Дипломна робота на тему: „

Вид материала

Диплом

Содержание 1.2. Прикмети авантюрно-пригодницького роману в поетиці твору. 1.3. „Петрії і Довбущуки” – готичний роман в історії української літератури. 2.1. Легенда про скарби Олекси Довбуша як сюжетна основа роману. 2.2. Особливості художнього моделювання образів персонажів у творі. 2.3. Художнє втілення гуцульського світу у романі „Петрії і Довбущуки”.

Подобный материал:

• Дипломна робота, 721.18kb.
• Дипломна робота складається з трьох розділів: Дипломна робота складається з трьох розділів, 204.46kb.
• Дипломна магістерська робота на тему "Планування рекламної кампанії на підприємстві", 103.39kb.
• Дипломна робота на тему, 994.44kb.
• Дипломна робота на тему: Глобалізація світогосподарських зв’язків, 1844.31kb.
• Дипломна робота на тему: Валютно-розрахункові операції комерційних банків, 1392.66kb.
• Дипломна робота на тему: Валютно-розрахункові операції комерційних банків, 23.41kb.
• Курс V дипломна робота на тему, 1131.45kb.
• Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція, 1069.49kb.
• Дипломна робота на тему: «Відтворна функція телиць різних порід та методи її корекції», 723.87kb.

Дипломна робота

на тему:

„Петрії й Довбущуки” І. Франка – фольклорно-етнографічний роман

Зміст

Вступ

І. Специфіка жанрової природи роману Івана Франка „Петрії і Довбущуки”

1.1. „Петрії і Довбущуки” як фольклорно-етнографічний роман.

1.2. Прикмети авантюрно-пригодницького роману в жанровій ґенезі твору.

1.3. „Петрії і Довбущуки”: готичний роман в історії української літератури.

ІІ. Художні засади композиційної організації роману Івана Франка „Петрії і Довбущуки”.

2.1. Легенда про скарби Олекси Довбуша як сюжетна основа роману.

2.2. Особливості художнього моделювання образів персонажів у творі.

2.3. Художнє втілення гуцульського світу у романі „Петрії і Довбущуки”

Висновки.

Список використаної літератури.

1. Тема: „Петрії й Довбущуки” І. Франка – фольклорно- етнографічний роман.
   

Роман „Петрії й Довбущуки” вперше надруковано в журналі „Друг” 1875р. (під псевдонімом Джедталик). „Друг” – літературно-науковий журнал-двотижневик. Виходив у Львові в 1874-1877р. спочатку мав „москвофільський” напрям. З приходом у його редакцію І.Франка та М.Павличка (1876р.) „Друг” став органом демократичної молоді.

Твір мав дві редакції. Перша редакція написана в 1875-1876р. і тоді ж надрукована в журналі. У цій редакції роман складається з трьох частин і має 41 розділ.

Окремим виданням перша редакція твору вийшла у 1932р. у харківському видавництві „Рух” під назвою: Іван Франко. Петрії й Довбущуки. Роман. Друге видання першої редакції.

У 1909-1912рр. І.Франко створив нову редакцію, яка значно відрізняється від попередньої. Він скоротив твір (у новій редакції він має дві частини), значно змінив фабулу, дав інше трактування окремим подіям і персонажам, вніс численні мовностилістичні поправки.

Порівнюючи два варіанти твору, стає зрозуміло, що в першому події розвиваються більш драматично, сприймаються більш емоційно. Тут багато страждань, переживань, жорстокості для досягнення своєї мети. Читач проходить разом з героями роману їхніми важкими життєвими дорогами. Йому стають зрозумілими їхні вчинки, душевні поневіряння, запізнілі прозріння, каяття.

Різниться твір тим, що в другому варіанті стара Горпина передбачаючи те недобре, що затіяли Ленько з Сеньком, допомагає Олесі (коханій дівчині Андрія Петрія). Вона переодягається, накидає велику червону хустку на голову і йде назустріч з хлопцями. Ті, не запідозривши нічого, накидаються на жінку, закривають їй рота і тягнуть у ліс. Тут і розкривається обман. Так Горпина врятувала Олесю від біди. А в першому варіанті твору Олеся, повіривши обману, гине.

Дальше в другому – старий Петрій дозволив Довбущуку жити в своїй хаті, коли той повернувся з тюрми, тоді як в першому – Петрій не повірив йому, не повірив що Довбуш прийшов з примиренням.

У другому варіанті – під час вінчання Андрія з панною Кралівською, Сенько Довбущук навмання стріляє у весільних гостей, куля попадає в матір Кралівської, хоч була розрахована на старого Петрія. Цього епізоду в першій редакції немає.

З другого варіанту нам стає відомо, що рабин, дізнавшись про походження Ісаака Бляйберга, покарав його: з нього познущались, обкидали його болотом, посадили на підводу і повезли невідомо куди. А в першому варіанті – Ісаак залишається живий, взнає, що він син Олекси Довбуша і приймає хрещення.

Різняться ще дві редакції твору тим, що в другій – Ленько Довбущук таки вирішив ще пошукати Довбушеві скарби. Дізнавшись, що його батько проживає в домі Петрія, провідав батька і тим самим добре роздивився обійстя Петрія. Вночі Петрія вбив.

І закінчується другий варіант роздумами про смерть: хто вбив старого Петрія – про це не було сумніву (Ленько Довбущук. Його батько Олекса Довбущук, дізнавшись про це, важко захворів. І хоч його ніхто не виганяв з Петрієвої хати, йому не хотілось їсти, ні жити, і за кілька тижнів він помер. Згодом прийшло повідомлення з Львівської тюрми, що помер Демко Довбущук.

