец я высказываю убеждение, вполне к моей радости оправдавшиеся, что отпуск специальных средств на научную деятельность Кружка произведет на студентов моего семинария наилучшее впечатление и усилит продуктивность их работ».[24,с.17]

Міністерство освіти принципово не заперечувало необхідність фінансувати видавничу діяльність історико-етнографічного гуртка, але бажало б перекласти цей обов'язок на Університет св. Володимира. Річ для того часу звичайна. Оскільки університет мав власні джерела фінансування, дуже часто розмежування фінансових зобов'язань між ним та Міністерством освіти ставало предметом довгих з'ясувань. Намагаючись прискорити вирішення справи у 1915 році М. В. Довнар-Запольський зустрічався з товаришем міністра освіти в , а в 1916 р. їздив до Петербурга, де зустрічався з міністром освіти і знову порушував це питання. Однак проблема так і не була вирішена. Не зважаючи на труднощі, Митрофан Вікторович шукав шляхи вирішення проблеми. Зокрема, в кінці 1916 року, коли члени гуртка підготували черговий збірник статей, він запропонував надрукувати випуск «Сборника статей» як номер «Университетских Известий». До цього збірника мали увійти статті: Фаворського «Город Балахна во второй половине XVII века», Радзіковського «Єкономические взгляды Ордина-Нащокина», Тищенка «Эльтонская солепромышленность в XVII веке», Бернадского «Экономические взгляды Максима Грека», Курінного «К вопросу о пряслицах», а також «Отчеты Историко-этнографического Кружка» та «Отчеты об архивных занятиях профессорских стипендиатов и студентов». На жаль, цей проект не вдалося реалізувати. [25,с.178]

VIII випуск «Сборника статей СИЗК» вийшов у 1916 році. До вшанування тисячоліття з дня смерті Володимира Святого (1915р.) гурток готувався видати збірник статей «освещающих эпоху принятия христианства». Однак, скоріше за все, через брак коштів, збірник не вийшов, а вийшла брошура-стаття Н. Голубовської «Владимир святой, великий князь киевский». Ця робота була останньою в видавничій історії гуртка. Вир революційних змін в Російській імперії не дозволив гуртку повернутися до видавничої діяльності. Слід зазначити, що не припинення фінансування з боку міністерства стало головною причиною згортання видавничої діяльності гуртка. Війна, а згодом революційні події, призвели до значного підвищення цін на друк. Якщо у 1916 році ціни на послуги друкарні зросли на 50-60 відсотків, то у 1917 році вони зросли вже у кілька разів. Члени історико-етнографічного гуртка продовжували писати свої наукові роботи але вони залишались ненадрукованими.

Несподіваного розвитку набула справа за часів гетьмана Павла Скоропадського. 9 серпня 1918 року газета «Киевская мысль» повідомила, що Комісія у справах Вузів при Міністерстві освіти гетьманського уряду передала дві тисяч рублів, історико-етнографічному гуртку. Але гетьманський уряд протримався не довго. А після остаточного встановлення у Києві влади більшовиків, тут стало далеко не затишно. У 1920 р. Довнар-Запольський назавжди залишив Київ, переїхавши в Харків. Того ж року був реорганізований Київський університет. Діяльність гуртка зупинилася.

Підбиваючи підсумки варто зазначити, що період найвищої продуктивності гуртка припадає на час його активної видавничої діяльності. Допомога владних органів була нетривалою, але вона мала позитивні наслідки, надавши наснаги студентам займатися науковою роботою. Зовсім не потребує доказів той факт, що підтримка молодих науковців - вірний шлях у напрямку створення нової генерації вчених. Зусиллями Митрофана Вікторовича Довнар-Запольського в гуртку була вихована ціла плеяда вчених істориків, які утворили Київську історико-економічну школу.