Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5

3.3. Міжнародний кримінальний суд та Україна

Україна підписала Римський Договір про створення МКС 20 січня 2000 р. Справа залишається лише за ратифікацією останнього. З огляду на співвідношення положень Статуту та національного законодавства, зокрема, Конституції України ратифікації цього важливого міжнародного договору передуватиме внесення змін до основного закону.

Зміст Статуту МКС та його відповідність Конституції України стали предметом дискусії на найвищих рівнях влади. Так, суб’єкт права на конституційне подання – Президент України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням надати висновок щодо відповідності Статуту МКС Конституції України.

При вирішенні цього питання Конституційний Суд України дійшов висновку, що Римський Статут МКС не відповідає Конституції України в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та ст. 1 Статуту, за якими “Міжнародний кримінальний суд доповнює національні органи юстиції”.

Мотивація Конституційного Суду виглядає наступним чином. Конституція України (ст. 124) проголошує, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Систему судів загальної юрисдикції в Україні складають: Верховний суд України, вищі спеціалізовані суди, апеляційні та місцеві суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Крім судів загальної юрисдикції, правосуддя може здійснюватись і Конституційним судом.

Натомість Статут МКС, як зазначається у висновку КСУ, містить положення, які прямо вказують, що МКС доповнює національні органи кримінальної юстиції. Це стосується преамбули, а також статей 1, 4 (п. 2) та 17 (п. 1) Статуту [1]. Це істотно відрізняє МКС від інших міжнародних судових органів. Як приклад наводиться Європейський суд з прав людини, право звернення до якого закріплено в ст. 55 Конституції України. Тому, на відміну від міжнародних судових органів, передбачених Конституцією України, які за своєю природою є допоміжними засобами захисту прав і свобод людини і громадянина, МКС доповнює систему національної юрисдикції.

Не зменшуючи загалом авторитету Конституційного Суду України та його висновку, все ж варто дещо розтлумачити.

МКС не доповнює систему судів національної юрисдикції, адже юрисдикція МКС, як це зазначено у ст. 7 Статуту, поширюється на найбільш серйозні злочини, що викликають стурбованість всього людства (геноцид, агресія, злочини проти людяності, військові злочини). Вказані правопорушення стосуються міжнародного гуманітарного права і за своєю значимістю можуть бути врегульовані лише на міжнародному рівні. Суди України, не мають юрисдикцію щодо міжнародних злочинів. Це доволі чітко прослідковується з огляду на створені у ХХ ст. міжнародні трибунали. Можна вважати, що юрисдикція МКС не є доповнюючою, а існує паралельно національній судовій юрисдикції. МКС як судовий орган жодною мірою не доповнює систему національних судів.

Якщо враховувати те, що національні суди можуть здійснювати правосуддя у міжнародних відносинах, вони не наділені юрисдикцією МКС. Тобто при здійсненні правосуддя вони не посягатимуть на компетенцію МКС. А останній при виконанні своїх функцій не втручається у юрисдикцію національних судів. Більше того, МКС здійснюватиме правосуддя не в Україні, як це випливає із Конституції нашої держави. Він володіє міжнародною правосуб’єктністю, а отже здійснює свої функції поза межами території окремої держави.

Таким чином, існують достатні підстави вважати, що ст. 1 Статуту не суперечить ст. 124 Конституції України.

Запрошений на засідання Конституційного Суду України представник Міністерства Закордонних Справ України наголосив, що положення Статуту не суперечать Конституції України, а тому його можна ратифікувати.

Аналізуючи Римський договір щодо його відповідності Конституції України, варто виділити ще декілька його положень, стосовно яких в Конституційному Суді точилась дискусія.

Відомо, що Конституція України гарантує недоторканість Президенту України, народним депутатам та суддям на час виконання ними своїх повноважень. Тому Конституційний Суд вирішив, що стаття 27 Статуту суперечить Конституції України [2].