Перша редакція на закінченні несе інформацію про зустріч Андрієвих товаришів у Львові, і саму зустріч Андрія з дружиною Дозею, яка колись покинула його.

1913 року друга редакція твору вийшла окремою книжкою коштом „Бібліотеки для молоді” у Чернівцях. Сам автор писав, що це була перша його робота, написана в студентські роки і надрукована в мало розповсюдженому часописі, мало виробленою мовою та менш виробленим етимологічним правописом. Тоді вона не привернула до себе нічиєї уваги. Знаючи недоліки твору, Франко і не думав передруковувати його. Але професор Василь Сімович з Чернівців попросив у нього дозволу передрукувати роман у видаваній ним „Бібліотеці для молоді”. Тоді Франко взявся виправити текст „Поперед усього треба було робити багато скорочень, викидати багато зайвих описів, ситуацій, покликів до читача, ліричних уступів. Вийшло з сього, що деякі розділи треба було переробити зовсім наново, інші пропускати, всю композицію значно упростити і нарешті відкинути цілу „Третю часть”, яка являється рядом сцен, без яких може обійтися твір, доведений до кінця другої часті. Уся дія покладена в 50-і роки минулого віку, але проте деякі епізоди відбуваються у ХVІІІ ст. (перші розділи), і се було повістю в тодішнім галицько-руськім письменстві. Тут порушено і змальовано живими сценами такі суспільні явища, як ворожнечу між двома родинами, опришківство ХVІІІ ст. і розбійництво половини ХІХ ст., монастирське життя, конокрадство, втечу в’язня…”

Події відбуваються в середині ХІХ ст. Проте в окремих розділах, автор поринає у часи, коли діяв безстрашний народний герой. Перед читачем постає відважний Олекса. Він відчуває „сильну ненависть до кривдників руського народу”, не боїться шляхетських військ, впевнений у своїй перемозі і до кінця веде рішучу боротьбу з тим, хто гнобить народ. Довбуш змальований у двох планах – реалістичному і романтичному, і зображується людиною чесною, революційна діяльність якої є виразом соціальної боротьби пригноблених. Проте в ролі активного месника за народні кривди він виступає лише в тих частинах твору, дія яких відбувалась в середині ХVІІІст.

І. Франко часто говорить про Довбуша, „колись капітана опришків, якого, за словами самого Олекси „біль і ненависть направили” на шлях опришківства”.

Письменник прагнув показати опришківський рух таким, яким він був насправді, в повній відповідності до історичної правди, без жодних фантастичних прикрас.


Рух опришків привертав найпильнішу увагу Івана Франка. Він розцінював опришківство, як єдино можливу на ті часи форму соціальної боротьби населення Західної України, ґрунтовно вивчав селянські рухи в Галичині. Зрозуміло, він не міг оминути опришківство і центральної його фігури – Олекси Довбуша. Письменник звертався до багатющих джерел народної творчості і дійшов висновку, що пісня стоїть далеко ближче до фактичної основи, ніж твори деяких істориків та етнографів того часу. Глибоке вивчення народних пісень і переказів про опришків переконала його в історичній достовірності опришківського фольклору, тому опришківська тематика посідала чільне місце в публіцистичній і особливо художній творчості Франка.

Їй і був присвячений перший роман письменника „Петрії й Довбущуки” та ряд творів пізнішого періоду, серед яких виділяються драма „Кам’яна душа” й оповідання „Гуцульський король”.

Фольклорні твори допомагали у відтворенні історії опришківського руху в різнобічних його проявах, побутових деталях, заповнювали прогалини там, де відсутні історичні документи. Коли сім’я опришка не сходить з уст співців і оповідачів, стає загальновідомим, починає діяти художня тенденція до створення повної його біографії. Де народився? Звідки має силу? Які славні вчинки зробив? Чому загинув? Куди подів свої скарби? У такій біографії багато суперечливого.

Фольклорний образ Олекси Довбуша став мірилом справжнього опришка. Уснопоетична традиція змальовує опришків надприродно сильними.

Докладно розповідається в народних оповіданнях, що робив Довбуш із забраними в панів грошима.

Дуже поширеними є твердження про те, як Довбуш одержав силу і що його нічого не чіплялося. Збереглося багато пісень, оповідань, переказів і ленд про загибель ватажка.

Популярна пісня про смерть Довбуша „Ой, попід гай зелененький” співається по всій Україні.

І сьогодні гуцули пишаються відомим каменем Довбуша біля Яремче. З цікавістю розглядаються печери Довбуша біля Болехова.

Так основою для роману „Петрії і Довбущуки”, написаного в перші роки навчання в університеті, послужила народна творчість. Тут зроблено спробу показати боротьбу західноукраїнського селянства. Франко проводить думку у роман, нібито „Довбуш не загинув, а живе і бореться в нових умовах з соціальною несправедливістю”.

„Щодо роману „Петрії й Довбущуки”, – говорив Франко, – то в ньому найдуться ремінісценції (відгомін іншого літературного твору): фантастична оповідь Гофмана, оповідання покійного Лімбаха про селянина Петрія (правильно – Патрія), який збагатився найденим скарбом, і нарешті деяких народних оповідань про пригоди різних розбійників, а спеціально Олекси Довбуша”.

В основному ж Довбуш у романі став не дійовим персонажем, а лише поетичним втіленням провідної ідеї цього відомого твору. Образ Довбуша має завдання звеличити авторитетність цієї ідеї, підсилити її соціальне звучання на прикладі славних попередників, які боролися за її здійснення, довести необхідність і можливість боротьби в сучасну йому епоху.

Так, ввівши в роман нащадків великого опришка і його побратимів, Франко перекинув листок від минулого до його сучасного, пов’язавши революційні традиції опришківства XVII-XVIIIст. з піднесенням економічного і соціального руху трудящих Галичини у ХІХ ст.

Свій Роман Франко вважав, „плодом замало зрілим”, „документом молодячого романтизму” і навіть не мав наміру включати його у зібрання творів.

Художні якості твору не дуже значні, проте коли говорити про розв’язання теми опришківства, він має позитивне значення, оскільки письменник всюди підкреслює соціальну суть опришківського руху і тісно пов’язує опришківство із соціальними питаннями сучасності.

Як влучно відзначив М. Коцюбинський, ця лінія набула розвитку і нової сили в подальшій творчості Каменяра, тому в романі „Петрії й Довбущуки” – повно всякого страхіття, розбійників, заклятих скарбів, привидів, душогубства і оживаючих мерців.

Але не зважаючи на те, що цим романом Франко віддав данину тодішній літературній школі, ми бачимо в ньому вже й соціальні мотиви, що незабаром розвився так пишно у других творах Франка.

У романі „Петрії й Довбущуки” (Довбущуки – нащадки Олекси Довбуша (1700-1745р.р.), ватажка селянського руху 30-40-х р.р. XVIIІ ст. на Західній Україні) смерть легендарного ватажка опришків перенесено на 1885р. Автор прагне якомога ширше і глибше показати, як гуцул сприймає ліс, поле, повітря, словом усю природу, як він осмислює ті чи інші природні явища, пов’язує з ними свої вірування і забобони. У казково яскравих картинах письменник талановито змальовує все те, що гуцулові добре знайоме, про що він не раз чув і що запам’ятав ще з дитинства.

Характерною особливістю роману передусім є те, що фантастичне тісно переплітається з реальним, утворюючи своєрідне колоритне мереживо реальності і романтичної гуцульської фантастики.

Опис скелі в Розгірчі зовсім фантастичний, але, пишучи його Франко „мав у своїх споминах кількаразовий побут в Уричу, де сам вилазив на обидві великі скелі, що мають на собі сліди великої людської праці з передісторичних та дуже давніх історичних часів…”

Опришківство в очах прикарпатських селян було гідним наслідування і лише той гуцул користувався повагою і пошаною, хто був мужнім, витривалим, вмів по-опришківському володіти зброєю, особливо топірцем, і почував хоч трохи в опришках не боявся смерті.

Отже, автор був добре обізнаний з природою Карпат, побутом гуцулів, що сприяло написанню фольклорно-етнографічного роману.

1.2. Прикмети авантюрно-пригодницького роману в поетиці твору.

Для жанрового і композиційного аналізу „Петріїв і Довбущуків” доцільно розглядати першу його редакцію (1875 – 1876р.). Адже у другій… через недогляд були викинуті або скорочені сюжетні лінії, а залишені їх „обрубки” порушують гармонійність композиції.

Перша редакція ширше охоплює життєвий матеріал, її композиція – це певна цілісність, що має ідейну завершеність.

Дослідники неодноразово вказували на ремінісценції гімназіальної лектури І.Франка у його першому романі. Автор „Петріїв і Довбущуків” сам указав на дванадцять письменників, читання яких тим чи іншим чином позначилося на його юнацькому творі. Так захоплення романами Е.-Т.А.Гоф-мана „Пригоди кота Мура” і Етена Сю „Вічний жид” відбилося на особливостях композиції аналізованого твору.

С.Щурат зазначає, що композиція „Петріїв і Довбущуків” „характеризується заплутаністю, своєрідною „екзотичністю” сюжету та фабули, фантастикою і таємничістю, що інколи переходять у містицизм, персонажами з ірреальними властивостями духа і фізичної сили, замилуванням описами диких гірських краєвидів, закопаних скарбів, підземних ходів”.

Сюжетних ліній у романі „Петрії і Довбущуки” можна виділити чотири, причому це головні сюжетні лінії. Перша серед них (магістральна) репрезентує боротьбу родів Довбущуків і Петріїв за славетний скарб Олекси Довбуша. Друга сюжетна лінія (напівфантастична, напівреальна) містить у собі дії самого Олекси Довбуша. Третя (з сильною пружиною метаморфози) – лінія діянь Ісаака Бляйберга-Довбущука. Четверта (драматично-авантюрна) складається з пригод злодіїв.

Відштовхуючись від хитросплетіння подій і пригод, химерності сюжету, розгалуження, численні вузли якого охоплюють різноманітні сфери життя і багатство проблем, безлічі замішаних в інтригу персонажів, І.Денисюк виводить жанрове означення твору „Петрії і Довбущуки”: „…роман химерний, з рисами пригодницького і так званого злодійського роману.”

У магістральній сюжетній лінії (боротьба родів Петріїв і Довбущуків) зав’язка передує експозиції. Це досить часте явище у сюжетах романів І.Франка. Автор спочатку показує перше зіткнення ворогуючих сторін, тим самим відразу вводить читача в епіцентр подій. А вже з часом виринає експозиція, яку захоплений подіями читач швидко „ковтає”.

Магістральна сюжетна лінія аналізованого твору має „циклічний” характер. Сюжетна лінія такого типу має три фази розвитку: 1) втрата; 2) пошук; 3) оволодіння. Втративши скарб Олекси Довбуша, Андрій Петрій і Бляйберг-Довбущук після багатьох пригод приходять до переконання, що справжній скарб – це власні духовні сили і що саме ними, власним пожертвуванням і власною працею „треба двигати нам той народ”.