Але це нонсенс, оскільки Римський договір ні в якому разі не скасовує такі імунітети та привілеї, а передбачає застосування його положень однаково до всіх осіб, незалежно від їх посадового становища. Тобто, посадове становище глави держави або уряду, члена уряду чи парламенту, а також вибраного представника чи посадової особи уряду не звільняє особу від кримінальної відповідальності згідно зі Статутом [1]. Крім того, таке посадове становище не може бути і підставою для пом’якшення вироку. Будь-які імунітети чи спеціальні норми, які можуть бути пов’язані з посадовим становищем особи відповідно до національного законодавства чи міжнародного права, не повинні перешкоджати здійсненню Судом його юрисдикції щодо такої особи.

З цього приводу можна відзначити, що відповідно до статті 18 Конституції України зовнішньоекономічна діяльність України ґрунтується на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. А одним із таких принципів вважається принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань “pacta sunt servanda”. Цей принцип, виникнення якого пов’язане із ранніми стадіями розвитку державності, тепер закріплений у багатьох міжнародних угодах [27].

Як правильно зазначає Конституційний Суд, встановлення відповідальності за вчинення переважної більшості злочинів, передбачених Римським договором, є міжнародно-правовим зобов’язанням України відповідно до інших міжнародно-правових документів, які набули чинності для нашої держави задовго до прийняття Конституції України. Це стосується Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р., міжнародної Конвенції про попередження злочинові апартеіду та покарання за нього від 30 листопада 1957 р. та багатьох інших міжнародних договорів.

Крім того, Конституційний Суд визнав, що положення Статуту, які забороняють злочини геноциду, злочини проти людяності, воєнні злочини та злочин агресії сьогодні розглядаються як звичаєва норма міжнародного права.

Положення Статуту не забороняють і не скасовують норм Конституції, які визначають недоторканість Президента України, народних депутатів та суддів. Вони виходять з того, що така недоторканість стосується лише національної юрисдикції і не може бути перешкодою для здійснення юрисдикції МКС.

Недоторканість певної категорії осіб відповідно до Конституції України не може розглядатись як гарантія їх безкарності за вчинення міжнародних злочинів. Це і є об’єктивне тлумачення положень Статуту, а те, що за діяння, які є злочинами, відповідальність встановлюється виключно законами України (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України), не може трактуватися як невідповідність статті 5 Статуту.

Ще одним посиланням тут може бути стаття 9 Конституції України, за якою міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Така згода оформляється у вигляді закону, який за своєю правовою природою не відрізняється від інших законів України [2]. Тому приєднання нашої держави до Статуту не суперечитиме положенням Основного Закону, а зміни у зв’язку із таким приєднанням можливі лише до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України.

Згідно з підпунктом “а” пункту 1 статті 103 Статуту покарання у вигляді позбавлення волі відбувається у державі, що визначається Судом із переліку держав, які повідомили МКС про готовність прийняти осіб, щодо яких винесено вирок.

Президент України вважав, що ці положення Римського договору суперечать частині 3 статті 63 Конституції України, відповідно до якої “засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду”, та ч. 1 ст. 64 Конституції України, за якою “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.

Однак обмеження прав і свобод громадян України у зв’язку із відбуванням покарання в іншому, відмінному від встановленого Законами України порядку, може бути вирішено на основі заяви України про готовність прийняти своїх громадян, щодо яких МКС виніс вирок для відбуття покарання у своїй країні. Такі заяви допускаються на підставі статей 103 та 124 Статуту МКС [1].

У висновку Конституційного Суду щодо цього зазначається, що під час обрання держави, у якій засуджений буде відбувати покарання, МКС враховує з-поміж іншого думку самого засудженого, його громадянство та визнані міжнародні стандарти поводження із засудженими, а тому з урахуванням міжнародних зобов’язань України існують підстави вважати, що названі положення Статуту МКС не суперечать Основному Закону України.

Чи не найбільш дискусійною проблемою поряд із питанням про можливість доповнення МКС органів національної юстиції, виявилась проблема, пов'язана із забороною екстрадиції громадян України.

Згідно з частиною другою статті 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі [2]. Пункт 1 статті 89 Статуту, як вже відзначалося, передбачає, що МКС може направити прохання про арешт та передачу особи будь-якій державі, на території якої перебуває ця особа. Держави-учасниці, відповідно до процедури, передбаченої їх законодавством зобов’язані виконувати таке клопотання [1].