Можна сказати, що несподіванка й інтрига в „Петріях і Довбущуках” є своєрідними осями, на які закручуються сюжетні лінії, утворюючи сюжетні лінії цього твору.

Портретистка в романі сильна і контрастна. Зовнішність персонажів тут відповідає вимогам романтизму: „добротливий герой конче повинен і подобу мати благородну” і навпаки, що викликало різку критику С.Єфремова.

Різкими і яскравими, „шіллерівськими” мазками малює автор зовнішність Олекси Довбуша: „лице його заплоске, губи, з котрих долішню зубами прикусував, трохи віддуті, чоло широке, як дошка, а на обох його кінцях кості, дивно якось вистаючії, творили понад його очима дві продовжні поперечині могилки, мов би насади двох рогів на голові вола. У наступних романах письменника портретистика не матиме таких загострених штрихів, а тут вони – результат „насиченого” романтичного пензля.

Немалу роль у композиції твору відіграють монологи героїв, які в цьому романі є ще тільки зовнішніми. Технікою внутрішніх монологів, невласне – прямої мови письменник почне користуватися у пізніших романах. Функції монологу полягають або у передачі підсумків, або у розкритті його планів на майбутнє.

У діалогах „Петріїв і Довбущуків” помітні зародки їхньої поліфункціональності, яка з часом розвинеться у подальших Франкових романах. Основна функція діалогу в романі – зіткнення поглядів і думок ворогуючих сторін. На початку твору з такого зіткнення Кирила Петрія і Олекси Довбущука читач дізнається про причину ворогування двох рядів, а також про форми його ведення. Аналізований роман написаний у формі оповіді від третьої особи. Ця форма стає визначальною у всій романістиці Франка. Частіше, ніж у наступних романах, тут виявляється авторське „я” – наслідок авторового співпережиття подій роману. В описі стану Петрія знаходимо таке: „Самоудовольство і певність після побіди, віднесеної над затятістю Довбущука, перелилися в душі його в благодатне чувство надії, скріпляючи нас перед новими опасностями.”

Із метою зацікавлення читача, утримування його в стані напруги Франко використовує також засіб ретардації.

Часом параметри аналізованого твору вказують на романний жанр, адже події тут відбуваються протягом ста років.

Окрім згаданої дефініції І. Денисюка, можна знайти інші жанрові означення до „Петріїв і Довбущуків.” О.Огоновський називає цей твір „сенсаційною повістю”, М. Левченко – „соціально-фантастичною повістю”. На підставі сюжетно-композиційного аналізу спробуємо дати свою жанрову характеристику цього твору. „Петрії і Довбущуки” авантюрно-пригодницький роман, ускладнений фантастичними фольклорно-легендарними елементами, підкладку якого становить ідея соціального і національного визволення українського народу.

Цей перший роман І. Франка можна умовно назвати великою майстерністю, де автор навчився плести цікаву, інтригуючу фабулу для великої прози.

Автори розділу про Франка у двотомній „Історії української літератури” О. Дей і Т. Гундорова спостерігають таке: „І проблемно, і стилістично, і характерологічно повість „Петрії і Довбущуки” містила в зародку майже всі ті ідейно-сюжетні лінії, які будуть розгортатися у наступній творчості Франка”.

У кожному романі письменника можна так чи інакше виділити ті сюжетні лінії, які мають місце у романі: 1) сюжетна лінія громадської діяльності (у „Петріях і Довбущуках” магістральна сюжетна лінія сплітається з боротьби громадських і особистих інтересів, які відповідно виражають роди Петріїв і Довбущуків); 2) любовна сюжетна лінія (Андрій Петрій – Олеся Батлатівна, а згодом Андрій Петрій – Дозя Кралінська); 3) авантюрна, або злодійська сюжетна лінія (Невеличкого);

Отже, перший роман „Петрії і Довбущуки” (авантюрно-пригодницький) відображає сміливе експериментування молодого письменника у плані створення цікавої, інтригуючої фабули, пошуки прийомів збільшення читабельності твору (несподівані сюжети зміщення і сплетіння, різноманітні колізії, карколомні ситуації).


1.3. „Петрії і Довбущуки” – готичний роман в історії української літератури.

Навіть такі талановиті критики, як Євшан і Сергій Єфремов, не зрозуміли новаторства перш оповісті Івана Франка „Петрії і Довбущуки” й принижують її, оцінюючи твір не за його жанровими атрибутами і правами. Необхідно визнати, що, міряючи старими мірками, ми ще не збагнули всієї велегранності таланту цього чудово дивного автора. Зокрема, Франкова проза увібрала в себе здобутки європейські і нерідко випереджувала їх. Франковий першороман написаний в останній рік гімназійних студій і на початку університетських, стартував від європейського преромантизму й наблизився до реалізму, навіть провіщав модернізм. „Петрії і Довбущуки” – за жанром твориво скомпліковане, але то був роман готичний.

„Готичним романом, або романом жахів, називають твір, ………….. якого звичайно, але не обов’язково є середньовічний замок, старе абатство або самотній і понурий дім, дика пустка й місячні або грозові ночі. Героя, часто аристократичного злочинця, оточує атмосфера таємничості, а героїнею є молода невинна дівчина, оточена інтригами, небезпеками й атмосферою жаху, розвиток подій незвичайний і несамовитий, за участю або принаймі при позірній співучасті надприродних сил. Інші мотиви готичного роману – помста, романтичне кохання з перешкодами й розгадка справжнього походження героя, яка зовсім міняє ситуацію. Наприкінці твору добро торжествує або хоч би зло покаране”.

Скарби Довбушеві – річ – символ – деталь – лейтмотив Франкового роману „Петрії і Довбущуки”.

Крім народних переказів про Довбуша і його скарби, при написанні цього твору автор використав свою начитаність у літературі. Уже в молодому віці він прийняв „ін'єкцію європеїзму” (Т.Салига). Попрочитував романи про благородних розбійників, а також твори найхарактернішого німецького представника літературної Готики – Гофмана. „Петрії і Довбущуки” у своїй першій редакції відповідають моделі готичного роману в параметрах його найістотніших атрибутів.

Це передусім ґотичне тло – осередки тайн, зла, жаху чи просто драматично напруженої акції. Вони понурі, сповнені моторошної атмосфери. У розділі, названому англійською приповідкою „Мій дім - моя фортеця”, є опис замку запізнілого феодала-самодура, проте істотної ролі у структурі романного ґотизму він не виконує. Набагато значніша вагомість гошівського монастиря з найстарішою його будовою – приміщенням бібліотеки з найпотаємнішими дверцятами, що ведуть у гли­бинні підземні ходи, де довгі роки переховується уподібнений до духа Довбуш. Через ці двері він підкидає таємничий рукопис і сам з'являється перед пройнятими жахом монахами – настоятелем монастиря і бібліотекарем. Не епізодичну роль виконує стара хата-пустка на хуторі Довбушівка: колись у ній народився Довбуш, а тепер вона є схованкою для таємних нарад бандитів і місцем тортур. Зловісний інтер'єр цієї хати-катівні, посередині якої колода для тортур. Саме у цьому осередку жорстокості терпить неймовірні муки скатований і підвішений до стелі Андрій Петрій. У пожежі хати згоріла одна жінка. У підземній норі, що сполучає печеру з захованим у ній скарбами з пивницею під хатою Петрія, замордовують Довбущуки-лотри старого Петрія, охоронця скарбів. Одна з печер вжахнула шукача скарбів – пройдисвіта Невеличкого – кістя­ками жінки (Довбушевої дружини) та її дитини. Єврейські корчми на краю села чи в лісі – теж таємничі. Зловісно-криваві заходи сонця, нічна темрява підсилюють настрій тривоги.

Домінуючою жанровизначальною рисою готичного роману, як визнають усі його дослідники, є жах як кульмінація емоцій персонажів твору. Слова „дикий”, „страшний” (вони мають тут синонімічне значення) у Франковому романі так час­то повторюються, що стають постійними епітетами. Страшний, дикий вигляд Олекси Довбущука при першій його зустрічі з Олексою Петрієм, жаский у божевільної потвори, яка з розкаряченою гіллякою накидається на свою жертву зненацька й убиває її. Наймолодші звироднілі Довбошуки – Сень і Лень – ґвалтують наречену Андрія, і вона кидається у вир ріки... Таких мото­рошних епізодів у романі безліч.

Зазвичай у ґотичних романах поява духів викликає жах. В арсеналі Франкової ґотичної поетики їх майже немає. Тайни, які так заінтриговують і героїв твору, і читача, згодом виясню­ються матеріалістично. Коли у таємничому рукописі ченці прочитали про зустріч з якоюсь невідомою силою і коли вона появилася опівночі у вигляді дідуся, то вжахнулися, прийняли його за привида. Але це був 119-річний Довбуш, який прибув із підземель монастиря сповідатися. На грані містики видається трикратне врятування Андрія від смерті. Однак щось потой­бічне керує вчинками Довбуша. Раціоналістично так і не пояс­нена поява йому у сні чорної руки (типологічна аналогія – рука в залізній рукавиці у „Замку Отранто”), яка тримає письмовий наказ з'явитися у бібліотеці гошівського монастиря у точно визначений час. Цю єдину містичну деталь автор залишив для збільшення сюжетної напруги.

Муsterу і suspense у „Петріях і Довбошуках” взаємопов'я­зані. Біографічні таємниці Довбуша та Ісаака Бляйберга, особливо того останнього, поступове пізнання їх становлять ок­ремі сюжетні лінії у заплутангому композиційному плетиві. Єв­рей Бляйберґ, проводир „чесних жидів”, відтак вихрест, ви­явився сином Довбуша і графині. Після смерті матері він вихо­вувався у родині єврея-корчмаря (аналогія – вияснення генеа­логії Теодора в „замку Отранто”). Характерно, що сюжетні лінії часто перериваються у пуантних моментах нарації, а потім несподівано зв'язуються – за законами mуsterу і suspense. Читач довго не розуміє, чому стільки уваги у романі присвячено, здавалось би, паралельній сюжетній лінії, нічим не поєднаній з магістральною, авантюрному сюжетові про конокрадів, а лише згодом збагне, що „зв'язковим” тут стане Ісаак Бляйберґ як Довбушів син.

Герой такого роману втрачає психічну рівновагу. А хіба ж не втратив рівновагу духу й знову осягнув її Андрій – головний герой „Петріїв і довбущуків”?

Згідно з моделлю ґотичного роману, творці зла у Франковому роиані покарані: хто засмажився на пожарищі корчми, хто загинув у гірській прірві, а хто покаявся. А скарб? Він зник. Адже був причиною розбрату двох родів. Сам Бог не хотів розбрату людей, родів, націй. Якщо ідея ілюзорності скарбу у ґотиці Квітки-Основ’яненка, Костомарова проектується на викриття захланності легкобитів, ледарів, на їх приватні справи, то в Івана Франка – на справи суспільні.

Дебют Івана Франка у ґотичному романі був разом з тим дебютом його новаторства.