Вирішуючи цю проблему Конституційний Суд України керувався розмежуванням понять “передача” та “видача”. Аналізуючи положення Статуту та інші пов’язані з ним матеріали, КСУ цілком логічно констатував, що передача особи від однієї держави до іншої суттєво відрізняється від процесу доставлення її до Суду, створеного відповідно до норм міжнародного права.

Конституційний Суд відзначив, що заборона видачі (екстрадиції) громадян України іншій державі, яка закріплена в частині 2 статті 25 Конституції України, стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Вона має на меті гарантувати неупередженість судового розгляду та законність покарань для своїх громадян. Дивно, що Н.І. Косенко, при аналізі Статуту МКС на відповідність його Конституції РФ чомусь не враховує різницю між цими двома поняттями [25, с.158-159].

Ухвалюючи висновок про відповідність статтей 89 та 107 Статуту Конституції України, Конституційний Суд виходив з того, що МКС не може прирівнюватися до будь-якого іноземного суду, оскільки створюється на основі міжнародного, а не національного права. Тому конституційні положення щодо заборони видачі громадян України не можна розглядати окремо від міжнародно-правових зобов’язань нашої держави.

Визнавши за МКС міжнародну юрисдикцію, яка за своїм змістом є відмінною від національної, Конституційний Суд все ж дійшов до висновку, що така юрисдикція може доповнювати національну, і це дало йому підстави для визнання невідповідності Римського договору Конституції України у частині положень Статуту про доповнення МКС органів національної приймальної юстиції.

Таким чином, ратифікація Римського договору Україною, та її майбутнє співробітництво із МКС можливе лише після внесення відповідних змін до Основного Закону. Враховуючи те, що на сьогоднішній день до Конституції України ще не було внесено жодної зміни чи доповнення, ратифікацію Статуту МКС доведеться відкласти на невизначений строк.

ВИСНОВКИ

Після створення Міжнародного кримінального суду виявилося, що не всі впевнені у доцільності існування такої інституції. Дехто вважає, що Суд – це свідчення розвитку та прогресу міжнародних публічних відносин, інші – що створення такої інституції є передчасним, оскільки світ ще не готовий, щоб без міжнародного консенсусу примусом забезпечити дотримання прав людини. Думки щодо неефективності діяльності Суду аргументують ще тим, що, по-перше, Суд має вузькі повноваження, оскільки його юрисдикція обмежена лише злочинами проти людяності, військовими злочинами, злочинами агресії та геноциду; по-друге, якщо Суд діє об’єктивно, без подвійних стандартів, то деякі рішення буде важко виконати, коли вони стосуватимуться провідних держав світу (наприклад, Росії, США, Китаю). Проте перші справи вже були розглянуті у Суді, і, на мою думку, Суд виявив себе як компетентна інституція у сфері міжнародного кримінального судочинства.

Досліджуючи історичні передумови виникнення Суду, можна побачити, що перша «реальна» спроба забезпечити невідворотність кримінальної відповідальності за міжнародні злочини як індивідів, так і держав була зроблена ще у 1918 році, коли були прийнятий Версальський мирний договір. І хоча через відсутність на той час дієвого механізму притягнення міжнародних злочинців до відповідальності цим актом не було створено постійно діючого органу у сфері міжнародної кримінальної юстиції, все ж він став значним кроком до становлення міжнародного кримінального правосуддя.

Більш сильним поштовхом для формування міжнародної кримінальної юстиції як повноцінної інституції сучасного міжнародного права став Нюрнберзький міжнародний воєнний трибунал. Принципи міжнародного кримінального судочинства, вироблені ним впродовж свого нетривалого існування, є на сьогоднішній день загальновизнаними у міжнародному праві. Вони стали основою для майбутніх міжнародних трибуналів і знайшли своє відображення у Римському статуті 1998 року. Отож-бо, як висновок, слід зазначити, що створення Міжнародного кримінального суду – явище не лише закономірне, а й невідворотнє в еволюції міжнародних відносин.