Творчість Е.Т.А.Гофмана як чільного представника німецької літератури доби романтизму мала великий вплив на розвиток світової літератури, зокрема й української. Літературознавче зацікавлення викликає відлуння художніх традицій Гофмана у творах молодого І.Франка, письменника, що захоплювався цим німецьким романтиком та добре знав німецьку літературу взагалі

Твір І.Франка „Петрії і Довбущуки” написаний і опублікований впродовж 1875-1876 рр. під псевдонімом Дженджалик. Це його перший роман. Твір мав дві редакції. Перша редакція створена в 1875-1876 рр., друга – у 1909-1912 рр. У другій редакції автор скоротив твір і вніс чимало змін, зокрема здійснив численні мовностилістичні правки.

Вказівки на те, що творчість Е.Т.А.Гофмана позначилася на художньому задумі „Петріїв і Довбущуків”, дає сам І.Франко. У передмові до твору він пише: „Щодо повісті ”Петрії і Довбущуки”, то в ній найдуться ремінісценції моєї гімназіальної лектури, особливо Е.Т.А. Гофмана.” [9. т.22, с.328]. У післямові автор знову вдається до коментарів про джерела впливів у генезі свого твору: „Дещо ... додалося в мене під впливом гімназіальної лектури, особливо таких письменників, як Шекспір, Шіллер, а ще ближче, спеціально для сеї повісті, німецьких повістей Е.Т.А.Гофмана „Кater Mur” і „Еlixire des Тeufels” та французької повісті Е.Сю „Вічний жид", яку читав у німецькому перекладі” [9.т.22. 486].

Для порівняльного аналізу обрано другу редакцію твору.

І.Денисюк застерігає дослідників творчості І.Франка „не йти сліпо за авторськими визнаннями у передмовах і післямовах до окремих видань”, оскільки інколи письменник дещо приховував, а то й зводив читача на манівці. Франкознавець згадує про ще не уведені в літературознавчий обіг польські публікації про Довбуша. що вийшли до написання першої редакції твору, і які міг знати І.Франко [2. т.2. с.25]. Однак у випадку із романом „Петрії і Довбущуки” не можна нехтувати вказівками автора щодо Гофмана.” Думка про дослідницьку недалекоглядність слушна й у зв'язку з Франковими „ремінісценціями гімназіальної лектури, особливо Гофмана”. Акценти дослідників падають зазвичай на роман „Життєва філософія кота Мура” (1819-1821), твір добре знаний і популярний у нас завдяки чудовому перекладу Є.Поповича. А між тим, при ретельнішому аналізі можна помітити, що вагоміші імпульси для розгортання творчого задуму І.Франка, міг дати все-таки його перший роман – „Еліксири диявола” (1814-1815). Про сильні враження від читання творів Е.Т.А.Гофмана. які позначилися на романі „Петрії і Довбущуки”, І.Франко говорить не лише в передмові і післямові. Так, він згадує про це у своєму життєписі, який подає у листі до М.Драгоманова [9. т.49. с.244]. Вплив Гофмана помітний і на інших творах 1.Франка, про що свідчить сам письменник. В іншому листі до М.Драгоманова він стверджує, що саме Гофман (а не Л.Толстой, як вважав М.Драгоманов) підштовхнув його до писання казок (йшлося про казку „Без праці”) [9. т.49. с.328].

Літературознавці, які досліджували цей твір, обов’язково згадують про гофманівський „код” у ньому, однак ще ніхто не зупинявся на зіставленні твору І.Франка з творами Е.Т.А.Гофмана. Загалом дослідники, згадуючи про вплив Гофмана на І.Франка, оцінюють його як негативний, оскільки і сам твір „Петрії і Довбущуки” був різко й дошкульно розкритикований як художньо недовершений. Так, на думку С.Єфремова, ця „наївно-романтична й до нудоти солоденька повість стоїть поза всякою критикою”[5. с.36]. В оцінці М.Євшана. твір „Петрії і Довбушуки” „являється висловом Франкового романтизму (курсив автора. - Н.М.), але не того, який розбиває старі форми літературні і приносить новий зміст, а того, що свій світ бачить в таємничості чи поплутаних пригодах і екзотичній фабулі”[4. с.138]. У радянський час Гофман нерідко фігурує в літературознавчих розвідках із ярликом „реакційний” німецький письменник-романтик [6. с.49], тому, напевно, він і „не заслуговував” на глибше вивчення у зв’язку з творчістю І.Франка.

Зіставлення цих творів на генологічному рівні стало початковим етапом дослідження. Роман Е.Т.А.Гофмана „Еліксири диявола” – це „готичний” роман. Важливо наголосити, що твір німецького автора є романтичним переосмисленням того жанру „готичного роману”, що виник в першій половині XVIII ст. в Англії. Те нове, що вніс Гофман у твір – це „насамперед психологічна розробка „готичних” сюжетів, що надала його новелам глибини і значності, яких ми не знайдемо у його сучасників” [10. с.126]. Щодо жанрового окреслення твору Франка „Петрії і Довбущуки”, то існують різні термінологічні дефініції. Як вже згадувалося, авторське визначення жанру твору – повість. У літературознавстві обгрунтоване інше визначення – роман, і немає підстав не погодитися з такою думкою. Т.Пастух вважає цей твір „авантурно-пригодницьким романом, ускладненим фантастичними фольклорно-легендарними елементами, підкладку якого становлять ідея соціального і національного визволення українського народу” [8. с.25]. Крім того, дослідник наводить інші жанрові визначення: „сенсаційна повість” (О.Огоновський), „фантастична повість” (М.Лозинський), „соціатьно-фантастична повість” (М.Левченко). [8. с.25], „роман химерний, з рисами пригодницького і так званого злодійського роману” (І.Денисюк) [2, т.2, с.29]. Зазначу, що в останньому виданні творів І.Денисюк детально розглядає цей твір і обґрунтовує його художні здобутки якраз в жанрі готичного роману: „то був роман готичний par ехcellence” [3. т.2. с.191]. Отож готичний роман як жанровий різновид властиво і буде для цих творів спільним знаменником, причому ще раз варто заакцентувати на тому, що твір Гофмана – це переосмислена в романтичному дусі готика. Таким чином, І.Франко на прикладі Гофмана мав перед собою саме такий взірець – „романтичну готику”.

На ідейному рівні порівняльного дослідження спостерігаються якраз розбіжності. Якщо центральною ідеєю Е.Т.А.Гофмана є проблема фатуму, його вирішальної ролі в житті людини, то у Франка на першому плані проглядаються вже соціально забарвлені думки: „Автор підводить читача до думки, що найбільшим скарбом є духовні сили, спрямовані на народне добро, працю задля України” [2. т.2. с.28]. Це і є основною ідеєю твору. Таким чином, розходження ідей можна спроектувати на художньо-стилістичні домінанти творчості авторів. Е.Т.А.Гофман – романтик. І.Франко, починаючи вже з першого роману, не може обійтися без уваги до проявів громадського життя людини, її суспільної діяльності, а отже, рамки романтизму для нього відразу виявилися затісними. Адже романтизм зорієнтований на царство духу, царство абсолюту, а світ матеріального, соціальна сфера життя людини в його естетико-філософській парадигмі заперечується і засуджується.

Це свідчить і про інше. Звернення до Гофмана не означало для Франка Прикметно, що у Гофмана. на відміну від енських романтиків, співіснують обидва світи: ідеальний („царство духу”) і соціальний (буденність). Зовнішній світ подається або сатирично (як у романі „Життєва філософія кота Мура”), або як „демонічна” сфера, позначена впливом фатальних сил, що долають людину. Безперечно, молодому І.Франкові ближчий другий гофманівський тип зображення дійсності.

Відкритий природний простір для Олесі постає як простір загрози і незахищеності. Зовнішній простір вже є засобом відбиття внутрішнього стану героїні, її простору переживання. Темний ліс у надвечір’ї, бурхлива гірська ріка, споглядання жахливих злочинів, страшні звірі, що кидаються на дівчину – все це творить і пригнічений стан героїні. Вона кілька разів свідчить, що не могла рухатися („я стояла мов окаменіла”), не могла здобутися на адекватні емоції („я не могла ані кричати, ані плакати, ані з місця рушитися”). Такі свідчення правдиво відбивають природу справжнього сновидіння. Сновидиця фіксує і відчуття холоду („серце в груді стялося ледом, холод смертельній проник усе тіло”), що посилюється завдяки окремим художнім деталям, роль яких у тексті до певної міри є сугестивною: камінь, скала, скальні відлами, кам’яні зубці (зломи, іглиця, відлом) – скільки „холодних” слів і словосполученнях наведено у такому невеликому сновидінні!

Таким чином, це сон-пересторога, пророчий сон (віщує майбутню загибель дівчини). І.Франко мав на меті цим сновидінням передати і тривожний стан Олесі, її переживання за Андрія. Відстежені особливості вказують на те, що він хотів і налякати сновидінням. Сновидіння Медарда з роману Гофмана, на мою думку, складніше й оригінальніше за вищезгаданий сон Олесі. Однак треба віддати належне й молодому Франкові, який задіяв, як було продемонстровано в аналізі, чимало способів для створення моторошної тонації сновидіння.

Отож коли говорити про подібність на сюжетному рівні, то слід виходити не так із подібності сюжетних ситуацій, як із тотожності літературних прийомів, які дають Гофману і Франкові змогу відтворити ту атмосферу жаху та страху, яка мала стати провідною естетичною прикметою „готичного роману”.

На імагологічному рівні порівняльного дослідження цих творів варто виокремити один із найбільш знакових типів у персонажній системі готичного роману. Це патологічний тип персонажа, тип людини зі зруйнованою психікою. Пафос роману Гофмана полягає у проникливому змалюванні душевних пережиттів Медарда. Найнеймовірніші події і явища, до яких причетний Медард, бліднуть перед несамовитістю його емоційних переживань і лавиною почуттів. Письменник описує „роздвоєння” свідомості героя під впливом зовнішніх обставин і внутрішніх суперечностей. „Клініку божевілля” Гофман фіксує напрочуд точно. Він випередив чимало сучасних відкриттів у психіатрії, подавши вже у цьому романі різні види божевілля і з науковою точністю описавши їхній перебіг. Є божевільні й у романі „Петрії і Довбущуки” І.Франка. Т.Пастух, зараховуючи до цього типу Демка Довбущука і його дружину, слушно зауважує: „Помітно, що портрети представників патологічного типу у романі І.Франка мають дещо загальний, позбавлений реальних рис характер. Але досить реалістично відобразив автор внутрішній світ психічно-хворих, їхні думки, бажання, емоції”. Варто нагадати, що І.Франко високо поціновував хист Гофмана як знавця внутрішнього світу людини. У незакінченій статті „Поезія XIX віку і її головні представники” він пише про Гофмана так: „Фантастичність в його творах („Чортівський еліксир” – (1815), „Нічні оповідання” – (1817), „Серапіонові брати” – (1819-1821), „Малий Цахес” – (1819), „Кіт Мурр” – (1820-1822), ”Майстер Фльо” – (1822) доходить до повного роздвоєння особистості, до безумства, та рівночасно поодинокі сцени і фігури обрисовані з великим майстерством, майже реалістично, а глибина психологічної обсервації граничить з ясновидінням” [9. т.31. 506]. Гадаю, що літературна школа Гофмана у творчому поступі І.Франка проявилася з великою силою у зверненні українського письменника до божевілля, у його пізнанні підсвідомого в психічній структурі особистості та вивченні питань спадковості, які порушуються, до речі, і в досліджуваному романі, а також у змалюванні патологічних типів героїв із погляду психіатрії.