Також важливе значення для розвитку міжнародної кримінальної юстиції мав принцип індивідуальної кримінальної відповідальності, схвалений Нюрнберзьким міжнародним трибуналом, що пізніше отримав своє легальне закріплення у документах ООН, зокрема у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11.12.46 р. під назвою “Підтвердження принципів міжнародного права, визнаних Статутом Нюрнберзького трибуналу”. Міжнародні злочини були визнані такими, що вчиняються індивідами, а не абстрактними категоріями, і саме через покарання таких індивідів можна забезпечити дотримання норм міжнародного права.

Заслуговує на увагу і те, що Міжнародний кримінальний суд не визнає будь-яких імунітетів (національних або міжнародних) чи інших спеціальних норм, які можуть бути пов’язані із посадовим становищем особи та захищати її від кримінального переслідування, а також не застосовує строків давності до злочинів, на які розповсюджується його юрисдикція. Якщо враховувати надзвичайну суспільну небезпечність таких злочинів, то встановлення вище зазначених принципів, на мою думку, є цілком справедливим та виправданим.

Якщо ж порівнювати МКС та міжнародні військові трибунали ad hoc, то слід зауважити, що Статут Суду визначає доволі широкий спектр гарантій, що надаються засудженій особі, на відміну від трибуналів. Зокрема, особа, що засуджена Судом до покарання, має право на апеляцію та на перегляд вироку за нововиявленими обставинами, який допускається навіть після смерті засудженого. Все це свідчить про гуманізацію міжнародного кримінального правосуддя та його спрямованість на встановлення об’єктивної істини.

Відсутність у Статуті МКС екстрадиційних норм дає підстави стверджувати про те, що цей судовий орган доповнює національні системи кримінального правосуддя, жодним чином не втручаючись у їх юрисдикцію. Процес передачі винних осіб до МКС для здійснення справедливого судового розгляду та винесення вироку, закріплений у Статуті, відповідає меті створення такого судового органу, визначеній у Преамбулі Римського договору, і чітко окреслює його доповнюючий характер.

Отже, з огляду на мету та об’єкт моєї дипломної роботи детальний аналіз Римського статуту привів мене до найголовнішого висновку мого дослідження: Міжнародний кримінальний суд має достатню компетенцію для того, щоб попередити вчинення злочинів, що входять до його юрисдикції, а також притягнути до відповідальності винних осіб та винести справедливі вироки. А кількість та склад його основних органів цілком достатній для ефективного відправлення своїх функцій у сфері міжнародного кримінального судочинства.

Щодо співробітництва України з Міжнародним кримінальним судом слід зазначити, що Конституційний Суд України визнав невідповідність Римського договору Конституції України. Таким чином, ратифікація цього документа Україною, а відтак і співробітництво з Судом можливі лише після внесення відповідних змін до Основного Закону. Враховуючи те, що на сьогоднішній день до Конституції України не було внесено жодної зміни чи доповнення, ратифікацію Статуту МКС нашою державою відкладено на невизначений строк.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Устав Международного уголовного суда. – М.: Издательство ПРИОР, 2002 – 263 с.

2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

3. Київець О.В. Ще раз до питання діяльності Міжнародного кримінального суду та розвитку міжнародного процесуального права // Правове регулювання економіки: Зб. наук. праць. – Вип. 7. Київ, 2007. – с. 47-54.

4. Кристофер Кейтл Холл Первый проект постоянного международного суда // Международный журнал Красного Креста. – 1998. - №20. – С. 70-79.

5. Рагинский М.Ю. Розенблит С.Я. Международный процесс главных японских военных преступников. – М.: Изд-во АН СССР, 1950. – 264 с.

6. Полянский Н.Н. Международное правосудие и преступники войны. – М.-Л., 1945. – 541 с.

7. Хосе Луис Фернандес Флорес Пресечение нарушений права войны, совершаемых отдельными лицами. Пресечение нарушений международного гуманитарного права, сборник статей. – М., 1998. – С. 5-19.

8. Полторак А.И. Нюрнбергский процесс. Основные правовые проблемы. – М., 1966. – 351 с.

9. Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций. - Вып. ХІ. – М., 1955. – 200 с.

10. Нюрнбергский процесс. Сборник материалов в семи томах. – М., 1957. – 800 с.

11. Тавернье Поль Опыт Международных военных трибуналов по бывшей Югославии и Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. – №19. – С. 699-719.

12. Градицкий Томас Личная уголовная ответственность за нарушение международного гуманитарного права, применяемого в ситуации немеждународного вооруженного конфликта // Международный журнал Красного Креста. – 1998. - №20. – С. 35-69.

13. Греппи Эдуардо Личная уголовная ответственность в международном праве: эволюция понятия // Международный журнал Красного Креста. – 1999. - №835. – С. 203-233.

14. Антонио Кассезе Предисловие бывшего председателя Международного уголовного трибунала по бывшей Югославии // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 695-696.

15. Фисенко И.В. Борьба с международными преступлениями в международному головном праве. – Минск, 2000. – 215 с.

16. Документы ООН. Сборник S/25300. // Организация Объединенных Наций: Сборник документов. – М., 1981. – 647 с.

17. Крис Майна Питер Международный уголовный трибунал по Руанде: призвать убийц к ответу // Международный журнал красного Креста, 1997. - №19. – С. 805-817.

18. Дзиена Вембу Международный уголовный трибунал по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 793-805.

19. Дюбуа Оливье Национальные уголовные суды Руанды и Международный трибунал // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 831-851.

20. Mutua Makau Never again: Questioning Yugoslav and Rwanda Tribunals // Temple International and Comparative Law Journal. - vol.11. - #1. - 1997. – С. 139-198.

21. Герард Эразмус, Надин Фури Международный уголовный трибунал по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 817-830.

22. Лаити Кама Предисловие Председателя Международного уголовного трибунала по Руанде // Международный журнал Красного Креста. – 1997. - №19. – С. 697-699.

23. Трикоз Е.Н. Начало деятельности Международного уголовного суда: состояние и перспективы // Журнал российского права. – 2005. – №3.

24. Давид Э. Принципы права вооруженных конфликтов. – М., 2000. – 718 с.

25. Костенко Н.И. Международный уголовный суд. – М., 2002. – 167 с.

26. Романов Р. Міжнародний кримінальний суд: проект, що готувався більше 80 років, починає діяти // Критика-Коментарі. – 2002. – 31 липня.

27. Устав Организации Объединённых Наций 1945 года // Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М: Норма, 2000 – 729 с.

28. Костенко Н.И. Роль государств в исполнении наказания по приговору Международного уголовного суда // журнал «Право и политика». – 2001. – №6.

29. Стойко Е.Н. Профилактический суд для тиранов // Мировые дискуссии. – 2002.

30. Выступление Филипа Кирша на радиостанции «Эхо Москвы» 4 февраля 2003 года.

31. Наумов А.В., Лукашук И.И. Международное уголовное право. – М., 1999. – 287 с.

32. Наумов А.В., Лукашук И.И. Выдача обвиняемых и осужденных в международном уголовном праве. – М., 2000. – 160 с.

33. Лукашук И.И. Право международной ответственности. – М., 2000. – 432 с.

34. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть Учебник. – М., 2003. – 544 с.

35. Игнатенко Г.В. Практикум по международному праву. – М.: Инфра-М, 2002. – 304 с.

36. Тиунов О.И., Игнатенко Г.В. Международное право. Ученик для вузов. – М.: Норма, 1999. – 584 с.

37. Муравйов В.І., Дмітрієв А.І. Міжнародне публічне право.- К., 2000.- 560 c.

38. Сироїд Т.Л. Захист жертв злочинів у міжнародному праві: Автореф. дис. … к-да юр. наук. – Х., 2000. – 162 с.

39. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне публічне право: Підручник / Під редакцією Г.О. Анцелевича. – К.: Алеута, 2005. – 424 с.

40. Блищенко И.П., История создания Международного уголовного суда и проект его устава. – М.: Норма, 2002. – 542 с.

Додаток 1

Структура Міжнародного кримінального суду

Blog

Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція

Содержание