Таким чином, роман Е.Т.А.Гофмана „Еліксири диявола” постає як одне із важливих джерел, які використав І.Франко у романі „Петрії і Довбущуки”. Зацікавлення творчістю найяскравішого представника німецької романтичної готики виразно

стани персонажа). Так, плин часу охоплює усе життя Медарда, яке блискавично перед ним промайнуло у сновидінні; художній простір максимально ущільнений за рахунок великої кількості образів та їх швидкої зміни; рух у сновидінні безперешкодний, дія відбувається з надзвичайною швидкістю.

Безперервні і страшні метаморфози, приголомшливі поєднання непоєднуваного розбивання, розкидання цілісностей у сновидінні Медарда нагадують сюрреалістичні полотна: тіло Евфімії перетворюється в скелет, із якого виповзають змії; люди, яких знав у житті Медард, жахливо спотворені; живі голови повзають на ногах цвіркунів, що виросли з вух; ворони мають людські обличчя; перетворена на скрипку людина; Белькампо з обличчям ящірки. Аналізований сон може бути конкретним прикладом тих започаткувань, здійснених романтизмом, що пізніше перейняли сюрреалісти, творча манера яких засновувалась на деформації реальності, ірраціоналізмі та алогізмі.

У „Петріях і Довбущуках” сни виконують функцію аналізу минулих подій, пророцтва майбутніх, можуть вважатися проявами інтуїції людини, а також підпорядковані жанровизначальним домінантам готичного роману – mystery і suspense. Структурно вони постають лише як оповідь про сновидіння.

Сон Довбуша не є окремим, детально змальованим сновидінням, а лише згадкою про сни, спогадом сну, який становить фрагмент сповіді старого опришка (до речі, епізоди сповіді неодноразово фігурують у сюжеті роману Гофмана „Еліксири диявола”). Як слушно помітив І.Денисюк, життя Довбуша за Франком охоплює майже фантастичний хронотоп (йому 119 років) [2. т.2. с.27]. Кожних тридцять років йому сниться один і той самий сон: „Мені сниться, що я десь лежу на кам'яній підлозі. Не знаю, чи довго я так спав, коли нараз підо мною тріскає підлога, а з-поміж каміння добувається велетенська, чорна, як вугіль, рука, котра подає мені велике письмо. Я десь устаю, йду до світла і читаю: „Житимеш, поки твій рід не буде числити сім членів. Твоя смерть буде знаком, що надходить час роботи. До сповіді приступиш аж перед смертю. А тепер іди й покутуй!” [9. т.22. с.364] На поверхні, безперечно, пророча функція цього сну. Привертає увагу також втрата відчуття часу і простору в героя у сновидінні, гротескність, колористичний контраст, числова символіка. Якщо зважити на трикратну повторюваність цього сновидіння, то віщий сон Довбуша можна вважати містичним знаменням.

Сон Олесі Батланівни заслуговує на детальний текстуальний аналіз, оскільки автор задіяв у його моделюванні різні способи творення художнього простору. Сон починається з репродукування спогадів. Олеся пригадує давню розповідь Андрія про те, як його колись врятував загадковий старець. Викладаючи сон, вона спочатку звертається саме до Андрія, проте згодом, немов забувши про слухачів, дівчина ніби знову переживає жахливий сон, знову повертається в ониричну дійсність.

Простір у сновидінні Олесі, на відміну від сновидіння Медарда, обширний, необмежений, вільний. Дівчина здалини, ніби збоку, за усім спостерігає. З такої перспективи вона бачить ліс під Чорною горою, бурхливий гірський потік. Цей відкритий простір нагадує живописні полотна художника доби романтизму К.Д.Фрідріха. Ониричний пейзаж не поступається барвами іншим несновидним описам природи у творі. „Діючими особами” у сновидінні є Андрій, зухвалий нападник, рятівник юнака і два ведмеді.

Колористика тяжіє до експресіоністичної манери: чорне („страшний чорний чоловік”, „глибока пропасть дихнула холодом і чорною темнотою”, ще й „темними рисами вирізувалась Чорна гора”), темне (темні відтінки сутінків, темні обриси Чорної гори), червоне („криваве світло” сонця на заході, „кров, що бризкала високо догори”, „немов червона блискавиця” злітає таємний старець) [9. т.22. с.392]. Але чи не забагато чорноти у сні? Франко прагне створити моторошне враження. Останній світлий штрих у сні – „вода розприслася піді мною сріблом'” – не сприймається, однак, як просвітління, бо йдеться про самогубство дівчини.

позначилося на поетиці твору українського письменника. Гофманівський „код” у романі „Петрії і Довбущуки” не слід тлумачити лише як згубний вплив на І.Франка, оскільки школа німецького романтика сприяла розвитку майстерності українського ппсьменника-романіста, зокрема в художньому осягненні психології героїв. І.Франко відштовхнувся від закладеної Гофманом літературної традиції, перейнявши, зокрема, прикметні риси поетики готичного роману, однак зумів розвинути і розкрити свої соціальні ідеї, чим випередив літературу романтизму.